ПАРЛАМЕНТАРИЗМ ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА РЕСПУБЛІКИ ТАДЖИКИСТАН

Краткое содержание

У вступі обґрунтовуються актуальність теми, мета й завдання дисертації, розглядається ступінь наукової розробленості теми, узагальнюються конкретні результати дослідження.

Перший розділ – “Природа парламентаризму в сучасній демо­кра­тичній державі та правові основи діяльності парламенту” – присвячений дослідженню суті парламентаризму та конституційно-правових основ діяльності парламенту в системі демократичного устрою сучасної держави.

У сучасних концепціях парламентаризму, що є спробою аналізу становлення парламентаризму як еволюційного процесу, а також транс­формацією уявлень про парламентаризм як об’єктивне явище, його суть зазвичай зводиться до таких основних положень: влада парламенту – похідна від суверенітету народу; в системі поділу влади парламентська влада – обмежена, відособлена від інших підсистем влади, але змушена взаємодіяти з ними; влада парламенту є конституційною, нормативно гарантованою; парламентська влада передбачає виконання певних функцій; парламентська влада й парламентаризм як специфічна структура та система влади є частиною партійної політичної системи, в умовах якої партії ведуть боротьбу одна з одною за владу в парламенті.

У розділі велика увага приділяється дослідженню основоположних понять і принципів, на яких грунтуються висновки дослідників парла­ментаризму, – від спрощених, що обмежують рамки парламентаризму діяльністю парламенту, до таких, що розширюють його до системи “представницького правління”, за якого парламент, “грунтуючись на своїй народно-представницькій легітимності, ... прагне визначати політику”.

Різним аспектам парламентаризму приділяли увагу З.Алієв, М.Баглай, М.Біхарі, Дж.Локк, Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо. Наприкінці XIX – на початку XX ст. окремі аспекти парламентаризму досліджувалися у працях німецьких і російських філософів та правознавців Г.Еллінека, К.Тахтарєва, Б.Чичеріна.

У радянській науці дослідження в цій сфері були зумовлені ідеологічним запереченням парламентаризму як буржуазного явища і теорії поділу влади та утвердженням радянської влади як вищої форми демократії. Осмислення ідей парламентаризму здійснювалося на рівні критики зарубіжної буржуазної думки.

У західній політологічній думці XX ст. дослідження ролі парламентів у різних системах правління знайшло відображення у працях Ж.Блонделя, М.Петерсона, К.Бречера, С.Біра, Р.Пакенхейма, Ф.Лаунді, К.Уієра. Проблеми розвитку й трансформації демократичних інститутів у сучасних умовах розглядаються в працях П.Абрамсона, Р.Інглехарта, А.Лейпхарта. Безпосередньо дослідженням проблем парламентаризму присвячені роботи М.Біхарі, К.фон Бейме, Л.Даймонда, угорського правознавця А.Шайо.

Багато схожих позицій виявляє аналіз визначень парламентаризму, які використовують дослідники в Росії та Україні, що свідчить про особливий інтерес до цієї проблеми в цих країнах у пострадянський період.

Розглядаючи парламентаризм як реальний сучасний політико-правовий інститут та його еволюцію, відображену в поглядах дослідників проблеми представницької демократії, починаючи від Арістотеля і Ж.-Ж.Руссо, можна виділити такі важливі моменти. По-перше, парламентаризм – це інститут, у якому дістала нормативно-правове закріплення система народного представництва у формі представницької демократії. По-друге, реалізація демократичних засад і є однією з найважливіших цілей сучасної держави. Не випадково багато нових суверенних держав (у тому числі й Республіка Таджикистан), що з’явилися наприкінці ХХ ст., із самого початку свого незалежного існування проголосили пріоритет загальнолюдських демократичних цінностей та взяли на себе істотні зобов’язання у сфері прав людини.

На основі логічного осмислення робіт різних дослідників парла­ментаризму автор робить такі висновки:

–        суть парламентаризму полягає у збереженні пріоритету демокра­тичного представництва за фактичного дистанціювання представників влади від виборців, які делегували їм на обмежений часовими рамками термін свою волю і владу;

–        це фактичне дистанціювання, безпосередньо пов’язане з функціо­нальним призначенням законодавчо-представницького органу;

–        обмеженість терміну повноважень представників влади сприяє підтриманню зворотного зв’язку й громадського впливу виборців;

–        двостороння політична комунікація у вигляді інформування структур влади щодо проблем, актуальних для суспільства, й інформу­вання громадськості про діяльність владних структур є реальною основою представництва, сприяє становленню традиції політичної освіти і формуванню політичної культури суспільства.

Виходячи за рамки традиційних напрямів дослідження парла­ментаризму, автор розглядає останній також з позицій теорії систем стосовно теорії політичного управління. Дослідження парламентаризму крізь призму розвитку систем дало змогу зробити такий висновок. Розвиток і модернізація суспільних систем вимагали розширення в них ступеня свободи й різноманітності. Природа парламентаризму як системи управління також вимагала розширення свободи та різноманітності у взаємодії складових самокерованої системи у зв’язку з її ускладненням. Власне, діяльність парламенту значною мірою пов’язана з процесами адаптації системи, її гомеостазису. Еволюція суспільних систем про­демонструвала саму потребу в цій стабілізуючій функції парламенту.

Усі західні демократії пройшли свій історичний шлях через період створення гіпертрофованої виконавчої вертикалі. Повернення до принципів парламентаризму при здійсненні поділу влади, модернізація функцій парламентів за фактичного відособлення його від електорату при збереженні зворотного зв’язку з виборцями через формування середовища “мобілізуючої згоди”, сприяння суспільному консенсусу за допомогою колективного тиску на політичні партії (фракції), виконавчу владу – все це свідчить про те, що парламентаризм і є незамінним елементом системи, що забезпечує здатність адаптації суспільної системи та захищає її від деградації й катастрофи. Таким чином, можна стверджувати, що у сфері діяльності парламенту виникає одна з інтеграційних якостей системи державного управління, яка сприяє збереженню в ній необхідної системної різноманітності, тобто її самозбереженню та прогресивному розвитку.

Порівнюючи різні класифікації сучасного парламентаризму та види еволюційного розвитку системи управління, які пропонують дослідники, автор приділяє особливу увагу тезі: “удаваний парламентаризм – це ще й формальний парламентаризм”, пов’язуючи це явище з директивним уведенням парламента­ризму як нового інституту на етапі реформування влади в перехідний період, що характерний для нових незалежних країн. Проте в міру того, як самостійна держава відчуває необхідність легітимації влади, оскільки в сучасному світі відверто диктаторський режим не має політичних та історичних перспектив, формальні політичні інститути наповнюються реальним змістом.

Відзначається ще один важливий елемент парламентаризму як су­час­ного інституту системи управління. Він полягає у сформованих у результаті еволюції або реформаторського введення традиціях функціо­нування інфра­структурних ланок системи, які є безпосереднім “робочим” продов­женням парламенту (виконавчий апарат парламенту) або заповнюють специфічні ніші у функціональному просторі діяльності парламенту (наприклад служби парламентських уповноважених у різних справах).

За результатами аналізу можна зробити висновки про природу парламентаризму в сучасній державі, на основі яких запропоновано нове визначення парламентаризму: парламентаризм – складноструктурований політичний простір, що має систему сутнісно-функціональних характе­ристик у сфері діяльності законодавчо-представницького органу, його взаємодії з іншими гілками влади та складовими політичної організації суспільства.

У розділі також досліджуються проблеми нормативного закріплення основ конституційної діяльності та правомочності парламенту в системі поділу гілок влади та їх органів. Парламентаризм як система сучасного устрою держави, в якій парламент відіграє роль механізму демократичної легітимації, опосередкування народної волі, нерозривно пов’язаний з принципами конституціоналізму.

Суть парламентаризму в системі інститутів, заснованій на принципі поділу влад, полягає в реалізації правомочності на владу разом із правомочністю інших інститутів влади, що закріплюється конституційно. Законодавча гілка влади формує законодавство й відповідає за його досконалість. Гілки влади не є абсолютно ізольованими. Поділ влад утворює складну систему розмежування компетенцій і повноважень. “Взаємопроникними є не тільки сфери розподілу компетенцій і повно­важень, структурно системі органів однієї гілки може бути властива функціональна діяльність, що виконується органами іншої владної гілки. Наприклад, до системи законодавчих органів можуть включатися певні урядові структури, що мають квазізаконодавчі повноваження або можливості активного впливу на законодавчий процес. Інструмент вотуму довіри до уряду може бути використаний законодавцем для нав’язування уряду своєї політичної волі, що не виражається в законі. Деякі форми контролю з боку законодавця, що мають політичний характер і використовують силу гласності, можуть бути закріплені в конституції, наприклад парламентський запит уряду або парламентські розслідування.

Система демократичного устрою держави відображена і в струк­турному вимірі парламенту, закріплюється конкретними правовими нормами або відповідною правовою практикою. Це змістова різнома­нітність елементів сучасного парламенту (депутатські об’єднання – фракції та групи) і вертикальне структурне співвідношення – палати парламенту та їх особливості. Через діяльність фракцій у парламенті надається і реалізується легітимна можливість участі політичної опозиції в політичному процесі.

У цілому аналіз конституційних норм різних країн показує, що вони закріплюють загальні принципи діяльності палат парламенту, їх повноваження, такі як: загальнонаціональний характер представницьких функцій, незалежність парламентарів і гласність, демократичне ухвалення рішень більшістю голосів, можливості дебатів, самостійного формування керівних органів зі складу своїх членів, затвердження регламентів своєї роботи. Компетенція парламенту, зміст та обсяг повноважень – законо­давчих, представницьких, засновницьких і контрольних, зокрема їх розширення, – обумовлені типом конституційного устрою держави. Принцип демократичної легітимації оптимізується у двопалатних парла­ментах, одна з яких (верхня) сформована з урахуванням територіального чинника. Роздільне представництво забезпечує представлення в парламенті особливих інтересів. В інституційному плані двопалатність пов’язується з потребою в додатковій оцінці законопроектів.

Таким чином, функціональний принцип поділу влад, витоки якого – в ідеї єдності й цілісності державної влади в системі демократичного устрою сучасної держави, зумовлює взаємопроникнення інститутів різних гілок влади та різноманітність варіантів розподілу й делегування компетенцій і повноважень. У сучасній системі “стримувань і противаг” взаємопроникнення інститутів “розмежованих” влад набуває глибинного характеру.

Другий розділ – “Основні тенденції розвитку парламентаризму в сучасному Таджикистані” – присвячений дослідженню питань ролі й місця національного парламенту в системі державних органів, а також органів різних гілок влади Республіки Таджикистан, а також проблемам виборів і формування парламенту в умовах побудови правової світської держави, його зовнішньополітичної діяльності.

Теорія поділу влад і політична практика різних держав щодо її втілення в життя свідчать, що на сьогодні відомі й історично апробовані кілька моделей взаємодії законодавчих, виконавчих і судових органів. Обсяг реалізації принципу поділу влад визначає пропорції спів­відношення владних повноважень і компетенцій, зосереджених у кожної гілки влади. Цим зумовлена необхідність пошуку оптимальної моделі державного устрою. Зазвичай за конституційним (державним) правом розрізняються три типи держав з республіканською формою правління, де значну роль відіграє принцип поділу влад.

У Республіці Таджикистан досвід парламентаризму поєднав апро­бовану в інших державах політичну практику й власні, такі, що створюються заново, традиції відносин владних структур і повноважень у системі державного управління. Ця унікальність частково спричинена відомими подіями пострадянського періоду, включаючи період подолання наслідків міжтаджицького конфлікту початку 90-х рр. ХХ ст. Значною мірою вона пов’язана з обраним керівництвом країни політичним курсом на побудову правової світської держави, коли оптимальною є модель розвитку, що адаптує передовий зарубіжний досвід до особливостей власного розвитку й поточної політичної ситуації.

У цілому система владних відносин і повноважень парламенту й державних органів у Таджикистані є значною мірою врівноваженою. З одного боку, при підвищенні ролі президентської влади гілки законодавчої і виконавчої влади досить самостійні. З другого боку, шляхом делегування деяких функцій парламенту Президентові із залишенням певних механізмів парламентського контролю над урядом і можливостями парламенту використовувати механізм вето щодо президентських рішень діяльність цих двох гілок влади здійснюється доволі збалансовано. Цьому сприяє “розстановка” владних відносин і повноважень.

Одним із найважливіших для визначення ролі парламенту в системі державних органів влади є питання про кількість його контрольних функцій. Національний парламент Таджикистану зосередив у своїх руках цілу низку контрольних функцій.

Парламент Таджикистану бере активну участь у формуванні виконавчої влади, затверджуючи склад уряду, розглядаючи основні програми його діяльності. Парламент здійснює контроль за державним бюджетом (розглядає поданий урядом проект державного бюджету, його можливий дефіцит і джерела покриття останнього). Ці форми контролю взаємопов’язані й дають змогу здійснювати різнобічний контроль за діяльністю ланок виконавчої влади. Парламент через видання консти­туційного закону визначає організацію і порядок діяльності судів.

Система державної влади в Таджикистані відповідає моделі прези­дентської республіки, що поєднала досвід розвинених демократичних країн з формою правління президентської республіки. Таджицька модель поєднує історично апробовані елементи моделей взаємодії законодавчих, виконавчих і судових органів, що доволі успішно функціонують у низці країн розвиненої демократії, пошук нових форм взаємодії гілок влади, характерний для нових незалежних держав, що утворилися або здобули незалежність у ХХ ст., а також власну інноваційну політичну практику, зумовлену конкретними обставинами розвитку держави наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

Збалансованість функцій і правомочності національного парламенту Таджикистану сприяє тому, що у системі державних органів він посідає одне з головних місць. Таджицький парламент має механізми впливу на інші органи держави на рівні як їх заснування (наприклад судів), формування (у вигляді затвердження їх складу та керівництва – Консти­туційного, Верховного й Вищого економічного судів, звільнення з посади, позбавлення права недоторканності), так і контролю за їх діяльністю через законотворчий процес та процедуру.

Значну роль відіграє парламент у відносинах із президентською структурою як центральною у виконавчій гілці владі. Президент не може розпустити парламент, а парламент має механізми подолання прези­дентського вето в законодавчій діяльності. Делегування законодавчих функцій парламентом іншим органам не порушує стабільності системи державної влади й фактично не зменшує значення парламенту стосовно виконання його безпосередніх функцій законодавчого та представницького органу.

На сучасному історичному етапі роль парламенту в системі державних органів відповідає тій моделі розвитку, яка склалася в скрутних умовах здобуття державної незалежності на шляху становлення сучасної правової держави. І ця роль є однією із найважливіших у системі державної влади в Таджикистані.

Еволюція законодавства Республіки Таджикистан і нормативно-правової бази, що регулює вибори та формування парламенту як головного представницького й законодавчого органу країни, за роки, які минули з моменту здобуття Таджикистаном державного суверенітету, засвідчує тенденцію до демократизації політичного життя в країні й побудови дійсно правової світської держави.

Зазвичай сукупність конституційно-правових норм, що регулюють пов’язані з виборами суспільні відносини, становить самостійний інститут конституційного права, зокрема виборчого права громадян. Під виборчим правом розуміють конституційне право громадян обиратися та бути обраними до органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

Під час парламентських виборів у правовій державі щоразу демонструються правові засади держави через функціонування таких основних взаємопов’язаних форм здійснення суспільно-правових відносин: виборча система як сукупність суспільних відносин, що виникають у зв’язку з проведенням виборів; реалізація виборчого права як сукупність норм, які регламентують порядок організації, проведення виборів і право обирати та бути обраним; виборчий процес як діяльність спеціально уповноважених органів та осіб.

Конституція 1994 р. проголошувала Таджикистан суверенною, демо­кратичною, правовою, світською й унітарною державою. В умовах ще не закінченого воєнного протистояння тих років особливе значення мало утвердження непорушності влади: “Жодна громадська організація, група людей або окрема особа не має права привласнити державну владу” (ст. 6), і відокремлення релігійних організацій від держави (ст. 8). Це зумовило багато особливостей прийнятого відразу після Конституції Закону “Про вибори в Маджліси Олі Республіки Таджикистан”.

Порядок висунення кандидатів також багато в чому зберігав радянські традиції. В однопалатному парламенті в умовах тодішньої політичної ситуації не було місця політичній опозиції. Світський характер держави диктував заборону на обрання в кандидати професійних служителів релігійних організацій та об’єднань. Відповідно до закону при визначенні результатів виборів використовувалася мажоритарна виборча система, зокрема такий її різновид, як системи абсолютної більшості.

До завершення терміну повноважень Маджліси Олі першого скликання політична ситуація в країні дуже змінилася. Закінчилося збройне протистояння, 27 червня 1997 р. було підписано Загальну угоду про мир і національне примирення в Таджикистані, підсумком якої були укладені керівництвом країни домовленості з об’єднаною таджицькою Опозицією про створення двопалатного професійного парламенту і надання представникам опозиції 30% місць у державних органах влади країни. Це вимагало подальшого розвитку нормативно-правової бази виборів до парламенту країни та участі в структурах, що забезпечують їх здійснення, представників від різних політичних сил.

У 1999 р. були внесені зміни до Конституції республіки й виданий новий конституційний Закон “Про вибори в Маджліси Олі Республіки Таджикистан”. Стало можливим створення політичних партій релігійного характеру. Партія ісламського відродження Таджикистану дістала легальну можливість боротися за місця в нижній палаті професійного парламенту на основі конституційних форм ведення політичної боротьби.

Запроваджувалася змішана система виборів, що виключала певні квоти. Вибори членів верхньої палати парламенту – Маджліси міллі – закон визначав на основі непрямих виборчих прав у процесі таємного голосування. Посилення президентської влади позначилося також на праві Президента призначати чверть членів Маджліси міллі.

Хроніка виборного періоду свідчить про те, що політичні партії та кандидати в депутати почали більше спиратися на закон і традиційним стало посилення вимог щодо дотримання й захисту прав, зокрема процедурних, додержання законності в діяльності виборчих комісій і притягнення до відповідальності в разі порушень.

Таким чином, наявні на початковому етапі незалежного Таджи­кистану умови політичного розвитку, пов’язані з кризою та періодом воєнного протистояння, звичайно позначилися на еволюції правових основ функціонування державної влади в республіці. Але перманентна демократизація виборчого законодавства свідчить про подальший розвиток процесів становлення правової держави в Таджикистані. Весь миротворчий процес 90-х рр., що супроводжувався компромісами влади на користь залучення політичної опозиції до цивілізованих форм політичної боротьби, та поетапні зміни у виборчому законодавстві свідчать про спроби керівництва країни адаптувати до власних умов кращі демократичні традиції і моделі регулювання політичних процесів через правове поле. Помітними стали досягнення в цьому напрямі: розробка сучасного виборчого законодавства; перехід до двопалатного професійного парла­менту; створення політичної опозиції у формах, які утверджують конституційні основи розвитку політичного та ідеологічного плюралізму в країні, – заснування легальної опозиції партії релігійного спрямування і партій світської демократичної опозиції.

Парламентські вибори 2000 р. відзначалися формуванням традицій цивілізованої політичної боротьби, а вибори 2005 р. – більшою підго­товленістю їх учасників на рівні як органів і структур, що забезпечують процедурну частину виборчого процесу, так і безпосередніх учасників передвиборного марафону – політичних партій і кандидатів у депутати.

Уперше в Таджикистані з’явилася історична можливість реального створення та розвитку стійкої багатопартійної системи. Незважаючи на політичні нюанси, нормативна законодавча база виборів до парламенту стала невід’ємним механізмом створення політичного контексту сучасних форм політичного процесу, що включає цивілізовані способи політичної боротьби, притаманні сучасній правовій державі.

У розділі досліджуються також особливості міжнародної діяльності парламенту незалежного Таджикистану. Після здобуття незалежності становлення дво- і багатосторонніх парламентських зв’язків Республіки Таджикистан здійснювалося переважно в таких напрямах, як:

 – прискорення процесу узгодженої ратифікації міждержавних і між­урядових договорів та угод парламентами тих країн, органи виконавчої влади яких подібні договори й угоди укладають виходячи з національних інтересів у таких сферах, як політична співпраця, національна безпека, економічний розвиток, гуманітарні проблеми і т.ін.;

– удосконалення парламентського механізму шляхом обміну досві­дом законотворчої діяльності та інформацією, консультування з різних питань, проведення семінарів, надавання допомоги в підготовці парламентських документів, стажування парламентарів і працівників парламенту.

Дослідження показало, що розвиток двосторонніх між­парла­ментсь­ких відносин із сусідніми країнами багато в чому сприяв зміцненню безпеки в Центральній Азії. Відмовившись від ідеологічних штампів, але твердо зберігаючи свою позицію добросусідства та курс на розбудову правової світської держави, Таджикистан активно співпрацював після здобуття політичного суверенітету з різними державами, в тому числі з їх ісламськими організаціями, як на основі дво- і багатосторонніх відносин та контактів, так і в рамках міжпарламентських організацій.

У третьому розділі – “Структура і функціонування парламенту” – до­сліджуються особливості функціонування парламенту Республіки Таджикистан.

Парламент є основним інститутом конституційного державного устрою. В системі державних інститутів влади він існує самостійно, незалежно від інших і має власні завдання, які за будь-яких конфігурацій взаємодії та делегування повноважень іншим державним органам не може вирішити більше ніхто. Інституційними ознаками парламенту є: необ­хідність функціонування в постійному конкретному місці; функціо­нування в часі протягом певного досить тривалого терміну; функціональні обов’язки, які покладаються в основному на парламент і виконання яких якимось іншим органами не буде легітимним та дійсним (це завдання оподаткування, затвердження бюджету, законодавство й певні надзвичайні повноваження).

Самовизначення парламенту як один з основних принципів його функціонування має надзвичайно важливе значення. Сучасний парламент важко уявити і без діяльності його колективних учасників – комісій, комітетів, партійних фракцій, депутатських груп. Їм конституційно нада­ються права парламенту в розробці конкретного кола питань у певній сфері, що вимагає відповідної компетенції. З огляду на інтереси, які вони представляють у парламенті, та колегіальність їм надано процедурні привілеї. Ці колективні учасники утворюють дві групи. До першої належать комітети й комісії парламенту, до другої – партійні фракції та депутатські групи.

У Республіці Таджикистан самостійне існування інституту пар­ламенту закріплене конституційно. Самовизначення парламенту закладене в самій Конституції країни, Законі “Про Маджліси Олі Республіки Таджикистан”, регламентах обох палат. Національному парламенту Таджи­кистану властиві всі інституційні ознаки, які характеризують його як сучасний інститут державної влади: самостійність у системі поділу влад, самовизначення, що виражається у функціональних особливостях діяль­ності палат і структурі внутрішніх підзвітних органів (колективних учасників парламентського процесу), наявність відповідної інфра­структури (допоміжних органів і служб).

Особливості функціонування двопалатного парламенту Республіки Таджикистан відповідають сучасним стандартам, які відображають вплив розвитку парламентаризму в усьому світі, та пошуку оптимальних моделей сучасного парламенту, що враховує позитивний і негативний досвід історичної практики у даній сфері. Щодо цього парламент Таджикистану вочевидь поєднує все передове, накопичене століттями парламентської традиції різних країн, і водночас йому властиві особливості самостійного суверенного існування в той короткий історичний відтинок, що минув після здобуття країною суверенітету. Внутрішня структуризація (комітети й комісії Маджліси Олі Республіки Таджикистан) і розподіл компетенцій у двопалатному парламенті відповідають потребам унітарної держави та його розвитку.

У всіх відомих на сьогодні парламентських системах незалежно від того, формує парламент уряд чи не формує і якою мірою його контролює, може управляти політикою або лише обговорює політичні питання, вибирає і призначає або тільки схвалює і підтверджує призначення посадовців, він виконує законодавчу функцію, тобто приймає най­важливіші для суспільства юридичні нормативні акти – закони і Конституцію країни.

 Особливості національного парламенту значною мірою зумовлені всім перебігом державного будівництва в період незалежності й частково політичною ситуацією, в який відбувалося становлення прези­дентської республіки. Національний парламент Республіки Таджикистан Маджліси Олі – не єдиний орган держави, що виконує законотворчі функції, оскільки право законодавчої ініціативи мають й інші органи державної влади, які належать до її виконавчої гілки. Водночас парламент Таджикистану в сукупній законотворчій діяльності двох палат є єдиним органом, від якого залежить ухвалення законів. Конституційне право й можливість внесення законопроектів від будь-яких органів та організацій аж до окремих громадян через суб’єкти, наділені правом законодавчої ініціативи, фактично розширює як можливості представництва, так і відповідає конституційному праву громадян брати участь у політичному житті й управлінні державою. Участь уряду на стадії розробки та підготовки законопроектів мінімальна, обгрунтована й відповідає характеру процедури.

Особливості розбудови президентської республіки в Таджикистані зумовили делегування частини законотворчих прав президентові й уряду. Водночас у цілому система внесення законодавчих ініціатив максимально демократична й відкрита, оскільки передбачає можливості законодавчої ініціативи для будь-яких організацій та окремих осіб через суб’єкти права законодавчої ініціативи.

Що стосується стадійності, законодавчий процес у парламенті Республіки Таджикистан у цілому відповідає усталеним в усьому світі стандартам законодавчої діяльності. Складна і, на перший погляд, громіздка процедура законодавчого процесу насправді дала змогу розширювати межі участі депутатів нижньої палати як народних представників на всіх етапах просування й розгляду законопроектів та ухвалення законів, а через багатоступінчасту процедуру пропозиції і внесення поправок – впливати на зміст законів, а також використовувати широкі можливості внесення власних законодавчих ініціатив. Депутати Маджліси можуть, якщо це потрібно і якщо вони солідарні, подолати як вето верхньої палати, так і президентське вето.

Саме із законодавчим процесом та його процедурою пов’язані компенсація недоліків і перспектива вирішення багато проблем парламентаризму в Таджикистані, оскільки фактичне здійснення нижньою палатою управління законодавчим процесом у тому обсязі, який закладений нормативно, максимально розширює можливості депутатів як носіїв найважливішої функції представництва в цілому.

Можливості, закладені в нормативних актах – Конституції, законах та особливо у Регламенті як акті, який втілює самовизначення народних представників, ще не усвідомлені й не використовуються повною мірою, що із розвитком парламентаризму в Таджикистані поступово долати­меться.

Нормативна база діяльності парламентарів сприяє підтриманню тісних контактів з виборцями, а також оперативно й дієво реагувати на їх звернення, тобто є всі передумови для повноцінного виконання парламентарями своїх представницьких функцій.