Неурядові організації як суб’єкти вироблення державної політики

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено ступінь наукової розробленості науково-практичного завдання, указано на зв’язок роботи з науковими програмами, сформульовано мету, завдання та гіпотезу дослідження, визначені його об’єкт і предмет, охарактеризовано методологічну базу, висвітлено наукову новизну отриманих результатів роботи, її наукове та практичне значення, подано інформацію про апробацію і впровадження результатів роботи, відомості про публікації за темою дисертації, зазначено структуру дисертації та її обсяг.

У першому розділі – «Теоретичні засади дослідження неурядових організацій» – проаналізовано сучасний стан наукових розробок з теми дисертаційної роботи, запропоновано поняття «неурядова дослідна організація» та його визначення, проаналізовані типи класифікацій даних інституцій.

Аналіз літератури дозволив визначити, що у СРСР проводилися дослідження неурядових організацій, які називали «громадські організації» (ГО) або «масові організації». Застосування проблемно-хронологічного підходу дозволило розподілити літературні джерела з питань громадських організацій СРСР за трьома історичними етапами, які тісно пов’язані з політичною історією країни.

Перший період – друга половина 50-х – перша половина 60-х рр. – хрущовська «відлига», під час якої стався «вибух» цікавості до громадських організацій і виникла необхідність осмислити дане явище.

Другий період – друга половина 60-х – перша половина 80-х рр. – період «застою», який характеризувався зменшенням впливу масових організацій на життя суспільства, формалізацією їх діяльності. Джерельну базу, створену в цей період, можна поділити на три групи, відповідно до змісту питань, що розглядалися в цих дослідженнях:

1) визначення ГО та їх видів, ролі в суспільстві, відмінності від інших добровільних об’єднань;

2) конституційно-правові питання існування та діяльності ГО;

3) взаємодія ГО з різними елементами суспільства.

Джерельна база з цієї проблеми за часів СРСР, створена під час перших двох періодів, формувалася досить вузьким колом учених, таких як А. Воденічаров, Г. Кудрявцева, А. Лук’янов, Б. Лазарев, А. Масляєв, О. Орлова, К. Пчелінцева, І. Снєгірьова, В. Фортунатов, Д. Шутько, А. Щиглик, Ц. Ямпольська. Дані дослідження відзначалися ідеологічним навантаженням та цілковитою підпорядкованістю керівному курсу КПРС.

Третій період – з 1985 р. до початку 90-х рр. – перебудова: виникнення та бурхливий розвиток громадських формувань нового типу, які отримали назву неформальних організацій. Їм присвячені роботи Р. Апресяна, О. Бойко, Н. Верт, А. Громова, Б. Кагарлицького, Е. Кащєєвої, О. Кузіна, Е. Суслової, І. Сундієва, А. Фадіна, В. Худавердяна.

Після розпаду СРСР у новостворених незалежних державах починає формуватись коло публікацій, присвячених неурядовим організаціям як структурному елементу громадянського суспільства. Авторами цих праць є О. Бабінова, С. Бєлашко, І. Василенко, О. Винников, І. Добаєв, М. Журба, О. Івченко, О. Кириленко, Н. Ковалишин, О. Конєчни, О. Костюкова, А. Кудряченко, О. Кузнєцова, А. Крупник, Г. Луцишин, Д. Нечаєв, В. Опанасюк, В. Пащенко, С. Погорєльська, Н. Пономарьова, Ф. Рудич, Б. Савчук, Л. Столяр, А. Туманова, О. Хуснутдінов, В. Чернов, В. Шелохаєв, О. Ярош та ін. Вони досліджують різноманітні аспекти даних інституцій, їх типи, застосовуючи до їх вивчення широкий спектр підходів.

У середині 90-х рр. на території колишнього СРСР, у тому числі й в Україні, з кола громадських організацій починає виокремлюватися група неурядових організацій, які займаються дослідженням суспільно значущих проблем. Більшість праць присвячена цим інституціям була написана активістами даних організацій, такими як В. Білецький, Ю. Борисова, І. Букатару, В. Грановський, С. Дацюк, М. Канафоцький, С. Конончук, О. Манаєв, В. Нанівська, М. Пашков, В. Римський, А. Сунгуров, О. Таммемяє, В. Чалий та ін.

Неурядові організації, які займаються дослідженнями суспільно значущих проблем, в їх сучасному вигляді були запозичені з досвіду країн західної демократії, де існує широка джерельна база з цього питання. Даній проблемі присвячені дослідження Д. Абельсона, С. Аддісона, Е. Т. Антоніо, Е. Р. Батт, В. Гранта, С. Грегуара, М. Гарнета, Е. Денхема, М. Дабровськи, П. Діксона, С. Ладі, Е. Ліндквіста, Дж. Саймона, І. Стігліца, Д. Стоун, П. Трулак та ін. Крім того, питання цих інституцій як суб’єктів вироблення державної політики розглядається авторами ряду класичних робіт, присвячених проблемам державної політики (Дж. Андерсон, М. Гоулет, В. Данн, Т. Дай, Дж. Кінгдон, В. Парсонс, М. Рамеш) та дослідниками у сфері аналізу державної політики (В. Блум, Д. Веймер, Е. Вайнінг, А. Вілдавскі, Б. Гогвуд, Л. Ган, Е. Керні, Л. Пал, С. Петерсон, Р. Хайнеман).

У результаті проведеного аналізу вдалося розв’язати проблему термінологічної невизначеності стосовно досліджуваного предмета. Автор пропонує ввести в обіг термін «неурядові дослідні організації», який відповідає англомовному терміну «think tanks», усталеному в західних країнах, та підкреслює особливості неурядових організацій, які займаються дослідженнями суспільно значущих проблем в Україні. На думку автора, неурядова дослідна організація – це незалежна, неприбуткова організація, яка об’єднує фахівців, що мають спеціальні знання, метою діяльності якої є досягнення суспільного блага, а головними засобами його досягнення – дослідження конкретних суспільно значущих проблем, вироблення відповідних рекомендацій, їх просування в державну політику.

Для більш глибокого усвідомлення сутності неурядових дослідних організацій автор порівняв їх з групами тиску, університетами та академічними закладами, фондами, приватними консалтинговими фірмами та урядовими дослідними бюро. Це допомогло встановити чітку межу між НУДО та іншими схожими інституціями.

У дослідженні розглянуто різноманітні класифікації НУДО, які застосовуються до таких інституцій у західних країнах, зокрема в США. Їх аналіз показав, що створення універсальної класифікації НУДО на даному етапі їх розвитку є проблематичним. Але в результаті дослідження були виокремлені ряд критеріїв визначення неурядових дослідних організацій, за допомогою яких органи державної влади та інші зацікавлені інституції можуть будувати дієву взаємодію з НУДО.

У другому розділі – «Світовий досвід залучення неурядових дослідних організацій як суб’єктів вироблення державної політики» – розглядаються передумови виникнення неурядових дослідних організацій, основні етапи їх становлення у США, Канаді та країнах Європи (Німеччина, Франція), а також з’ясовується їх роль у виробленні державної політики цих країн. Розкривається взаємозалежність характерних рис та особливостей даних організацій від суспільно-політичної та економічної ситуації, що складалася на певному історичному етапі в цих країнах. Визначаються загальні та специфічні засоби впливу НУДО на вироблення державної політики та фактори, які обумовлюють специфіку процесу формування мережі НУДО у світі.

Вивчення еволюції мережі НУДО в США, Канаді та країнах Європи дозволило визначити, що цей процес поділяється на певні історичні періоди, які відображають загальнонаціональні суспільно-політичні процеси, що відбуваються в країні. Це свідчить про об’єктивний характер та поступовість процесу формування мережі НУДО.

Проведене дослідження свідчить, що перші НУДО виникли в країнах Північної Америки та Західної Європи, а згодом розповсюдились у країнах Латинської Америки, Східної Азії, Центральної та Східної Європи і території колишнього СРСР. Розглянуто ряд гіпотез щодо виникнення й розповсюдження НУДО, у результаті чого з’ясовано, що факторами, які впливають на процес виникнення НУДО в окремій країні, є: конституційні зміни, урядова реформа, інтенсивність політичних дебатів влади та опозиції, взаємодія політичних лідерів і політичної культури суспільства, рівень свободи ЗМІ, розвиток внутрішньої інтелектуальної еліти, історія філантропії, незалежність організацій і активність громадянського суспільства.

Крім того, було з’ясовано, що безпосередньо на розвиток мережі НУДО в різних країнах світу впливають податкові системи, структури урядів, парламентські системи, рівень складності процесу прийняття державно-управлінських рішень, економічні й політичні фактори, підвищення рівня демократії тощо. Ще одна гіпотеза розповсюдження неурядових дослідних організацій у країнах, де демократія не має давніх традицій, пояснює їх виникнення за допомогою копіювання та конвергенції.

Дослідження показало, що НУДО світу здійснюють вплив на вироблення державної політики за допомогою таких трьох основних методів: «атмосферний» вплив, вплив на середній і короткотерміновий порядок денний та мікрополітичні дослідження. Під час здійснення впливу на вироблення державної політики НУДО зазвичай застосовують два підходи: офіційний та неофіційний. Перший використовує систему офіційних відносин, а другий – навички лобіювання та спирається на приватні неофіційні відносини. Але найчастіше НУДО застосовують обидва підходи та цілий комплекс методів впливу.

Аналіз зарубіжного досвіду свідчить про широке розповсюдження неурядових дослідних організацій та активне використання їх як суб’єктів вироблення державної політики.

У третьому розділі – «Стан та перспективи взаємодії неурядових дослідних організацій з органами державної влади в Україні» – досліджуються та аналізуються передумови виникнення, особливості становлення та розвитку НУДО в Україні, сучасний стан даних організацій. З’ясовуються можливі перешкоди на шляху широкого залучення НУДО до процесу вироблення державної політики в Україні, та пропонуються шляхи подолання цих перешкод.

Було з’ясовано, що неурядовим дослідним організаціям в Україні передували громадські організації, які на території нашої країни мають давню історію. Їх діяльність та роль у житті суспільства залежали від конкретного історичного періоду, в якому вони існували. Ці періоди безпосередньо пов’язані з етапами розвитку країни та соціально-політичної ситуації як в Україні, так і в навколишньому світові.

Зародження незалежних дослідних інституцій у Радянському Союзі можна віднести до 1960-х рр. При цьому вони мали суттєву відмінність: фінансувалися з державного бюджету і, хоча були більш-менш незалежними у формулюванні своїх дослідних завдань, не виходили при цьому за межі марксистсько-ленінської та партійної генеральної лінії. У період перебудови в Україні виникли «неформальні» організації, з яких беруть початок головні принципи роботи сучасних НУДО. Вони проклали шлях утвердженню ідей гуманізму та демократії, національній свідомості, уперше розробили альтернативні проекти та програми національно-державного відродження, поширювали нові ідеї та інформацію тощо.

Проведене дослідження свідчить, що в сучасній Україні вже склалася певна мережа НУДО, яка на сьогодні, ще не є усталеною. Подальшому формуванню результативного процесу залучення даних інституцій до вироблення державної політики заважає ряд перешкод. Серед них найбільшими можна назвати проблеми недосконалості законодавчо-нормативної бази щодо НУДО, проблеми фінансування та небажання органів державної влади зважати на поради неурядових дослідних інституцій. Крім того, причини, через які виникають проблеми й перешкоди на шляху розвитку НУДО, можна поділити на дві групи: ментальну й інформаційну.

У процесі дослідження з’ясовано, що вирішальну роль у створенні сприятливого клімату для результативного залучення НУДО до вироблення державної політики як суб’єкта цього процесу відіграють органи державної влади. Були розглянуті чотири варіанти розвитку подій щодо існування НУДО, один з них − надання НУДО статусу суб’єктів вироблення державної політики – дозволить державі підвищити ефективність та результативність державного управління в Україні. У результаті автором розроблені рекомендації, які можуть стати типовими пунктами відповідних нормативних актів, що могли б сприяти процесу залучення НУДО у вироблення державної політики та легітимізації їх суб’єктності.