ФОРМУВАННЯ ПРЕСТИЖУ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ (НА ПРИКЛАДІ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження  та визначено ступінь її наукової розробленості, окреслено мету й завдання дослідження, його об’єкт та предмет, висунуто основну гіпотезу, охарактеризовано методологічну базу, розкрито наукову новизну та практичну значущість роботи, а також наведено дані про зв’язок роботи з науковими програмами, апробацію, упровадження та оприлюднення результатів дослідження, описано структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – “Науково-теоретичні засади формування престижу державної служби” – проаналізовано сучасний стан наукових досліджень, присвячених проблемі престижу державної служби як в Україні, так і за рубежем.

Розглянуто визначення поняття “державний службовець” загалом та, зокрема, стосовно працівника митної служби як суб’єкта державного управління, що наділяється державно-владними повноваженнями.

З’ясовано, що престиж є способом моральної винагороди (заохочення) у вигляді суспільного визнання, авторитету, уваги. Визначено, що престиж є інтегральною оцінкою. Доведено, що престиж – результат відповідності соціально значущих характеристик об’єкта шкалі цінностей. У той же час престиж ієрархізує цінності за певним сукупним критерієм.

Доведено, що поняття престижу неоднозначне і припускає наявність певних структуроутворювальних компонентів: авторитет, повага, атракція, які традиційно інтерпретуються як синонімічні. Розглянуто їх співвідношення і роль у процесі створення престижу.

З погляду найбільш сутнісних атрибутів престижу розкривається акмеологічний, діяльнісний, мотиваційний, структурно-функціональний, ціннісно-нормативний аспекти престижу.

Проведений автором аналіз вітчизняних та зарубіжних першоджерел засвідчив амбівалентність трактування поняття “престиж”. Протягом XX ст. цей феномен духовного життя привертав увагу вчених усього світу. Питання щодо змістовного навантаження сутності поняття “престиж” неоднозначне й поліваріантне. Одні автори визначають його, ураховуючи компенсаторні можливості престижу (А. Адлер, Г. Лассуелл, Дж. Мід, З. Фрейд та ін.); інші – через можливості задовольнити потреби в контролі, впливі, владі над людьми й подіями (Б. Рейвін, С. Реншон та ін.); треті – з огляду на ціннісні (аксеологічні) основи престижу (А. Здравомислов, А. Кисіль, В. Осовський, М. Титма, В. Чорноволенко, В. Ядов та ін.); четверті виходять зі стратифікаційних можливостей і досліджують престиж у контексті соціальної нерівності (М. Вебер, К. Девіс, Р. Мертон, У. Мур, В. Ільїн, Т. Парсонс, В. Радаєв, О. Шкаратан та ін.). Автор дослідження визнає правомірність існування й значущість усіх позицій. Однак у контексті поставленої мети і завдань доводиться, що найбільш важливим є оцінний і статусний аспекти престижу.

Статусний підхід простежується в теорії соціальної стратифікації. В її межах престиж розглядається як одна з основ суспільної нерівності й міра соціального статусу (М. Вебер); як складова габітусу й основа статусної ідентифікації (П. Бурдьє); як засіб соціальної мобільності (П. Сорокін). Показано, що престиж – це ціннісне новоутворення, що виникає в результаті співвідношення шкали індивідуальних і суспільних ціннісно-нормативних стандартів. Визначено, що престиж державної служби – відносна оцінка суспільної значущості державної служби, яка формується в громадській думці на основі інституціональних та індивідуальних оцінок.

Обґрунтовано, що престиж виконує регулятивну, заохочувальну, дистанцюючу, індикаторну, інтегративну, ілюзорно-компенсаторну функції та функцію символьного впізнання. Визначено, що функція престижу – здатність престижу виконувати певну роль в системі суспільних відносин, впливати на суспільні процеси в тому чи іншому напрямі.

Дослідження престижу державної служби проведено в контексті вивчення ціннісних орієнтацій, інтересів, потреб, мотивів державних службовців.

У другому розділі – “Діагностика престижності державної служби на прикладі митної служби” – запропоновано критерії і показники оцінювання престижу державної служби за трьома рівнями. Перший рівень пов’язаний з теорією соціальної стратифікації і оцінюванням престижу як критерію соціального статусу. Другий рівень розробки показників престижу спрямовує загальну теорію до практичного дослідження проблеми. Тут показники можуть вже класифікуватись з погляду як їх об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. До об’єктивних показників можна віднести рівень доходу, матеріального статку, умови праці, кваліфікацію, міру владних повноважень. До суб’єктивних показників належать престиж професії, задоволеність роботою, своїм суспільним становищем, кар’єрою, професійним вибором тощо.

Третій рівень є безпосереднім опрацюванням різних аспектів прояву соціального статусу на емпіричному рівні з метою точної фіксації та визначення соціального престижу державних службовців. Тут знаходять своє відображення перші два рівні теоретизування. Автор пропонує використовувати систему показників, яка складається з чотирьох блоків, кожен з яких містить кілька проміжних показників, подібних за деякими параметрами.

Перший блок об’єднує “умови”, необхідні для виявлення соціального статусу державної служби. Другий блок можна назвати “умови життя”. Він включає показники, які можуть бути виражені кількісно в абсолютних та відносних величинах і не залежать від суб’єктивних оцінок. Третій блок охоплює обсяг прав, пільг та привілеїв, що поширюються на державних службовців. Четвертий блок, який називається “престиж”, характеризує міру довіри суспільства до державної служби, привабливість професії, її авторитет серед населення. Наведена система показників дозволяє виміряти престиж, але передбачає значні інтелектуальні, часові та фінансові витрати. Тому особливу увагу слід зосередити тільки на четвертому блоці показників, а саме на престижі професії.

Об’єктивні статистичні показники є передумовою формування динамічних суб’єктивних показників. Ураховуючи систему оцінювання престижу державних службовців, престиж можна подати у вигляді піраміди оцінок. Основою є невербальна оцінка державних службовців, яка виражається в слабо усвідомлених формах реакції на власне становище. На другому рівні розміщується вербальна самооцінка, виражена свідомо. Третій рівень включає неофіційну оцінку позиції з боку оточення, яка з часом трансформується у престиж, привабливість, пошану. Ці три рівні складають нижню частину піраміди і є суб’єктивними показниками престижу. У верхній частині піраміди, на найвищому її рівні, викристалізовуються об’єктивні показники, а саме: офіційна оцінка позиції державних службовців, що виражається в нормативних документах, які регулюють владні повноваження, економічний статус, оцінка ЗМІ тощо. Кожний наступний щабель даної піраміди передбачає більшу ступінь формальності оцінки. Якщо підґрунтям є ще навіть не усвідомлене власне ставлення службовця до свого становища, то завершальна стадія враховує формальну, легітимізовану на вищому рівні оцінку.

Для практичного вимірювання кожного рівня запропонованої системи необхідно застосування окремих методик. Так, для вимірювання самопочуття та самооцінки державних службовців можуть бути застосовані як психологічні методики, так і соціологічне опитування.

У процесі проведення пілотного дослідження зафіксовано, що для більшості респондентів за самооцінкою власного статусу державна служба є престижною професійною діяльністю, незважаючи на негативне й стереотипне ставлення з боку суспільства. Це підтверджується результатами подальших досліджень серед особового складу митної служби країни.

Автором показано, що на формування престижу державної служби впливають не тільки об’єктивні, але й суб’єктивні фактори, найважливішим з яких є мотивація. Реалізація в процесі діяльності суб’єктивно значущих мотивів робить її престижною.

Однак припущення стосовно того, що мотивація державних службовців динамічна і наслідком цього є зміни в оцінках престижності, не підтвердилося. Мотивація на рівні груп і соціальних інститутів – інертна, і протягом кількох століть державна служба престижна на рівні службовців через схожі причини: можливість соціальної мобільності й забезпечення комфортності, стабільності існування.

Доведено, що матеріально-прагматичні аспекти не є домінантними. Оцінки престижу митної служби обумовлюються факторами “зростання” і “резонансу”, тобто для службовців приваблива можливість підвищити свій авторитет, статус, повагу, вплив у суспільній думці. Досягається цей “резонанс”, як правило, ілюзорним шляхом, тому що працівники митної служби мало зацікавлені в продуктивності своєї праці та в руйнуванні сформованого негативного образу та стереотипу державної митної служби.

Фактори “продуктивність” і “естетика” не займають, на думку автора, провідних позицій у мотиваційній структурі особистості службовців – працівників митної служби, і, як наслідок, спостерігається низький престиж державної служби в суспільній думці. Властива державним службовцям інертність мотивації найближчим часом не припускає різкої динаміки престижу державної служби.

Однак, експериментальні дослідження довели, що інколи фактори “естетика” і “продуктивність” актуалізуються у свідомості службовців і породжують девіації типового механізму престижування.

У третьому розділі – “Структурно-логічна модель формування престижу державної митної служби” – запропоновано структурно-логічну модель формування престижу державної митної служби (рисунок), яка базується на такій гіпотезі: динаміка мотивації сприяє динаміці престижу з припустимими невизначеностями. Отже, щоб підвищити престиж державної митної служби як складової державної служби, необхідні “переміщення” у мотиваційній структурі її представників (зокрема, актуалізація факторів “естетика” і “продуктивність” та їх реалізація в процесі професійної діяльності).