ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗАПОБІГАННЯ ТЕРОРИЗМУ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь наукової розробки проблеми, її зв’язок з планами та тематикою науково-дослідних робіт, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, гіпотезу, методи дослідження, наукову новизну роботи та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про впровадження та апробацію результатів дослідження, публікації за темою, а також структуру роботи.

У першому розділі „Теоретико-методологічні та правові засади державної політики запобігання загрозам тероризму“ розглянуто методологічні засади дослідження проблем протидії тероризму у науковій літературі, подано типологію мотивацій, методів та засобів сучасного тероризму. Визначено концептуальні засади протистояння загрозам тероризму в Україні через аналіз нормативно-правової бази.

У сучасному українському законодавстві та науковій літературі певною мірою розроблено найбільш важливі проблеми тероризму та боротьби з ним на державному рівні. Однак існує необхідність активізувати теоретичну та практичну розробку методологічних засад дослідження феномену тероризму у зв’язку з глобальним характером його проявів та загроз.

Загальні методологічні засади формування державної політики у науковій літературі досліджують вітчизняні вчені В. Авер’янов, В. Бакуменко, Т. Брус, О. Кучеренко, Н. Нижник, В Теричка, Ю. Шаров, В. Цвєтков та інші, та зарубіжні вчені, зокрема Г. Атаманчук, Л. Пал, П. Браун та інші. У діючих нормативно-правових актах розроблено методологічні підходи до розуміння тероризму як практики насильницьких дій, спрямованих на розв’язання або ескалацію конфліктів у сучасному суспільстві та вироблення на цій основі адекватної державної політики щодо запобігання та протидії тероризму на національному рівні та у міжнародному масштабі.

Окремі аспекти тероризму – юридичні, політичні, морально-етичні та інші, висвітлюються у монографіях, дисертаційних дослідженнях та статтях українських авторів, зокрема В. Антипенка, В. Грубова, В. Ємельянова,, Л. Мошкової, Г. Токаревського, Ф. Рудича, І. Шкурата та інших.

Процеси формування українського антитерористичного законодавства у контексті проблем національної безпеки України дослідив В. Ліпкан.

Методології дослідження проблем сучасного тероризму присвячені роботи В. Федянина, Е. Гайдука, Б. Кофмана, Є. Ляхова. Природу та причини сучасного тероризму, основні тенденції розвитку тероризму як суспільно-політичного явища розглядають Ю. Антонян, С. Миронов, Ф. Сайранян та   М. Лаврін. Визначенню заходів попередження тероризму етнорелігійного спрямування присвячена робота Р. Адельханяна. Особливості політичного тероризму та екстремізму, сучасні тенденції глобалізації у розвитку міжнародного тероризму розглядаються у дисертаційному дослідженні А. Грачова, А. Гушера, В. Замкового та К. Ільчикова, В. Кудрявцева , М. Романова , Є. Сатановського та інших.

Проблеми розуміння та історико-філософської інтерпретації феноменів “терор” і “тероризм” досліджували Я. Дашкевич, В. Остроухов та інші. Питанню антитерористичної боротьби, міжнародного співробітництва України присвячено дослідження В. Леонова, В. Крутова, Г. Яворської, проте вони більше уваги приділяють досвідові спецпідрозділів з боротьби проти тероризму різних країн світу та глобальним питанням організації міжнародного співробітництва у цій галузі.

В окремих публікаціях С. Телешуна, Ю. Землянського, Г. Фердмана розглянуто проблеми, пов’язані із загрозами тероризму в Україні та завданнями органів влади у протистоянні терористичним загрозам.

Значну увагу проблемам тероризму та засадам антитерористичної боротьби приділяють російські автори Ю. Антонян, С. Грачов, О. Гушер, А. Куліков, М. Романов, Є. Сатановський, А. Ігнатенко, М. Таджутдін, Г. Новікова, В. Петрищев, В. Сєргєєв, А. Солнцев, С. Сущінська, В. Устінов та інші.

Публікації білоруських авторів, зокрема Є. Кожушка, Г. Міньковського, В. Ревіна та інших, щодо можливостей боротьби з міжнародним тероризмом мають здебільшого оглядовий та констатуючий  характер.

Специфіка досліджуваного феномену, відсутність чітких меж, які дозволили б окреслити його в існуючому об’ємі соціально-філософських знань, різноманітність форм прояву серйозно перешкоджають створенню єдиної парадигми його розуміння. У контексті дослідження це пов’язано із відповідними політичними процесами. Деякі вчені вважають, що трансформації власне терористичної діяльності у сучасних умовах призводять до створення нових підвидів так званого політичного, державного, націоналістичного, транснаціонального, внутрішньодержавного та інших різновидів тероризму. Сучасний політичний тероризм усе більше межує з інтересами фінансово-промислових еліт та олігархічних кланів. Зарубіжні вчені, класифікуючи різновиди новітнього тероризму, розрізняють державний, неофашистський, терор націоналістичних або сепаратистських сил, псевдолівий терор, або тероризм пригнічених етнічних меншин, тероризм визвольних рухів у країнах третього світу, тероризм „груповий“ або „індивідуальний“, спрямований на зміну соціального та політичного ладу у високорозвинених країнах Заходу тощо.

Тероризм виникає й реалізується у поєднанні мотивів і ситуацій. Мотивами терористів здебільшого є релігійно-націоналістичні переконання, які у своїй основі базуються на протистоянні інтересів багатих і бідних країн. Криза влади, наявність корупції, ігнорування законів породжують непрямі спонукальні мотиви, які можуть призвести до протесту населення у формі терористичних актів.

З погляду мотивації запропоновано авторську типологію сучасного тероризму, яка виокремлює: кримінальний тероризм; патологічний тероризм; політичний тероризм, ультралівий чи ультраправий, етнічний, релігійний, екологічний, вігілантистський, „Singl-issue“ тероризм тощо. Передбачити всі негативні наслідки або об’єкти, на які можуть бути зорієнтовані терористичні дії, практично неможливо, однак типологію тероризму можна продовжити або модифікувати залежно від подій.

У роботі подано кваліфікацію та характеристику основних методів терористичної боротьби, основну увагу приділено новітнім засобам, зокрема ядерній, хімічній, біологічній, кібернетичній зброї. Українські реалії свідчать про те, що будь-який із зазначених типів тероризму може бути актуальним і для нашої держави. Основні методологічні підходи щодо визначення тероризму, що використані у роботі, викладено у Законі України “Про боротьбу з тероризмом”.

Існує необхідність визначення концептуальних засад державної політики протистояння тероризму як на теоретичному, так і на практичному рівні, розробки державної стратегії протистояння терористичним загрозам, та державної програми превентивних заходів щодо терористичних загроз в Україні.

Державна політика у сфері протидії тероризму визначає основні напрямки діяльності держави та громадських організацій: запобігання проявів тероризму на території нашої держави, створення державної системи протидії тероризму та керівництво нею, виявлення, знешкодження терористів або ліквідації наслідків терористичних дій.

Головною умовою формування та реалізації державної політики протидії тероризму є створення адекватної нормативно-правової бази. Складність правового забезпечення боротьби з терористичною загрозою полягає в тому, що сучасний тероризм перетворився у прибутковий бізнес. Розпочата в Україні правова реформа в умовах переходу суспільства на засади демократизації поставила перед органами державної влади питання боротьби з організованою злочинністю, корупцією, що у свою чергу дало змогу створити реальну базу протистояння терористичним загрозам.

У другому розділі „Державна антитерористична система України: проблеми становлення та функціонування” розглянуто соціально-економічні, політичні та інші чинники виникнення та зростання загроз тероризму в Україні, основні елементи загальнодержавної системи протидії тероризму в Україні та основні напрямки реформування системи національної безпеки у контексті протидії тероризму.

Соціально-економічне підґрунтя тероризму у сучасній Україні становлять економічні негаразди, які призвели до сповільнення реалізації соціальних програм, до зростання тіньового сектора економіки, корупції, наслідком чого є глибоке соціальне розшарування та зростання невдоволення населення. До соціально-психологічних чинників віднесено створення позитивного фону для терористичної діяльності, зокрема руйнування системи цінностей, покликаних консолідувати суспільство; проблеми організації дозвілля молоді; послаблення сімейно-побутових відносин, залучення дітей до кримінальних осередків, здатних перетворюватись на терористичні групи; невідповідність між інтенсивними процесами урбанізації й міграції населення та рівнем соціального контролю тощо.

Результати проведеного в межах дисертаційного дослідження соціологічного опитування державних службовців, військовослужбовців та офіцерів спеціальних підрозділів свідчать про те, що українська громадськість не цілком адекватно сприймає сучасну внутрішньополітичну ситуацію в Україні з погляду її можливої терогенності.

Аналіз відповідей на питання щодо наявності загроз тероризму в Україні з боку інших держав виявив, що серед усіх респондентів майже 45% визнали зовнішню загрозу дуже низькою, 38% – такою, що існує. Більшість опитаних (56%) не вважають, що терористичні загрози існують в Україні. Тільки 3,6% опитаних визнають існування терористичних загроз на національному та місцевому рівнях. Загалом 86% респондентів віком від 18 до 50 рр. не відчувають загрози терористичних актів для свого життя або життя своїх близьких. Найвпливовішими суспільно-політичними чинниками тероризму в Україні респонденти вважають: політичну нестабільність – 60,2%; міжкланові конфлікти, протиріччя олігархів – 33,77%; етнічні суперечки в окремих регіонах України – 35,97%; міжрелігійні та міжконфесійні конфлікти – 35,97%; криміналізацію суспільства – 21,45%; перебування на території України іноземних військових контингентів – 23,76%.

Біля 80% опитаних спеціалістів вважають найнебезпечнішим терогенним чинником неконтрольовані міграційні потоки, міжрелігійні та міжконфесійні конфлікти (53,28%), та політичну нестабільність (36,63%).

Таким чином, більшість респондентів не володіє актуальною інформацією щодо наявності у країні реальних загроз тероризму. У зв'язку з тим, що громадська думка не зовсім адекватно оцінює небезпеку тероризму, необхідно формувати й впроваджувати таку ідеологію, яка б однозначно демонструвала єдність національних та індивідуальних інтересів кожного члена суспільства, а також висвітлювала ту небезпеку, яку складає для цих інтересів тероризм. Сьогодні не існує такої концептуальної платформи, такої популярної теорії, яка б системно групувала людей навколо ідеї засудження тероризму як нелюдського явища. Немає морального критерію, за яким кожний член суспільства засуджував би тероризм та його носіїв.

З метою організаційно-стратегічного передбачення розвитку ситуації з терористичними загрозами в Україні необхідно впровадити технології моніторингу тероризму, тобто зосередити увагу на виявленні та нейтралізації усіх можливих чинників терористичних проявів, що дасть змогу значно знизити терогенність внутрішньої ситуації.

Запобігання тероризму на національному рівні відіграє значну роль у гарантуванні національної безпеки й посідає важливе місце у діяльності органів державної влади, структурних елементах сектору безпеки України. У роботі висвітлено організаційні основи боротьби з тероризмом, уточнено повноваження та обов’язки органів виконавчої влади у сфері протидії тероризму, принципи сучасної державної політики у цій сфері, додержання та реалізація яких сприяє захисту особи, держави й суспільства від тероризму, виявленню та усуненню причин та передумов, які його породжують.

Для запобігання та усунення загроз національній безпеці України необхідно створити дієву загальнодержавну систему органів, структур та інституцій, покликану здійснювати превентивні заходи у боротьбі із загрозами тероризму, організовувати боротьбу з терористичними осередками та ліквідовувати наслідки терористичного акту. У роботі проаналізовано компетенції Міністерств, відомств, місцевих органів влади, силових структур щодо боротьби з тероризмом.

Особливе значення для безпеки країни має захист важливих військових, політичних і народногосподарських об’єктів, здійснення якого перебуває у компетенції місцевих органів влади. Важливе завдання органів державного управління та місцевого самоврядування полягає у  вимогливому ставленні до державних та приватних охоронних структур, залучених до охорони згаданих об’єктів.

Проведене автором соціологічне дослідження з питань наявності в Україні дієвої системи протидії тероризму довело, що значна кількість респондентів (20,03%) взагалі не проінформовані про її наявність. Відповіді свідчать про те, що населення дуже мало знає про діяльність держави у цій галузі. Зокрема 38,7% опитаних визнають існування такої системи в Україні, тоді як 41,25% опитаних вважають, що її в Україні не існує. Державні службовці (53,68% опитаних) найменш оптимістичні серед опитаних, оскільки вважають, що такої системи в Україні не створено. 43,12% військовослужбовців вважають, що в Україні така система існує, а 19,6% з них – не знали, як відповісти на це питання.

Переважна більшість спеціалістів МВС вважають, що в Україні такої системи не існує – 69,93%, а значній частині – 20,08% , – було важко відповісти на це питання.

Органи місцевої влади, на думку більшості опитаних (52,47%), не в стані реально протидіяти загрозам тероризму, і тільки 20,9% респондентів вірять у таку спроможність місцевих органів. Серед військових оптимістично щодо можливостей місцевої влади висловились 23,52%, а держслужбовці у таку можливість не вірять – 78,69%.

Місце та роль органів місцевої влади в організації антитерористичної протидії у повсякденному житті громадян більшістю не усвідомлюється, тобто вимагає уточнення та посилення, хоча серед спеціалістів 23,8 % - це завеликий відсоток таких, що не мали думки з цього приводу, що також підтверджує необхідність звернути увагу на антитерористичні функції місцевих органів та їх популяризацію, особливо серед держслужбовців.

Розширення антитерористичних структур та контингентів вважають доцільним 33,88% опитаних, серед спеціалістів – 43,89%, а 20,35% респондентів вважають цей крок недоцільним, 45,77% – не мають з цього приводу власної позиції, причому співвідношення зберігається серед усіх категорій опитаних. Найдієвішими напрямками антитерористичної політики 56,61% спеціалістів МВС називають удосконалення взаємодії всіх антитерористичних структур.

Загалом, дослідження засвідчило, що в Україні ще не створена дієва державна система протидії тероризму, існують лише окремі її елементи, розділені міжвідомчими бар’єрами.

Важливим завданням суб'єктів антитерористичної діяльності є налагодження взаємодії з метою припинення злочинної діяльності осіб, причетних до тероризму, у тому числі міжнародного, фінансування, підтримки чи вчинення терористичних актів та злочинів, які скоєні з терористичною метою.

Існує необхідність розробити конкретні  кроки щодо удосконалення взаємодії всіх антитерористичних сил на державному та місцевих рівнях. Зокрема, створити спільні механізми і методики профілактики, попередження, підготовки спецпідрозділів та реалізації заходів антитерористичного спрямування, а також єдиний інформаційний простір.

Антитерористичні структури повинні відповідати новій парадигмі національної безпеки й оборони. На цій основі необхідно формувати пакет документів, які забезпечать функціонування всієї антитерористичної системи, а не тільки окремих її елементів.

У третьому розділі „міжнародний досвід протидії тероризму на національному та глобальному рівнях” досліджено зарубіжні моделі протидії тероризму, визначено засади співробітництва країн Європейського Союзу в межах правового регулювання боротьби з тероризмом та проаналізовано участь України у міжнародних антитерористичних структурах.

Аналіз зарубіжного досвіду у сфері боротьби з тероризмом дозволяє певною мірою полегшити аналогічний процес у нашій країні. Вироблення правових антитерористичних норм у національному законодавстві на основі глибокого вивчення досягнень інших країн у цій галузі дозволяє використати прогресивні й апробовані практикою алгоритми боротьби з тероризмом. При всій різноманітності, винятковій унікальності та неповторності національних державно-правових систем протидії тероризму, кожна з них формувалася під впливом єдиного комплексу зовнішніх і внутрішніх чинників. Аналіз заходів можливого попередження тероризму в США, Великобританії, Німеччині та інших країн показує, що серед цих заходів домінують силові, військові і спеціально-розвідувальні аспекти.

Головним завданням сучасного етапу розвитку міжнародного співробітництва у сфері протидії тероризму є вироблення стратегічних рішень. Спільні дії європейських держав з одного боку підвищують рівень успішності боротьби з тероризмом, насамперед у європейському регіоні, а з другого – роблять Європейський континент потенційно більш вразливим. У розвитку європейської інтеграції в сфері протидії тероризму існує багато проблем. Європейський Союз виявився практично не готовим до ведення ефективної боротьби з таким глобальним явищем, як міжнародний тероризм.

Міжнародне співробітництво може бути ефективним лише за умови взаємної довіри та подібності оперативної культури, що базується на однакових стандартах, законах, процедурах і – найголовніше – спільних цінностях.

Згідно з підходом ЄС, боротьба з тероризмом потребує, з одного боку, значного зменшення бар'єрів, у тому числі національних та відомчих, на шляху обміну необхідною інформацією, зокрема розвідувальною, а з другого, створення посилених багаторівневих систем контролю за персональними, фінансовими та іншими даними.

Проблема інтеграції України в систему міжнародної безпеки та співпраці зі світовими та європейськими інтеграційними структурами у сфері безпеки пов'язана з процесом формування рівних стандартів для різних країн у боротьбі з глобальним тероризмом, що мають містити оцінку та відстеження діяльності терористичних організацій та угруповань за умови координації дій системи безпеки України та зарубіжних країн, зокрема країн НАТО. Для України у контексті забезпечення власної безпеки важливо стати органічним елементом міжнародних антитерористичних структур.

Нові засади міжнародного співробітництва у галузі боротьби з тероризмом передбачають мобілізацію всіх наявних ресурсів існуючих інтеграційних структур задля недопущення реалізації загроз глобального тероризму як на регіональному, так і на міжнародному рівнях.