ПІДВИЩЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО СТАТУСУ ОРГАНІВ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, визначаються мета і основні завдання, предмет і об’єкт дослідження, формулюються наукова новизна отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наводяться відомості про апробацію результатів.

У першому розділі – “Теоретичні засади соціальної активності суб’єктів державного управління” – розкрито зміст важливого для теорії державного управління поняття соціального статусу як співвідносного положення індивіда чи соціальної групи в суспільній системі, обумовленого низкою характерних ознак. Доведено, що сукупність функціонально однорідних статусів утворює соціальну групу і що множинність не означає їх рівнозначності, оскільки вони знаходяться у певній ієрархії за ступенем важливості соціального інституту. Особливу роль відіграє генеральний статус (статус члена суспільства, держави, громадянина) як фундамент позиції особистості. Відповідно до формального (нормативно встановленого) чи неформального характеру розрізняють статуси формалізовані і неформалізовані, що визначаються виконанням тих чи інших функцій.

Адміністративна влада в державно-управлінській установі виступає системоутворюючим індикатором статусної позиції в системі стратифікації. Її обсяг визначається доходами, престижем, умовами праці, перспективами кар’єрного зростання працівників, а організація представляє собою сукупність анонімних статусних позицій, між якими розподіляється адміністративна влада, а люди лише її здійснюють тією мірою, якою вона делегується безпосередньо конкретним посадам. У цьому полягає специфіка сучасної адміністративної (бюрократичної) організації управління порівняно з його ранніми формами з домінуванням особистої залежності, відданості, симпатій та антипатій.

Існуюча ієрархія статусів є основою соціальної стратифікації суспільства і пов’язана з престижністю, яка відіграє значну роль у розподілі соціальних бажань, планів, намірів. Сама ієрархія і, відповідно, престижність статусів формуються під впливом тісно взаємодіючих факторів.

Статус і роль віддзеркалюють статичні та динамічні аспекти соціального стану. Якщо статус – це об’єктивна субстанція, то роль поєднує об’єктивне та суб’єктивне. Статус визначає місце індивіда в соціальній системі, а роль уособлює сукупність його дій. Зміст соціальних ролей диктується суспільством, його вимогами, дотримання яких залежить від їх відображення у свідомості людей. У роботі сформульовано важливе для теорії державного управління положення про те, що будь-який суб’єкт суспільних відносин проходить так званий етап соціалізації – засвоєння певних норм і правил поведінки, які висуваються суспільством. За своєю структурою соціалізація складається з фази адаптації (пристосування до нових умов, ролей, норм) і фази інтеріоризації (сприйняття норм, цінностей, їх включення до внутрішнього світу посадовця). Але процес соціалізації не може сприйматися у відриві від реалізації інтересів і цінностей. Істотним його моментом є розвиток соціальної активності суб’єкта, під яким можна розуміти не окрему людину, а сукупність людей, соціальне угруповання, професійні організації: органи державного управління, органи митної служби, органи місцевого самоврядування і т.ін.

Важливою ознакою соціальної активності суб’єкта є його прагнення впливати на соціальні процеси і реальна участь у суспільних справах з метою змінити, перетворити чи, навпаки, зберегти, зміцнити існуючий соціальний порядок, його форми.

Соціальні ролі, властиві в даний час органам державного управління, значною мірою визначаються історією і характером їх розвитку. Саме тут слід шукати ключ до поступового підвищення ролі органів державного управління в суспільстві, що було характерним для другої половини ХХ ст. Оскільки однією з основних складових роботи органів митної служби є взаємодія з населенням, особливої значущості набуває стимулювання соціальної активності їх посадових осіб, підвищення рівня культури управління, соціальна спрямованість діяльності. Утвердження свого генерального соціального статусу, реалізація пов’язаних з ним соціальних ролей і функцій, розширення комунікацій з населенням дозволяють підняти престиж митної служби і митників.

Для сучасних органів державного управління є властивими три основні соціальні ролі: кадрова (забезпечення постійної діяльності державних службовців та їхньої взаємодії), інституціональна (поєднання зусиль багатьох суспільних суб’єктів для досягнення соціальних цілей), символічна (органи державного управління символізують собою державу, їхня діяльність формує у громадян образ влади в цілому). Причому, значущість символічної ролі особливо зростає в нестабільних суспільствах з негативним чи недостатньо позитивним ставленням громадськості до держави і влади.

У другому розділі – “Соціально-комунікативний аспект діяльності органів митної служби в Україні” – зазначається, що діяльність державно-владних структур, їх управлінського апарату здійснюється через державну службу як інститут сучасної держави. Аналіз Закону України „Про державну службу” дозволяє зробити висновок, що законодавець відзначає розходження у правовому статусі служб і відповідних органів, хоча таке розходження сформульовано не досить чітко. Частина 4 ст. 6 згаданого закону наголошує, що питання функціонування державної служби в інших державних органах регулюється самими органами. Саме з цих позицій у дисертації розглядається митна політика сучасної Української держави, що спрямована на досягнення двох груп цілей:

– економічних, у т. ч. фіскальних і регулятивних (митна політика впливає на економіку та зовнішньоекономічні зв’язки за допомогою механізмів митних тарифів методами непрямого регулювання, а заборони, обмеження, ліцензування, квотування експорту й імпорту – методами прямого адміністративного управління);

– захисних (забезпечення економічної, санітарної безпеки країни, захист громадського порядку, здоров’я населення, культурних цінностей тощо).

Найважливішим інститутом митного права України є митний режим як сукупність положень, що визначають статус товарів і транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон. Поряд з режимами надзвичайного, воєнного стану, режимом охорони державного кордону і низкою інших митний режим є одним з видів адміністративних режимів, для яких характерним є регулювання особливого державного стану за допомогою спеціальних засобів.

Україна є єдиною митною територією, в межах якої держава має виключну юрисдикцію і де митний кордон співпадає з державним кордоном. На території країни можуть створюватися спеціальні вільні митні зони, але їх статус регулюється окремими законодавчими актами і межі таких територій є складовими єдиного митного кордону України. Виходячи з того, що Державна митна служба України – це центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, з’ясовано, що вона виступає одним з різновидів спеціалізованої державної служби, на яку покладаються специфічні завдання в галузі державного управління, виконує певні контрольно-наглядові функції щодо захисту економічних інтересів України, державної і суспільної безпеки, інтересів споживачів на внутрішньому ринку, створює сприятливі умови для товарообігу та пасажиропотоку через митний кордон.

На підставі аналізу емпіричних матеріалів і узагальнення митної практики в Україні доведено, що надання соціальних послуг без участі органів державного управління з використанням лише ринкових механізмів є неможливим. Особливість діяльності органів митної служби щодо надання соціальних послуг юридичним і фізичним особам визначається специфікою вертикального та горизонтального розподілу праці, їхньою самодостатністю, тенденцією до розширення зони власної діяльності та відсутністю чітких показників якості наданих послуг.

У третьому розділі – “Запровадження нових принципів підвищення соціального статусу органів митної служби” – аналізуються причини невдоволеності населення послугами органів митної служби. Для підвищення свого соціального статусу вони мають перейти на нові принципи взаємодії з населенням, яка б передбачала соціальний контроль з боку населення (це дозволить подолати певне відчудження громадян від органів митної служби) та зміну організаційної культури у бік сприйняття громадян як споживачів послуг. Традиційно вважається, що соціальний контроль за діяльністю державних органів і структур є невід’ємним від політичного і пояснюється наступною схемою: громадяни обирають політичних діячів, які, виходячи з інтересів виборців, визначають певні напрямки політики в різних сферах суспільного життя. Проте у даній схемі не береться до уваги те, що на практиці політика визначається або коригується в процесі її реалізації самими виконавцями, тобто державними органами. Тому соціальний контроль за їхньою діяльністю слід розглядати окремо від політичного.

Найбільш ефективною формою громадської участі у контрольній діяльності є безпосередній контакт громадянина з посадовими особами. У зв’язку з цим актуальним є відпрацювання такої моделі їх взаємодії, яка б дозволяла індивідууму реально впливати на надання соціальних послуг. На практиці це означає контакт громадян переважно з держслужбовцями нижчих рівнів, а отже, їм необхідно делегувати відповідні повноваження. Невід’ємними складовими участі у цьому процесі є: визначення певних правил і налагодження надійного прямого і зворотного зв’язку між державними органами та громадянами.

Виходячи з необхідності забезпечення відкритості та прозорості у діяльності органів митної служби, найбільш доцільною формою їх взаємодії з населенням слід вважати двосторонню симетричну модель Дж. Груніна, згідно з якою організація прагне до ділових стосунків із суб’єктами соціальної дії та їхньої підтримки. У рамках двосторонньої симетричної моделі комунікації виступають одним із засобів реалізації стратегії організації, що включає налагодження взаємодії, формування відносин розуміння, співробітництва між суб’єктом і об’єктом управління та може сприяти запобіганню ризикам при прийнятті і реалізації певних рішень.

Розвиток соціального діалогу між митними органами і населенням, досягнення суспільної злагоди на рівні окремої організації – це тривалий процес розвитку в середовищі митників комунікативного типу соціальної дії, що потребує досягнення суб’єктом управління конкретних результатів.