РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ УКРАЇНИ : РАЗВИТИЕ ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ КУЛЬТУРЫ ГОСУДАРСТВЕННЫХ СЛУЖАЩИХ УКРАИНЫ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність наукового дослідження, визначено його мету, напрями і завдання, зв’язок із науковими програмами, планами, темами, розкрито ступінь розробленості теми, методи дослідження, висвітлено наукову новизну й практичну значущість результатів дослідження, наведено дані про їх апробацію й впровадження.

                У першому розділі – “Розвиток психологічної культури державних службовців: джерельний аналіз і визначення напрямів дослідження” – подано огляд наукових джерел, проаналізовано стан досліджуваної проблеми й розкрито існуючі підходи до її розв’язання.

                У розділі на підставі всебічного логіко-системного аналізу наукових джерел з теми дослідження розкрито основні тенденції, що характеризують розвиток психологічної культури державних службовців. Зазначається, що в науковій літературі окремі питання розвитку психологічної культури держав­них службовців висвітлюються за такими напрямами: науково-теоретичне обґрунтування розвитку її окремих складових (В.Д.Бакуменко, В.М.Князєв, О.І.Козієвська, В.О.Козловський, Т.В.Кошова, В.І.Луговий, Н.Р.Нижник, О.Ю.Оболенський, В.М.Олуйко, С.М.Опрятний, Н.Г.Протасова, М.І.Рудакевич, С.М.Серьогін, В.О.Чмига, С.А.Чукут та ін.); гуманізація системи державної служби України та системи підготовки, перепідготовки й під­вищення кваліфікації державних службовців України (Д.І.Дзвінчук, Н.М.Драгомирецька, С.В.Загороднюк, О.І.Козієвська, Г.І.Леліков, М.М.Логунова, В.І.Луговий, В.К.Майборода, С.І.Мо­сов, П.С.Назимко, Г.О.Опанасюк, Н.Р.Нижник, Л.А.Пашко, М.І.Пірен, В.А.Ребкало, В.А.Скуратівський та ін.); пошук дієвих механізмів її розвитку на стику гуманітарних дисциплін (С.Д.Дубенко, Т.Л.Жилюк, В.Я.Ма­ли­­нов­­ський, О.А.Машков, Н.Р.Нижник, О.Ю.Обо­­ленський, В.В.Цвєтков та ін.); дослідження екстраординарних феноменів люд­ської психіки, що виявляється у запровадженні психологічних і парапсихо­логічних елементів у навчальні програми з підготовки державних службовців (С.О.Анисимов, О.О.Бодальов, І.В.Бухтіярова, Т.П.Гордєєва, А.О.Деркач, В.Г.Зазикін, В.Н.Марков, А.К.Маркова, О.В.Моска­ленко, О.В.Селезньова, Ю.В.Синягін, О.О.Суслова, Є.А.Яблокова та ін.).

Значну увагу висвітленню питання розвитку психологічної культури державних службовців як складової удосконалення управлінського процесу в системі державної служби приділено у працях зарубіжних дослідників (Д.У.Брей (США), А.П.Бартел (Австралія), С.Вінсент (США), Б.Гаррет (Великобританія), Р.Джексон (Канада), К.Доудінг (Великобританія), Г.І.Марсанов (Росія), Д.Тейт (Канада) та ін.). Вони вказують на необхідність технологізації та подальшого удосконалення наявного інструментарію розвитку психологічної культури державних службовців. Наголошується на тому, що зарубіжні науковці віддають перевагу прикладній підготовці державних службовців. Вона включає такі складові: оволодіння управлінцями сучасними гуманітарними психотехнологіями, навичками психодіагностики особистості, психологічного консультування, психології спілкування, розвитку творчого потенціалу; формування професіоналізму держслужбовців, аутопсихологічної компетентності, ефективного стилю професійної діяльності; розвиток мотивації досягнення успіху в управлінській діяльності, професійної ідентичності персоналу державної служби тощо.              

                У дослідженні зазначається, що методологічною та теоретичною основою розвитку психологічної культури державних службовців України стали здобутки психологічної науки в галузі державного управління, соціальної психології, психології управління, організаційної психології та педагогіки (К.О.Абульханова, Б.Г.Ананьєв, Г.М.Андреєва, О.О.Бодальов, О.Ф.Бондаренко, Т.П.Гордє­єва, В.Г.Зазикін, І.А.Зимня, Л.М.Карамушка, Л.С.Колмогорова, Л.О.Ко­ростильова, Б.Ф.Ломов, В.К.Майборода, Д.Майєрс, А.Маслоу, О.В.Моска­ленко, О.І.Мотков, Н.Р.Нижник, Г.С.Ники­форов, О.Ю.Оболенський, Л.Е.Орбан-Лембрик, К.Роджерс, С.Л.Рубінштейн, Г.М.Сагач, О.В. Селезньова, Е.Шейн та ін.).

                У розділі на основі ретроспективного системного аналізу наукових праць вітчизняних і зарубіжних учених, документів і матеріалів досліджень, напи­саних у різні періоди суспільного розвитку, подається загальна характеристика джерельної бази дослідження, яка свідчить про наявність робіт, присвячених загальним питанням професійної компетентності державних службовців. Водночас зазначається, що проблема розвитку психологічної культури державних службовців в Україні практично не вивчалась. Наголошується на тому, що рівень наукової розробки теми дослідження не відповідає сучасним вимогам до особистості державного службовця й реформування державної служби в Україні. Тому важливим завданням сьогодення є уникнення термінологічної невизначеності та плутанини як у науковій літературі, так і в нормативних документах при вживанні поняття “психологічна культура державного службовця”, оскільки невизначеність цього поняття є однією з причин відсутності в Україні відповідних механізмів, технологій і засобів ефективного розвитку психологічної культури як складової професійної культури державних службовців.

                У висновках до розділу на основі результатів комплексного порівняльного аналізу наукової літератури, законодавчих актів і дисертацій визначені найважливіші напрями подальшого дослідження.

                У другому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження розвитку психологічної культури державних службовців” – розкрито програмно-цільову структуру, визначено концепцію та загальну методологію дослідження. Науково-теоретичне обґрунтування вирішення сформульованого наукового завдання пов’язано з реалізацією системного принципу розвитку психологічної культури як складової професійної та загальної культури державних службовців. Це сприяло послідовному вирішенню специфічно важливих завдань дослідження, визначенню предмета, об’єкта, меж і методів дослідження, його цільової установки, а також етапності.

                Дослідження включає чотири етапи:

I – збирання, опрацювання, аналіз і узагальнення інформації, що сто­сується напряму дослідження;

II – виділення сукупності протиріч і ключових питань, що потребують вирішення;

III – удосконалення й розробка нових наукових і методологічних підходів щодо вирішення завдань дослідження;

IV – узагальнення й аналіз одержаних результатів та обґрунтування реко­мендацій щодо шляхів удосконалення розвитку психологічної культури державних службовців.

Запропоновані структуризація і методика дослідження забезпечували реалізацію принципу системності, оскільки результати, отримані на кожному етапі дослідження, ставали основою не тільки наступних етапів, а й узагальнення одержаних на них результатів і наукового обґрунтування шляхів досягнення мети і підтвердження гіпотези дослідження. Всього в науковому дослідженні, включаючи анкетування, тестування, спостереження, інтерв’ю, експертне оцінювання, констатувальний й формувальний експерименти, взяли участь 905 осіб (слухачі й працівники Національної академії, народні депутати України, голови й заступники голів обл- та райдержадміністрацій, голови міських рад, працівники Секретаріату Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування особи, що перебувають у кадровому резерві на керівні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування).

Аналіз дефініцій психологічної культури, а також методологічних підходів до їх тлумачення науковців (К.О.Абульханова, Л.С.Колмогорова, О.І.Мотков, В.В.Семікин, Є.В.Соколов, О.О.Суслова та ін.) став підставою для теоретичного визначення та розкриття сутності психологічної культури державних службовців.

Такий підхід дав змогу запропонувати тлумачення поняття “психологічна культура державного службовця” як складової підсистеми професійної та за­галь­ної культури управлінця, основою якої є готовність державного службовця постійно й ґрунтовно оволодівати знаннями з психології, що в подальшому реалі­зу­ються в уміннях та навичках застосовувати знання з психології й особистий досвід для вирішення конкретних професійних завдань у процесі управлінської діяльності. За допомогою комплексного наукового підходу обґрунтовано наявність комунікативного, регулятивного, інтегра­тивного та когнітивного компонентів у структурі змісту психологічної культури державного службовця.

Наголошується на тому, що головною ознакою підвищення рівня психологічної культури є поява у психіці особистості управлінця нових рис, які визначають продуктивний вектор його становлення, оволодіння новими професійно важливими вміннями. Це бажання, воля, наполегливість, прагнення самого державного службовця до самоосвіти, саморозвитку й само­вдоско­налення, планомірної і систематичної праці над збагаченням власних про­фесійних психологічних знань. Проявом такого прагнення є удосконалення соціально-перцептивної компетентності, що реалі­зується у розвитку навичок соціальної перцепції, ідентифікації, емпатії, умінні уникати негативного впливу стереотипізації та соціально-оціночних еталонів. Підкреслюється, що вироблення вмінь управління власним емоційним станом (самосвідомість, саморегуляція, самомотивація, релаксація, самонавіювання, упевненість, аутотренінг, контроль імпульсивності) є важливою складовою соціальної та професійної зрілості особистості державного службовця.

Доведено, що процес професійної комунікації виступає одним із засобів формування, розвитку, а в подальшому – і діагностики стану психологічної куль­тури. Він одночасно визначає й головну особливість професійної діяль­ності державного службовця – ефективність прийняття управлінських рішень на основі якісної інформації.

                Значну увагу в розділі зосереджено на розкритті психологічних особливостей впливу особистості керівника на розвиток психологічної культури управлінців як суб’єктів управлінської діяльності у системі державної служби. Такий вплив як цілеспрямована діяльність пов’язаний із розкриттям психолого-управлінських функцій керівника в системі державної служби. Проаналізовано найважливіші функції: психодіагностичну (за допомогою психологічних компетенцій різноманітного спрямування керівник визначає, до якого психологічного типу належить особистість управлінця, прогнозує її поведінку і впливає на неї відповідно до поставленої мети, принципів гуманістичної психології та етики); мотивувальну (керівник підтримує та стимулює необхідність розвитку працівників, не обмежує творчу діяльність, захищає кожного з них від некомпетентності підпорядкованого йому середнього та нижнього рівнів керівництва); фасилітативну (керівник особисто зацікавлений у розвитку нових психологічних знань підлеглих, допомагає їм у самостановленні та саморозвитку). Показано, що якість реалізації цих функцій визначається наявністю: лідерських рис у структурі особистості керівника – державного службовця; комунікативної компетентності; навичок ефективного мотивування підлеглих, спрямованих на мінімізацію опору змінам.

                У третьому розділі – “Результати дослідно-експериментальної роботи з розвитку психологічної культури державних службовців України” –проаналізовано результати соціологічного дослідження стану, суперечностей та перспективи розвитку психологічної культури державних службовців України; обґрунтовано теоретичну модель й розкрито зміст умов розвитку психологічної культури державних службовців; наведено результати експериментальної роботи з теми дослідження.

Зазначається, що основними завданнями проведення дослідно-експе­­ри­ментальної роботи були вивчення та аналіз: 1) загальної структури та рівня сформованості психологічної культури державних службовців; 2) внутрішніх вад та суперечностей, властивих освітній системі державної служби, спрямо­ваної на розвиток компонентів психологічної культури державних службовців; 3) думки державних службовців щодо оцінки існуючої системи професійної освіти та її здатності забезпечити розвиток психологічної культури.

Детально проаналізовано результати дослідження, що проводилося в Націо­нальній академії державного управління протягом 2005-2007 рр. на факультеті вищих керівних кадрів, факультетах заочної, вечірньої та денної форм навчання, в Інституті підвищення  кваліфікації, в якому взяли участь особи віком від 25 до  59 років, що обіймали посади II-VII категорій. Загальна вибірка становила 783 осо­би. Дослідження проводилося анонімно, обробка даних здійснювалася статистично.

            За результатами дослідження установлено існування беззаперечного зв’язку між рівнем розвиненості психологічної культури та якістю управ­лінської діяльності у системі державної служби. Зафіксовано наявність кореляції між досвідом роботи на державній службі й рівнем розвиненості психологічної культури. На основі емпіричних даних доведено, що наявний рівень психологічної культури державних службовців лише мінімально забезпечує ефективність управлінської діяльності. Досліджено, що сьогодні відсутні достатні можливості для розвитку психологічної культури за допомогою системи професійної освіти державних службовців України. Це не дає змоги сформованій психологічній готовності державних службовців до розвитку психологічної культури знайти підтвердження у зовнішньому прос­торі, який формується системою професійної освіти.

У результаті теоретичного нормативно-порівняльного аналізу джерел дослідження в дисертації обґрунтовано основні структурні компоненти моделі розвитку психологічної культури державних службовців, розробленої з використанням як відомих експериментальних досліджень, так і власних експериментальних даних. Основними компонентами моделі та детермінантами розвитку психологічної культури державних службовців визначено:

–     особистість державного службовця (психологічні, особистісні, соціаль­ні, професійні компетенції);

–     систему професійної підготовки, перепідготовки та підвищення ква­ліфі­кації державних службовців та самоосвіту;

–     управлінське середовище та професійну діяльність;

–     соціокультурне середовище;

–     управлінський та соціокультурний досвід.

  Аналіз основних детермінант розвитку психологічної культури державних службовців дав змогу виявити основні рівні психологічної культури, що мають ієрархічний характер: психолого-комунікативну компетентність (низький рівень); психологічну грамотність (середній рівень); розвинену психологічну культуру (високий рівень).

У розділі обґрунтовано, що психологічна культура державного службовця виступає соціально-психологічним механізмом його продуктивної адаптації до швидкозмінного середовища оточення, умовою повноцінної взаємодії управ­лінця з колегами, детермінантою психологічного здоров’я та фактором якості реалізації державно-управлінських повноважень.

            На основі аналізу результатів дослідження й моделі розвитку психологічної культури визначено й обґрунтовано пріоритетні умови розвитку пси­хологічної культури державних службовців України (організаційно-техно­логічні, психолого-акмеологічні, особистісні, соціо­культурні). З метою вияв­лен­ня таких умов розвитку психологічної культури державних службовців Украї­ни було проведене експертне оцінювання, в якому взяв участь 31 респондент.