ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИМИ ВІДНОСИНАМИ В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ : ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ этнонациональных отношений В КОНТЕКСТЕ ФОРМИРОВАНИЯ УКРАИНСКОЙ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь розробленості теми, вказано на її зв’язок з науково-дослідними роботами та програмами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, гіпотезу, методи дослідження; охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження, особистий внесок здобувача та публікації за темою дисертації.

Перший розділ – „Теоретико-методологічні засади державного управління етнонаціональними відносинами” присвячений аналізу існуючих наукових напрацювань, що стосуються теми дисертаційного дослідження та сутності понять і термінів, які використовуються під час розгляду теми, обґрунтуванню методологічної бази та визначенню основних напрямів дослідження.

Питання щодо ролі держави в регулюванні етнонаціональних відносин стало актуальним достатньо давно. Теми формування українського етносу, національної самоідентифікації українського народу, боротьби за власну державність постійно перебували в полі зору вітчизняних дослідників, їх різні аспекти розглядалися як у працях видатних політиків і науковців кінця ХІХ – початку ХХ ст. – В. Антоновича, В. Винниченка, М. Грушевського, Д. Донцова, М. Драгоманова, М. Костомарова, П. Куліша, В. Липинського, М. Міхновського, І. Франка, Д. Яворницького, так і в роботах теоретиків і практиків українського національного визвольного руху середини ХХ ст. (Ю. Липа, В. Старосольський, М. Сціборський та ін.). Проте, обґрунтовуючи право українців на власну державність, зазначені автори демонструють широку розбіжність поглядів на українське державотворення: від соціалістичного федералізму М. Грушевського до правової монархії В. Липинського.

На розвиток теорії етнонаціональної політики суттєвий вплив здійснили праці російських науковців, які представляють різні епохи Р. Абдулатіпов, Е. Баграмов, М. Бердяєв, Ю. Бромлей, Л. Гумільов, В. Соловйов, С. Кара-Мурза та інші. Вони досліджували природні, культурні, морально-духовні та соціально-політичні чинники як вирішальні у процесі формування етнонаціональних відносин. До світової наукової думки в сфері етнополітики належать класичні твори Б. Андерсена, М. Вебера, Е. Геллнера, Х. Ортеги-і-Гасета, Е. Сміта, А. Тойнбі, Ю. Хабермаса, К. Ясперса та інших, що розглядали етнонаціональні відносини як окреме явище у багатоманітному спектрі суспільних відносин, відносин між владою, людиною й суспільством.

Особливістю досліджень сучасного стану етнонаціональних процесів є їх міждисциплінарність. У філософському, соціологічному, історичному, політологічному вимірах сфера етнонаціональних відносин вивчається такими авторами, як В. Андрущенко, І. Варзар, М. Вівчарик, В. Вікторов, Б. Глотов, В. Капітон, О. Картунов, Г. Касьянов, О. Корх, В. Котигоренко, В. Кремень, І. Кресіна, Г. Кривчик, І. Курас, О. Куць, О. Майборода, С. Макарчук, М. Обушний, Н. Паніна, Ю. Римаренко, С. Римаренко, Т. Рудницька, М. Степико, О. Шуба, М. Шульга та ін. Однак міждисциплінарність породжує проблему визначення основних категорій та понять, якими оперують дослідники, зокрема, таких термінів як „етнос”, „народ”, „народність”, „нація”, „національне питання”, „національна ідея”, „національні відносини”, „державна політика у сфері етнонаціональних відносин”, „державне управління етнонаціональними відносинами”. Тому до цього часу не має єдиного загальновизнаного понятійно-категоріального апарату сфери управління етнонаціональними відносинами й необхідним є його уточнення.

Вивчення різних тлумачень поняття „національна ідея” дозволило сформулювати таке його розуміння: національна ідея є формою сприйняття сутності народу, в якій відображений сенс та фундаментальні принципи існування народу, що зумовлюють перетворення його в націю, і яка розглядається як суспільний феномен, що містить в собі вихідну причину, бажану мету й можливий результат діяльності нації, має змінний характер і реалізується через політичні механізми впливу.

З огляду на те, що все більш нагальною стає проблема консолідації титульного етносу, покликання державного управління етнонаціональними відносинами полягає не тільки у вирішенні проблем національних меншин, а й у розробці та реалізації стратегії формування єдиної політичної нації. В цьому контексті важливо, на думку дисертанта, сферу етнонаціональних відносин визначити як систему, до складових якої можуть бути віднесені: інформаційний, соціальний, економічний, ідеологічний, освітній, культурний, релігійний компоненти. У комплексі всі ці компоненти в подальшому мають бути використані для розробки та пропагування національної ідеї серед громадян країни з метою активізації їх участі у державотворчому процесі та у формуванні української політичної нації.

Виділено три етапи наукової розробки ідей щодо формування етнонаціональних відносин в умовах національної державності на території України: перший – друга половина ХІХ – початок ХХ ст.; другий – радянський період (початок ХХ – 90-ті рр. ХХ ст.), третій – сучасна доба, що починається з 90-х рр. ХХ ст. Для першого етапу характерним є розгляд етнонаціональних процесів з двох різних позицій: або народництва, де всі етнічні групи (український народ) у рівній мірі розглядаються як суб’єкти державотворення, або з позицій елітаризму, коли головна роль у формуванні й розвитку державності відводиться свідомій національній еліті. На другому етапі домінувала єдина, така, що не підлягала критиці, егалітаристська концепція, в основу якої покладалася марксистська класова теорія, згідно з якою міжетнічні проблеми підмінялися класовими і саме класи виступали рушійною силою історичного процесу. Третьому етапу притаманна переважно критика марксистських класових поглядів на природу суспільного розвитку без оцінки ролі окремих етнічних груп в українському державотворенні, без наголосу на потребі формування української політичної нації як головного суб’єкта державотворчого процесу.

У другому розділі – „Державне управління етнонаціональними відносинами в Україні” досліджено основні фактори, що обумовлюють державну політику у сфері національних відносин, серед яких розглядаються історичні передумови й сучасні тенденції, виявлено сутність і зміст організаційно-правових засад державного управління етнонаціональними відносинами в Україні.

На українських землях управління етнонаціональними відносинами в різні періоди здійснювалося в контексті цілого спектру базових ідей – від ідей інтернаціоналізму та перспектив формування „радянського народу” до ідей націонал-патріотичних. Сьогодні зразком державного устрою для України є тип держави-нації, основу якої складає політична нація, що визначається розумінням себе як єдиної спільноти, однаковим баченням майбутнього й ефективною взаємодією етнічних компонентів. Натомість у сучасній Україні на тлі консолідаційної спрямованості й толерантного характеру відносин між окремими етнічними групами, зберігається тенденція дезінтеграційних процесів усередині титульного етносу. Замість толерантного ставлення у відносинах між українцями різних регіонів існує стійке конфліктне поле напруги, що перманентно штучно посилюється, зокрема під час виборчих перегонів. В умовах стабільно низького рівня життя, тенденцій до скорочення чисельності та старіння населення аж до можливої демографічної кризи процеси дезінтеграційного характеру всередині титульного етносу значно посилені, що обумовлює потребу адаптації його до транзитивних умов суспільства й держави.

Аналізуючи нормативно-правову базу у сфері етнонаціональних відносин автор зазначає, що на фоні державного гарантування й захисту прав національних меншин права титульного етносу займають незначний сектор всієї законодавчої бази й стосуються переважно мовного питання. Це, відповідно, зумовлює неувагу до проблем титульного етносу при розробці державної політики у сфері етнонаціональних відносин й ускладнює процес формування української політичної нації. Державне управління етнонаціональними відносинами носить несистемний характер, що обумовлено відсутністю загальновизнаної національної ідеї, яка повинна виступити основним системоутворюючим інтеграційним чинником, що консолідує націю в державотворчому процесі.

Під час дослідження структури управління етнонаціональними відносинами дисертантом розглянуто рівні, компоненти й функції цієї структури й зроблено висновок, що не дивлячись на те, що управління здійснюється в принципі на правових і демократичних засадах, окремі компоненти етнонаціональної політики, що являють собою етнонаціональні відносини, національну свідомість й етнонаціональні інститути, потребують принципового комплексного перегляду. Це обумовлено, тим, що в той час, як відносини між різними етнічними групами будуються на засадах толерантності й мають відносно стабільну динаміку, відносини всередині титульного етносу в результаті непослідовної політики зазнають деструктивних змін і являють собою загрозу суспільній злагоді й державності.

Показано, що державне управління етнонаціональними відносинами в Україні повною мірою не виконує покладених на нього функцій. Це обумовлено в першу чергу тим, що сфера етнонаціональних відносин розглядається як проста сукупність окремих елементів: національні меншини та корінні народи – окремо, титульний етнос – окремо. Однак, на думку дисертанта, всі ці елементи слід розглядати як систему, тобто як сукупність взаємопов’язаних елементів (етнічних груп) і ресурсів (потенціал національних спільнот, зокрема їх культури, мовного питання тощо), організованих процесом системогенези, в якому національна ідея має виступати як системоутворюючий чинник процесу націєтворення, в результаті чого утворюється єдине ціле – українська нація.

Отже, сферу етнонаціональних відносин слід розглядати в комплексі всіх її елементів і їх взаємодії, що дозволяє виокремити загальні функції, властивості, закономірності й чинники впливу на розвиток цієї сфери, попередити небажані наслідки, максимально розкрити потенціал суспільства, сприяти активізації процесів його консолідації й попередженню формування стереотипів суб’єктивності, упередженості й дискримінації.

Забезпечення ефективності державного управління етнонаціональними відносинами, на думку автора, можливе за умов залучення до механізму управління всіх існуючих методів – адміністративних, правових, економічних, політичних, соціально-психологічних, морально-етичних і комплексних державних механізмів управління. Запропоновано практичні заходи, що забезпечать удосконалення системи управління у сфері етнонаціональної політики як на центральному так і на регіональному рівнях.

При цьому, дисертант зазначає, що проблема полягає не тільки у відсутності усталених методів і механізмів державного впливу на формування національної ідеї, а переважно в тому, що державна влада, яка утворилася на фоні радянського моноідеологічного режиму й однопартійної політичної системи, до цього часу, захопившись ідеєю „політичного плюралізму” не усвідомила державотворчу роль національної ідеї, як фундаменту, на основі якого буде формуватися громадянське суспільство. У процесі дослідження автор висвітлює мовне питання як важливий чинник етнонаціонального розвитку. З огляду на нього стає зрозумілим, що державне управління в даній сфері не повинно обмежуватися заходами випадкового несистемного характеру, про що свідчить і успішна практика врегулювання проблем у сфері етнонаціональних відносин в європейських країнах.

Проаналізований зарубіжний досвід формування й реалізації національної ідеї може бути використаний у державотворчих процесах в Україні. Із існуючих у світі можна виокремити чотири типи національної ідеї: франко-англійська, російська, германська, західнослов’янська, які мають як спільні риси, так і відмінні. Усі типи передбачають найголовнішим завданням національної спільноти створення міцної держави й виконання нацією „світової місії”. При цьому місія в більшості випадків полягає в донесенні до інших народів власної ідеї, що повинна врятувати, настановити ці народи, й допускає насильницькі методи такої настанови. Показано, що існують і суттєві відмінності щодо змісту національної ідеї, що здебільшого пролягають у площині суспільних пріоритетів. За умов виваженого використання цього досвіду, він може стати надзвичайно результативним у реалізації національних програм, що можна спостерігати на прикладі західнослов’янських держав-націй, де ідея згуртування нації в процесі європеїзації дала позитивний результат.

У третьому розділі – „Концептуальні засади удосконалення системи державного управління етнонаціональними відносинами в Україні” розкрито світоглядні засади формування сучасної української національної ідеї, досліджено питання ресурсного забезпечення, розроблено й обґрунтовано концептуальні підходи щодо удосконалення державного управління етнонаціональними відносинами.

У дослідженні національна ідея розкривається як системоутворюючий чинник, що здатний консолідувати поліетнічне суспільство, спрямовувати його на досягнення загальнонаціональних цілей. Автором зазначається, що це можливо лише за умови її трикомпонентності – вона повинна включати в себе вихідну причину, бажану мету й можливий результат. Національна ідея, на думку автора, – це той об’єктивний чинник, на підставі якого існує можливість стабілізації та гармонізації етнонаціональних відносин у сучасній державі.

Показано еволюційний характер національної ідеї, яка в процесі формування й розвитку національних держав має пройти декілька фаз, серед яких виокремлюються: ідея боротьби за власну державність; ідея збереження й стабілізації на конституційних засадах цієї державності; ідея удосконалення конституційних основ державності; що потребує відповідних змін у системі державного управління етнонаціональними відносинами. Це дозволить їй концентрувати зусилля не тільки на вирішення поточних проблем міжетнічних відносин, а й забезпечувати консолідацію етнічних складових суспільства в державотворчому процесі. Наголошено, що державне управління етнонаціональними відносинами має набути ознак загальнодержавної системи, де системоутворюючим чинником виступить національна ідея.

Запропоновано покласти в основу сучасної української національної ідеї зміст преамбули до діючої Конституції України, згідно з якою вихідною причиною національної ідеї має розглядатися багатовікова історія українського державотворення і здійснене українською нацією, усім Українським народом право на самовизначення, бажаною метою – забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, можливим результатом – Україна як економічно розвинута демократична, соціальна, правова держава.

Серед основних проблем державного управління етнонаціональними відносинами в Україні найбільш значущими можна визначити: відсутність об’єктивної оцінки стану етнонаціональної сфери, вузькогалузевий несистемний підхід до управління цією сферою, невикористання у повному обсязі наявних ресурсів. Отже, на підставі цього запропоновано механізми удосконалення ресурсного забезпечення державного управління етнонаціональними відносинами, серед складових якого за сучасних умов найбільшої актуальності набувають ідеологічний, інформаційний, освітній, мовний і культурний компоненти По-перше, засоби масової інформації не залучені до збалансованого висвітлення питань, що стосуються етнонаціональних відносин, не повністю виконується притаманна їм виховна функція. Показано, що аналогічним чином соціальній рекламі як могутньому важелю процесу формування суспільної свідомості з боку держави приділяється недостатньо уваги.

По-друге, з’ясовано, що спостерігається відхід сфери освіти від традиційно притаманних їй завдань виховання як важливого чинника стабілізації сфери етнонаціональних відносин через виховання відповідальної, духовно зрілої особистості з активною національною домінантою, яка усвідомлює особисту роль в процесі державотворення.

По-третє, у дослідженні сфера культури розкривається як ключова умова успішного процесу формування української нації та державотворення. За цих умов розвиток національної культури, підвищення рівня її конкурентоспроможності може значною мірою сприяти стабілізації сфери етнонаціональних відносин, формуванню української політичної нації. Зокрема, розвиток полікультурності, що обумовлена різними етнічними, географічними, соціальними або побутово-господарськими факторами, притаманними поліетнічному суспільству із високим рівнем розвитку культури кожної етнічної групи, які містять елементи загальнонаціональної культури, виступає могутнім каталізатором інтеграційних процесів суспільства..

Доведено, що труднощі у вирішенні багатьох проблем у сфері етнонаціональних відносин в Україні полягають не лише в тому, що система державного управління має недосконалу і, певним чином, застарілу організаційну структуру, побудовану за лінійно-функціональним принципом. Удосконалення передбачає розвиток двох взаємопов’язаних сторін системи державного управління етнонаціональними відносинами – організаційної та функціональної.

Показано, що удосконалення державного управління етнонаціональними відносинами передбачає удосконалення його організаційно-функціональної структури. До чинної організаційної структури державного управління етнонаціональними відносинами автор пропонує  включити інституцію, що повинна була б виступити ключовою ланкою в координації й узгодженні діяльності окремих структурних складових системи державного управління етнонаціональними відносинами. Цю роль, наприклад, може виконувати Рада національної безпеки і оборони України. При цьому система державного управління етнонаціональними відносинами в Україні має охоплювати горизонтально поєднані структури з чітко визначеними повноваженнями в цій сфері (міністерства та державні комітети), а також підрозділи центральних органів виконавчої влади на місцях, які реалізовуватимуть покладені на них функції у межах визначеної державної політики та з урахуванням регіональної специфіки. Розв’язання конкретних проблем в етнонаціональній сфері має здійснюватися шляхом реалізації загальнодержавних та регіональних програм.

До переліку усталених у вітчизняній традиції основних функцій державного управління автором рекомендовано включити функцію

консолідації суспільства, реалізація якої повинна забезпечити згуртування поліетнічної спільноти на етапі формування української політичної нації. У контексті реалізації основних функцій державного управління пропонується розглядати також функцію сприяння адаптації титульного етносу до умов розбудови національної держави, що має забезпечити сталість державотворчих процесів в Україні.