РОЗВИТОК СТИЛЮ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено стан її наукової розробки, розкрито зв’язок з науковими проектами, програмами, планами, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, а також наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та публікації.

Перший розділ – “Теоретичні основи  формування стилю державного управління” – містить результати дослідження історичних аспектів виникнення стилів управління, концептуальних підходів до визначення поняття стилю управлінської діяльності, передумов та загальних чинників формування державно-управлінського стилю, основних напрямків підвищення результативності використання управлінських стилів в органах державного управління та органах місцевого самоврядування.

У роботі здійснено ретроспективний аналіз еволюції поняття “стиль” як одного з ранніх понять гуманітарного знання, що впродовж XI ст. до н.е. –початку XIX ст. трансформувалось у трьох основних напрямках: мовно-риторичному, філологічному та мистецтвознавчому.

З’ясовано, що початок XX ст. відзначився глобалізацією поняття “стиль”. У працях Б._Парахонського, В. Рабиновича, Е._Климова, Р. Шакурова, Х._Віткіна, Д._Джудиноуга, П._Олтмана та ін. розглядається його зв’язок з категорією “діяльність”. У дослідженні американського вченого К._Левіна виокремлюються три “класичних” стиля керівництва. Під впливом розвитку психології в дослідженні групи американських вчених університету штату Огайо, яке було продовжено Р. Блейком та М._Моутоном, обґрунтовується можливість переважної спрямованості керівника як на роботу, так і на людину. У роботах Р._Таненбаума та У. Шмідта доводиться необхідність врахування при виборі стилю керівництва причин виникнення існуючої проблеми, рівня компетенції колективу, часової перспективи, типу та історії розвитку установи. Ф._Фідлером розробляється ситуативна модель, яка виявляла три чинники впливу на стиль керівництва: відносини між керівником та підлеглими, структура завдання, посадові повноваження. До визнаних раніше стилів (орієнтованих на людину та роботу) у роботах Т. Мітчелла та Р. Хауса додається стиль, що заохочує підлеглих до участі в прийнятті рішень і який орієнтований на досягнення цілей установи. П._Херслі й К. Баланшаром розробляється “теорія життєвого циклу”, згідно з якою найефективніші стилі керівництва безпосередньо залежать від “зрілості” виконавця – спроможності нести відповідальність за власну поведінку, бажання досягати поставленої мети, а також рівня освіти та досвіду у виконанні конкретного завдання; запроваджується одномірна, двомірна та тримірна класифікації стилів керівництва; виокремлюється п’ять стилів, що можуть використовуватися керівником відповідно до ступеня дозволу підлеглим брати участь у прийнятті рішень (роботи В. Врума та Ф. Йєтона).

У СРСР в 60-х рр. ХХ ст. більша доступність до іноземної фахової літератури, пов’язана з “відлигою”, зумовлює підвищення інтересу вчених до проблематики управлінського стилю, обґрунтовуються засади “ленінського” стилю керівництва. Водночас у США в дослідженнях вчених К._Кернегена та Д._Сігела виокремлюється чотири стилі політичної поведінки лідера, які в подальшому складуть основу розробок теорії політичного стилю радянськими дослідниками А. Панаріним та М._Бакуніним.

Середина ХХ ст. характеризується остаточним переходом американської теорії управління до загальної концепції лідерства, поєднанням традиційного розуміння керівництва з елементами неформального впливу. З цього часу керівник розглядається не лише як менеджер, адміністратор, професіонал своєї справи, але й лідер, який веде за собою підлеглих до реалізації мети установи завдяки особистісним якостям. Керівництво трактується науковцями не тільки як процес, але й окремий, надзвичайно важливий специфічний вид людської діяльності.

Глибокі трансформаційні процеси кінця XX – початку XХI ст., які пов’язані з демократизацією суспільних відносин, виокремленням державного управління в самостійну наукову дисципліну, зумовлюють посилення уваги вітчизняних науковців до державно-управлінської діяльності, розвиток існуючого стилю якої визначається як одне з ключових завдань реформування органів влади.

Не зважаючи на те, що в науковій літературі поняття “стиль” почало використовуватися по відношенню до управлінської діяльності лише у ХХ ст., доцільність розгляду саме такого великого періоду його еволюції обумовлена внеском, який зробили в минулому, в сучасне трактування управлінського стилю відповідні види мистецтва та галузі науки. Використання даного поняття у філософії, риториці, філології, етиці, архітектурі та ін. стало передумовою формування відповідних, існуючих нині вимог до діяльності успішного керівника, серед яких: опанування ораторського мистецтва, розвиток культури мови та управління, дотримання ділового етикету, витонченість одягу, інтер’єру тощо.

Сучасна іноземна література з управління (здебільшого американська) характеризується відсутністю єдності у трактуванні поняття стилю управлінської діяльності, що обумовлено еволюційним переходом в управлінській практиці від концепції управління (management) до концепції лідерства (leadership). Різниця між ними полягає в тому, що управління є широкою концепцією, яка охоплює дії з планування, організації, підбору персоналу та контролю, тоді як лідерство фокусується виключно на “людському” аспекті гарного виконання роботи – натхненні, мотивації, спрямуванні, розумінні завдань та цілей організації. У більш ранніх наукових виданнях зустрічається термін “управлінський стиль” (managerial style), тоді як у новітніх широко використовуються “стиль лідерства” (leadership style). Однак обидва терміни розуміються як варіація видів стилю від авторитарного до демократичного. У вітчизняних виданнях також спостерігаються розбіжності в термінології, що нерідко призводить до певного непорозуміння. Усе це дозволяє стверджувати, що для запобігання можливих різночитань під термінами “управлінський стиль”, “стиль лідерства” та “стиль управління”, коли це стосується відносин формального чи неформального підпорядкування, доцільно використовувати єдине поняття – “стиль керівництва”.

Поширення даного поняття лише на вертикальні зв’язки між керівниками та підлеглими обумовлює необхідність враховувати стиль і у відносинах, що здійснюються в горизонтальній площині на рівні “керівник – керівник”, “підлеглий – підлеглий”, “керівник – підлеглий”, які працюють у різних підрозділах однієї державно-управлінської структури. Такі відносини, хоча й характеризуються відсутністю прямого службового підпорядкування, але як керівники, так і підлеглі впливають один на одного з метою досягнення загальної мети установи. До того ж управлінські відносини не обмежуються лише внутрішнім середовищем конкретної державної установи. Тому доцільнішим є використання поняття “стиль державно-управлінської діяльності” як форми здійснення державного управління відповідно до об’єктивних закономірностей суспільного розвитку, інтересів держави та соціальних потреб громадян.

Стиль державно-управлінської діяльності є складним поняттям, що пояснюється значним розмаїттям його проявів на різних управлінських рівнях. Так, у межах окремо взятого органу державного управління або органу місцевого самоврядування він практично виступає стилем діяльності всієї організації, одним із елементів якого є і стиль керівництва. При цьому діяльність кожної державно-управлінської структури знаходиться під впливом передумов, які не можна змінити. До їх складу, насамперед, слід віднести: рівень демократизації суспільного життя, законодавчо закріплені норми, належність органу державного управління до цивільної або воєнізованої структур, надзвичайні ситуації, умови мирного чи воєнного часу, національна ментальність та ін.

Другий розділ – “Аналіз існуючих стилів державно-управлінської діяльності” – містить результати дослідження особливостей організаційної культури в органах державного управління та органах місцевого самоврядування, стану та тенденцій зміни стилів управління на сучасному етапі державотворення в Україні, оцінки готовності працівників до реалізації результативного стилю державно-управлінської діяльності в різних функціональних сферах.

У роботі розглянуто три основних підходи до взаємовпливу культури та управління, кожному з яких відповідає певна група складових елементів (професійні знання, вміння, навички, норми, ідеї, цінності, ритуали, герої та символи корпорації, морально-етичні переконання, професіоналізм, компетентність персоналу тощо), які власне й формують управлінську культуру. Взаємозв’язок між стилем діяльності та управлінською культурою розглядається на загально-понятійному, внутрішньоорганізаційному та особистісному рівнях.