ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ В РЕГІОНІ УКРАЇНИ: СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказується на зв’язок роботи з науковими темами, напрямами досліджень, визначаються мета, завдання, предмет, об’єкт, гіпотеза та методи дослідження; характеризуються наукова новизна одержаних результатів, їх наукова і практична значимість; розкривається особистий внесок здобувача; наводяться дані стосовно апробації результатів дослідження і публікацій за темою.

У першому розділі – «Теоретичні основи державного регулювання організаційно-правових форм господарювання в регіоні України» – аналізується стан наукової дослідженості вітчизняними та зарубіжними вченими організаційно-правових форм господарювання в регіоні України як науково-теоретичної проблеми теорії та історії державного управління, поняття «державне регулювання організаційно-правових форм господарювання» та його сутність.

Результати аналізу спеціальної літератури з проблематики дисертації дали змогу встановити, що, на відміну від зарубіжної наукової літератури, у вітчизняній багато аспектів розвитку організаційно-правових форм господарювання в регіоні України розроблені недостатньо, зокрема в галузі теорії та історії державного управління. Дослідники по-різному розглядають і обґрунтовують питання організаційно-правових форм господарювання та їх державного регулювання. Їх узагальнення пропонується на основі наступних позицій:  організаційно-правова форма є виразником сутності юридичної особи, тому мають існувати принципові відмінності однієї організаційно-правової форми від інших. Для цього мають використовуватися різні деталізовані та обґрунтовані критерії.

Доведено, що організаційні структури до цього часу повністю не адаптувалися до ринкового середовища, що формується. У регуляторній політиці акцентується увага на існуванні двох суб’єктів: держави і бізнесу. Гармонічні економічні відносини мають формуватися в площині ринкового саморегулювання. Функції багатьох міністерств і відомств потребують чіткішого визначення, більш повного пристосування до умов ринку, що формується.

Глибоке перетворення організаційних структур управління має включати: реорганізацію системи центральних органів виконавчої влади та управління, що сприятиме керованості і відповідальності посадових осіб, зменшенню витрат на утримання держапарату; перегляд сфери їх повноважень і відповідальності, розподіл між ними функцій з регулювання господарств; визначення сфери, форм і методів взаємодії центральних органів влади з регіонами; створення надійної системи управління державним господарством; забезпечення організаційних структур відповідною нормативно-законодавчою базою.

Ознайомлення зі спеціальною літературою з проблематики дисертації свідчить про існування розмаїття поглядів на поняття «організаційно-правова форма юридичної особи», що широко застосовується в законодавстві (причому поряд із похідними від цього терміна визначеннями організаційної форми господарювання, підприємств тощо), не має ані свого визначення, ані змісту і обсягу, ні критеріїв, за допомогою яких можна було б відмежовувати одну організаційно-правову форму від іншої.

Аналіз наукових досліджень дає підстави стверджувати, що науковці вбачають сутність організаційно-правової форм ось у чому:

- в особливостях правового статусу юридичної особи, що має юридичне значення для її участі у правовідносинах і визначається засновниками при її створенні;

- у тому, що цей статус характеризується численними показниками: якісними і кількісними характеристиками засновників (учасників) юридичної особи; ступенем їх відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи; режимом майна юридичної особи та його юридичною часткою після її ліквідації; ступенем відповідальності самої юридичної особи за своїми зобов’язаннями; кількістю і особливостями змісту установчих документів; способом створення; особливостями припинення діяльності юридичної особи (в тому числі, можливістю чи неможливістю визнання її банкрутом); структурою управління та іншими показниками;

- в меті, з якою створюється юридична особа, інтересі, керуючись яким вона діє, порядку відносин між нею та засновниками;

- організаційно-правовій формі та виді юридичної особи, які пропонується  як ототожнювати, так і розділяти.

            Зазначається також, що поняття організаційно-правової форми є видовою ознакою юридичної особи.

 Отже, дослідники ці питання розглядають по-різному, з використанням різноманітних підходів, узагальнити можна які лише так: організаційно-правова форма виражає сутність юридичної особи, а значить, мають існувати принципові відмінності юридичних осіб однієї організаційно-правової форми від інших; для цього висувають різноманітні та більш-менш деталізовані і обґрунтовані критерії.

Обґрунтовано, що основним напрямом розвитку організаційно-правових форм господарювання має бути посилення усього блоку державного загальноекономічного управління. Це передбачає перебудову всієї прогнозно-аналітичної роботи, реорганізацію інформаційно-статистичної служби, зміну системи фінансової звітності і бухгалтерського обліку, створення незалежної державної експертизи та ін. Принципово важливим є посилення регулюючих функцій урядових структур, які визначають промислову і аграрну політику, як спеціальних органів, що формують систему пріоритетів.

У другому розділі – “Види організаційно-правових форм господарювання в регіоні України в умовах становлення ринку» – проведено аналіз сучасного стану підприємництва, його типів та різних видів господарських товариств, досліджено становлення і організацію діяльності промислово-фінансових груп.

Зазначається, що працівники системи держаного управління та місцевого самоврядування, до підприємницької діяльності в Україні в умовах ринкової економіки по суті, виявилися не готовими. І це природно, адже кардинально змінилися принципи управління державою. Фінансовий сектор економіки ізольований від виробництва. Аналіз показує, що велика частина ресурсів суспільства все ще акумулюється в посередницькій сфері, відокремлена від матеріального виробництва. Це дало змогу «грати» на темпах інфляції, відриві курсу гривні від паритетів її купівельної спроможності; на пірамідах вексельних документів різного типу. Звідси домінування фінансового підприємництва над виробничим.

Експорт продукції і товарів з-за кордону становить небезпеку для української економіки, закріпленню технічної відсталості вітчизняного виробництва, оскільки призведе до вивезення валюти та інших матеріальних цінностей, отриманих від продажу товарів за кордон, підтримки виробництва зарубіжних країн, що доставлятимуть цю продукцію; збільшення чисельності безробітних та масштабів еміграції і т. ін.

Стан та перспективи розвитку малих і середніх підприємств, так само як і інших учасників економічного життя, залежить передусім від макроекономічних умов. Тому основною вимогою довгострокового розвитку сектора малих і середніх підприємств необхідно вважати стабільну макроекономічну політику держави, яка забезпечує стійку економічну рівновагу й має сприяти зниженню податкового тягаря та процентних ставок.

На економічний стан підприємств впливають і зовнішні умови. Це загальна ситуація тенденції економічного зростання держави в стані економічної рівноваги, динаміка економічного зростання, стабільність валюти, рівень попиту і пропозицій на державних і зарубіжних ринках.

До цих умов належать також регулювання фінансово-податкової системи, від яких великою мірою залежать можливості акумулювання капіталу малими та середніми підприємствами з метою фінансування власної діяльності і розвитку.

Установлено, що функціонування ринкової економіки будь-якої держави, як і України, ніколи не обходилось без втручання держави. Змінювались лише завдання, форми, методи та масштаби цього втручання. Тому дуже важливо визначити його межі впливу на життєдіяльність людей та функціонування різних форм сфери підприємництва.

Основними напрямками діяльності держави в системі ринкових відносин є такі. По-перше, формуванням правових засад становлення, функціонування і розвитку економіки та її інфраструктури. По-друге, забезпечення збереження ринкового механізму, умов його конструктивної роботи, передбаченого демонополізацію економіки, ефективні антиінфляційні заходи, зокрема стабільна грошова політика, підтримання системи фінансів у потрібних обсягах, бездефіцитному стані та інші.

Автор робить акцент на тому, що в багатьох країнах спостерігається розуміння загальнонаціонального значення публічної сфери, ролі держави в забезпеченні статусу громадян на рівні світових стандартів, у суспільному прогресі та створенні національних інститутів.

Місцеві державні адміністрації мають зосередити увагу на: сприянні підприємництву вітчизняного виробника товарів та послуг, у тому числі на розширенні інвестицій у власну виробничу сферу. Стратегічний напрямок підприємницької діяльності влади в регіоні України щодо забезпечення стійких джерел надходження фінансових коштів передбачає створення за допомогою правових і економічних важелів сприятливих умов для розвитку вітчизняних виробників товарів та надавачів послуг. Для цього варто використовувати: податки, субсидії, ціни, транспортні тарифи; цілеспрямовано оперуючи ринком на нерухомість і землю, конкурсами і аукціонами. Потребує вдосконалення державна законодавча і нормативна база, що визначає загальні принципи і умови роботи органів державної влади та їх персоналу з підприємницькими структурами щодо будівництва, розподілу володіння і експлуатації житла. На цьому етапі доцільно передбачити режим сприяння для приватних компаній.

У третьому розділі – “Перспективні напрями розвитку організаційно-правових форм господарювання в регіоні України» – розроблені та запропоновані можливі напрями розвитку організаційно-правових форм господарювання.

На сучасному етапі модернізаційних перетворень саме регіональна політика та державне регулювання відіграють роль сполучної ланки між макроекономічним рівнем ринкового господарства та макроекономічними пріоритетами загальнодержавної політики. Серед перспективних напрямів розвитку організаційно-правових форм господарювання особливе місце, на думку автора, посідають різноманітні форми малого підприємництва, франчайзинг та венчурне підприємництво.

Аналіз практики зарубіжних країн у сфері франчайзингу показав, що існує багато видів угод: право власності на торговельну марку, послугу, технологічний процес тощо, які мають різне застосування. Всі вони здійснюються в єдиній системі франчайзингу або за іншою назвою – комплексного використання пільгового підприємства.

Завдяки проведеному аналізу ринкової економіки західного типу, визначено дві групи підприємств: у перших є нові ідеї, розробки, проекти, що в майбутньому принесуть хороший прибуток, але бракує реальних коштів для їх самостійного здійснення; другі мають вільні фінансові резерви та шукають можливості для найбільш вигідного розміщення капіталу. З кінця 40-х років у США, а через кілька років у країнах Західної Європи утворився особливий венчурний механізм, що поєднав на певний час економічні інтереси обох зазначених груп підприємців. Особливо широкої популярності цей механізм набув у 80-ті роки.

Значний інтерес до цієї сфери бізнесу проявляють і великі інституціональні інвестори (банки, страхові компанії, пенсійні фонди), а також промислові корпорації.

Венчурний капітал призначений для здійснення довгострокових і потенційно високорентабельних ризикових інвестицій. Він використовується для створення нових компаній, розвитку та оновлення існуючих форм підприємництва, а також для фінансування процесів приватизації державної власності.

Аналіз франчайзингу та венчурного підприємництва як перспективних напрямів розвитку організаційно-правових форм господарювання в регіоні України показує, що потрібно розробити вітчизняну модель ринкового господарювання та адекватні організаційно-правові форми господарювання.

Доцільно прогнозувати розвиток структури державного господарства і форми його правового регулювання: склад державного сектору України і напрями його формування; організаційні структури управління державним сектором; організаційне забезпечення взаємодії державного та недержавного секторів економіки; форми державного регулювання економіки через управління пакетами акцій.

Обґрунтовано, що для нашої держави де відбувається становлення середнього класу, багато громадян бажають займатися власним бізнесом, досвід франчайзингу особливо важливий.

На сучасному етапі розвитку України франчайзинг є тією формою організації бізнесу, яка в комплексі з іншими ринковими структурами могла б стимулювати антикризові процеси і сприяти відродженню вітчизняної економіки. Бізнес у рамках системи франчайзингу має свої особливості і переваги порівняно з бізнесом, пов’язаним зі створенням власних нових виробництв, торговельних, сервісних та інших підприємств. Ці переваги полягають: по-перше, у тому, що капітал підприємця (франчайзи) використовується в обмін на знання і досвід франчайзера; по-друге, у можливості оперативного використання специфіки і особливостей місцевого ринку для широкого проникнення на нього франчайзи; по-третє, в активізації діяльності підприємців, що свідомо йдуть разом з франчайзером на ризик замість того, щоб тривалий час шукати якісь шляхи і напрями бізнесу; по-четверте, в можливості більш швидкого розширення своєї підприємницької діяльності.

Автор вважає, що особливу увагу доцільно звернути на інноваційну діяльність, що є перспективною для малого бізнесу. В зарубіжних країнах саме підприємствами малого бізнесу було започатковано низку великих нововведень, особливо в електроніці, роботизації, біотехнологіях. Венчурне (ризикове) підприємництво, в рамках якого здійснюється весь процес розробки і доведення наукової ідеї або технічного винаходу до стадії практичного використання, вимагає не лише здійснення фінансових інвестицій, а й формування на науково-технічну продукцію, що виробляється.

Запропоновано створити в регіоні багатофункціональні ділові центри, де слід розмістити підприємства інформаційного та соціального-побутового характеру, а також науково-виробничі, що являтимуть собою науково-інноваційний виробничий комплекс на зразок технопарків.

 Створення таких центрів у регіоні дасть змогу реалізувати проекти щодо розвитку організаційних форм господарювання, відпрацювати їх взаємодію з владними і управлінськими регіональними органами.

Показано, що розробка сучасних систем державного управління, які забезпечить стійкий соціально-економічний розвиток держави, потребує посилення ролі громадськості в процесах прийняття управлінських рішень. Тому доцільно розвивати практику громадської експертизи господарських рішень, що впливають на економічні перетворення.