Розвиток КОМУНІКАТИВНої компетентноСТі державних службовців засобами модульної технології навчання : Развитие коммуникативной компетентности государственных служащих средствами модульной технологии обучения

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; указано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх апробації й опублікування.

У першому розділі – “Розвиток комунікативної компетентності державних службовців як науково-практична проблема” – проаналізовано ступінь розробленості проблеми розвитку комунікативної компетентності державних службовців в українських і зарубіжних наукових джерелах; виявлено особливості комунікативної діяльності як детермінанти розвитку комунікативної компетентності державних службовців; визначено основні напрями дослідження.

Дослідження комунікативної проблематики державного управління, зокрема розвитку комунікативної компетентності державних службовців, пов’язане з вивченням широкого спектру інших важливих питань, серед яких – управління персоналом, навчання державних службовців, професіоналізм і компетентність, формування та розвиток професійних характеристик, забезпечення якості надання державних послуг.

Установлено, що на сьогодні у сфері державної служби активно досліджуються питання професійного навчання державних службовців, зокрема підготовки та підвищення кваліфікації (В.А.Гошовська, Д.І.Дзвінчук, В.Л.Журав­ський, І.С.Кравченко, В.І.Луговий, М.П.Міненко, Л.І.Плаксій, В.Г.Поне­ділко, Н.Г.Протасова, І.В.Розпутенко, Ю.П.Сурмін, С.В.Сьомін, В.А.Яцюк); професіоналізму, ділових якостей і професійного розвитку державних службовців (С.Г.Білорусов, Н.М.Колісниченко, Т.В.Кошова, І.І.Нинюк); професійної компетентності державних службовців, її оцінювання та чинників удосконалення (Н.О.Алюшина, Н.Ф.Артеменко, М.Д.Лесечко, Р.М.Рудницька, О.М.Слюсаренко, А.О.Чемерис); професіоналізації кадрів (Ю.Г.Кальниш, О.Ф.Мельников); формування та розвитку професійних якостей державних службовців (Т.Е.Василевська, М.І.Рудакевич).

Проблема розвитку комунікативної компетентності як одного з компонентів професійної компетентності й основи професіоналізму державних службовців тісно пов’язана із загальними питаннями становлення, функціонування, перспектив державної служби як інституту держави та дієвого механізму державної влади, професіоналізації державної служби (С.Д.Дубенко, Н.А.Липовська, О.Ю.Оболенський, Т.І.Пахомова, В.М.Сороко), державної кадрової політики, кадрового потенціалу, управлінської діяльності (В.М.Олуйко, О.І.Пархоменко-Куцевіл, С.М.Серьогін, А.С.Сіцінський), оцінювання людських ресурсів, управління персоналом, людськими ресурсами (Н.Т.Гончарук, Г.А.Дмитренко, А.В.Ліпенцев, Л.А.Пашко, Н.Г.Протасова, А.П.Рачинський); компетенцій і компетентностей у державній службі та їх видів як окремих характеристик державних службовців (Л.М.Гогіна, Т.Є.Недашківська, Я.Ф.Радиш, Л.Г.Штика).

Аналіз сучасних теоретико-методологічних напрацювань показав, що в галузі науки державного управління помітно зріс науковий інтерес до комунікативної проблематики, про що свідчать самостійні наукові розробки та окремі публікації українських дослідників. Зокрема, досліджено комунікативну діяльність, управлінське спілкування, культуру мовлення, ділову мову, професійно-мовленнєву комунікацію (Н.М.Драгомирецька, С.В.Загороднюк, О.І.Козієвська, С.М.Опрятний, С.К.Хаджирадєва), державну мовну політику, мовленнєвий етикет, мовну свідомість, ділове мовлення державних службовців, функціонування української мови в державному управлінні, понятійний апарат державного управління, ефективність комунікації, діалогічне мовлення (С.А.Бронікова, Н.К.Дніпренко, Т.Ю.Ковалевська, Т.В.Ковальова, І.П.Лопушин­ський, О.П.Левченко, І.М.Плотницька, П.О.Редін, О.В.Сацюк, Н.М.Чернен­ко, С.В.Шевчук).

Вивчення праць українських і зарубіжних дослідників інших галузей наук дало підстави стверджувати, що предмет їхніх досліджень становить комунікативна та мовленнєва компетентність, мовленнєва культура, мовна компетенція як категорії педагогіки, психології, лінгвістики (Л.Ф.Бистрих, Л.В.Волкова, Д.М.Годлевська, Г.В.Данченко, О.А.Жирун, Н.Б.Завіниченко, О.О.Захарова, О.В.Касаткіна, С.С.Макаренко, О.Б.Мамчич, В.О.Назаренко, Ю.А.Паскевська, О.В.Погорєлова, Г.В.Попова, С.О.Прохоцька, О.О.Смирнова, М.С.Тулугоєва, В.П.Черевко, С.А.Юсупов).

У розділі, на відміну від попередніх визначень комунікативної діяльності, поданих науковцями, комунікативну діяльність державних службовців розглянуто як комунікативні дії, спрямовані на надання державних послуг і виконання інших завдань та функцій держави, що потребує для свого забезпечення професійно обумовленої комунікативної компетентності. У цьому руслі розглянуто розробки з питань надання державних послуг споживачам, забезпечення їх якості, формування механізмів надання, стандартизації (В.С.Долечек, М.Д.Лесечко, О.В.Поляк, С.М.Серьогін, В.М.Сороко, Н.В.Ходорівська, І.І.Хожило, А.О.Чемерис). Доведено, що розвиток комунікативної компетентності державного службовця як його професійно-особистісної характеристики диктується діяльнісним контекстом, практичною доцільністю, що потребує цілеспрямованої індивідуальної професіоналізації, яка має відбуватися на основі компетентнісного підходу через заповнення різниці між наявними знаннями, уміннями та навичками державного службовця і професійними потребами.

Проаналізовано типові професійно-кваліфікаційні характеристики посад державних службовців, на основі чого виділено такі основні комунікативні знання, уміння та навички: правила ділового етикету; володіння державною мовою; форми та методи роботи із засобами масової інформації; порядок підготовки проектів законодавчих і нормативних актів; інструкція з діловодства; ділова мова; основи управління персоналом; державна мова на рівні ділового спілкування та застосування; основи ведення документів. Аналіз професійно-кваліфікаційних характеристик вказав на те, що зазначені знання, уміння та навички не достатньою мірою відображають комунікативний аспект професіоналізму державного службовця, що й визначило потребу у формуванні профілю комунікативної компетентності державного службовця.

У результаті дослідження джерельної бази зроблено висновок, що українська та зарубіжна науки мають у своєму арсеналі певні розробки щодо висвітлення окремих аспектів загальної проблеми розвитку комунікативної компетентності, однак існує потреба в спеціальному науково-теоретичному обґрунтуванні комунікативної компетентності державних службовців і прогресивних методів її розвитку, що й слугувало визначенню найважливіших напрямів дослідження.

У другому розділі – “Теоретичні засади дослідження розвитку комунікатив­ної компетентності державних службовців” – розкрито сутність комунікатив­­ної компетентності як наукового поняття; обґрунтовано обумовленість роз­витку комунікативної компетентності професійним контекстом; визначено зміст комунікативної компетентності державних службовців і сформовано її профіль.

У розділі розглянуто більше двадцяти визначень комунікативної компетентності, запропонованих українськими та зарубіжними дослідниками з різних галузей наук, що сприяло розкриттю сутності комунікативної компетентності як наукового поняття. Аналіз визначень науковців довів, що з погляду психології комунікативна компетентність розглядається як здібності й уміння особистості; комплекс особистісних якостей; готовність (установка) до діяльності; сукупність якостей особистості, які забезпечують комунікативний зміст спілкування як діяльності; у педагогічній науці комунікативна компетентність превалює як якісна характеристика особистості; складова та базова характеристики професійної компетентності; готовність до здійснення взаємодії; інтегративна якість особистості; сукупність достатньо сформованих комунікативних знань, здібностей; комплекс комунікативних знань і навичок. Наука державного управління інтерпретує комунікативну компетентність в основному як застосування засобів вербального та невербального характеру з метою спілкування в певних ситуаціях, як критерій готовності державного службовця до професійно-мовленнєвої комунікації.

На основі дефініційного аналізу комунікативної компетентності виділено її найбільш типові прояви: динамічність, багатокомпонентність, функціональність, відкритість, універсальність. Акцентовано також на тому, що комунікативна компетентність державного службовця не абсолютна величина, оскільки залежить від таких чинників, як освіта, досвід, характер і вид служби, місце в службовій ієрархії, посада.

Із позицій професійного контексту комунікативну компетентність визначено, по-перше, як динамічний інтегрований показник (результат сформованості) комунікативних знань, умінь, навичок, здібностей державного службовця, необхідних і достатніх для здійснення комунікативної діяльності, пов’язаної з наданням державних послуг та виконанням інших завдань і функцій держави; по-друге, як здатність державного службовця інтегруватися в професійну діяльність, застосовуючи комунікативні знання, уміння, навички і здібності з метою забезпечення її ефективності та результативності.

Розкрито сутність поняття “комунікативна компетентність державного службовця” та сформульовано авторське визначення зазначеного терміна. Установлено багатогранність комунікативної компетентності як явища, що розглядається в дослідженні як категорія державного управління та інтерпретується як професійно-особистісна характеристика державного службовця:

– комунікативна компетентність як категорія державного управління – це система теоретичних знань про комунікативну діяльність у державному управлінні, знань, що містять комунікативний зміст, а також необхідних і достатніх практичних комунікативних умінь та навичок управлінців, синтез яких на практиці є одним із чинників сприяння ефективності та результативності професійної діяльності;

– комунікативна компетентність державного службовця як професійно-особистісна характеристика – це здатність державного службовця до цілеспрямованого застосування на практиці комплексу необхідних комунікативних знань, умінь і навичок (комунікативних ресурсів), достатніх для якісного виконання професійних завдань; іншими словами, комунікативна компетентність – це функціональний параметр професійної особистості державного службовця, що відображає його здатність володіти комунікативними ресурсами для здійснення комунікативної діяльності; уміння варіювати їх у процесі комунікативної діяльності і можливість адаптовувати до професійних ситуацій та умов.

На підставі чинних нормативно-правових документів з питань державної служби, з урахуванням детального аналізу комунікативної діяльності державних службовців розширено зміст поняття “комунікативна компетентність державного службовця” та встановлено, що до структурних компонентів комунікативної компетентності державних службовців належать: види компе­тентності (мовна, мовленнєва, культурно-етична, комунікативна), що відобра­жають практично необхідні напрями знань і вмінь державного службовця; комунікативні навички, кожна з яких є сукупністю комунікативних дій державного службовця, виконуваних у контексті професійної діяльності та обумовлених нею; комунікативні дії як послідовні кроки застосування комунікативних навичок у професійній діяльності.

Зроблено висновок про те, що перелік комунікативних навичок і відповідно комунікативних дій є відкритим, оскільки потребує коригування у зв’язку з появою додаткових завдань, зміною посадових обов’язків державних службовців, упровадженням інновацій, нестабільними або змінними умовами праці та іншими чинниками.

У результаті теоретичного обґрунтування структури комунікативної компетентності сформовано профіль комунікативної компетентності державного службовця та виокремлено його складники: загальні (професійно обумовлені) і спеціальні (посадово обумовлені) комунікативні навички. Установлено, що як загальні, так і спеціальні комунікативні навички мають базуватися на знаннях, з метою підтвердження чого проаналізовано низку чинних нормативно-правових документів. Професійно обумовлені комунікативні навички державного службовця стосуються володіння державною мовою та належного рівня її застосування в професійному контексті (грамотності); діловодства; продукування текстів документів; підготовки і проведення комунікативних заходів, публічних виступів; внутрішньої та зовнішньої комунікації; надання державних послуг;

роботи зі зверненнями громадян; службового листування; службових телефонних розмов. До основних посадово обумовлених комунікативних навичок державного службовця належать: володіння іноземною мовою (мовами); забезпечення міжнародної взаємодії та міжкультурної комунікації. Профіль комунікативної компетентності державного службовця визначено як комплекс його професійно-комунікативних умінь.

У третьому розділі – “Розвиток комунікативної компетентності державних службовців засобами модульної технології навчання в процесі підвищення кваліфікації” – охарактеризовано підвищення кваліфікації державних службовців як елемент системи навчання, у контексті якого відбувається розвиток комунікативної компетентності державних службовців; розкрито специфіку модульної технології навчання й особливості її застосування як засобу розвитку комунікативної компетентності державних службовців; запропоновано технологію організації модульного навчання для розвитку комунікативної компетентності державних службовців; розроблено модель розвитку комунікативної компетентності державних службовців.

У роботі розглянуто підвищення кваліфікації як один з елементів системи навчання державних службовців, у контексті якого відбувається цілеспрямований розвиток комунікативної компетентності, продиктований професійною потребою. Виявлено особливості підвищення кваліфікації, що сприяють забезпеченню практико-орієнтованого розвитку комунікативної компетентності державних службовців. Із-поміж них виділено такі: систематичність навчання впродовж періоду професійної діяльності; адаптивність до освітньо-професійних потреб державних службовців; наближеність до органів державної влади, яка ґрунтується на співпраці щодо формування змісту та вибору форм підвищення кваліфікації на основі актуальних професійно-освітніх запитів; гнучкість, що полягає в можливості забезпечити оперативне оновлення змісту, форм і методів навчання з урахуванням практичної необхідності. Зазначені особливості зумовили вибір модульної технології навчання як засобу вдосконалення процесу підвищення кваліфікації державних службовців.

Розкрито специфіку модульної технології навчання та теоретично обґрунтовано особливості її застосування з метою розвитку комунікативної компетентності державних службовців, які полягають у тому, що в процесі підвищення кваліфікації структурований зміст комунікативної компетентності – комунікативні навички та комунікативні дії – трансформується в модульні блоки та навчальні елементи. Таким чином, модульний блок – це навчальна форма комунікативної навички, навчальний елемент – така ж форма комунікативної дії, які трактуються як логічно завершені одиниці навчального матеріалу комунікативно-діяльнісного змісту, призначені для подальшого засвоєння державним службовцем, при чому навчальні елементи є структурними компонентами модульних блоків.

Установлено, що розвиток комунікативної компетентності державних службовців потребує спеціальної організації підвищення кваліфікації, у зв’язку з чим запропоновано технологічну схему, яка репрезентує процеси розроблення та застосування модульного навчання, зорієнтованого на розвиток комунікативної компетентності державних службовців.

У процесі розроблення модульного навчання в контексті загального огляду державної служби як професійної діяльності виокремлено комунікативну частину роботи та здійснено її опис. У свою чергу комунікативна діяльність потребує індивідуальної професіоналізації державних службовців, що полягає в розвитку комунікативної компетентності як професійно-особистісної характеристики. Профіль комунікативної компетентності визначено змістом підви­щення кваліфікації державних службовців. Підкреслено, що розвиток комуніка­тивної компетентності можливий у контексті чинних програм підвищення кваліфікації державних службовців, відповідно до яких укомплектовується пакет модульного навчання: модульні блоки, навчальні елементи, тестові та практичні завдання, методичні рекомендації (інструктивні й інформативні матеріали), анкети.

З’ясовано, що процес застосування модульного навчання передбачає насамперед вхідне тестування з метою визначення індивідуальних вимог до розвитку комунікативної компетентності державних службовців, на основі чого встановлюється набір модульних блоків і навчальних елементів. Наступними кроками визначено: створення індивідуального комплекту модульних матеріалів, до якого, крім модульних блоків і навчальних елементів, добираються інструктивні й інформативні матеріали, тестові та практичні завдання; здійснення контролю навчання для перевірки освоєння модульних блоків; забезпечення зворотного зв’язку через призму професійної діяльності держав­ного службовця, який підвищив свою кваліфікацію, з метою подальшого коригування змісту та технології модульного навчання щодо розвитку комунікативної компетентності державних службовців.

Розроблено модель розвитку комунікативної компетентності державних службовців. Побудована модель є комбінованою, оскільки складається з двох частин: базової (загальної) та професійно спрямованої (спеціальної). Базова модель відображає основні етапи індивідуальної професіоналізації державних службовців (освітній, освітньо-професійний, професійний), у контексті яких формується та розвивається комунікативна компетентність. Указано, що освітній розвиток відбувається на всіх ланках освіти: початкової, загальної середньої, вищої. Освітньо-професійний розвиток здійснюється в контексті підготовки як фахової вищої освіти через здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра, навчання в аспірантурі, докторантурі, а також післядипломної освіти, що включає перепідготовку, спеціалізацію, розширення профілю (підвищення кваліфікації), стажування. Професійний розвиток державного службовця охоплює його професійну діяльність, у рамках якої відбувається кар’єрне зростання, поширення досвіду (наставництво, консультування, радництво). Стверджено, що етапи післядипломної освіти та професійної діяльності взаємопов’язані.

У розділі зазначено, що підвищення кваліфікації державних службовців можливе після здобуття як вищої, так і фахової вищої освіти, однак уточнено, що професійно зорієнтованим воно буде лише за умови перебування державного службовця на державній службі. Саме тому підвищення кваліфікації обрано як форму навчання, у контексті якої відбувається розвиток
професійно доцільної комунікативної компетентності державних службовців. Професійно спрямована модель репрезентує власне процес розвитку комунікативної компетентності державних службовців. У її основу покладено технологічну схему організації навчання.

Запропонована модель (рис. 1) є свідченням того, що професійний розвиток державного службовця передбачає, по-перше, встановлення наявного рівня володіння комунікативною компе­тентністю, по-друге, визначення професійно обумовлених індивідуальних потреб у її розвитку.