СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИХ ВІДНОСИН НА ТЕРИТОРІАЛЬНОМУ РІВНІ : СТРУКТУРНО ФУНКЦИОНАЛЬНОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ РЕАЛИЗАЦИИ ГОСУДАРСТВЕННО УПРАВЛЕНЧЕСКИХ ОТНОШЕНИЙ НА ТЕРРИТОРИАЛЬНОМ УРОВНЕ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено стан її наукової розробки, розкрито зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про їх апробацію.

У першому розділі – “Теоретичні основи розвитку й реалізації державно-управлінських відносин” – досліджується сутність державно-управлінських відносин як різновиду суспільних, з’ясовуються особливості організаційного та структурно-функціонального забезпечення їх реалізації на територіальному рівні, уточнюється понятійний апарат, визначаються підходи до вдосконалення побудови місцевих органів виконавчої влади відповідно до сучасних потреб розвитку суспільства.

Державно-управлінські відносини розглядаються і як частина суспільних відносин, і як регулятор, що системно впливає на їх розвиток. Узагальнення найбільш відомих та вживаних трактувань поняття “державно-управлінські відносини”, поглядів щодо їх ролі в суспільстві дозволяє виокремити загальносистемний, суб’єктно-об’єктний, функціонально-процесуальний та комплексний підходи до їх визначення. Державно-управлінські відносини мають дві групи властивостей (загальні та специфічні), що проявляються у характері, формах спільної діяльності учасників відносин, можливостях одночасного застосування політичних, економічних і правових важелів впливу на об’єкт.

Реалізація державно-управлінських відносин у роботі розглядається у двох напрямках - стосовно впорядкування елементів зовнішнього середовища та організації внутрішнього середовища системи державного управління. На сучасному етапі перевага надається регулюванню суспільних процесів при зростаючій ролі зворотного зв’язку, виникають відносини, ініційовані об’єктом управління. За цих умов поділ державно-управлінських відносин на вертикальні (субординаційні) й горизонтальні (координаційні) недостатньо повно відображає характер стосунків між їх учасниками, що потребує виокремлення ще одного виду вертикальних відносин – реординаційних. Термін “реординація” розглядається як парна з поняттям “субординація” категорія, що характеризує відносини, ініційовані об’єктом у внутрішньому середовищі системи органів виконавчої влади, формою вираження яких є зворотний зв’язок.

Організаційне забезпечення реалізації державно-управлінських відносин характеризується ступенем упорядкованості органів влади, нормами, що визначають учасників, розподіл та кооперацію праці, процедури і правила взаємодії. Структурно-функціональне забезпечення діяльності державних установ доцільно розглядати як його складову, що визначає відповідність побудови органу державного управління меті, завданням, функціям, характеру взаємодії між структурними підрозділами, з вищим керівництвом, об’єктами управління.

У роботі проаналізовано основні зміни у побудові системи місцевих органів управління за роки незалежності України, що дало підстави виділити три основні етапи її формування: початковий (1991 – 1996 рр.), коли відбувався пошук моделей територіальної організації державної влади; становлення (1996 – 1999 рр.) – період вирішення законодавчих і організаційних проблем розвитку системи; удосконалення (1999 р. – до цього часу), що ґрунтується на визначенні змісту структурних перетворень, тенденцій реформування органів управління.

Досвід зарубіжних країн свідчить про те, що результативність удосконалення структурно-функціонального забезпечення реалізації державно-управлінських відносин на територіальному рівні залежить від визначення ступеня доцільності участі держави та її інститутів в управлінні певною галуззю чи сферою життєдіяльності суспільства, збалансованості інтересів держави та окремих територій, розподілу компетенції та повноважень між органами управління різних рівнів, їх правового оформлення, застосування різноманітних організаційно-правових форм реалізації державно-управлінських відносин, використання ефективних технологій їхнього втілення у життя.

Другий розділ – “Сучасний стан структурно-функціонального забезпечення реалізації державно-управлінських відносин на територіальному рівні” – присвячено виявленню учасників державно-управлінських відносин територіального рівня, визначенню ступеня взаємоузгодженості мети та характеру їх діяльності, завдань, компетенції та повноважень, дослідженню структурно-функціонального забезпечення діяльності державних установ, з’ясуванню суперечностей у реалізації відносин та розвитку системи управління територією.

На територіальному рівні державно-управлінські відносини реалізуються у декількох площинах: вертикальній (з Президентом України, Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади, для яких територіальні органи державної влади є об’єктом управління); горизонтальній (сукупність взаємозв’язків у межах певної адміністративно-територіальної одиниці між декількома співсуб’єктами управління - місцевими держадміністраціями, підрозділами центральних органів виконавчої влади, органами місцевого самоврядування), а також у взаємодії з населенням, яке є замовником і споживачем управлінських послуг. Реакцію всього суспільства чи окремих громадян (як об’єктів управління) на впливи органів державної влади, характер відносин, що при цьому складаються, дозволяє визначити  зворотний зв'язок. Ступінь його розвиненості дає можливість з’ясувати ефективність виконання основних і допоміжних функцій, доцільність і раціональність технології здійснення управлінських процедур; узгодженість структурної організації установи із завданнями, що за нею закріплені.

Основними суб’єктами державного управління на територіальному рівні виступають МДА, які несуть відповідальність за стан соціально-економічного розвитку регіону. Аналіз чинних нормативно-правових актів свідчить, що в них регламентуються переважно субординаційні відносини МДА з органами вищого, центрального рівнів управління і структурними підрозділами, але поза увагою залишаються питання горизонтальної координації, внутрішньоорганізаційних взаємовідносин, взаємодії управлінь та відділів з територіальними підрозділами ЦОВВ, органами місцевого самоврядування, громадянами та їх об’єднаннями, а також процедури реалізації реординаційних відносин. У роботі підрозділів МДА переважають функції організації і контролю. Значну питому вагу складають напрями діяльності, класифіковані як “Інші, що чітко не визначені”, в яких не конкретизовано зміст.

Дослідження сучасного стану реформування територіальних органів влади дозволяє виділити такі тенденції:

– структура органів влади трансформується без ґрунтовного аналізу її відповідності цілям і завданням, які визначені у нормативно-правових актах та обумовлені потребами суспільного розвитку;

– упорядкування структурної перебудови органів державного управління здійснюється переважно шляхом регулювання кількості підрозділів, чисельності працівників, процедур призначення і звільнення керівників, без належного наукового обґрунтування та методичного супроводу всіх перетворень;

– відсутній аналіз практики застосування норм законодавства, що належить до компетенції управлінь та відділів МДА, та якісно налагоджений обмін адміністративною інформацією між державними установами, органами місцевого самоврядування, з населенням.

Основні суперечності на територіальному рівні управління виникають, по-перше, між державними і регіональними інтересами, які проявляються у діяльності систем виконавчої влади та місцевого самоврядування, по-друге, між компетенцією і повноваженнями місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які не розмежовуються положеннями відповідних законів. Їх подолання можливе за умови створення ефективної системи зворотного зв’язку, широкого залучення об’єкта до управління і постійного аналізу його потреб. Результати дослідження доводять, що органи місцевого самоврядування, у порівнянні з МДА, мають значно більший потенціал для налагодження ефективного зворотного зв’язку з населенням. Однак неврегульованість чинного законодавства спричиняє низку проблем в організації спільної діяльності всіх учасників державно-управлінських відносин на територіальному рівні.

У третьому розділі – “Підвищення результативності структурно-функціонального забезпечення реалізації державно-управлінських відносин на територіальному рівні” – обґрунтовуються методичні підходи до вдосконалення структурно-функціонального забезпечення реалізації державно-управлінських відносин на територіальному рівні, сформульовано пропозиції щодо раціоналізації структури органів влади, уточнено зміст управлінських операцій, процедур та форм зворотного зв’язку як основи упорядкування їх діяльності.

Поняття “реалізація державно-управлінських відносин” розглядається через призму взаємодії суб’єкта й об’єкта державного управління у широкому й вузькому сенсі.

Перший підхід зумовлює в якості учасників відносин розуміти державу (суб’єкт) і суспільство в цілому (об’єкт). У цьому разі управлінський вплив здійснюється майже на всі процеси, що відбуваються в соціумі, виробляються єдині законодавчі норми, шляхом правового регулювання упорядковуються відносини в суспільній системі, створюються умови для її розвитку. Об’єкт є непасивним учасником цих стосунків, на основі визначення його потреб та інтересів, їх співставлення із реальною здатністю державних установ задовольнити ці вимоги формується зміст взаємодії між суб’єктом і об’єктом. У вузькому сенсі – це взаємовідносини, що реалізуються конкретними органами державної влади чи посадовими особами під час цілеспрямованої діяльності, пов’язаної з виконанням повноважень суб’єкта управління у процесі розробки, прийняття і впровадження державно-управлінських рішень чи послідовного здійснення управлінського циклу (планування, організації, мотивації, контролю).

Технологія реалізації державно-управлінських відносин у широкому розумінні передбачає таку послідовність дій, яка забезпечує вивчення інтересів учасників, розробку стратегії розвитку суспільства, визначення мети діяльності держави та органів управління щодо впорядкування соціуму, формування її нормативного та організаційного забезпечення, оцінку результатів співпраці (рис. 1).

Поглиблення взаємодії держави і суспільства дозволяє оптимально поєднати суб’єктно-суб’єктні, суб’єктно-об’єктні та інші види державно-управлінських відносин, впроваджувати маркетингову модель державного управління; вдосконалювати структурно-функціональну побудову органів влади, спираючись на моніторинг тенденцій розвитку суспільства, і тим самим забезпечувати гнучкість управлінських структур, швидкість їх адаптації до впливів зовнішнього середовища.