ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ВИЩИМИ НАВЧАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ В УМОВАХ МОДЕРНІЗАЦІЇ ОСВІТИ

Краткое содержание

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи; викладено найбільш вагомі результати, що характеризують науково-практичну новизну дослідження; зазначено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі – “Теоретичні основи державного регулювання в системі управління вищими навчальними закладами в умовах модернізації освіти” – визначено сутність управління освітньою діяльністю вищих навчальних закладів, досліджено зарубіжний досвід управління вищими навчальними закладами, окреслено стратегії в системі управління вищими навчальними закладами.

Вищі навчальні заклади відіграють особливу роль у суспільстві. Вища освіта виступає головним фактором соціально-економічного прогресу. Місія вищої школи полягає в підготовці фахівців, які мають необхідні знання та вміють застосовувати їх у різних сферах: економічній, політичній, культурній, соціальній. Це зумовлює особливу значущість виявлення суспільних освітніх потреб. Вищі навчальні заклади у процесі планування своєї діяльності  повинні спиратися на дослідження потреб ринку освітніх послуг і лише потім брати до уваги власні інтереси щодо підготовки кадрів.

Освітній процес є тривалим у часі. У зв'язку із цим перед вищим навчальним закладом стоїть завдання прогнозування майбутньої потреби у фахівцях з урахуванням терміну, необхідного на підготовку фахівця. Вищі навчальні заклади мають орієнтуватися не тільки й не стільки на показники задоволення поточних потреб у фахівцях, скільки на потреби перспективні, причому з урахуванням застарівання й “морального знецінення” освітніх послуг.

Важливо враховувати специфіку освітнього товару як товару “інноваційного просування”. Індивідуальний і, нерідко, колективний споживач не в змозі чітко визначити, якими саме характеристиками має володіти товар: яка сума знань необхідна фахівцеві, за якими програмами, які технології мають бути застосовані в навчанні. Тільки виробник освітніх послуг (вищий навчальний заклад в особі викладачів) здатний визначити цей набір характеристик. При цьому, природно, уявлення викладачів, які розробляють навчальні програми і курси, повинні спиратися на дійсні, але вербально не сформульовані освітні потреби. ВНЗ, як ніяка інша організація, має працювати відповідно до концепції “творчого маркетингу”, який наголошує на необхідності надавати споживачеві те, що він сам не в змозі описати, але що йому дійсно потрібно. У цьому полягає випереджальна функція діяльності вищих навчальних закладів.

Індивідуальні споживачі освітніх послуг нерідко не здатні оцінити, які саме знання, кваліфікації, навички будуть затребувані на ринку праці. Рішення про вибір спеціальності можуть прийматися під впливом моди, суб'єктивних уявлень про престижність професії, іноді під впливом особистих емоцій.

Однією з найважливіших функцій закладу освіти є функція культурного й морального виховання особистості, що також вимагає обережного ставлення до потреб індивідуальних споживачів освітніх послуг та їх буквального втілення.

Перед вищим навчальним закладом стоїть найважливіше завдання підтримки й розвитку наукових шкіл, у тому числі пов'язаних з галузями знань, фундаментальні та природничі науки, що не затребувані широким загалом.

Для закладів освіти важливо підтримувати відносини з іншими суб'єктами ринку освітніх послуг не на основі конфронтаційної конкуренції, а на засадах довгострокового взаємовигідного співробітництва, оскільки знання й наукові досягнення не можуть бути недоторканною власністю одного навчального закладу. Необхідний безупинний інформаційний обмін у науковому й освітньому середовищі для постійного збільшення інтелектуального капіталу та підвищення його вартості.

Із зазначеного випливає, що вищий навчальний заклад у процесі дослідження зовнішнього середовища має орієнтуватися не стільки на вивчення стихійно сформованого попиту на освітні послуги індивідуальних споживачів, скільки на поточні і перспективні потреби у фахівцях, на завдання держави щодо забезпечення соціально стабільного громадянського суспільства. Стратегічні завдання ВНЗ мають бути пов'язані із задоволенням потреб і завдань саме такого роду, при цьому на рівні технологій навчального процесу, природно, також повинні враховуватися й потреби індивідуальних споживачів, з якими ВНЗ безпосередньо має справу.

Враховуючи вищенаведене, на нашу думку, управління освітньою діяльністю вищих навчальних закладів є сукупністю організаційно-економічних, планово-фінансових та інформаційно-аналітичних заходів установ вищої освіти та органів управління освітою, метою яких є всебічний розвиток вищої освіти, задоволення поточного та перспективного попиту на освіту з боку населення, контроль якості освітніх послуг, забезпечення координації роботи вищих навчальних закладів і їх структурних підрозділів з метою підвищення ефективності надання освітніх послуг їх споживачам.

Система управління вищими навчальними закладами України повною мірою не відповідає потребам інформаційного суспільства. Ця система повинна базуватися на єдності принципів, завдань, механізмів, управління навчальними закладами та внутрішнього управління. Розрив системних зв'язків між гуманітарною, природничо-науковою, техніко-технологічною складовими вищої освіти зумовлюють багато в чому неадекватний вимогам сучасного економічного розвитку рівень кваліфікації кадрового потенціалу.

Для виконання своїх головних завдань забезпечення розвитку освіти вищі навчальні заклади вимушені тепер застосовувати інноваційні підходи, засновані, зокрема, на комерціалізації окремих видів своєї діяльності. Як наслідок –загострюється конкуренція між ВНЗ, а їх діяльність набуває рис ринкових відносин підприємства, що виборює для себе будь-які замовлення, зокрема ті, які мають разовий, нестандартний характер.

Сьогодні в зарубіжній практиці набуває поширення діяльність вищих навчальних закладів, які беруть активну участь не лише у виробленні освітніх послуг і пошуку нових наукових знань, а й у задоволенні суспільних потреб, трансфері технологій, і одержують за рахунок цього додаткові джерела фінансування.

Дослідження світового досвіду функціонування системи вищої освіти свідчить про те, що основною запорукою ефективної інтеграції інтелектуального потенціалу, формованого сферою вищої освіти, у систему національної економіки є, перш за все, практичне засвоєння розвиненими країнами сутності стратегічного управління вищими навчальними закладами, що полягає в необхідності перенесення центру уваги на вивчення засад і формування висококваліфікованого людського капіталу.

У нашій країні система управління діяльністю вищих навчальних закладів включає управління органами державної влади на загальнодержавному та регіональному рівні в особі Міністерства освіти і науки України, відповідних управлінь місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, а також громадські організації, систему менеджменту у вищому навчальному закладі.

Вищі навчальні заклади виступають у ролі центрів спеціалізованої підготовки кадрів і проведення досліджень згідно з галузевими програмами за рахунок коштів галузей економіки. Як суб'єкти регіону ВНЗ є центрами акумуляції інтелектуальних, виробничих, комерційних, фінансових і добродійних ресурсів, використання яких не суперечить цілям суспільства, нормативним актам держави і забезпечує відтворення інтелектуального потенціалу регіону.

Саме необхідність адаптації українських ВНЗ до складних умов реформування економіки зумовила активізацію інтересу менеджменту до вироблення стратегій управління системою вищих навчальних закладів, оскільки без виявлення перспектив і передбачення майбутніх тенденцій розвитку практично неможливе й вироблення тактичних заходів у складних ринкових умовах.

Враховуючи можливість розробки різних стратегічних аспектів розвитку вищих навчальних закладів, ми пропонуємо вдосконалити систему управління вищими навчальними закладами шляхом виділення фінансової стратегії діяльності вищих навчальних закладів у Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 року, як однієї з основних у системі стратегічного управління галуззю. Для цього Кабінету Міністрів України необхідно внести відповідні зміни до своєї постанови.

Необхідність ідентифікації фінансової стратегії в межах спільної стратегії функціонування вищих навчальних закладів зумовлена цілою низкою причин: децентралізацією управління; диверсифікацією діяльності ВНЗ в плані охоплення ними різних ринків, у тому числі фінансових; потребою в дослідженні джерел фінансування стратегічних проектів; наявністю єдиної для всіх ВНЗ кінцевої мети при виборі стратегічних орієнтирів; розвитком міжнародних і національних фінансових ринків як “поля” для запозичення фінансових ресурсів (рис. 1).

У системі стратегічного управління одним із важливих завдань є його функціональна декомпозиція, що особливо актуалізується у великих вузівських структурах – регіональних університетських комплексах, середовище діяльності яких має яскраво виражений трансформаційний характер.

Це зумовлено сутністю управлінського процесу у ВНЗ, варіативністю підходів до визначення складових процесу управління, збільшенням ієрархічних рівнів системи стратегічного управління у зв'язку з обмеженим масштабом управління й діапазоном контролю, великою кількістю об'єктів управлінських дій на цих рівнях, а також багатокритеріальною класифікацією функцій управління.

Стратегічне планування означає прийняття систематизованих управлінських рішень, пов'язаних з майбутніми подіями. У даному випадку мова йде про постановку цілей, систематичне визначення й підготовку необхідних для їх досягнення заходів (цілеспрямовані дії з об'єктами) у межах наявного або створюваного потенціалу ВНЗ як системи на основі аналізу і прогнозів.

Таким чином, під стратегічним плануванням діяльності вищого навчального закладу ми розуміємо процес підготовки і прийняття управлінських рішень, заснований на обробці початкової інформації, постановку цілей, визначення засобів і шляхів їх досягнення за допомогою порівняльної оцінки альтернативних варіантів і ухвалення найбільш прийнятного з них в очікуваних умовах розвитку вищого навчального закладу.