Взаємообумовленість принципів і закономірностей державного управління: теоретико-методологічний аспект : Взаимообусловленность принципов и закономерностей государственного управления: теоретико-методологический аспект

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розглянуто стан наукової розробки проблеми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну, практичне і теоретичне значення отриманих результатів дослідження, зазначено інформацію щодо їх апробації.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження» – проаналізовано та узагальнено науково-теоретичні підходи щодо розуміння і визначення понять «закон», «закономірність» та «принцип» у теорії державного управління, розглянуто основні теоретико-методологічні проблеми визначення вказаних понять; визначено методологію дисертаційного дослідження.

Аналіз наукової літератури, що складає теоретичну базу галузі державного управління, у якій активного застосування набули поняття закону, закономірності і принципу, дозволяє виокремити три найбільш рельєфні теоретико-методологічні підходи щодо їх розуміння і визначення, а саме: 1) детерміністський, який вирізняється ставленням до закону як до зовнішньої об’єктивно існуючої, незалежно від людини, сили; наголошується на детермінуючій функції закону, активно досліджуються закони і закономірності в управлінні, зв’язок із принципами не вказується (поданий у публікаціях дослідників переважно радянської наукової школи – В.Байлука, В.Виноградова, Г.Глезермана, С.Гончарука, Н.Девяшина, О.Демідова, П.Кондратьєва, Л.Ляхової, В.Панібратова, В.Приписнова, І.Степанова, І.Суханова, А.Уледова та ін.); 2) аморфний – найбільш поширений підхід, за якого дослідники оперують поняттями, не з’ясовуючи їх змісту, уживаючи відповідно до їх загальнопоширеного тлумачення. На підставі цього формуються класифікації переважно принципів діяльності в певній управлінській сфері (представлений роботами В.Авер’янова, О.Антонової, М.Вебера, В.Голубь, І.Грицяка, Н.Грицяк, Б.Гурне, Д.Істона, С.Кіндзерського, В.Козбаненка, В.Мамонової, В.Мартиненка, Т.Парсонса, Т.Пахомової, Г.Райта, Г.Саймона, С.Серьогіна, А.Файоля та ін); 3) інтерпретаційний – відрізняється конкретизацією змісту поняття, яке дослідник використовує. Характерним є уточнення змісту або поняття закону (закономірності), або принципу, переважно без з’ясування їх специфіки та взаємозв’язків (роботи Г.Атаманчука, В.Бакуменка, Т.Бутирської Д.Зєркіна, В.Ігнатова, В.Капітона, В.Князєва, В.Куйбіди, В.Малиновського, Н.Нижник, О.Оболенського, С. Околітої, А.Решетніченка, С.Фареніка, Ю.Сурміна, О.Сушинського, В.Троня, В.Цвєткова  та ін.).

Наукове знання в галузі державного управління щодо розуміння та застосування понять «закон», «закономірність» і «принцип» формувалося в межах трьох основних парадигм: класичної, посткласичної, еклектичної, або мультипарадигмальності, які за своїм світоглядним спрямуванням певним чином корелюють із відповідними теоретико-методологічними підходами. На еволюції цих підходів позначилися і ґенеза самої галузі науки державного управління, і зміни філософсько-методологічних концепцій науки, і традиція тлумачення вказаних понять в історії культури, права тощо, і зростаючий інтерес до управлінських, менеджерських знань.

Методологічне підґрунтя дослідження формувалося на основі використання концепції конструктивного реалізму в сучасній теорії державного управління, згідно з якою наука, зокрема, наука державного управління, розглядається як раціональна реконструкція суб’єктом наукового пізнання управлінських процесів та явищ у державі. Науковий закон у цій теоретичній моделі є результатом творчого відображення суб’єктом пізнання загальних, регулярних, необхідних, інваріантних зв’язків між  явищами, процесами тощо.

Вибір методології дослідження був обумовлений також структурою феномену «закон», який містить причинно-наслідкову схему, тобто розкривається за допомогою дедуктивно-номологічної концептуальної моделі пояснення. Ураховуючи специфіку гуманітарного знання, зокрема, наукової галузі державного управління, яка визначається наявністю людського фактору в предметах цих наукових дисциплін, особливого значення як методологічні засади дослідження набувають концептуальна схема раціонального пояснення та методологія інституціонального аналізу. У межах підходу раціонального пояснення, який ґрунтується на націленості суб’єкта до продукування цілеспрямованої раціональної діяльності, підкріпленої практичним досвідом, стає можливою збагненність і формалізація дій цього суб’єкта. Методологія інституціонального аналізу дозволила вписати зв’язки та відносини, що виникають між окремими індивідами, до загальної системи зв’язків та відносин соціального оточення, адже саме інституційне середовище формує людську раціональність, виступаючи джерелом потреб, цілей і моделей поведінки.

Здійснений аналіз ступеня розробки проблеми засвідчив відсутність узгодженого та загальновизнаного підходу до визначення сутності базових понять теорії науки державного управління «закон», «закономірність» і «принцип», до виявлення їх специфіки та взаємозв’язку. Вивчення даної проблеми включає уточнення та обґрунтування цих понять на підґрунті застосування комплексного міждисциплінарного підходу до аналізу досліджуваних проблем.   

У другому розділі – «Змістовний аналіз законів, закономірностей і принципів в теорії державного управління» – проаналізовано змістовні характеристики базових понять теорії науки державного управління «закон», «закономірність» і «принцип», що дозволило виявити їх сутнісні особливості та взаємозв’язок.

У роботі поняття «закон державного управління» розкривалося за допомогою міждисциплінарної загальнонаукової концептуальної схеми, яка передбачає пояснення дефініції через споріднені для нього поняття («зв’язок», «відношення», «необхідність», «повторюваність», «сутність», «інваріантність»), а також поглиблення інтерпретації через протиставлення із протилежним («хаос», «випадковість»). Розкриття сутнісних ознак понять, що досліджувалися, подавалося з урахуванням специфіки предмета державного управління.

На основі узагальнення та уточнення понятійно-категорійного апарату дослідження під «закономірностями державного управління», на думку автора,  необхідно розуміти зв’язки (суттєві, усталені, необхідні) у явищах та процесах, які існують об’єктивно, реально, незалежно від людини. На підставі розуміння цих зв’язків (закономірностей) і відбувається формулювання певних розумових конструктів – наукових законів (законів державного управління). Науковий закон у теорії державного управління являє собою певне судження, виражене в загальноприйнятій для даного дискурсу знаковій формі, яке спрямоване на умовне, обмежене в часі та просторі, відображення суттєвих, повторюваних, відносно стабільних відношень та зв’язків державно-управлінської практики, які мають загальний та необхідний характер. 

Водночас у роботі наголошується й на існуванні тісного взаємозв’язку між закономірністю державного управління та законом правовим, що випливає з аналізу механізму об’єктивації закономірностей державного управління. Право як нормативно-регулятивна система фіксує, закріплює й  упорядковує стійкі, необхідні, регулярні взаємозв’язки і відношення, які виникають у системі державного управління (закономірності), оскільки в державному управлінні, через специфіку управлінського процесу, межі цілеспрямованого впливу повинні бути чітко визначені й не перевищувати компетенції органу влади, а дії владно-управлінських структур повинні бути суворо обмежені рамками права. 

Аналіз змістовної сторони принципу із наголосом на його функціональному призначенні дає всі підстави вважати принцип самостійним елементом теорії, який несе дещо інше смислове навантаження ніж закон. Завдяки гносеологічній природі принцип державного управління у сфері практичної діяльності відіграє роль нормативно визначеного правила з виразною аксіологічною складовою, а принципи пізнання являють собою настанови та вимоги до пізнавального процесу (щодо організації знань), указівку на певну його спрямованість, так само містячи ціннісну або оцінювальну складову. Відповідно до розрізнення двох основних форм освоєння навколишнього світу (духовної та предметно-практичної), а також ураховуючи вищезазначену властивість принципів містити поведінкову складову, пропонується принципи державного управління розподілити на дві групи: 1) принципи пізнання державного управління; 2) принципи практичного здійснення державно-управлінської діяльності.

Процес взаємного обумовлення принципів та закономірностей державного управління може розвиватися в такий спосіб: за умов еволюційного поступового розвитку у глибинах усталеної, визначеної ситуації спочатку з’являються нові відносини, зв’язки, які з часом набувають регулярного, стійкого, закономірного характеру. Ці закономірності пізнаються і, певним чином відображені, знаходять втілення у принципах, які закріплюються в нормативно-правових актах. Тобто, за такої ситуації, закономірності є первинними стосовно принципів. Наприклад, принципи державної регуляторної політики, або принципи організації та діяльності органу самоорганізації населення, чи принципи закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти, як результат усвідомлення закономірних зв’язків було послідовно відображено в законах України. У разі радикального, стрімкого перебігу подій закономірні зв’язки і відношення, перебуваючи весь час у русі, трансформуючись, одночасно об’єднуючи і вже застарілі відношення, і ті залежності, що тільки почали набувати стійкого, регулярного характеру, втрачають здатність спрямовувати рух, визначати напрям розвитку. У цій ситуації «першоджерелом» – основою, головною ідеєю, що формує і напрям перетворень, і власне характер зв’язків та відношень – стає принцип. У цьому разі принцип є первинним, а закономірності – похідними. Наприклад, принципи «Владу – радам» та «експропріація експропріаторів» визначили структурно-функціональні та організаційно-правові закономірності державного управління у революційній Росії.