ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА: АНАЛІЗ І ВПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, що досліджується; обґрунтовано вибір та актуальність обраної теми, вказується на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; висвітлюється ступінь її наукової розробленості, визначено мету й дослідницькі завдання, а також об’єкт і предмет дослідження; охарактеризовано елементи наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача з робіт, надрукованих у співавторстві; наведено дані з апробації результатів дослідження й публікацій за темою.

У першому розділі — “Аналіз державної політики як об’єкт наукового дослідження” - системно аналізується зміст наукової літератури з питань становлення й розвитку державної політики, виникнення й формування проблемного поля її дослідження. Зважаючи на еволюційний шлях становлення аналізу державної політики як самостійної парадигми дослідження, зазначимо, що значна заслуга в цьому зарубіжних дослідників, а в Україні починає формуватися власна наукова школа.

У розділі на основі ретроспективного системного аналізу документів і матеріалів, наукових праць учасників і творців державної політики, написаних у різні періоди суспільного розвитку як зарубіжними, так і вітчизняними дослідниками подається загальна характеристика джерельно-літературної бази дослідження, яка свідчить про фактичне створення науково-методологічного підґрунтя для аналізу державної політики в Україні й цілеспрямовану теоретичну розробку засад аналізу і впровадних механізмів державної політики. На сьогодні перекладних і вітчизняних праць з аналізу державної політики є достатня кількість порівняно з країнами СНД і Центрально-Східної Європи, що сприяє адекватному застосуванню аналітичних підходів у дослідженні парадигми державної політики як сфери наукового знання, навчальної дисципліни й напряму професійної діяльності в Україні.

За офіційний початок вживання терміна аналіз політики доцільно вважати 60-ті роки ХХ ст., після чого він поступово набув сучасного інституційного змісту. Визначаючи аналіз державної політики як нову сферу наукового знання і прикладну дисципліну завдяки використанню інноваційної методології ситуативно-арґументованих відповідей на суспільні вимоги та обговорення, творчий розвиток, критичний підхід і комунікативність інформації, зазначимо, що ця професійна діяльність є своєрідним мистецтвом аналізу кваліфікованого застосування інтелекту до розв’язання суспільних проблем.

Наповнення науково-методологічним змістом поняття аналіз державної політики потребує насамперед чіткого визначення його складників: політика, аналіз, держава. Розмежовування англомовних термінів policy і politics та утвердження чистоти змістового контексту в українській дійсності сприятиме кристалізації аналізу державної політики в Україні (адже інколи досить складно пояснити відмінності об’єкта і сфери дослідження Policy Science і Political Science). Вимогою сьогодення є уникнення термінологічної плутанини як у науковій літературі, так і в публіцистиці, чітке розмежування сфер аналізу політики і політичного аналізу й відповідно, політичної аналітики і аналізу політики та відмежування їх від аналізу для політики (своєрідне обстоювання, обґрунтування) й пропагування.

Сучасна наукова думка загалом обстоює такі підходи до процесу аналізу державної політики: теорії прийняття рішень (мікрорівень): розглядаються детермінанти зовнішнього середовища, плюралізму, теорії суспільного вибору, неомарксистський аналіз; теорії формування процесу політики (макрорівень): індивід та плюралістичний підхід, кожен з яких не є взаємовиключним, а має свої особливості й підходи. Також вони не є універсальними й всеохоплюючими і лише презентують концептуальні напрями процесу аналізу державної політики. Окрім того, класифікаційні підходи до визначення аналізу державної політики сприяють утвердженню в Україні оптимального визначення державної політики, що обґрунтовує її як відносно стабільну, організовану й цілеспрямовану дію/бездію (як пролонґацію наявної політики) державних інституцій (не випадковою, безсистемною поведінкою учасників процесу політики) і містить не окремі абстрактні, а конкретні рішення щодо розв’язання проблем або сукупності проблем і є відповіддю на суспільні вимоги. Невід’ємним компонентом державної політики є її леґітимність, монополія держави на законний примус та безпосередня конкретна дія чи бездія, що й аналізується, адже оцінюється безпосередня дієвість/пасивність державних інституцій у дослідженні позитивних/неґативних її результатів і наслідків. Окремо слід наголосити, що впровадження напряму політики можливе як через владні структури, так і шляхом створення спеціальних інституцій чи приватних фірм.

Результатом аналізу державної політики є порада-рекомендація, оскільки значна кількість фундаментальних сфер державної політики містить широке коло інституційних засад, академічних орієнтирів, інтересів, і тому логічним є виокремлення підсистем державної політики: ефективна економіка в аналізі й процесі державної політики; концепція суспільного вибору; соціальна структура; інформаційні перетворення або поділ інтересу індивідами та організаціями; психологія політики — це є ключовими чинниками утвердження аналізу державної політики в Україні як наукової сфери та навчальної дисципліни.

Формування науково-методологічних й організайційно-правових засад для повноцінного проведення аналізу політики є концептуально важливим як з точки зору системи теоретично розроблених і законодавчо закріплених загальних принципів, так і з позиції пріоритетів управління державою, що утверджують стратегічні напрями національної, економічної, соціальної, оборонної, гуманітарної, екологічної та іншої внутрішньої і зовнішньої політики України на найближчі роки й перспективу. Методологія дослідження державної політики ґрунтується як на досягненнях вітчизняної наукової школи, так і на мультидисциплінарних здобутках зарубіжних наукових шкіл. У цілому для повноправного утвердження у вітчизняному науковому просторі методологія аналізу державної політики потребує окремого ґрунтовного дослідження в Україні, і все це перебуває в тісному взаємозв’язку з динамікою, складниками та пріоритетами розвитку суспільства.

У другому розділі — “Суспільна спрямованість та прогностичні цілі державної політики” – окреслено межі дослідження за тематикою дисертаційної роботи, обґрунтовано концепцію та загальну методику його проведення, охарактеризовано парадигму аналізу державної політики в контексті корелятивних взаємовідносин держави і суспільної сфери.

Суспільне середовище розглядається з позицій його визначального впливу на процес аналізу, на результати й особливо наслідки державної політики. Загалом же державна політика є сферою, яка складається з багатьох дисциплін, сфокусованих на процесах і функціях управління, адже управлінські аспекти дії політики зумовлені як соціально-економічними складниками, так і стратегічним напрямом державної політики.

Характеризуючи взаємозалежність державної політики й соціально-економічних умов суспільного розвитку, автор підкреслює, що саме ці умови створюють зовнішні межі політики і тому перспективним напрямом наукового дослідження є проблема середовища аналізу державної політики, особливо її соціально-політичний аспект.

Аргументуючи можливості ефективного впровадження результатів дослідження в практику дій державних інституцій України, дисертант враховує як неспроможності вільного ринку, так і держави. Наголошено на обмеженнях для державно-політичного реґулювання економічної сфери шляхом створення умов для роботи ринкового механізму, що обумовлене реґулярною демонополізацією економіки, її антиінфляційною профілактикою за допомогою стабільної грошової системи, державних фінансів тощо; виконання функцій державою, що окреслені необхідними і максимально допустимими межами втручання держави в економіку; врахування ролі неекономічних факторів у виробництві як важливих для сфери обміну; зважання на значний вплив різних типів технологій в організації праці.

Загальновизнаними сферами неспроможностей ринку є: суспільні блага; зовнішні ефекти; природні монополії; інформаційну асиметрію; існування неповної (недосконалої) конкуренції; неспроможності ринку з огляду на: соціальні, моральні, політичні чинники. Тобто чітке обґрунтування і дотримання мінімальних і максимальних меж втручання держави та усвідомлення принципу взаємовідносин економічних й адміністративних методів є нагально важливим для українського суспільства.

            Обґрунтування й дотримання мінімальних і максимальних меж втручання держави обумовлене також протилежністю і взаємопов’язаністю економічних й адміністративних методів. Обмеження свободи економічного вибору адміністративними методами є обґрунтованим за умови, коли вони не шкодять економічному механізму й зосереджені на жорсткому контролі монопольних ринків, регулюванні зовнішніх ефектів та їх наслідків, розробці гарантованих екологічних стандартів, визначенні і дотриманні мінімально допустимого рівня добробуту населення, захист національних інтересів у системі світового господарства. Також слід зважати на такі обмеження державно-політичного реґулювання економічної сфери, як демонстрація (хоча б принципова) певного способу втручання в ринок для задоволення потреб усіх індивідуумів без заподіяння шкоди будь-кому і демонстрація спроб зарадити ринковим невдачам, коли суб’єкти політики й бюрократичні структури демократичного суспільства не втручаються у пропоноване парето-вдосконалення.                  

            Сутність державної політики також визначається в її соціальному спрямуванні, яке в політичній організації суспільства виокремлюється в самостійний вид політики. Орієнтування на розбудову соціальної держави слід розглядати з точки зору передумов формування цивілізованого суспільства, оскільки така держава заснована на принципі підтримки певної рівноваги між демократичними інститутами та сильною державною владою, плануванням та ринком, приватною та державною власністю, економічною ефективністю та соціальною справедливістю.

            Культура, що належить до сфери здійснення та впливу державної політики, спирається на програми, концепції та суспільну систему узгодження духовних інтересів особи, спільноти й суспільства щодо науки й освіти, літератури й мистецтва, соціальних і моральних цінностей, інтелектуального й культурного потенціалу суспільства, а також організаційно-правового забезпечення відносин із приводу виробництва й споживання духовних продуктів, причому як усередині країни, так і у відносинах з іншими країнами, народами. Характеристика культурного потенціалу державної політики тісно пов’язана з результатами розробки кафедральної наукової теми “Розвиток культурного потенціалу державних службовців в Україні”.

            Державна політика у міжнаціональні сфері є також визначально важливою для аналізу, оскільки ця політика передбачає активну і цілеспрямовану дію, спрямовану на динаміку суспільного розвитку. Окрім того, зовнішня політика і оборона країни також є базовими структурними елементами державної політики, які варто розглядати з точки зору її системотвірних характеристик, що становлять проблемне поле аналізу державної політики.

            Для поглиблення наукового розуміння державної політики як напряму дії/бездії державних інституцій щодо певної суспільної проблеми або сукупності пов’язаних між собою проблем, у дослідженні обґрунтовано важливість визначення цілей політики. Актуалізація процесу цілевизначення обумовлена базуванням його на суспільних цінностях й обов’язковому визначенні державної стратегії країни. Загалом визначення чітких цілей державної політики та виявлення наявних обмежень є достатньо складним інтелектуально-організаційним процесом, оскільки цілі є кінцевим результатом, що його намагається досягти державна політика. Для аналізу державної політики характерним є розмежування понять цінності, цілі й завдання, а також її фундаментальних цілей, що фіксуються в спеціальних документах — конституціях чи відповідних законах.

            Цілі держави обумовлюють відповідні напрями її політики. Для України характерним є визначення цілей її політики з ґрунтуванням на таких базових суспільних цінностях:

—    людина, її права та свободи, відповідальність перед собою, своєю сім’єю та суспільством;

—    державність, добробут населення та національна безпека;

—    європейський вибір, відданість загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та ґарантованої демократії;

—    послідовне утвердження гуманістичних і правових засад розвитку суспільства, поваги й толерантності, професійності й авторитету, доброчинності й шляхетності у відносинах між людьми, становлення громадянського суспільства.

            Для визначення доцільних (оптимальних) цілей слід враховувати, що ціль одночасно є продуктом і виробничим фактором аналізу державної політики, та виявляти і пояснювати відмінності між цілями й альтернативами політики. На підставі проведеного аналізу пропонується класифікувати цілі державної політики за двома великими групами: головні (самостійні) й інструментальні цілі – умови, які полегшують досягнення головних (самостійних) цілей. Важливими також є стратегічні обрахування/цілі; горизонтальні цілі; вертикальні цілі; діяльність/ефективність програмної мети; зворотний цільовий зв’язок. Розмежовуючи категорії цілі - заходи – критерії, слід мати на увазі, що взаємозв’язок цілі з результатом загалом дорівнює результативності державної політики і тому доцільним є врахування притаманних цілеутворенню закономірностей.

            Згідно з концепцією адміністративної реформи, стратегічні цілі української держави безпосередньо визначають функціонально обумовлену структуру органів державної влади. Цілі, які державна політика прагне досягти, залежать від справжніх намірів розробників політики та її головного спрямування, і тому, вибираючи ціль, потрібно зважати на її потенційність, оскільки неможливо описати всі придатні цілі для всіх потенційних суспільних проблем.

            Спираючись на методологію проведеного аналізу, в дисертації запропонована нова методика структурування цілей, що ґрунтується на принципі декомпозиції, оскільки досягнення вищого рівня цілей не може бути здійсненим тільки в результаті досягнення їх нижчого рівня. За таких умов можливе застосування методу аналітичних оглядів, що дає змогу спочатку сформувати численні цілі нижчого рівня, а потім перейти до формування цілей (місій) вищих рівнів. Кожна ціль може бути досягнута з різним рівнем витрат навіть за умов однакової ефективності, і тому після визначення та обґрунтування вибору цілей необхідно шляхом аналізу альтернатив запланувати конкретні комплекси заходів (завдань).

            У розділі обґрунтовується, що для процесу прийняття державно-політичного рішення важливе значення має концепція цільової функції, яка передбачає зміст, структуру, методи формування й визначення оптимальних рівнів цілей. Принцип упорядкування цілей у державній політиці має безперечні переваги і є базовим (домінуючим) у діяльності влади демократичних і стабільних країн. Диференціація цілей також допомагає скоротити їх кількість і свідчить про реальну ефективність державної політики. Отже, процес формування дієвої державної політики неможливий без концепції цільової функції, а цілевизначення на державному рівні потребують проведення значних обсягів аналітичної, адміністративно-організаційної, інформаційної та іншої роботи.

            У третьому розділі — “Типологія й модельний аналіз процесу прийняття державно-політичних рішень” – наведено результати дослідження типології державної політики, що спирається на критерії їх визначення, оскільки визначення кожного типу державної політики є досить складним процесом і потребує значних часових й інших ресурсів. Типологія, яка придатна для аналізу, ґрунтується на критеріях масштабу та цілей державної політики і проходить становлення в українській науковій школі.

            У розділі наведено характеристику кожного типу: субстантивної, процедурної, розподільчої, реґулятивної (політики конкурентного реґулювання і політики протекціоністського реґулювання), самореґулятивної, перерозподільчої, матеріальної, символічної, зі вмістом колективних чи приватних благ державної політики, які адаптовані до українських реалій, що свідчить про рівень трансформаційних процесів у нашому суспільстві. За останні роки в Україні використовувався увесь перелік типів і це є досить вагомим арґументом правильності застосування саме такої типології державної політики.

Для поліпшення розуміння аналізу державної політики доцільним є застосування моделювання як засобу теоретичного й експериментального пізнання шляхом побудови і дослідження моделей. Специфікою моделювання є здатність цього процесу виходити далеко за рамки проблеми з метою визначення важливих змінних політики, тому модель державної політики розглядається як концептуальний підхід словесного опису державно-політичного процесу. Загалом модель має такі характеристики: спрощує та робить зрозумілою саму ідею державної політики; визначає найважливіші аспекти суспільних проблем; допомагає у спілкуванні, коли описуються суттєві риси державно-політичної діяльності; зосереджує зусилля на важливих аспектах державної політики; пояснює державно-політичні рішення та їхні можливі наслідки. Слід зазначити, що моделювання можна здійснити лише на початку аналізу та враховувати можливість перегляду початкового визначення проблеми, придатної для аналізу.

            Зазначається важливість застосування інформаційно-аналітичних технологій (І-АТ) та визначається їх місце в загальній системі технологій аналізу державної політики. Класифікація моделей зроблена за чотирма базовими ознаками і за логічними рівнями моделі поділяються на макро- й мікромоделі; за методами побудови – на ручні, аналогові, комп’ютерні, змішані.

            Специфікою застосування моделювання в державній політиці є визначення алгоритму, один із варіантів якого був розроблений Ф.А.Шротом. Інший алгоритм моделювання був розроблений Дж.Проктором (модель ORET), який є більш “технічним” і стосується передусім теорії функціоналізму. Конструктивною моделлю є метод аналізу ієрархій (МАІ), що має широке застосування при дослідженні конфліктних ситуацій. Також у сфері державної політики використовуються і більш прагматичні підходи, де застосовуються комп’ютерні програми для спеціалізованих (професійних) сфер дослідження. Заслуговують на увагу підходи до моделювання, розроблені російськими вченими Д.Гвішіані й В.Тихомировим, адже запропонована методика (“Колеса Тихомирова”) базуються на визначенні загальної проблеми, яка характеризує ситуацію та вибір серед кількох можливих варіантів дії політики в межах відповідної стратегії. Найближчою до сучасного стану розвитку державної політики є методика І.Г.Яковлєва.

            Наголошується, що своєрідною частиною І-АТ є інформаційно-прогнозні технології (ІПТ), спрямовані далі на екстраполяцію в майбутнє даних, здобутих у результаті застосування І-АТ. Досвід роботи з цими технологіями підтвердив необхідність створення єдиного автоматизованого циклу (конструювання моделі, вироблення опитувального інструментарію, комп’ютерне опитування експертів, обробка одержаних даних, формування комплекту таблично-графічних матеріалів й остаточних документів).

Аналіз досвіду застосування І-АТ у дослідженні державної політики дає змогу зробити висновок, що основні резерви підвищення їх ефективності потребують удосконалення при використанні всієї сукупності задіяних факторів: людського, науково-методичного, організаційно-виробничого, технічного, технологічного. Ефективність застосування І-АТ в аналізі державної політики потребує як розробки нового рівня їх логічності, так і врахування сучасного стану державної політики та можливості для її ретроспективного аналізу.

Дослідженням визначено, що найбільш вживаними моделями аналізу державної політики є: інституціональна, процесуальна, групова, ігрова, суспільного вибору, системна, функціональна, теорія конфліктів, елітна, раціональна, інкрементальна (нарощувальна) та інші. Якісна характеристика перелічених моделей і сценарного методу (як методу підготовки уявлень щодо проблеми, яка передбачає їх письмовий виклад) значно поглиблює процес теоретичного пізнання й практичного їх застосування для розв’язання суспільних проблем шляхом прийняття державно-політичного рішення. Зазначено, що жодна з моделей аналізу державної політики не є універсальною й всеохоплюючою, оскільки пропонує свій підхід, набір інструментів, специфічне аналітичне поле й осмислення проблеми. Загалом же ці теоретичні моделі дають можливість певною мірою проаналізувати процес політики, виявити причини й наслідки того чи іншого напряму державної політики.

            У розділі особливу увагу приділено аналізу державно-політичного рішення як засобу врегулювання суспільних процесів шляхом розв’язання конкретної проблеми. Лише сукупність (у межах стратегії) рішень визначає напрям державної політики (окремо взяте рішення її не презентує). Державно-політичні рішення є багаторівневими і мають широкий спектр владного застосування. Реалізація на практиці державної політики здійснюється шляхом впровадження державно-політичних рішень та їх моніторингу як визначального фактора суспільного розвитку.

Основними ознаками державно-політичних рішень є: цілеспрямованість на вирішення проблем державного значення й рівня; прийняття їх державними інституціями; оформлення у вигляді нормативно-правових актів, програмно-цільових документів та організаційно-розпорядчих рішень; формування на основі суспільно-політичних впливів - відповідь на проблему; обов’язковість для виконання; першочерговість забезпечення ресурсами; оцінювання результативності й ефективності.

Наведена характеристика державно-політичних рішень свідчить про неможливість застосування однакових критеріїв, оскільки кожна суспільна проблема має специфічні особливості та потребує індивідуального розв’язання. Окрім того, не застосовується й критерії часу (як індикатор ефективності) до кожної проблеми або кожного етапу аналізу політики.

У дослідженні наголошується, що рішення в державній політиці є результатом діяльності суб’єктів процесу політики й спрямовані на розв’язання проблем державного рівня, тому обов’язково слід розмежовувати державно-управлінські (як поєднання двох компонент: держава й управління) і державно-політичні рішення (як поєднання двох компонент: держава й політика). Одне державно-політичне рішення потребує системи управлінських рішень для ефективного впровадження його в життя, а сукупність управлінських рішень становить основу механізму впровадження державно-політичного рішення в життя. Технологічно-процесуальні аспекти прийняття і впровадження державно-політичних рішень й визначають їх функціональні особливості та суспільну вагомість.

На основі зіставлення типологічних характеристик державно-політичних рішень зроблено висновок, що в ланцюгу “держава — державна політика — державно-політичне рішення — суспільство” воно є головним складником аналізу державної політики та має вирішальний вплив на суспільну життєдіяльність.

У четвертому розділі — “Аналіз процесу державної політики та критерії й процедури вибору політики” - розглядається взаємозв’язок етапів процесу політики з розв’язанням суспільних проблем та наголошується на необхідності чіткого їх дотримання з творчим утіленням у практичну діяльність державних інституцій України. Загалом аналіз політики складається з трьох головних етапів: аналіз проблеми; аналіз розв’язання проблеми; обговорення аналізу (кваліфіковане пояснення суті поради замовникові).

Систематизація класифікацій процесу політики дає змогу виокремити такі його характерні етапи:

—       усвідомлення проблеми (формулювання);

—       пошук варіантів (альтернатив) розв’язання проблеми;

—       прийняття рішення;

—       впровадження;

—       результат, оцінка;

—       аналіз політики як зворотний зв’язок.

Характеристика процесу прийняття державно-політичного рішення для розв’язання суспільних проблем свідчить, що він є замкненим циклом. Тобто заключний етап - оцінювання політики - фактично є етапом усвідомлення нової проблеми, і процес політики проходить ті ж етапи розв’язання нової проблеми. Адже розв’язання однієї проблеми є джерелом нових проблем. При цьому доцільно наголосити на існуванні піраміди суспільних проблем та виокремленні проблеми, придатної для аналізу, з проблемної ситуації (немає конкретного розв’язання – немає проблеми).

У розділі дано визначення проблеми, придатної для аналізу, і зазначається, що перший етап процесу політики “усвідомлення проблеми” обов’язково починається з визнання (потім визначення, формулювання, усвідомлення і структурування) суспільної проблеми. Під час аналізу слід зосередити увагу на визначенні ознак та стратегії розв’язання проблеми, а не її причинно-наслідкових зв’язків. Окрім того, виокремлюються складники визнання проблеми та необхідні елементи для чіткого її формулювання. Визначення проблем у сфері державної політики є визначенням державних проблем, що потребують державного реаґування, і цей процес має жорсткий суспільнопсихологічний вимір. Проблема має стосуватися значної частини суспільства; вона постала внаслідок ображення, порушення загальноприйнятих норм, поглядів, звичаїв чи традицій; її причиною є існуюча державна політика.

Визначити проблему, придатну для аналізу є можливим за допомогою таких складників: зміна загально-прийнятих показників; зфокусованава подія, яка належить до категорії "непередбачуваних подій" і яка привертає до себе увагу як нездатність державних інституцій ефективно реагувати та передбачати подію і яка може призвести до дії; узгоджений зворотний зв’язок під час здійснення політики.

Шляхом зіставлення і порівняння наявних підходів до процесу усвідомлення проблеми виділено пріоритетні для фахівців з аналізу державної політики підходи: Я.Потера, Л.Пала, В.Дана. Усвідомлення проблеми свідчить, що структурування має суттєвий вплив на коректність її аналізу й спирається на специфічні чинники: причину, новизну, нагальність і масштабність. Окрім того, виокремлюються такі ознаки суспільних проблем: добре, помірно, погано структуровані і наголошується, що для аналізу політики вони є переважно слабко структуровані чи загалом неструктуровані.

У дослідженні охарактеризовано роль аналітичних технологій для конкретизації проблеми, що допомагають пошуку найадекватнішої відповіді на виниклу проблему. Також зазначено, що в процесі структурування проблем аналітики й творці рішень змушені “придушувати” власні упередження та пріоритети через необхідність створення концептуальних рамок, адже аналіз - це занурення, участь у проблемі і концептуальна спрямованість процесу структурування проблем.

            Систематизація й узагальнення матеріалів щодо другого етапу процесу аналізу державної політики показує правильність зробленого у дослідженні визначення альтернативи-стратегії політики. Виокремлення ресурсних центрів на етапі формулювання напрямів політики потребує творчого підходу та відмови від шаблонів і кліше в аналізі політики. Вивчення пропозицій щодо напрямів політики сприяє визначенню уявлень й цілей її авторів і є своєрідним різновидом нелінійного мислення або так званим “оберненим плануванням” для опису процесу аналізу. Загальні (універсальні) варіанти політики включають певну кількість стандартних підходів до розв’язання проблеми. Універсалізація альтернатив має свої позитивні й неґативні сторони, зумовлені процесом узгодження позицій щодо кожної альтернативи. Доцільним є розгляд загальних рішень з кожної проблеми, зосередження на питаннях доступу до ресурсів та обмеження.

            Автор дослідження обґрунтовує оптимальну кількість альтернатив-стратегій політики та обов’язковість включення до їх переліку нині діючого напряму (статус-кво). Рівноцінність альтернатив є головною вимогою до їх вироблення, і рекомендується розробляти кількість варіантів, не меншу від кількості основних учасників політики та відмежування від процесу обґрунтування політики аналітичним шляхом.

Враховуючи, що процес вироблення альтернатив-стратегій є творчим процесом, що потребує від аналітика-експерта органічного поєднання теоретичних знань і мистецтва застосування їх на практиці, зазначимо, що не існує універсального способу або методу вироблення альтернатив-стратегій. Альтернативою бездіяльності називають раціональне підтримування й екстраполяцію наявних тенденцій та альтернатив на суспільство. Практика формування альтернатив політики виробила кілька правил, які сприяють уникненню протистояння й конфронтації, досягненню компромісу під час їх узгодження. Окрім того, альтернатива-стратегія подається в “розгорнутому вигляді”, тобто є прозорою й обчисленою, що сприятиме уникненню “пастки збиткового обстоювання”. Наголошується на неправильності сприйняття розробки набору альтернатив як закінчення процесу аналізу політики, оскільки наступним етапом є прийняття рішення, що потребує конструктивізму, професіоналізму та відмови від профанації аналізу державної політики.

Важливою стадією аналізу політики є внесення проблеми до порядку денного, адже це є її визнанням з подальшим вирішенням. Схематичне зображення порядку денного в циклі аналізу політики відображає позицію автора та має на меті активізувати наукову й професійну дискусію щодо встановлення порядку денного. Визначальним для аналізу політики є порядок денний засідань Кабінету Міністрів України, що відбувається згідно з Тимчасовим регламентом його діяльності. Враховуючи досить широкий владний діапазон цілей, порядок денний є настільки широким, що охоплює всю сукупність суспільно-державних пріоритетів. Для процесу встановлення порядку денного доцільним є використання моделі, що спирається на два важливих підходи для аналізу державної політики: як альтернативи-стратегії і проблеми потрапляють до порядку денного? Як вони звідти зникають (випадають)?

У розділі окремо виділяються інституційні процеси, що, зокрема, суттєво впливають на встановлення порядку денного й на аналіз політики загалом, оскільки врахування закономірностей й випадковостей, непередбачуваності впливу, швидкості змін, виміру консервативності тощо робить доцільним застосування “моделі процесу встановлення порядку денного” (окремо змодельовано цей процес згідно з Тимчасовим регламентом діяльності Кабінету Міністрів України). Ця модель також є досить ефективною в поясненні та усвідомленні процесів установлення порядку денного, оскільки спирається як на з’ясуванні шляхів внесення проблеми до порядку денного: з’ясування рівня і потенціалу підтримки макроструктурних сил, що чинять тиск на державну інституцію; простій інерції; згоді учасників процесу політики щодо належної якості чинної політики, так і причинах зникнення (випадання) альтернатив-стратегій і проблем. Зникнення альтернативи-стратегії з порядку денного є “дзеркальним” відображенням того, чому вона залишається в ньому або декларативному розв’язанню проблеми.

            Важливим для дослідження є характеристика концепції реалізації урядової політики (згідно з розділом 5 Тимчасового реґламенту Кабінету Міністрів України), оскільки вона презентує фактичні етапи аналізу політики. Головними чинниками безперервності аналізу політики є прийняття і впровадження рішення (увага громадськості та його суспільна оцінка), а для процесу аналізу державної політики визначальним є аналітична робота (чорнова) з розробки альтернативних варіантів політики та вибір політики, адже оптимальні рішення є ефективними завдяки складності і багатогранності аналізу.

Розглядаючи процес прийняття рішення і ціннісних пріоритетів аналізу політики, дисертант зосереджує увагу на розмежуванні понять прийняття й ухвалення рішень. Наголошується, що прийняття і впровадження рішення є невід’ємними складниками безперервного процесу аналізу державної політики і в його структурі виділяються своєрідні “залізні трикутники” (iron triangles). Ціннісні орієнтації й етичні норми аналізу державної політики є актуально важливими для дослідження. Виокремлюючи цінності, характерні для аналізу процесу й технології прийняття і впровадження державної політики, автор визначає найважливіші: конституційні, консультативні, стратегічні й політичні цінності. Головним питанням для цього переліку є: міра їх відображення в суспільній інформації. Баланс між цінностями сприятиме зменшенню конфліктності та поліпшить розуміння природи цінностей та обставин, в яких вони набирають ваги і впливають на ролі аналітика-експерта. Праця аналітика-експерта ґрунтується на суспільних цінностях і має багато суттєвих психологічних аспектів, які визначально впливають на суть і зміст аналізу. Конфліктні поля взаємостосунків аналітика-експерта і замовника аналізу можна подати за допомогою таких понять: вислів думки (принципова позиція) щодо аналізу та результатів; вихід з аналізу та відмежування від наслідків впровадження політики; нелояльність з позиції “учасної неучасті” чи “підриву” суспільної ситуації; імітація аналізу. Ідеального аналітика-експерта як і клієнта не існує, і дослідники можуть лише приблизно визначити межі їхньої взаємодії та сприяти утвердженню в суспільстві професійної етики аналізу.

Обґрунтовується, що критерії і процедури вибору напряму політики є принципово важливими для суспільства загалом й аналізу зокрема. Осмислення наукового доробку, концептуальних підходів, дослідницьких парадигм щодо вибору напряму державної політики сприяє утвердженню аналітичних доктрин в українській науковій школі.    Специфікою альтернативного вибору є легітимність його варіантів, адже досить часто привабливі варіанти альтернатив потребують суспільної легітимності (додаткові дослідження, консультації, опитування чи звернення до громадськості), що на практиці сприяє зменшенню діапазону варіантів та полегшенню остаточного вибору (обрахування наявних ресурсів, повноваження, юрисдикція, законність, контрольованість тощо). Одночасно можуть бути запропоновані нові варіанти альтернатив-стратегій чи нове формулювання проблеми з точки зору суспільної значущості.

У розділі зазначено, що важливу роль у процесі вибору альтернатив відіграють дві групи стратегій: алгоритмічні та евристичні. Аналіз розв’язання проблем починається з вибору специфічних критеріїв, тобто перетворення загальних цілей на завдання та обмеження з бажаними варіантами політики шляхом: передбачення або прогнозу впливів альтернатив; оцінки впливу з позицій обраних критеріїв; порівняльного аналізу альтернативи за докорінно різними критеріями. Головним правилом при виборі критеріїв є те, що їх набір повинен охоплювати всі найважливіші аспекти поставлених цілей. За умови існування набору альтернатив-стратегій політики та критеріїв оцінювання можлива їх систематизація для полегшення й оптимізації вибору між ними. Для цього слід здійснити: передбачення або прогноз впливів альтернатив; оцінку впливу з позицій обраних критеріїв; порівняльний аналіз альтернативи за докорінно різними критеріями. Загалом критерії є оптимальними у передбаченні впливів альтернатив на цілі, і їх можна систематизувати до оцінних: дієвість-результативність; ефективність; справедливість і практичних: адекватність; прийнятність; політична здійсненність; придатність до адміністрування; технічна раціональність; вимірюваність. Визначення критеріїв (разом з найбільш вживаним аналізом вигод-витрат) вибору напряму політики сприятиме їх кристалізації й утвердженню методологічного підґрунтя оцінок вибору.

            Виокремлення поняття щодо ухвалення рішення спирається на демократичні чинники процедури голосування. Одноголосні рішення, безумовно, більш якісні від демократичних, що приймаються більшістю голосів, оскільки демократичні процеси не завжди дають нам справедливу оцінку суспільних цінностей. Оптимальним результатом вибору напряму політики залишається критерій прийнятної зони терпимості, адже демократичним можна назвати таке рішення, що задовольняє інтереси більшості і не погіршує інтересів меншості.

З’ясування невизначеностей також є невід’ємним складником аналізу процесу вибору альтернативи-стратегії. Якщо передбачення ґрунтуються на статистичній чи математичній моделі, то зроблене припущення повинно відповідати середньому вибірковому і, окрім цього, можна оцінити відхилення (похибку), спираючись на рівень довіри до передбачень. (Часто найкращі припущення й довіра до них базуються на суб’єктивній оцінці наявних даних). У разі абсолютної переконаності аналітика-експерта в правильності припущень щодо основних критеріїв оцінки це сприяє аргументації під час дискутування стосовно результатів та ризиків. Запровадження рішення фактично є головним критерієм для державних інституцій як виробників політики і, навпаки, як не головного з точки зору аналітиків-експертів. У дослідженні виокремлено засоби поліпшення процесу впровадження політики, що сприяє утвердженню демократичних складників розвитку суспільства.