ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ В УКРАЇНІ: СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ (1917-1959 рр.) : ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ ВЫСШИМ ОБРАЗОВАНИЕМ В УКРАИНЕ: СТРУКТУРА, ФУНКЦИИ, ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ (1917-1959 гг.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, що досліджується; обгрунтовано вибір і актуальність обраної теми, вказується на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень Української Академії державного управління при Президентові України; висвітлюється ступінь її наукової розробленості, визначено мету й дослідницькі завдання, а також об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано елементи наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача щодо робіт, надрукованих у співавторстві; наведено дані щодо апробації результатів дослідження й публікацій за темою; обгрунтовано хронологічні межі дослідження.

У першому розділі - “Управління вищою освітою України як історико-теоретична проблема” - системно аналізується зміст наукової літератури, архівних документів з питань становлення й розвитку освіти в Україні, виникнення й формування державного апарату освіти й державного управління вищою освітою зокрема.

Проведено ретроспективний системний аналіз архівних документів і матеріалів, наукових праць учасників і творців української системи державного управління, який засвідчує, що всі вони мають особливе наукове значення, не втратили своєї цінності й сьогодні, хоч написані в різні періоди суспільного розвитку. У ході дослідження встановлено, що вперше найбільш грунтовно висвітлив історію розвитку національної освіти й організаційні основи створення державних органів управління освітньою галуззю в 1917-1919 рр. С.П.Постернак у праці “Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917-1919 рр.” Ця праця вважається узагальнюючою. С.П.Постернак правдиво дає оцінку ідеї української національної вищої школи, яка не стала реальністю не стільки через несприятливі зовнішні обставини, скільки внаслідок внутрішніх суперечностей.

Цілісністю змісту визначається фундаментальна й тривалий час заборонена монографія С.О.Сірополка про історію становлення й розвитку освіти в Україні, в якій автор багато уваги приділяє висвітленню проблеми державного управління освітою, зокрема вищою.

Разом із тим праці очевидців мають і певні недоліки. Це відверта упередженість поглядів, описово-збиральний рівень дослідження феноменології освіти й системи її управління, відсутність теоретичного обгрунтування та наукового підходу. Їх праці не відтворюють повної картини створення й діяльності Генерального секретаріату освіти, Міністерства народної освіти і мистецтва, департаментів, відділів і місцевих освітніх органів.

Аналіз літературних джерел, архівних матеріалів 1917-1920 рр. показав, що особливий інтерес становлять історико-педагогічні праці вчених дорадянського періоду, які висвітлювали проблему розвитку національної вищої освіти й управління нею на сторінках журналу “Вільна українська школа”, що довгий час був заборонений.

Значну увагу приділено висвітленню питання управління освітою в науковій літературі, зокрема вищою, за такими етапами: 20-ті - початок 30-х років; середина 30-х – 50-ті роки; 60-ті – початок 90-х років. Встановлено, що в ці роки вчені не могли об’єктивно висвітлити й науково інтерпретувати історико-педагогічні явища, пов’язані з національно-культурним відродженням українців і роллю в цьому процесі прогресивної громадськості, особистостей управлінців-державників.

Починаючи з 30-х років, науковці, працівники державних органів управління відчули на собі гніт сталінської адміністративно-командної системи. Тому науковим працям 20-30-х років властиві загальні недоліки того часу: схематизм і суб’єктивізм при оцінюванні подій, фактів, описуванні явищ, догматизм. Автори не висвітлювали труднощів і помилок у становленні й розвитку державного управління освітою в Україні. Вони спрощено розкривали всю діяльність школи, державних органів управління. Як правило, ці праці мали яскраво виражений елемент умисного лакування, прикрашання справжніх подій. Загальною рисою цих досліджень є звинувачення Центральної ради, Гетьманату й Директорії в реакційності її політики в галузі управління освітою і вищою зокрема. Предметом основної уваги історико-педагогічних досліджень було розкриття й надмірне захвалювання радянської системи вищої школи та її керівництва.

Автором аналізується восьмитомна “Історія Української РСР”, колективна монографія “Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР (1917-1967 рр.)”, в яких розкривається вплив рішень комуністичної партії України на удосконалення системи народної освіти, наводиться значний фактичний і статистичний матеріал, що характеризує кількісні показники змін у системі освіти за 50 років. Проте заідеологізованість досліджень, політично-кон’юнктурні підходи до добору конкретного матеріалу для оцінок і висновків ставали на заваді у виявленні існуючих проблем, оскільки все, що не вписувалось у наперед визначену схему, авторами замовчувалось.

З радянських дослідників найбільш вагомим внеском у вивчення теорії та історії державного управління освітою є доробок Г.І.Ясницького й двотомна монографія “Вища школа Української РСР за 50 років”, в яких автори досліджують труднощі становлення народної освіти України, розглядають особливості розвитку української системи освіти порівняно з російською, показують важливу роль Народного комісаріату освіти УСРР у створенні системи централізованого управління освітою, розкривають провідні напрями діяльності вищої школи – навчально-методичної, наукової та ідейно-виховної роботи, але питанням становлення й розвитку державного управління вищими навчальними закладами практично не приділено уваги.

Показано значний внесок науковців у дослідження загальних питань теорії і практики державного будівництва, питань управління освітою і систем управління, формування ринку освітніх послуг, реформування вищої освіти, підготовки керівних кадрів, психології управління освітою. Серед них виділяються праці Л.М.Карамушки, Н.Л.Коломенського, А.М.Алексюка, В.П.Андрущенка, В.Р.Верстюка, К.В.Корсака, Б.О.Кравченка, С.В.Крисюка, В.І.Лугового, В.К.Майбороди, В.А.Ребкала, Г.А.Дмитренка, О.Ю.Оболен­ського, Г.В.Щокіна, В.Д.Руденка, А.М.Лігоцького, А.Д.Ятченка, М.І.Шкіля, В.П.Погребняка, В.М.Яцуби та інші. Автори зазначених праць на основі критичного аналізу радянського минулого відтворюють реальну картину соціально-економічного, політичного й духовного життя суспільства.

Цінним навчальним посібником є перша в Україні фундаментальна праця В.І.Лугового “Управління освітою”, в якому розкрито принципи національної освітньої політики, основні напрями реформування освіти. У посібнику системно подано структуру й функції центральних і місцевих органів державного управління освітою, проаналізовано кадровий потенціал освітньої галузі. В окремому підрозділі аналізуються підходи деяких дослідників (В.Д.Бакуменка, Б.А.Гаєвського, К.К.Грищенка, В.М.Князєва, В.І.Лугового, Н.Р.Нижник, Ю.І.Палехи та ін.) до визначення управління, соціально-етичних проблем управління, результату управлінської діяльності.

Всебічно аналізуються публікації журналів “Радянська школа” (пізніше – “Рідна школа”) та “Вісник Української Академії державного управління при Президентові України”, матеріали щорічних науково-практичних конференцій науково-педагогічного персоналу, аспірантів, слухачів, докторантів УАДУ, в яких особлива увага приділяється питанням філософсько-методологічних засад управління системою сучасної освіти, оцінювання якості освіти, ролі освіти в забезпеченні соціального захисту особистості в умовах ринкових відносин, підготовки фахівців з управління освітою.

Розглядається дослідження науковців української діаспори й учених С.І.Штамма, В.С.Лазарєва, О.Ю.Чернецького, присвячені управлінню народною освітою в СРСР.

Системний аналіз наукових праць показує, що ступінь дослідженості проблеми управління вищими навчальними закладами України залишається недостатнім, дослідження розрізнені, методологічно необ’єднані, відсутня єдина цілісна наукова теорія.

Корисними для подальшого розвитку державного управління вищою освітою України є дослідження зарубіжних учених, зокрема Д.Альтбаха, Д.Бока, П.Селдіна, які займаються розробкою наукових основ розвитку державного управління освітою, у тому числі управлінням вищою школою. Викладено стан дослідженості історико-теоретичного аспекту проблеми, проаналізовано розвиток вищої освіти й системи управління нею в країнах Європи, Північної Америки, Східної Азії. Зроблено висновок, що проблема управління вищими навчальними закладами, спільна для цих регіонів, є однією з найважливіших, має індивідуальний характер; у сфері управління питаннями освіти, знижується роль центральних і зростає вплив місцевих і регіональних органів влади. Автором встановлено, що зарубіжний досвід управління вищою освітою недостатньо вивчений і не може бути перенесений на український грунт без урахування національної специфіки.

Проведений аналіз теоретичних основ організації і функціонування державних органів управління вищою освітою в досліджувані періоди історичного розвитку суспільства дає підстави для висновку, що масштаби досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців не відповідають місцю й ролі цієї проблеми в політичній і соціальній структурі суспільства. Окремі дослідження лише певною мірою дозволяють розкрити зміст проблеми і зосереджують увагу переважно на розкритті форм і методів управління шкільною освітою, що створюють передумови для розробки проблеми.

У висновках до розділу на основі системного аналізу, порівняння наукової літератури, архівних, законодавчих актів, дисертацій визначені найважливіші напрями проблеми, що потребують наукового дослідження.

У другому розділі - “Специфіка розвитку управління освітою України в 1917-1919 рр.: Української Народної Республіки (УНР), Гетьманату й Директорії” - висвітлено суспільно-політичні події, на тлі яких відбувалося становлення й розвиток органів державного управління вищою освітою України в короткий період української державності за Центральної Ради, Гетьманату й Директорії. Логічний аналіз архівних документів, вивчення літературних джерел дає підстави стверджувати, що це складний період пошуку оптимальних варіантів створення центральних державних органів управління національною освітою, зокрема вищою.

Соціально-економічні й суспільно-політичні зміни в Україні ознаменували повалення монархічного режиму, встановлення влади Тимчасового уряду, а із 7 (20) листопада 1917 року – Української Народної Республіки, згодом Гетьманату й Директорії (1918-1919 рр.), радянської влади й відповідні цим періодам проекти економічних, політичних, державотворчих, культурно-освітніх перетворень, спроби їх здійснення. Ці зміни не могли не зумовити своєрідність розвитку системи державного управління освітою, зокрема вищою, її основних закономірностей і тенденцій, а отже, й соціальну детермінованість державного управління вищою освітою, визначення особливостей періодизації становлення й розвитку її сутності, структури й змісту.

Проаналізовано процес формування першого органу державного управління освітою – Генерального секретаріату освіти, що став повновладним господарем в освітній справі українського народу в умовах громадянської війни, міжусобиць, всеохоплюючої анархії масових демонстрацій.

Виділено періоди у формуванні органів державного управління освітою за час від 7 (20) листопада 1917 р., коли Україна стала Українською Народною Республікою (УНР):

І. Із 7 листопада 1917 р. (проголошення ІІІ Універсалу) до 9 січня 1918 р.: утворення Генерального секретаріату освіти – першого українського державного органу управління освітою з департаментом вищої і середньої освіти в складі двох відділів – вищої і середньої школи. Завершення організації Секретаріату освіти й перейменування його на Міністерство народної освіти.

ІІ. Із 26 січня до 1 березня 1918 р.: встановлення радянської влади в Києві, яка загальмувала реформування вищої школи й виявила відкрито вороже ставлення до розвитку національної системи управління освітньою галуззю.

ІІІ. Із 4 березня до 29 квітня 1918 р.: період діяльності Міністерства народної освіти, наповнений роботою комісій, департаментів, відділу вищих шкіл із питань реформи (управління) освітою і подальшою розробкою концепції державного управління національною освітою, удосконаленню змісту й форм підготовки національних кадрів у вищій школі України.

IV. Із 29 квітня до 14 грудня 1918 р.: встановлення Гетьманату в Україні, період скасування Центральної ради, уряду УНР, діяльності Міністерства освіти й мистецтва, українізації середньої і вищої школи, державного апарату, заснування Академії наук України, Національної бібліотеки, Національного архіву, Національної галереї мистецтв, Національного театру, історичного музею.

V. Із 15 грудня 1918 р. до 3 лютого 1919 р.: період Директорії, коли розвиток освіти визначався процесом українського національно-державного відродження, моделювання цілісної системи національної освіти, пошуків нових форм, змісту й методів системи державного управління, підготовки кадрів. Окреслюється новий етап розвитку духовності, гуманізму, матеріальної і духовної культури, утверджується демократизація, законність, патріотичне подвижництво, орієнтація на людські й національні пріоритети й цінності, на розквіт кожної особистості, нації, культури.

Дослідженням визначено, що питання розвитку вищої освіти було в центрі уваги першого й другого Всеукраїнських учительських з’їздів (5-6 квітня, 10-12 серпня 1917 р.), а також наради у справі організації народної освіти в Україні (15-20 грудня 1917 р.). Нарада увійшла в історію освіти як спільний з’їзд представників учительства й місцевих органів самоврядування. На спільному з’їзді обговорювалися доповіді С.Русової “Національна школа” та П.Холодного “Про план управління справою освіти на Вкраїні”.

З’їзд ухвалив постанову, за якою управління освітою повинно відповідати таким завданням:

а) усім народам Української республіки забезпечити вільний розвиток їхньої школи і взагалі освіти;

б) щоб в освітній справі була повна єдність, яка забезпечувала б можливість спільними силами боротися з темрявою, що охопила нашу землю під час чужого панування;

в) децентралізація управління має бути можливо ширшою. У зв’язку із цим загальне керівництво справами народної освіти кожної національності передавалось відділам народної освіти при національних генеральних секретаріатах. До компетенції національних органів належало все, що стосувалось питань народної освіти даної національності, за винятком загальнодержавних норм, які встановлювались Генеральним секретаріатом освіти із законодавчим при ньому органом – Генеральною радою освіти.

Аналіз плану управління освітою на Україні показує, що пропонована система управлінських зв’язків здатна була забезпечити:

а) демократизацію освітньої системи;

б) компетентність керівництва;

в) внутрішній самоконтроль навчальних закладів;

г) єдність і неперервність процесу освіти;

д) відмову від монополізму державної школи.

У ході дослідження виявлено, що в резолюціях Всеукраїнських учительських з’їздів і в “Плані управління освітою на Вкраїні” головна увага зосереджувалась на тому, що система управління освітою в Україні має бути громадсько-державною, відкритою, колегіальною і демократичною, але не централізованою і бюрократичною, громіздкою і незграбною. Передусім, надавалась максимальна автономність і самостійність губерніям, повітам, містам, селам, навчальним закладам, спрямовувалися зусилля на розв’язання стратегічних завдань народної освіти. Управлінська система не була відчуженою від учителів, батьків, громадськості, безпосередньо навчально-виховного процесу. Генеральний секретаріат, а потім Міністерство народної освіти мали виконувати загально - координуючу роль. На державні органи покладалися обов’язки підготовки до реформування освіти, стимулювання діяльності вчителів та учнів, педагогів-науковців, забезпечення їм умов для нормальної діяльності, раціональне планування мережі навчальних закладів, регулювання витрат на освіту й стимулювання пріоритетних напрямів у розвитку освіти, науки й культури; спонсорства та інших форм допомоги установам освіти приватними підприємствами, товариствами, різними комерційними структурами, партнерський, рівноправний стиль відносин.

Зазначається важливість ініціативи виборів керівників навчальних закладів і викладачів, відмова від монополізму державної школи, організація приватних навчальних закладів, постійна турбота про освітян.

Період Української Держави гетьмана П.Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) багатьма українськими вченими висвітлюється негативно, але важко заперечити те, що він заслуговує на увагу з погляду історії вітчизняного державотворення в цілому й освітньої галузі зокрема.

На основі аналізу архівних матеріалів зазначено, що влада гетьмана П.Скоропадського мала позитивний вплив на розвиток органів державного управління освітою. За майже вісім місяців реальної влади Скоропадським і його урядом було проведено значну роботу на ниві освіти й культури, особливо у справі поліпшення управління вищою освітою в Україні. Дослідження на основі аналізу архівних документів дало змогу константувати, що стиль і методи керівництва першого Генерального секретаря й міністра народної освіти І.М.Стешенка, міністрів освіти П.О.Христюка, В.К.Прокоповича, М.П.Василенка, П.Я.Стебницького, В.П.Науменка, І.І.Огієнка були демократичними, партнерськими, орієнтованими на нові, прогресивні підходи щодо організації керівництва. Керівництво освітою в Україні, зокрема вищою, поступово ставало державною справою. Система рад та інститут комісарів освіти поклали початок громадсько-державному характеру керівництва справами освіти.

Специфіка розвитку системи державного управління вищою освітою в 1917-1919 рр. полягала в професіоналізації її змісту, на який мала значний вплив ідея національного відродження й політики українізації, прагнення до творчості у створенні самобутньої системи державного управління освітньою галуззю. Проведений історико-системний аналіз дозволив виокремити такі основні тенденції розвитку системи державного управління вищою освітою: громадсько-державний характер управління; відкритість системи; пріоритетний статус української мови; рівні права всіх громадян на здобуття вищої освіти, незалежно від національності, раси, соціального походження, статі, віросповідання; різнотипність і диференціація навчальних закладів; демократизація і гуманізація; партнерський, рівноправний стиль керівництва, пріоритетний характер фінансування й матеріального забезпечення вищої школи за рахунок фондів освіти, що формувалися з різних джерел доходів; повна фінансово-господарська самостійність; прагнення до творчості у створенні самобутньої системи управління вищою освітою; поєднання й збалансованість централізації і децентралізації.

На основі теоретичного аналізу й зіставлення архівних документів підтверджено, що в цей період реформування вищої освіти в Україні розпочалось не з реформування змісту, форм, методів організації навчального процесу, а з реформування функцій, структури і стилю центрального й регіонального управління освітою. Однак, широко накреслені плани й проекти розвитку системи державних органів управління вищою освітою не здійснилися. З поразкою молодої Української республіки поступово, без належного наукового обгрунтування законодавчо закріплюється і впроваджується в практику галузевий принцип управління з подальшою його уніфікацією, утверджується командно-адміністративна система державного управління.

У третьому розділі - “Творчі пошуки системи, моделей управління вищою освітою в період становлення й розвитку радянської влади в Україні (1917-1930 рр.)” - визначені провідні тенденції розвитку керівних органів освітою в зазначений період, функції, структура, зміст управління, напрями діяльності. У ході дослідження виявлено, що в січні 1919 р. відділ освіти при Тимчасовому робітничо-селянському уряді було реорганізовано в Народний комісаріат освіти (НКО). Для вирішення термінових питань організовувалась президія в складі Наркома, заступників і секретаря комісії, колегія, відділи.

Аналіз пошуків системи, моделей управління вищою освітою показує, що НКО України розпочав реформи вищої освіти в УСРР (Українській Соціалістичній Радянській Республіці) із видання декрету не про удосконалення системи управління вищою освітою, а з декрету “Про вступ до вищої школи”, в якому говорилося, що двері вищої школи відчинені для всіх бажаючих дістати вищу освіту. Аналізується діяльність колегіального органу Наркомосу - колегії та ради при Народному комісаріаті освіти. Особлива увага зосереджується на змісті постанови Наркомосу від 11 березня 1919 р. “Про реорганізацію управління вищими навчальними закладами”, за якою керівництво науковою, науково-навчальною та освітньою діяльністю вищого навчального закладу покладалося на відповідні ради. Управління вузом у цілому зосереджувалось у руках комісара, який стежив за проведенням у життя декретів і розпоряджень, розглядав і затверджував постанови рад вищого навчального закладу, розв’язував усі питання, що стосувались організації роботи навчального закладу. 6 червня 1919 р. Раднарком України прийняв декрет “Про народний комісаріат освіти”, в якому зазначалося, що загальне керівництво справою освіти й соціального виховання на території республіки належить Народному комісаріату освіти. Безпосередньо НКО здійснював керівництво діяльністю відділів народної освіти, контролював та інспектував усі культурно-освітні заклади інших комісаріатів, через їхні відповідні органи, а також професійні організації.

Наголошується, що становлення системи державного управління вищою освітою в Україні в ці роки відбувалось в умовах активної політизації освітньої сфери. У 1920-1922 рр. Наркомос освіти України очолював Г.Ф.Гринько – відомий радянський діяч, який цілеспрямовано й наполегливо відстоював ідею професіоналізації всієї системи освіти в Україні. Він виступив із пропозицією про схвалення схеми розвитку народної освіти України, що докорінно відрізнялась від схеми, запропонованої Наркомосом Росії, не тільки за формою, а й за змістом. Відстоював цю ідею, вимагав враховувати національні особливості розвитку освіти України. Наркомос України не об’єднувався з Наркомосом РФСР, як це було з усіма іншими наркоматами. Г.Ф.Гринько багато зробив не тільки для розвитку освіти, але й для поліпшення архівної справи, розвитку науки, кіно, театру, літератури, організаційних основ державного управління освітою зокрема, вищою.

У дисертації особливу увагу приділено аналізу першої “Схеми освіти УСРР”, розробленої і затвердженої керівництвом Наркомосу в серпні 1920 р., а також діяльності створеного у складі Наркомосу Головного комітету науково-спеціальної і професійно-технічної освіти (Укрголовпрофос), який здійснював керівництво робітничою, професійною і вищою спеціальною освітою. На основі архівних джерел і наукових праць уперше в Україні проаналізовано діяльність створеного у квітні 1922 р. у складі Укрголовпрофосу Навчально-методичного комітету (Методкому) для поліпшення навчально-методичної роботи вищих навчальних закладів. З метою організації навчально-методичної роботи у вузах створювались предметні комісії.

Проаналізовано “Тимчасове положення про вузи України”, затвердженого в жовтні 1922 р. урядом – основний документ для кожного навчального закладу. У Положенні знайшли відображення питання з організації набору студентів, забезпечення вузів кадрами викладачів тощо. Вищим органом вузу й факультету були збори студентського й професорсько-викладацького складу. Підсумком законотворчих процесів у галузі народної освіти було введення в дію “Кодекса законів про народну освіту УСРР”. У постанові уряду визначались структура, мета й завдання радянської системи загальної, професійної і вищої освіти, що встановились в Україні на початку 20-х років. Прийняття Кодексу мало велике значення для культурного будівництва в Україні. Це був перший документ, в якому законотворчо закріплені завдання, що стояли не тільки перед освітою, але й наукою, мистецтвом, літературою.

У дослідженні наголошено, що в 1924-1928 рр. простежується тенденція українізації вузів і управлінського апарату, яку здійснював Наркомос України. Передбачалось запровадити викладання українською мовою в педагогічних, сільськогосподарських, соціально-економічних навчальних закладах тощо. Окремі педагоги заохочувались до викладання українською мовою. Для кожного вищого навчального закладу було встановлено термін "цілковитої українізації“. Методком Укрголовпрофосу здійснював суворий контроль за складанням планів українізації та їх виконанням. Українізація управлінського апарату була під особливим контролем державних органів.

Для піднесення авторитету керівництва вузів і запровадження єдиноначальності велике значення мало затвердження “Положення про інститути УСРР”. Згідно з “Положенням” кожним інститутом керувало управління, обране колективом закладу. У складі правління були ректор інституту, його помічники, декани, представник від виконавчого бюро студентства.

Аналізується діяльність Народних комісарів освіти України – В.П.Затонського, О.Я.Шумського, М.О.Скрипника, звертається увага на стиль їх керівництва, зазначається, що, незважаючи на реформаторську діяльність керівництва НКО, органи державного управління освітою впроваджували ідеологізацію, політизацію і пролетаризацію в діяльність вищих навчальних закладів. Аналіз документальних матеріалів свідчить, що з 1928/29 навчального року простежується тенденція універсалізації систем освіти в Радянському Союзі. Встановлення єдиної системи вищої освіти в СРСР створило умови для проведення реорганізації всієї системи вищої школи, а також управління нею. У постанові ЦВК і РНКСРСР від 23 липня 1930 р. “Про реорганізацію вузів і втузів і передачу їх у відання відповідних наркоматів” йшлося про реорганізацію мережі вузів та управління ними за галузевою ознакою. Вузи й технікуми з багатьма факультетами реорганізовувались у галузеві вузи й технікуми.

Уніфікація системи вищої освіти й реорганізація мережі навчальних закладів за галузевою ознакою призвели до значного збільшення не лише кількості інститутів, а й контингенту студентів у них, уніфікації управління вузами й системи державного управління вищою освітою. Про це свідчить реорганізація Наркомосу України в 1930 р. На центральний апарат покладалося здійснення загально-ідеологічного, наукового й методичного керівництва всією системою народної освіти, у тому числі навчальними закладами, що були у віданні інших наркоматів, централізованого планування всієї культурно-освітньої системи УСРР, керівництво науково-дослідною роботою, контроль за всією видавничою діяльністю.

Відповідно до зазначених функцій схвалено структуру Народного комісаріату освіти УСРР. Основною структурною одиницею НКО замість управлінь стали сектори. За кожним працівником комісаріату визначалась відповідна ділянка роботи, виконання якої він мав забезпечувати. Виходячи із цього, можна стверджувати, що структура центрального апарату НКО була побудована за системою відповідних виконавців. Загалом процес становлення і розвитку системи державного управління вищою освітою в досліджуваний період характеризується в дисертаційному дослідженні як період постійних творчих пошуків, певних здобутків.

Ретроспективний логіко-системний аналіз архівних документів і наукової літератури дав змогу в цей період виявити основні тенденції розвитку державного управління вищою освітою в Україні:

- автономна модель Народного комісаріату освіти, пошуки в розробці теоретичних моделей, проектів, визначенні цілей, функцій та нової структури державного управління вищою освітою (відділи; управління, відділи, бюро і головний комітет, сектори, комісії; головний комітет, управління, відділи; головний комітет, відділи; управління, методичний комітет; сектори); створення різних типів вищих навчальних закладів; відмова від університетів як форми підготовки спеціалістів; національне спрямування змісту підготовки управлінських кадрів із представників робітничого класу й селянства (прийом за рознарядкою, куріями; перереєстрація, пріоритетний статус державної мови);

- започаткування основ нових форм, принципів і методів державного управління вищою освітою; підготовки відповідних кадрів; створення у вузах правлінь, рад; розширення й поглиблення демократичних засад у розвитку системи державного управління вищою школою, що виявилося в певній децентралізації і дерегламентації в характері змісту, форм і методів, стилю керівництва; цілісність і безперервність процесу підготовки й підвищення кваліфікації висококваліфікованих спеціалістів, що забезпечувались взаємозв’язком теоретичної, практичної, фахової підготовки й розширенням їх загальної культури.

Проаналізовано недоліки й прорахунки, негативні тенденції у становленні й розвитку системи державного управління вищою освітою: дрібна опіка над вищими навчальними закладами, професорсько-викладацьким складом, єдиний підхід до організації методичної роботи, відсутність належного кадрового, науково-методичного й фінансового забезпечення та професійної підготовки управлінців-освітян.

У четвертому розділі – “Проблеми удосконалення системи вищої освіти України в умовах централізації управління (1931-1959 рр.)” - розглядається розвиток системи державного управління вищою школою в період сталінських репресій і прискореної колективізації сільського господарства, героїчної боротьби українського народу проти фашистських загарбників та відбудови зруйнованого війною і окупацією народного господарства, розвитку культури й освіти, зокрема вищої.

Висвітлено діяльність органів державного управління вищою освітою в один з найскладніших історичних періодів розвитку України, 1931-1944 рр. – період сталінського режиму, що був диктаторським, антигуманним, антидемократичним. Це період форсованої примусової колективізації, ліквідації так званих “національних ухилів”, “прихованих троцькістів”, голодомору й репресій.

Дослідженням визначено, що особливої уваги заслуговують питання підготовки спеціалістів за радянської доби, стилю й методів керівництва вищою освітою в даний період.

На основі системного аналізу архівних джерел і наукових праць зазначено, що в 1931-1944 рр. значно посилилось адміністрування в організації управління вищою освітою. Вищі навчальні заклади й управління ними були організовані за галузевою ознакою. Відповідно до їх фаху, вузами керували народні комісаріати, установи, галузеві господарські об’єднання, організації.

Стосовно всіх інститутів на території УСРР, якими відали як загальносоюзні, так і республіканські наркомати, установи й організації, на НКО України покладалось: загальноідеологічне, наукове й програмно-методичне керівництво, здійснення керівництва українізацією, управління військовим навчанням тощо.

Директорів вищих навчальних закладів і їх помічників після узгодження з Наркомосом призначали й звільняли відповідні наркомати. Директор на засадах єдиноначальності керував вищою школою і одноосібно відповідав за стан її роботи.

Для посилення зв’язку вищих навчальних закладів із відповідними галузями народного господарства, здійснення громадського контролю за роботою вузів і сприяння розвиткові цієї роботи при кожному вищому навчальному закладі організовувалась Рада вищої школи як дорадчий орган. До складу ради входили директор, представники профспілок, громадських організацій, господарських органів і установ, професорсько-викладацького складу, студентства.

З метою об’єднання й спрямування загального керівництва вищою школою Радянського Союзу в 1936 р. створено Всесоюзний комітет у справах вищої школи. У 30-х роках система вищої освіти в СРСР була повністю уніфікована.

Зазначається, що, незважаючи на проведену організаційно-методичну роботу з підготовки висококваліфікованих спеціалістів для народного господарства, розробки поліпшених навчальних планів і програм, система вищої освіти потребувала значного поліпшення. Зокрема, навчальні плани вузів були багатопредметними й зазнавали, як і програми, щорічних змін; значна кількість профілів і паралелізм у підготовці кадрів однієї і тієї ж спеціальності призводили до розпорошення науково-педагогічних сил, матеріальних засобів, до зниження якості навчання; вступні іспити проводились не достатньо організовано, за відсутності безпосередньої участі й контролю директорів вищих шкіл і управлінь вищих навчальних закладів, наркоматів тощо.

Архівні матеріали свідчать, що в роки Великої Вітчизняної війни відбувалась подальша централізація управління вищими навчальними закладами. Із початком війни з фашистами Наркомосу довелось розв’язувати складне завдання евакуації вузів України в глибокий тил. Основними районами евакуації були Казахстан, Західний Сибір, Поволжя, Середня Азія, Урал. Перебування вищих навчальних закладів проводилось у надзвичайно складних умовах. Деяким вузам довелось евакуюватись 2-3 рази. Однак, незважаючи на великі труднощі, було евакуйовано понад 70 вузів, серед яких 3 університети, 28 індустріально-технічних, 18 сільськогосподарських, 12 медичних інститутів.

Народний комісаріат освіти в роки окупації німецько-фашистськими загарбниками українських земель працював у м.Москві. Він здійснював загальне керівництво евакуацією і розміщенням вузів, організував їх роботу на місцях. При Наркомосі УСРР була створена спеціальна оперативна група, яка збирала відомості про працівників органів народної освіти, організовувала їх роботу в школах і вузах інших республік Радянського Союзу.

Автор зазначає, що поряд з поновленням повоєнної мережі вузів в Україні, протягом 1943-1945 рр. Наркомосом проводилась велика робота з її розширення, а також з питань відкриття нових факультетів, що здійснювалось з урахуванням потреб відбудови й дальшого розвитку народного господарства в повоєнний час. Так, у Києві було створено автодорожний інститут; у Харкові – гірничий інститут; в Одесі – вище морехідне училище; в Ужгороді – університет. Водночас, незважаючи на значне збільшення кількості вищих навчальних закладів у галузях будівництва, промисловості, охорони здоров’я тощо, відновлення педагогічних інститутів і контингентів у них відбувалось повільно.

Детально проаналізовано зміни в організації управління вищими навчальними закладами України, виділені основні тенденції розвитку державного управління цього періоду.

1944-1959 рр. характеризуються певним розширенням прав республіканських міністерств і посиленням їх ролі в державному управлінні вищою освітою. Так, у 1944 р. було утворено управління в справах вищої школи при РНК УСРР з відділами: університетів і педвузів, індустріальних вузів, медичних, сільськогосподарських, економічних і юридичних вузів, технікумів та іншими. Управління безпосередньо керувало роботою вищих і середніх спеціальних закладів республіки.

У 1946 р. Народний комісаріат освіти Української РСР було перейменовано на Міністерство освіти УРСР. Міністерство здійснювало керівництво розвитком народної освіти в Україні. Йому були підпорядковані всі педагогічні й учительські інститути, педучилища й загальноосвітні школи.

Указом Президії Верховної Ради РСР в 1955 р. створено Міністерство вищої освіти України, що було певним кроком у розширенні прав союзної республіки й підвищенні її ролі в господарському й культурному будівництві. На міністерство покладалось безпосереднє керівництво переданими із союзного підпорядкування 58 вищими навчальними закладами, а також за навчально-методичною і науковою роботою всіх вузів і технікумів, що розміщувались на території України. Така перебудова дала змогу організувати найбільш успішну підготовку кадрів, зменшити децентралізацію в керівництві вищою школою, упорядкувати витрачання капітальних коштів, розподіл науково-педагогічних кадрів і навчально-методичних посібників.

Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в УРСР (МВССО) як союзно-республіканський орган державного управління було утворено на базі Міністерства вищої освіти в липні 1959 р. На нього покладалось керівництво безпосередньо підпорядкованими вузами, закладами, підприємствами й організаціями. Міністерство також здійснювало загальне керівництво й контроль за навчально-виховною і науково-дослідною роботою всіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, що знаходились у віданні інших міністерств і раднаргоспів в УРСР.

Аналіз літературних джерел і архівних матеріалів засвідчує, що в період Великої вітчизняної війни та перші повоєнні роки система вищої освіти України й органи її управління, що склались у повоєнні роки, розвивались, незважаючи на недоліки й проблеми. Проте, слід зазначити, що управління освітою (у тому числі й вищою) у цей період було надзвичайно централізованим, що мало позитивний ефект, оскільки таким чином забезпечувалось швидке реагування керівних органів освіти на зміни в житті країни, у науці, техніці, виробництві. Як і в усіх галузях народного господарства значно посилювався контроль у системі народної освіти.

У 50-ті роки проведена відповідна реорганізація органів управління вищою освітою під постійним і безпосереднім керівництвом партійних і державних органів. Система вищої освіти розвивалась, посилювалась централізація управлінських структур.

Логіко-системний аналіз дав змогу виявити основні тенденції розвитку державного управління в 1944-1959 рр.:

- втрата автономності в управлінні вищою освітою, міністерствами й відомствами УРСР; пошуки у визначенні змісту, цілей, завдань, функцій та удосконаленої структури управління вищою школою; відступ від національного спрямування змісту підготовки управлінських кадрів освітою України;

- створення у вузах рад вищої школи й науково-технічних рад; поступовий перехід до повної централізації та регламентації державного управління.