ПІДГОТОВКА ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ДО ПРОФЕСІЙНО-МОВЛЕННЄВОЇ КОМУНІКАЦІЇ: концептуальні засади й стратегія модернізації технологій

Краткое содержание

У вступі розкрито сутність і стан дослідженості наукової проблеми дисертації; обґрунтовано актуальність вибраної теми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень; визначено мету і завдання, а також об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охаракте­ризовано наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичну і практичну значущість, наведено дані про апробацію результатів дослідження й публікації за темою.

У першому розділі –“Генезис підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації” – подано аналіз історичного досвіду підготовки державних службовців до мовленнєвої комунікації, розглянуті світові тенденції розвитку технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації й вітчизняні традиції підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Аналіз вітчизняного й зарубіжного наукових фондів засвідчив, що інститут професії з’явився як комплексний метод пізнання, випробування і перевірки на практиці основних передумов виникнення професії, ідей і знань, накопичених попередніми поколіннями. Мета започаткування інституту професії полягала в стабілізації професійного досвіду й досягнень, а також у збереженні статусу й цілісності певної професії в рамках соціальної системи і поміж інших професій.

У процесі дослідження встановлено вплив соціально-політичної ситуації в певній країні і загальних тенденцій розвитку світового суспільства на підготовку державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації. Так, у Стародавньому Світі з виникненням перших рабовласницьких держав Стародавнього Сходу та розвитком міст-держав Давньої Греції, а пізніше і Римської Республіки державі як соціальному інституту вкрай необхідні були письменні, освічені люди, які б могли управляти державним апаратом, вести господарство, керувати будівництвом, утримувати скарбницю, збирати податки і т. ін. Саме тому держава потребувала підготовки риторів, логографів, які за наймом могли б готувати ораторські промови, більшість з яких призначалася для виступів у суді, парламенті, військових та інших зібраннях. У часи Середньовіччя грунтовна мовленнєва підготовка здійснювалася майже виключно для священнослужителів, а в епоху Відродження спостерігається повернення до античних традицій і провідним стає гуманітарний цикл – граматика, риторика, діалектика, моральна філософія тощо. Такі світові геополітичні та соціально-економічні зміни в кінці ХVII ст. – на початку ХХ ст., як Англійська буржуазна революція ХVII ст., буржуазно-демократична революція у Франції (1789 р.), розвиток капіталізму в Німеччині і, звичайно ж, Жовтнева революція в Росії (1917 р.) призвели до того, що в занепаді опиняються юридичне, академічне та богословське красно­мовство, а агітаційне красномовство, яке продукує створення системи підготовки ораторів-агітаторів, лекторів і т. ін., набирає сили. На сучасному етапі в Україні основним видом навчання згідно з нормативно-правовими актами визнано навчання за професійними програмами під­готовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних служ­бовців, посадових осіб місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій.

У розділі розкриваються важливі й сьогодні напрями роботи: навчання техніки ведення суперечки, бесід, монологу, діалогу; формування умінь використовувати різні прийоми красномовства, “прикрашання тексту”, переконання та впливу на інших людей; удосконалення навичок побудови тексту, усної промови відповідно до вимог інвенції, диспозиції, елокуції тощо. Наголошується на тому, що “вчителі-ритори”, логографи повинні бути взірцем ораторської майстерності, володіти мистецтвом говоріння в різних видах (бесіда, суперечка, діалог, монолог та ін.), мати досвід практичної професійно-мовленнєвої діяльності. Досконала мовленнєва підготовка в період Середньовіччя проводиться майже тільки для служителів церкви і акцентується на техніці мовлення (постановка голосу, дикції, мовленнєвого дихання тощо), домінує культ оформлення письмових текстів латиною, відсутня цілеспрямована практика підготовки промовців до мовленнєвої комунікації. В епоху Відродження панує повсюдне захоплення художнім стилем римського оратора і мислителя Цицерона, яке дістало назву цицероніанство. Зароджується універси­тетське красномовство, ідея формування ораторської достатності націо­нальних мов та національної самовизначеності, розвивається світське красномовство та світська публіцистика. Відбуваються поступові зміни функцій професійно-мовленнєвої підготовки, в епоху Відродження домі­нує художньо-естетична функція, в часи Нового світу – просвітницько-виховна. Насамперед це пов’язано з успіхами природничих наук, суспільний рейтинг яких значно зміцнив позиції прихильників конкретно-професійної, реальної освіти, що, звичайно, відобразилося в теоретичних підходах, концепціях, законах, правилах щодо мовленнєвої комунікації. Спостерігається високий рівень розвитку судового й академічного красномовства.

Аналіз літератури з проблеми, що вивчається, дав змогу виділити пріоритетні напрями досліджень, які характеризуються багатоваріантністю підходів, обґрунтуванням нових концепцій і висуненням оригінальних гіпотез, у тому числі й стосовно вирішення проблемних питань професіоналізації державної служби та формування професійної мобіль­ності державних службовців. За відносно невеликий період часу в Україні науковцями досліджено: шляхи та принципи професіоналізації державної служби (В.В.Герменчук, Т.В.Зінченко, В.І.Мельниченко, В.О.Черепанов та ін.); інформаційно-комунікаційні аспекти державного управління (Н.Р.Ниж­­ник, О.А.Машков та ін.); структуру готовності державних служ­бов­ців до професійно-комунікативної діяльності (В.М.Сороко, М.А.Ни­нюк, О.М.Зінченко, Л.В.Ожелевський, В. В. Філіпповський та ін.); основні завдання і функції професійно-комунікативної діяльності державних службовців (О.Ф.Мельников, О.Я.Чебикін та ін.); робочий час державних службовців V-VII категорій, які обіймають посади як керівників, так і працівників відділів обласної і районних державних адміністрацій, що витрачається на міжособистісні комунікації як безпосередньо, так і по телефону (О.Ю.Оболенський, В.Рач, Г.Щедрова та ін.); категорії кому­нікативної діяльності в аспекті державного управління (Н.М.Драго­мирецька) тощо.

Виявлено найбільш ефективні вітчизняні та світові технології формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації. Основними з них можна вважати: риторику відкритої і закритої долоні Е.Корбетта; евристичні технології А.Бекера, Р.Ларсона, К.Пайка; евристику переконання Т.Болі; методику створення інформуючої промови Р.Росса; технологію використання риторики як науки мовлен­нєвих дій Є.В.Клюєва, технологію ведення суперечок (дискусії) О.Н.Зарецької, вісім законів риторики Г.М.Сагач; методику п’яти кроків до гарного мовлення А.П.Овчиннікової; авторську методику розвитку мовлення фахівця П.С.Таранова, методику формування готовності державних службовців до діалогової комунікації Н.М.Черненко та ін.

На вдосконалення мовленнєвої підготовки державних службовців у навчальних закладах спрямовано заходи, визначені такими державними документами, як: Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ХХІ ст., Указ Президента України “Про стратегію інтеграції України до ЄС” (№ 615, 1998 р.), постанови Кабінету Міністрів України “Про затверджен­ня Державної програми розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки” (№ 1183, 2004 р.) і “Про затвердження Програми розвитку державної служби на 2005-2010 роки” (№ 746, 2004 р.); розпорядження Кабінету Міністрів України “Про деякі питання, пов’язані з виконанням Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки” (№ 165-р, 2004 р.) та ін.

Аналіз вітчизняного і зарубіжних наукових фондів з професійно-мовленнєвої комунікативної проблематики доводить, що більшість учених, дотримуючись концепції риторики як філософсько-дидактичної науки, орієнтованої на формування у людини ефективної комунікативної діяльності, спрямовують свій науковий пошук на теорію функціональної лінгвістики (Н.Д.Арутюнова, Г.Г.Гайдомакова, Ю.О.Жлуктенко, Г.П.Їжа­кевич, М.М.Кожина, В.Ю.Розенцвейг, Т.О.Савчин, Є.А.Селіванова, С.Г.Тер-Мінасова, Г.М.Яворська та ін.), соціолінгвістики і психо­лінгвіс­тики (Н.Д.Бабіч, В.П.Бєлянін, І.Н.Горєлов, К.К.Жоль, О.О.Залевська, І.О.Зимня, С.Д.Кацнельсон, О.О.Леонтьєв та ін); вивчають філософські аспекти мовлення та мовної особистості (Є.Р.Борінштейн, А.А.Кавалеров, П.С.Таранов та ін.); досліджують проблеми підготовки фахівців різних галузей до професійно-мовленнєвої комунікації (Л.В.Барановська, М.К.Гар­­бовський, Л.І.Зеліско, Л.А.Нефєдова, Г.С.Онуфрієнко, О.Е.Пчелін­цева, Л.Я.Романова, Т.О.Савчин, Н.В.Шульжук та ін.), серед яких найбільша кількість робіт присвячена професійно-мовленнєвій комунікації юристів (Н.Н.Іванкіна, А.Нелюба, Г.С.Онуфрієнко та ін.) і педагогів (А.М.Богуш, А.П.Овчиннікова, М.І.Лук’янова, В.Г.Пасинок, Л.М.Паламар, М.І.Пентелюк, А.І.Савостьянов, Г.М.Сагач та ін.).

Доведено, що раніше набутий досвід підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації не дає змоги повною мірою вирішувати сучасні проблеми державного управління, що передбачає модернізацію існуючих і створення нових технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців.

У висновках до розділу на основі результатів комплексних теоретичних і прикладних досліджень, порівняльного аналізу наукової літератури, законодавчих актів, дисертацій визначені найважливіші напрями вирішення проблем, що потребують дослідження.

У другому розділі – “Науково-теоретичні засади професійно-мов­лен­нєвої комунікації державних службовців” – подано аналіз мовленнєвої ком­петенції та компетентності як стрижневих компонентів професійно-ко­му­нікативної діяльності державних службовців, визначено сутність по­нят­тя “професійно-мовленнєва комунікація державних службовців”, вста­новлено соціопсихолінгвістичні фактори, що впливають на рівень професіоналізму і професійної мобільності державних службовців.

У розділі акцентується увага на тому, що серед сукупності різних видів професійної діяльності державних службовців комунікативна діяльність посідає специфічне місце там, де суб’єктам взаємодії необхідно передати результати розумової діяльності і де йдеться про колективне планування та оцінку предметно-практичної діяльності, а також про регу­лювання її безпосереднього кооперативного виконання. Взяття на себе державними службовцями соціальної ролі, тісно пов’язаної з виконанням комунікативної діяльності, приводить до виникнення певної професійно-рольової поведінки в системі загальносуспільної і професійної мовленнєвої комунікації, визначення типових видів комунікативних зв’язків у сфері державного управління, суспільно диференційованого ставлення до мови і т. ін. Професійно-комунікативна діяльність державних службовців – це система дій, спрямованих на вирішення професійних завдань у межах комунікації, яка регламентована державними документами та посадовими інструкціями у сфері державного управління.

Науково доведено, що стрижневими компонентами професійно-комунікативної діяльності державних службовців є мовленнєва компе­тенція і компетентність. Мовленнєва компетенція державних служ­бовців означає уміння адекватно, доречно й практично користуватися державною мовою в конкретних професійно-комунікативних ситуаціях відповідно до повно­важень, якими наділений певний орган чи посадова особа, і визна­чених Конституцією України, законами, постановами та іншими актами дер­жавного управління. Мовленнєва компетентність державних служ­бовців – це обізнаність стосовно таких видів професійно-комунікативної діяльності, як: говоріння, слухання, письмо і читання з урахуванням внутрішніх (особистісно-мовленнєві прояви) та зовнішніх (національно-культурні традиції, етика, етикет і т. ін.) факторів впливу на цей процес.

В основу термінологічного визначення сутності поняття “про­фесійно-мовленнєва комунікація державних службовців” покладено дефініції, сформульовані Н.К.Грабовським. Професійним мовленням можна вважати всі мовленнєві жанри, сформовані в процесі комунікації в професійній сфері діяльності, і переважну більшість комунікативних актів, виключивши з них лише ті, які здійснюються поза сферою професійно-рольової взаємодії (наприклад, особисте листування, побутовий діалог і т. ін.). Із загальної маси мовленнєвих жанрів, пов’язаних з виконанням відправником професійної ролі, доцільно об’єднати в окремий клас художнє мовлення, а сукупність мовленнєвих жанрів, що залишилася, можна умовно визначити через відсутність більш точного терміна як спеціальну комунікацію. Отже, професійно-мовленнєва комунікація державних службовців – це процес взаємодії і взаємовідносин на основі інформаційного обміну у сфері ділового спілкування і професійної діяльності, який обумовлений мовною і мовленнєвою компетенцією та компетентністю державних службовців.

Вплив на рівень професіоналізму й професійну мобільність державних службовців соціопсихолінгвістичних факторів свідчить про необхідність їх урахування у процесі підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Визначаючи когнітивну сферу як один з головних соціопсихо­лінгві­стичних факторів, що впливають на рівень професіоналізму і професійну мобільність державних службовців, ми виходили з того, що це психо­фізіологічна основа мовленнєвої діяльності людини, яка здійсню­ється на трьох рівнях. Перший рівень характеризує мовленнєві здібності, другий – взаємозалежність мови, мислення і мовлення, третій – свідоме осмислення соціальної і особистісної ідентичності, тобто свідомість. У процесі підго­товки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації технології навчання слід спрямовувати на всі ці рівні, а саме: розвивати мовленнєві здібності; використовувати мовлення як засіб формування і формулювання думки, що підвищує інтелектуальну діяльність (на рівні аналізу, синтезу і контролю), комунікативну діяльність (на рівні говоріння, слухання, письма і читання) і т. ін.; формувати професійно-групову ідентичність, створювати власний імідж державних службовців.

Іншим, не менш важливим фактором є мовленнєва поведінка, яка свідчить про індивідуально-особистісну готовність державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації, а також про структурну органі­зацію їх мовленнєвої діяльності. Зазначимо, що при оцінюванні рівня професіоналізму державних службовців враховується критерій інди­відуально-особистісної готовності до професійної діяльності.

Використання методики діагностики індивідуально-особистісної готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації у процесі їх підготовки до професійно-мовленнєвої комунікації дає можливість виявляти: психічні порушення, пов’язанні з механізмами сприйняття, відтворення мовлення і мовленнєво-мисленнєвої діяльності; потреби, мотиви, цілі щодо індивідуальної і суспільної діяльності, спілкування і комунікації з іншими людьми і т. ін.; успішність соціалізації в суспільстві і готовність до програвання різних соціальних ролей, зокрема і професійних; рівень мовної гомогенності поведінки осіб, які належать до певних професійних груп.

Вплив соціального статусу на рівень професіоналізму і професійну мобільність державних службовців зумовлюється утворюючими вторин­ними соціалізованими відносинами між людьми (рольовими та статус­ними) у процесі їх професійної і функціональної диференціації в певному суспільстві. Практика підтверджує, що такі набуті статуси, як міністр, професор, політичний діяч та ін., посилюють мотивацію і волю цих осіб у процесі суспільної діяльності. Намагання бути більш професійно мобільним і спонукає їх до сумлінного і відповідального ставлення до практики власної комунікативної діяльності.

Особливе місце серед соціопсихолінгвістичних факторів, що впли­вають на рівень професіоналізму і професійну мобільність державних служ­бовців, відводиться мовній ситуації, яка склалася в українському сус­пільстві. Вона характеризується як багатокомпонентна, багатомовна, демо­графічно неврівноважена, комунікативно незбалансована, з різним юри­дич­ним статусом мов, що створюють цю ситуацію; така, що поєднує спо­ріднену і неспоріднену двомовність; диглосна та ін. У процесі аналізу вияв­лено найбільший вплив таких структурних елементів цього фактора, як: кількість мов, якими володіє особистість і рівень володіння (одна, дві, три ...; досконало, на рівні усного розуміння; читання або писання зі слов­ником); функції, які ці мови виконують у суспільстві (державна мова, націо­нальна мова, рідна мова, мова міжособистісного спілкування /лігва фран­ка, койне, піджині/, мова професійної комунікації, мова міжнародного спіл­ку­вання, мова-посередник); різновид білінгвізму (рецептивний, репро­дуктивний, про­дуктивний, повний, неповний, природний, штучний, синте­зований, чис­тий /автономний/, змішаний, субординативний); явища інтер­ференції (регіо­нальна, професійна, десигнативна /формальна/, очевидна, нере­ле­вантна, експресивна). У процесі підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації слід акцентувати увагу на мето­диці формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Мова і мовлення також є факторами впливу на рівень про­фесіо­налізму і професійної мобільності державних службовців. Вони виступають у цьому процесі основними категоріями і використовуються як засіб формування та розвитку мовної особистості, що дає можливість впливати як на когнітивну сферу і мовленнєву поведінку державних службовців, так і на їх соціальний статус та мовну ситуацію в суспільстві, що відкриває широкі можливості для удосконалення технологій підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

У третьому розділі – “Структурно-компонентний аналіз готов­ності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації” на основі науково визнаної структури мовної особистості характеризуються структура і методика оцінювання готовності державних службовців до про­фесійно-мовленнєвої комунікації, а також репрезен­туються результати констатувального експерименту щодо визначення рівня готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

У контексті дослідження аналізуються науково-теоретичні поло­ження, пов’язані з феноменом “мовна особистість”: розуміння мовної особистості як суб’єкта, що пізнає світ і відбиває цей світ у мові крізь призму індивідуальності (Л.М.Паламар), людини, що виявляє високий рівень мовної і мовленнєвої компетенції, поважає, любить і береже рідну мову (М.І.Пентелюк); індивідуально-діяльнісне поле, яке припускає комуніка­тивно-діяльнісну та індивідуально-диференційовану характери­сти­ки (Т.Г.Винокур); осмислення комунікативного відношення “від­прав­ник – адресат” і поняття “індивіда” як носія мови, одиниці класу, члена колективу (Е.В.Красильникова, Л.П.Крисін); цілісне системне утворення, обумовлене сукупністю таких, що безперервно взаємодіють між собою, знаків і симво­лів, властивостей, відносин і дій індивіда (Є.Р.Борінштейн і А.А.Кавалеров); особистість, що володіє сукупністю дискурсних здібностей на рівні всіх “фаз інтелектуального акту” (орієнтування і планування мовних і немовних дій, формулювання плану дії в мовній формі, контролю і коригування мовних дій (П.В.Зернецький, І.П.Сусов) і т. ін.). За Ю.Н.Карауловим, повний опис мовної особистості є тричленним і містить у собі характеристику семантико-структурної організації, реконструкцію мовної картини світу, виявлення мотивів породження і сприйняття текстів певною мовною особистістю. Особливе місце у характеристиці мовної особистості науковці здебільшого відводять розмовному мовленню. У будь-якому усному мовленні, на думку науковців, мовець індивідуалізований вже тією мірою, якою слухач сприймає його фізичні і психологічні характеристики, вибираючи з них додаткову екстралінгвістичну інформацію.

Зазначені вище положення дають змогу умовно представити мовну особистість державних службовців як універсальну, системно організовану модель, яка здатна видозмінюватися залежно від індивідуально-особистісних якостей кожної людини, впливу соціопсихолінгвістичних факторів. З урахуванням зазначеного вище встановлено і науково обґрунтовано структуру готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації, яка схематично подана на рисунку.