ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ Й РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ҐЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вказано на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; подано стислу характеристику сутності та стану розробки наукової проблеми, що вирішується, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження, охарактеризовано використані методи дослідження; ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження та кількість публікацій за темою.

У першому розділі – “Аналіз становлення ідей ґендерної рівності та проблеми державного забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у зарубіжній та вітчизняній науковій думці” – висвітлено наукові засади формування ґендерної політики, особливості розвитку ґендерних досліджень у Східній Європі та Україні, вихідні теоретико-методологічні основи дослідження ґендерних аспектів державної політики та державного управління, а також обґрунтовано вибір напряму дисертаційного дослідження.

У розділі наголошується на тому, що масштабні соціокультурні та політичні зміни українського суспільства за останнє десятиріччя включають зміни статусу різних соціальних груп та категорій громадян. У сфері відносин між статями ці процеси призводять до змін становища жінок і чоловіків в економіці та політиці, в системі соціальних гарантій, зміни сімейних ролей. Ці зміни часто пов’язані з такими негативними явищами, як фемінізація безробіття та бідності, дискримінація за віком і статтю при найманні на роботу, комерціалізація сексуальності, поширення насильства, торгівля жінками тощо. Проблематизація міжстатевих відносин у соціальному середовищі, що дістало назву “ґендер”, зумовила наукові дослідження цієї тематики та виникнення ґендерної теорії. Вивчаючи різні ідеї соціально-гуманітарних наук, ґендерна теорія перетворює їх у принципово новий підхід до аналізу культури й суспільства. Це дає підстави стверджувати про міждисциплінарність ґендерного підходу, зорієнтованого на врахування ідей ґендерної рівності шляхом зміни андроцентричності наукових концепцій від зосередження на досвіді чоловіків й іґнорування життєвого досвіду, цінностей та особливостей жінок до визнання жінок повноправними суб’єктами суспільного розвитку. Ґендерний підхід саме в такому розумінні є, на нашу думку, основним інструментом ґендерної теорії.

Дослідженням установлено, що ґендерна теорія на пострадянському просторі набула розвитку в роботах російських дослідників О.О.Баллаєвої, О.О.Вороніної, В.О.Геодакяна, О.О.Здравомислової, І.С.Кона, Т.О.Климен­ко­вої, Л.Г.Лунякової, М.М.Малишевої, С.В.Поленіної, Н.Л.Пушкарьової, Н.М.Ри­машевської, О.О.Тьомкіної, Н.О.Шведової, В.І.Успенської та ін.; українських науковців В.П.Агеєвої, Т.І.Гундорової, І.А.Бондаревської, І.А.Жеребкіної, Н.Зборовської, О.Р.Кісь, Л.С.Кобелянської, О.І.Кулачек, Н.В.Лавриненко, І.В.Лебединської, К.Б.Левченко, Т.М.Мельник, С.В.Мочнєвої, С.Д.Павличко, Н.Д.Чухим, Л.А.Усанової та ін. У працях цих авторів наявний порівняльний аналіз досліджень зарубіжних авторів та сучасний погляд на проблеми теорії ґендеру. В розділі автором узагальнено пошуки визначення ґендерного фактора як наукової категорії та соціально-політичного феномена.

Незважаючи на розмаїття підходів та уявлень про ґендер, використання ґендерного підходу в соціальному й гуманітарному пізнанні відкриває широкі можливості для переосмислення культури. Теорія соціального конструювання ґендера і його розуміння як стратифікаційної категорії, взаємозалежної з категоріями раси, класу й віку, використовується переважно в соціальних науках – соціології, психології, економіці, демографії, тобто ґендер виявляється одним з базових принципів соціальної стратифікації, а ґендер як культурна метафора, теорія деконструкції ґендера – в основному в гуманітарних науках – філософії, історії, літературознавстві, культурології. І в першому, і в другому розумінні ґендер як наукова категорія та соціально-політичний феномен починає використовуватися в державному управлінні. Поняття “ґендер” означає складний соціокультурний процес конструювання суспільством відмінностей між чоловічими і жіночими ролями, поведінкою, ментальними та емоційними характеристиками. Важливим елементом ґендерних відмінностей є їх поля­ризація та ієрархічна супідрядність, при якому маскулінне автоматично маркується як пріоритетне і домінуюче, а фемінне – як вторинне і підлегле.

Однією з особливостей сучасного етапу ґендерних досліджень є те, що їх об’єктом поряд із жінками все частіше стають чоловіки. Саме їх проблемам присвятили свої наукові пошуки зарубіжні вчені Дж.Плек, М.Кімел, Р.Конел, Е.Еріксон, Г.Салівен, М.Мід, Т.Парсонс, Р.Бейлз, Ш.Берн, В.О.Геодакян, В.Єрофеєв, І.С.Кон, О.Мещеркіна, С.Ушакін та ін. У ґендерних дослідженнях українських науковців більше акцентується увага на проблемах жінок: захисті їхніх прав, підвищенні суспільного статусу тощо. Чоловіки ж частіше розглядаються в таких дослідженнях як суб’єкти дискримінації жінок. Але проблеми чоловіків в Україні вже стали предметом наукових досліджень П.П.Горностая, Т.М.Титаренка, О.Покальчука, Д.Сепетого та ін.

Теоретична та методологічна основа дослідження проблем ґендерної рівності пов’язана з ідеєю взаємозалежності суспільних явищ, принципом історизму й міжгалузевою науковою інтеграцією як визначальними компо­нентами розвитку людинознавства. Суспільна реальність як процес потребує особливої уваги до виявлення причинно-наслідкових зв’язків залежно від суспільних процесів, які в ній відбуваються. Саме тому об’єктом державної політики стають певні суспільні проблеми, у випадку, що розглядається, – проблеми ґендерної асиметрії, які виявляє, обґрунтовує, пропо­нуючи шляхи їх вирішення, ґендерна теорія. Першими ґендерні особливості багатьох гострих суспільних проблем дослідили зарубіжні автори – представ­ники різних течій феміністичних та чоловічих досліджень А.Дворкін, А.Девіс, Е.Кеслер-Херіс, Р.Колінз, Т.д’Лауретіс, М.Меснер, Р.Печеські, Г.Рубін, Дж.Хубер, Н.Чодороу та ін. У 1990-х рр. до ґендерної проблематики активно долучилися українські науковці, політичні діячі та практики В.М.Бондаровська, Т.Е.Ва­силевська, І.Є.Голубєва, І.І.Доцяк, Н.І.Карпачова, О.В.Колісник, В.В.Кос­тицький, О.І.Ку­лачек, К.Б.Левченко, М.А.Орлик, А.В.Пашко, М.І.Пірен, О.М.Скнар, М.М.Ско­рик, Л.О.Смоляр, Н.Д.Чухим, Я.І.Шкурко, С.В.Яшник та ін. Автором виокрем­лено базові теорії, концепції та ідеї щодо основних суспільних проблем з позицій ідей ґендерної рівності, які порушують та досліджують західні та віт­чиз­няні теоретики. Серед них – сексистські стерео­типи соціальної свідомості; ґендерні особливості економічних відносин; проблеми материнства та бать­ківства; насильство; ґендерні проблеми етнічної належності; сексизм у мові.

Концептуальною основою ґендерних досліджень стало уявлення про соціальну конструкцію статі (“ґендер”) як елемент культури в системі соціальної стратифікації. Логіка дослідження відображає розвиток основних об’єктів ґендерної теорії: ґендерні дослідження починалися з постановки питання про роль і взаємозв’язок біологічних та суспільних причин статевої нерівності; потім інтерес змістився до теорій, які охоплюють дві сфери реалізації - сексуальність та економіку; далі предметом вивчення стають проблеми взаємодії “стать – раса – клас”. На початку 1990-х рр. ґендерна теорія перейшла до розгляду таких суспільних проблем, як порнографія, аборт, генна інженерія, концепції репродуктивних прав. Вагомим здобутком ґендерної теорії є те, що вона включила в наукову дискусію проблеми взаємозв’язку між оплачуваною і неоплачуваною працею, виробничою та домашньою роботою, роботою і дозвіллям. Полеміка про домашню працю дала змогу виявити, що відносини всередині родини будуються на економічній основі.

В Україні найбільш дослідженими є історичні аспекти суспільного статусу жінки та розвитку жіночого руху, які досить повно висвітлені в роботах насамперед українських істориків В.Я.Галаган, О.П.Кривошия, О.А.Луценко, О.З.Маланчук-Рибак, Т.С.Рибалко, Л.О.Смоляр, Л.К.Стефаненко, О.М.Філі­пенко, та ін., літературознавців і філософів В.П.Агєєвої, І.С.Грабовської, О.С.Забужко, В.С.Крисаченка, С.Д.Павличко та ін., політичних діячок та представниць сучасного українського жіночого руху І.Є.Голубєвої, Л.С.Григорович, М.М.Драч, Н.І.Карпачової, О.С.Кобець, А.І.Комарової, Л.І.Кормич, З.В.Міль­чен­ко, Г.М.Менжерес, М.А.Орлик, А.В.Пашко та ін.

Вихідними теоретико-методологічними основами дослідження ґендерних аспектів державного управління автор вважає наукові розробки зарубіжних та вітчизняних дослідників за такими напрямами:

–        методологічні аспекти ґендерної рівності (міжнародні нормативно-правові документи; українські вчені Л.С.Кобелянська, А.І.Комарова, І.І.Котюк, Т.М.Мельник, К.Б.Левченко);

–        державні ґендерні стратегії (зарубіжні вчені Ф.Беверидж, В.Бодруг-Лунгу, Е.Гафнер-Бертон, В.Двілайтіс, Ю.Зайцев, С.Нот, М.Полек, К.Стівен, Р.Сарсембаєва, Н.Ташпаєва, Г.Тленчієва, О.Філіпова, С.Філіпс, І.Чуткова та ін.; вітчизняні – Л.С.Кобелянська, А.І.Комарова, В.В.Костицький, О.І.Кулачек, К.Б.Левченко, О.Г.Левцун, Е.М.Лібанова, Т.М.Мельник, Г.Й.Удовенко та ін.);

–        ґендерні аспекти соціальної політики (зарубіжні дослідники Д.Паскаль, Н.Менінг, Г.Брандт, Т.Греченкова, Г.Єльнікова, О.Міхеєва, І.Пшенічнікова та ін.; українські - Н.Б.Болотіна, Г.В.Герасименко, О.Г.Левцун, Е.М.Лібанова, З.В.Ромовська, О.О.Яременко та ін.);

–        ґендерний паритет у політиці та управлінні (зарубіжні вчені Дж.Анкер, Л.Верз, П.Ренкін, українські – Є.І.Бородін, К.М.Верес, Р.В.Губань, Л.С.Ко­бе­лянська, А.І.Комарова, О.І.Кулачек, К.Б.Левченко, Т.М.Мельник, М.А.Орлик, А.В.Пашко, М.І.Пірен, С.Ф.Хрисанова та ін.);

–        державні механізми забезпечення ґендерної рівності (зарубіжні вчені К.Бергквіст, Д.М.Бистидзенська, В.Двілайтіс, П.Ренкін, С.Фіндлей та ін.; україн­­ські – Н.Б.Болотіна, Л.С.Кобелянська, О.І.Кулачек, К.Б.Левченко, Т.М.Мель­ник);

–        ґендерні аспекти макро- та мікроекономіки (Д.Елсон, Т.Бек та ін.; українські вчені Е.М.Лібанова, Л.С.Лобанова та ін.).

Аналіз наукових праць з проблем ґендерної рівності та державного управління дав змогу виявити питання, що не були висвітлені або досліджувалися фрагментарно, і став основою для визначення мети й завдань дисертаційної роботи.

Дисертаційне дослідження теоретико-методологічних засад формування і реалізації державної ґендерної політики в Україні здійснено на трьох методологічних рівнях. На загальнометодологічному рівні було проаналізовано розвиток зарубіжної та вітчизняної наукової думки стосовно державного забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, що дало змогу обґрунтовано підійти до вибору напряму дисертаційного дослідження; виявлено витоки та передумови становлення ґендерної політики в Україні. Окремо-методологічні основи державно-управлінських досліджень формування і реалізації державної ґендерної політики в Україні визначено низкою положень теорії державного управління, які для дисертаційної роботи набули характеру базової системи принципів. Вихідні теоретичні та методологічні положення щодо формування і реалізації державної ґендерної політики, а також проблеми, найбільш характерні для цих процесів, дають змогу запропонувати певну концепцію, а також визначити методику подальших досліджень у дисертаційній роботі, що було здійснено дисертантом на спеціально-методологічному рівні дослідження.

У другому розділі – “Витоки та передумови становлення ґендерної політики в Україні” – досліджено джерела зарубіжної філософії та науки щодо природного розподілу суспільних ролей між статями, розвиток парадигми рівності статей у зарубіжній суспільно-політичній думці, історичні особливості суспільного статусу української жінки, особливості й роль жіночого руху та сучасне суспільно-політичне й соціально-економічне становище жінок і чоловіків в Україні, висвітлено результати дослідження ґендерної чутливості державних службовців.

Видатний грецький філософ Платон доводить, що творчі здібності жінки і чоловіка тотожні, але його ідея однакового виховання обох статей полягає не в міркуваннях про соціальну справедливість, рівність чи захист індивідуальних прав, а в розумінні жінки як інструментального засобу для досягнення певної мети – побудови ідеального міста суспільної гармонії та єдності, оскільки правителям необхідно відтворювати себе. Платон стверджує, що природна потенційна здатність жінки до доброчесності поступається відповідній спроможності чоловіка, тому вона є більш небезпечною для суспільної гармонії, ніж він. Такий підхід не передбачає розвиток жінки як особистості.

Інший грецький філософ Арістотель, змальовуючи жінку як нижчу форму життя, переконуючи, що саме її природна сутність зумовлює її обмеженість, другорядність та меншовартість, створив підґрунтя для патріархальних стереотипів не лише свого часу. Його погляди довго зберігали свій вплив у науці та суспільній свідомості.  Тому основною категорією фемінізму, яка ділить людей на гнобителів (чоловіків) і пригноблених (жінок), є соціальна конструкція статі, відповідно до якої вироблені гнобителями ідеологія і культурні традиції слугують меті збереження певної структурної організації суспільства – патріархату. Патріархат первісно в римському праві розуміли як владу батька (патріарха) над усіма юридично недієздатними членами родини – жінками, дітьми, рабами. У феміністській теорії патріархат розуміють як родинну, соціальну, ідеологічну й політичну систему, в якій жінка і жіноче (фемінне) завжди підпорядковане чоловіку й чоловічому (маскулінному).

Ідеї домінування над природою у філософсько-політичній думці ХVІ-ХVІІ ст. породжують культ сили, ідеологію панування чоловіків у суспільстві, подальше приниження жінок, що знаходить вияв у філософії Т.Гобса та Дж.Лока. В цілому погляди видатних мислителів ХVІІІ ст. були пронизані сексизмом та андроцентризмом. Показовими в цьому плані є ідеї Жан-Жака Русо, який був прихильником біологічної парадигми у своїх поглядах щодо суспільних ролей статей. Тенденція “природного розподілу суспільних ролей між чоловіками та жінками” розвивається і в німецькій філософії ХVІІІ-ХІХ ст. Гегель, як і Арістотель, виключає жінок із сфери політичного життя, їх життєдіяльність він обмежує родиною, яка є “початком і кінцем жінки”, тоді як для чоловіка родина – це ті етичні відносини, що є основою всіх інших, включаючи політичну діяльність.

По-новому сформульовані патріархальні погляди в науці, зокрема в таких соціальних науках, як психологія, соціологія й антропологія. Найвпливовішим з науковців, метою яких було включити давню патріархальну доктрину в науку, був Зігмунд Фройд. Фройдова психологія, хибно оцінивши фізіологічні дані, на які вона спирається, стверджувала, що характер, властивий кожній статі, ­ це функція біології (чоловічий – активний, жіночий – пасивний) та генетики (актив­ність сперми і пасивність яйцеклітини). Таким чином, вона закріпила в науці висновок, що статус, роль та характер кожної статі – це незмінні сутності, що культура спирається на анатомію, яка має визначати долю.

Активним запереченням патріархальної парадигми в науці та суспільній свідомості стали громадські рухи жінок і чоловіків спочатку на Заході, а потім і на пострадянському просторі. Найпотужнішим серед них став західний фемінізм, виникнення якого було спричинене певними соціальними й інтелектуальними передумовами. Соціальні передумови фемінізму полягають у зламі феодально-станової організації суспільства й розвитку буржуазних відносин, залученні жінок до праці за наймом, що створило передумови для принципового перетворення жінки на власника своїх робочих рук – вона отримала можливість як вільна людина їх продавати. Інтелектуальними передумовами фемінізму є різні критичні щодо існуючого суспільства теорії: від філософії прав людини, що виникла у XVIII ст., і аж до сучасних постмодерністських концепцій.

Сьогодні фемінізм – це насамперед альтернативна філософська концепція соціокультурного розвитку. Однак досить тривалий період він існував як ідеологія рівноправності жінок і як соціально-політичний рух. Ці два аспекти фемінізму надзвичайно важливі для становлення його теорії: саме в пошуках відповідей на реальні запитання, що стосуються статусу жінок у суспільстві, теоретики фемінізму, невдоволені традиційною соціальною наукою, почали формулювати свої теоретичні вимоги до традиційного західного знання і нові теоретико-методологічні підходи до аналізу культури.

В останній третині XX ст. історична криза традиційної суспільної ієрархії стала викликати дедалі більшу стурбованість і невдоволення вже не лише жінок, а й чоловіків. Починаючи з 1970-х рр. спочатку на Заході, а потім і в Радянському Союзі серед представників громадськості та науковців активізувалися дискусії про те, що традиційний чоловічий стиль життя, а можливо, й самі психологічні властивості чоловіка, не відповідають сучасним соціальним умовам. Поява організованого й ідеологічно оформленого жіночого руху сприймається чоловіками одночасно як загроза, інтелектуальний виклик і приклад для наслідування, що породжує потребу в захисті своїх групових інтересів. Головне джерело всіх чоловічих проблем і труднощів ідеологи чоловічих громадських рухів вбачали в обмеженості чоловічої статевої ролі й відповідної їй психології, доводячи, що від сексистських стереотипів потерпають не тільки жінки, а й самі чоловіки. Хоча чоловічі громадські рухи на Заході не становлять реальної та організованої політичної сили, проте, порушивши низку актуальних не лише для чоловіків, а й для жінок проблем, вони зумовили розвиток наукових досліджень чоловічої сфери буття, які стали важливою складовою ґендерної теорії.

Аналіз досліджень суспільного статусу української жінки дає підстави стверджувати, що українське суспільство протягом історичного розвитку в статусі автономії демонструє виразну тенденцію високого суспільного статусу жінки. Але в період XVIII-XX ст. (від приєднання України до Російської імперії і до здобуття незалежності), коли жіноцтво на Заході вело активну боротьбу за свої права і здобуло політичну й економічну свободу, українська жінка жила в умовах тоталітарного режиму російських держав, що позбавив її історично високого суспільного статусу, і не лише на формальному рівні. За цей час на території України утвердився патріархальний суспільний устрій з характерним для нього чоловічим домінуванням не лише в політикумі, а й у суспільній свідомості. І саме в такому стані українське суспільство вступило у ХХІ ст. Основою та підґрунтям зміни існуючих стереотипів має стати відродження демократичних традицій історично високого суспільного статусу української жінки.

Важливу роль у підвищенні соціального статусу української жінки відіграє жіночий рух. Фемінізм існував не лише як західноєвропейське та американське явище, роль українського фемінізму в національній культурі була не менш вагомою: він розгорнув власну теоретичну дискусію, створив новий тип української жінки - жінки-громадянки, зумовив глибокі зміни в духовності українського суспільства XX ст. та став важливою передумовою формування в Україні державної ґендерної політики. За роки незалежності України жіночий рух продемонстрував надзвичайну активність в утвердженні ґендерної рівно­правності. На нашу думку, найбільш значущим результатом його діяльності є постійне загострення жіночих проблем в українському суспільстві, привертання уваги влади до їх вирішення. Жіночий рух в Україні переживає стадію відродження та формування, а тому є не досить впливовим. Вважаємо, що основними причинами недостатньої впливовості громадських жіночих організацій на сучасному етапі є: 1) не­по­пулярність феміністичних ідей в українському суспільстві; 2) велика кількість жіночих громадських організацій та нечисленність їх членів; 3) неузгодженість дій; 4) відсутність державної підтримки жіночих громадських організацій.

Аналіз сучасного суспільно-політичного та соціально-економічного становища жінок і чоловіків в Україні свідчить про наявність дискримінації за ознакою статі. Сьогодні науковці констатують порушення принципу рівності між чоловіками і жінками в доступі до соціального розподілу. Дослідження економістів та соціологів показують, що економічне становище жінок є гіршим, ніж чоловіків: наявна фемінізація бідності; виконання материнської функції часто стоїть на заваді службовій кар’єрі жінки та належно не враховується в подальшому соціальному забезпеченні; жінки більшою мірою зазнають дискри­мінації при прийомі на роботу; кількість жінок на керівних посадах, особливо на вищих рівнях управління, значно менша, ніж чоловіків; аналогічна тенденція спостерігається і в кваліфікаційному розподілі між вченими-жінками і вченими-чоловіками у сфері науки.

Водночас практика показує, що існує й проблема захисту чоловіків. В Україні середня тривалість життя чоловіків на 10-12 років менша, ніж жінок і відповідно на 15 років менша, ніж у розвинених країнах; чоловіки частіше зазнають трудового каліцтва та стають жертвами нещасних випадків; вони гірше, ніж жінки, адаптуються до зміни соціального статусу та способу життя, про що свідчать дані ґендерного аналізу суїциду; є потреба в розробленні спеціальних програм щодо запобігання алкоголізму, наркоманії серед чоловіків, забезпечення їх репродуктивного здоров’я тощо.

У розділі аналізуються результати соціологічного дослідження ґендерної чутливості державних службовців, здійсненого дисертантом в Інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України в 2001 р., які доводять, що впровадження ґендерних підходів у державне управління значною мірою залежить від моральних цінностей і професійної підготовки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування. Результати соціологічного дослідження показали, що знання з ґендерної проблематики опитаних державних службовців-керівників є досить поверховими, несистемними, тому необхідно розробити ґендерний компонент програм їх підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації.

Таким чином, в Україні існують об’єктивні передумови формування і реалізації державної ґендерної політики.

У третьому розділі – “Розвиток теоретичних засад формування дер­жав­ної ґендерної політики в Україні” – досліджено міжнародні концептуальні підходи до ідей ґендерної рівності, теоретичні підходи до визначення державної ґендерної політики, виявлено закономірності та фактори вибору, що впливають на її формування і реалізацію, універсальні та спеціальні принципи державного управління ґендерною політикою, а також визначено принципи кадрової політики з урахуванням ідей ґендерної рівності.

Поширенню ґендерного руху сприяла між­народна спільнота, насамперед ООН, а також окремі агентства і реґіональні групи. Серед комплексу міжнародних стратегій, стандартів і програм ООН визначає як пріоритетний напрям забезпечення рівності прав і можливостей жінок і чоловіків, утвер­дження якої передбачає прийняття ґендерного законодавства, впровадження міжнародних ґендерних стандартів, створення національних механізмів забезпечення ґендерної рівності, збирання й аналіз ґендерної статистики, впровадження ґендерного аналізу в державну політику, сприяння розвитку ґендерних досліджень, допомога жіночим організаціям та ін. Аналіз розвитку ідеї ґендерної рівності на міжнародному рівні дає можливість виз­начити світові тенденції розвитку ґендерної політики, а саме: включення ґендер­ного компонента до державних стратегій, планів, програм; консти­туційно-правове забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в національних суспільствах на основі узгодження національних законодавств з міжнародними нормативно-правовими документами; поширення державного впливу на форму­вання ґендерної ідеології у свідомості населення регіонів, держав з метою ліквідації патріархальних стереотипів та запобігання проявам дискримінації за ознакою статі; формування ґендерної культури як компонента культури сучасної цивілізації; включення ґендерного компонента в політичну культуру світового співтовариства; наповнення ґендерним змістом діяльності політичних партій та громадських об’єднань.

Ці тенденції є основою ґендерних перетворень в Україні. Підписавши міжнародні документи, в яких знайшов відображення й закріплення такий підхід, вона цим самим визнала його найбільш доцільним для визначення планів, програм і перспектив свого розвитку, а отже, зобов’язалася формувати та здійснювати державну ґендерну політику.

У розділі обґрунтовано доцільність використання в державному управлінні терміна “державна ґендерна політика” та запропоновано тлумачити його зміст у загальному та конкретизованому розумінні. Сутнісні особливості складових поняття “державна ґендерна політика” впливають на формування його змісту. З огляду на це доцільно вважати, що в загальному розумінні “державна ґендерна політика” – це такі дії органів державної влади з вирішення суспільних проблем, які найоптимальніше сприяють реалізації інтересів жінок і чоловіків. Дане визначення містить кілька змістових складових: по-перше, воно підкреслює активний, “дієвий” характер державної політики; по-друге, така дієвість (або діяльність) спрямована на вирішення проблем суспільного розвитку. Вислів “найбільш оптимально сприяють реалізації інтересів жінок і чоловіків” поєднує дві складові, а саме: 1) у сучасних умовах динамічного суспільного розвитку досить важко сформувати й належним чином здійснити державну ґендерну політику, яка б не зачіпала інтереси або цінності однієї із статей; складова поняття “найбільш оптимально” вказує на те, що стратегія дій державних органів влади має на меті досягнення ґендерного балансу, тобто факторного, або такого, що планується, стану справ, за якого вирівнюється соціальне, економічне, політичне становище жінок і чоловіків; 2) будь-яка політика, а особливо ґендерна, спрямована на реалізацію інтересів громадян – жінок і чоловіків, сформованих у контексті певних цінностей та потреб; державна влада має безперечне право авторитарно пропонувати суспільству цінності й примушувати визнавати їх як соціальні норми, однак інтереси, які реалізує державна політика, мають бути ідентич­ними інтересам розвитку суспільства; тільки тоді може бути виконана конституційна вимога щодо того, що “ніхто не може узурпувати державну владу”. З ураху­ванням цих особли­востей запропоновано таке конкретизоване визначення: “державна ґендерна політика” – це дії органів державної влади з вирішення проблем забезпечення ґендерної рівності в суспільстві, а саме забезпечення однакових для жінок і чоловіків суспільного статусу, умов реалізації прав людини, можливостей вико­ристовувати соціальні та економічні ресурси, робити свій внесок у націо­нальний, політичний, соціальний, економічний і культурний розвиток, а також рівного права для жінок і чоловіків мати однакову користь від результатів їх діяльності. Такої рівності статусів жінок і чоловіків можна досягти лише в суспільстві, яке сприйматиме як аксіому те, що жінки є активним суб’єктом громадянського суспільства та державотворення, а не лише об’єктом державного захисту. Саме згаданий підхід має стати вихідною позицією у формуванні державної ґендерної політики України, яка продовжує якісно і змістовно розвиватися.

Основою формування ґендерної політики в Україні має стати комплексний підхід до проблеми рівності жінок і чоловіків, який передбачає впровадження ґендерного підходу в усі сфери державної політики через удосконалення й оцінку процесів прийняття рішень, розробку законодавства, стратегічної політики та програм в усіх сферах і на всіх рівнях з метою забезпечення принципу ґендерної рівності. При цьому згаданий принцип поєднується з традиційним принципом підтримки жінок, який не втратив своєї актуальності з огляду на те, що жінки ще займають нижчі, ніж чоловіки, позиції в усіх сферах українського суспільства: соціальній, економічній і політичній.

У дисертаційному дослідженні виділено низку закономірностей, що проявляються в управлінні процесами формування і реалізації державної ґендерної політики, а саме: історичності; еквіфінальності; цілісності системи; комунікативності; цілеутворення; ієрархічності; стабільності організацій; ефективності управлінських рішень та дій. У розділі доведено, що ефективність вирішення управлінських проблем, притаманних процесам формування і реалізації державної ґендерної політики, часто залежить від таких факторів вибору: цілепокладання, розробки організаційних структур та організації управлінської діяльності, урахування аналітичної, політичної та економічної доцільності рішень, аспектів впливу на політику організації, вимог до управлінської інформації, зокрема забезпечення визначеності, та врахування ризику.

Особливої ваги й актуальності при формуванні державної ґендерної політики набуває знання відповідних принципів, оскільки це створює вихідні умови наукового пізнання, об’єктивізує доцільність державного втручання в процеси суспільного розвитку. На думку дисертанта, на формування та реалізацію державної ґендерної політики впливають такі універсальні принципи державного управління: об’єктивності, демократизму, законності, оптимізації, універсальності, випереджального характеру, поділу влади, а також структурні. Систему цих принципів характеризують демократизм, законність, соціальне спрямування, об’єктивність, гласність.

Проте на досягнення мети державної ґендерної політики найбільш суттєво впливає дотримання спеціальних принципів державного управління, що вра­хо­вують особливості, притаманні саме державній ґендерній політиці. Автором визначено низку таких принципів, до яких належать наступні: 1) інтегральний, згідно з яким ґендерну рівність слід розглядати як інтегральну частину всіх напрямів державної політики, програм та проектів; 2) ґендерного ціле­покладання, що передбачає наявність мети досягнення ґендерної рівності в державних планах та програмах; 3) дієвості, який ґрунтується на позиції, що однакове ставлення до чоловіків та жінок як стратегія ґендерної рівності є недостатнім. Досягнення ґендерної рівності вимагає спеціальних кроків, спрямованих на зменшення ґендерної нерівності, наприклад здійснення ґендерної експертизи політики, законів, процедур та норм, які містять ознаки ґендерної нерівності; 4) результативності, що вимагає розробки очікуваних результатів реалізації державної політики щодо забезпечення ґендерної рівності, які піддаються вимірюванню та є реальними для досягнення; 5) про­зорості та відкритості, що забезпечує широку участь політичних партій, громадських організацій, у тому числі й жіночих, у процесах формування і реалізації державної ґендерної політики; 6) забезпечення ресурсних можливостей, який передбачає наявність ґендерно чутливих вищих керівних кадрів, постійно діючого штату кваліфікованих спеціалістів з питань ґендерної рівності (особливо на місцевому рівні), достатньої кількості фінансових та людських ресурсів для підтримки ґендерної рівності. Дотримання цього принципу сприяє впровадженню ґендерної освіти в систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців; 7) паритет­ності та партнерства, що передбачає забезпечення рівноправної участі чоловіків і жінок (як суб’єктів) в економічних, соціальних та політичних процесах, забезпечення рівноправної участі жінок і чоловіків у державному управлінні на рівні прийняття рішень.

У дисертаційному дослідженні доведено, що в Україні на зміну ґендерно-нейтральному підходу в державному управлінні, який базується на визнанні ґендерної рівності та нехтуванні ґендерними відмінностями, приходить ґендерно-чутливий підхід, згідно з яким урахування ідей ґендерної рівності передбачає визнання особливостей самореалізації представників різних соціостатевих груп, що має бути основою формування принципів державної кадрової політики з метою більш ефективного використання в державному управлінні потенціалу кожної статі. На нашу думку, право рівного доступу громадян – жінок і чоловіків – до державної служби найповніше реалізову­ватиметься за умови запровадження таких принципів кадрової політики: рівності, об’єктивності, прозорості та гласності при прийнятті на державну службу та здійсненні службової кар’єри.

У четвертому розділі – “Розвиток методології реалізації державної ґендерної політики в Україні” – обґрунтовано доцільність застосування базових підходів та методів державного управління у сфері ґендерної політики; запропоновано спеціальний ґендерний підхід у державному управлінні та визначено механізми його реалізації.

Завдання державної ґендерної політики України є комплексними, багатоаспектними і включають діяльність держави у всіх сферах суспільного життя. Їх виконання передбачає використання різноманітних підходів, методів та форм управління як засобів цілеспрямованого керівного впливу. У формуванні та реалізації державної ґендерної політики доцільно дотримуватися універсальних управлінських підходів, зокрема системного, функціонального, інтеґраційного, комплексного, динамічного, процесного, нормативного, кількісного, поведінкового, ситуаційного та адміністративного.

У розділі наголошується на тому, що у сфері державної ґендерної політики доцільно застосовувати увесь спектр методів державного управління: як загальних, необхідних для виконання всіх або основних функцій управління на найважливіших стадіях управлінського процесу, так і спеціальних, які використовуються при здійсненні окремих функцій на окремих стадіях управлінського процесу. Важливу роль у сфері державного управління ґендерною політикою відіграють організаційні методи, адже вони дають змогу сформувати систему правил, прийомів і підходів, що скорочують витрати часу й інших ресурсів на визначення мети та її досягнення. Особливого значення у викоріненні ознак дискримінації за статтю у всіх сферах суспільного розвитку набувають морально-етичні методи державного управління: переконання, виховання ґендерної чутливості та моральне заохочення.

Водночас специфіка цілей державної ґендерної політики потребує спеціального підходу, який ґрунтується на врахуванні ідей ґендерної рівності. Саме таким є ґендерний підхід, рекомендований ООН до впровадження в націо­нальні політики. Ґендерний підхід - це процес оцінки будь-якого напряму дер­жавної політики, у тому числі законодавства, державних стратегій і програм, у всіх сферах і на всіх рівнях, з точки зору його впливу на жінок і чоловіків. Такий підхід ґрунтується на умовах, за яких інтереси й досвід жінок, так само як і чоловіків, є невід’ємним критерієм при розробці загальної концепції, при здійсненні моніторингу й оцінці всіх напрямів державної політики й програм у всіх політичних, економічних і суспільних сферах для того, щоб результати здійснення цієї політики були однаково справедливими для жінок і чоловіків.

Ґендерний підхід як стратегічний напрям насамперед має упрова­джуватися через дотримання органами державного управління таких умов своєї діяльності: 1) підтримка природної ролі, яку відіграють жінки у стабільному розвитку; 2) визнання того, що результати політики істотно впливають на розвиток жінки і чоловіка як особистостей; 3) забез­печення умов, за яких думки жінок і чоловіків як учасників процесів прийняття рішень на всіх рівнях щодо ключових моментів, які впливають на їхнє життя, будуть враховуватися однаковою мірою; 4) створення умов, за яких у всіх сферах суспільного життя державна політика базуватиметься на даних, деталізованих за статтю; 5) за­без­печення рівного доступу для жінок і чоловіків до державної служби; 6) за­безпечення рівної участі в справедливому розподілі ресурсів між чоловіками й жінками; 7) надання жінкам права особисто визначати свої потреби, виражати сподівання, набувати професійних навичок, досвіду, соціальної впевненості нарівні з чоловіками; 8) вживання в офіційних документах, політичних заявах мови, яка була б ґендерно толерантною і не мала дискримінаційних виразів.

Таким чином, інтегрування ґендерного підходу в державне управління має супроводжуватися стратегією забезпечення того, щоб умови управлінської діяльності враховували ґендерний фактор і ґарантували рівні можливості й ставлення як до чоловіків, так і до жінок. Реалізацію ґендерного підходу неможливо розглядати як ізольований процес, вона є невід’ємною частиною всього циклу управлінської діяльності.

До механізмів реалізації ґендерного підходу в державному управлінні слід віднести: забезпечення органів державного управління ґендерною інформацією; використання ґендерного аналізу; забезпечення ґендерного паритету в державному управлінні та впровадження ґендерної освіти державних служ­бовців.

Україна, як і інші держави, що підписали Конвенцію ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, кожні чотири роки подає звіти щодо суспільно-політичного та соціально-економічного становища кожної статі. Таке звітування за кожною статтею Конвенції спонукає державу синтезувати відповідні інформаційні дані, які стосуються ґендерних проблем, щоб виміряти позитивні зрушення в статусі жінок і чоловіків та визначити сфери, в яких ще існують прояви дискримінації. До джерел отримання даних про стан ґендерної рівності на міжнародному рівні відносять три системи збирання інформації: перепис населення, систему національного обліку та просте опитування населення. Для держави важливим завданням є створення інформаційної системи з метою збільшення обсягу ґендерної інформації, що можливо лише за умови використання ґендерних індикаторів. Ґендерна статистика забезпечує фактичні дані (інформацію) про статус жінок і чоловіків, а ґендерний індикатор вказує на прямі докази статусу жінки чи чоловіка відносно певного нормативного стандарту, або референтної групи. Тому термін “ґендерна інформація” означає інформацію про суспільно-політичне та соціально-економічне становище жінок і чоловіків у країні, підготовлену на основі ґендерної статистики за допомогою ґендерних індикаторів. Методологія підготовки державних звітів про людський розвиток та про виконання Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” перед­бачає, що основою розробки національних ґендерних індикаторів мають стати наступні критерії: відповідність нормативам; легкість у застосуванні; територіальна поширеність; достовірність; вимірюваність; часові межі; відповідність міжнародним нормам; вимі­рюваність результатів впливу.

До механізмів реалізації ґендерного підходу віднесено ґендерний аналіз державної політики, який полягає в оцінці різних впливів напрямів політики, програм і законодавчих актів на жінок і чоловіків, що дає можливість формувати певний напрям державної політики з урахуванням ґендерних відмінностей, тобто різниці соціальних реалій представників обох статей. Ґендерний аналіз є засобом розуміння соціальних процесів і реагування на них шляхом прийняття справедливих рішень.

Одним із дієвих механізмів впровадження ґендерного підходу в державне управління є також забезпечення участі в ньому представників соціальних груп, зокрема жінок і чоловіків, з метою врахування інтересів, можливостей та досвіду представників кожної статі. Пропонується тлумачити поняття “ґендер­ний паритет в державному управлінні” як ґендерно збалансовану участь у процесах управління суспільним розвитком, що передбачає не лише однакову кількість жінок і чоловіків, а й їх свідому діяльність, яка ґрунтується на взаємній повазі до різних поглядів і позицій та розумінні відмінностей досвіду й потреб кожної статі. Мета досягнення ґендерного паритету в державному управлінні є подвійною: забезпечити збалансовану участь чоловіків та жінок в управлінні державою, що передбачає усунення структурних та системних бар’єрів для участі в ньому жінок, та гарантувати інтеґрацію ґендерних питань до процесів ухвалення рішень, їх виконання, моніторингу та оцінювання на державному рівні. Таким чином, досягнення ґендерного паритету в дер­жавному управлінні вимагає вирішення трьох основних завдань: 1) забезпе­чен­ня критичної маси представників кожної статі в процесі управління; 2) розвитку потенціалу людських ресурсів; 3) удосконалення державного механізму забезпечення ґендерної рівності. Сьогодні в Україні видається необхідним законодавче врегулювання участі жінок в управлінні державою. На нашу думку, тимчасове привнесення елементів пропорційності представництва жінок і чоловіків на вищих щаблях усіх гілок влади, тобто квотування, є необхідним заходом упорядкування державно-управлінських відносин.

У розділі наголошується, що державна ґендерна політика може вступати в конфлікт із домінуючими у суспільстві цінностями, відповідно яким жіночий досвід і внесок у суспільний розвиток часто вимірюється за чоловічими стан­дар­тами. Така політика як один з основних реґулятивних механізмів сус­пільного життя покликана підтримувати цінності справедливості, поваги до осо­бистості поза її статевою належністю. Тому одним з ефективних механізмів реа­лізації ґендерного підходу в державному управлінні є ґендерна освіта дер­жавних службовців, основною метою якої є оволодіння ними певним обсягом знань з ґендерної проблематики, набуття вмінь та навичок урахування ґен­дер­них факторів у процесі формування та реалізації державної політики з метою за­безпечення справедливих результатів цієї політики для жінок і чоловіків. Важливим аспектом ґендерної освіти є ґендерне навчання, під яким слід розуміти процес засвоєння державними службовцями нового досвіду розуміння ідей ґендерної рівності, формування у них вмінь та навичок його застосування під час реалізації своїх професійних повноважень. У дисертаційній роботі запропоновано підходи, форми та методи такого навчання, успішність якого зумовлюється, на нашу думку, особливостями державних службовців як дорослих слухачів, а саме мотивованістю до навчання, психологічною готовністю та наявністю певного життєвого й професійного досвіду.

У п’ятому розділі – “Особливості розвитку державної ґендерної полі­тики в Україні на сучасному етапі” – проаналізовано правові та інсти­туційні засади державної ґендерної політики в Україні, запропоновано проект ґендерної системи управління як нову модель реалізації державної ґендерної політики, обґрунтовано перспективні напрями її розвитку.

Правове регулювання державної ґендерної політики в Україні здійсню­ється, на нашу думку, нормативно-правовими актами двох рівнів: над­національного, який складається з міжнародних нормативно-правових актів, ратифікованих Україною, та національного, який становлять національні нормативно-правові акти щодо рівноправності між жінками і чоловіками. До нормативно-правових актів національного рівня, передусім, належить Конституція України, що містить принцип рівноправності жінок і чоловіків, відповідні норми якої є базовою основою подальшого розвитку законодавства. Для впорядкування національного рівня нормативно-правової бази державної ґендерної політики в Україні застосовано концепцію необхідного і достатнього складу нормативно-правових баз, автором якої є В.Д.Бакуменко. Цей рівень розглядається як складна трирівнева система, яка включає рівень функціонального ядра та рівні необхідного й достатнього складу нормативно-правової бази державної ґендерної політики в Україні. З прийняттям Основного Закону конституційно-правове регулювання рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в Україні активізується й поглиблюється через конкретизацію відповідних консти­туційних норм у кодексах, деклараціях, які забезпечують системне правове регулювання цієї сфери суспільних відносин та належать до рівня функціо­нального ядра. Рівень необхідного складу нормативно-правової бази державної ґендерної політики становлять закони та кодекси, які регулюють право­відносини щодо забезпечення рівних прав жінок і чоловіків у різних сферах життєдіяльності. Цей рівень вважаємо неповним, оскільки не існує окремого закону щодо державного забезпечення ґендерної рівності. Рівень достатнього складу нормативно-правової бази утворюють підзаконні нормативно-правові акти – постанови Верховної Ради України, укази Президента України, поста­нови й розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення, розпорядження й накази керівників міністерств і відомств тощо, які можуть юридично затверджувати (схвалювати) відповідні програми, плани, графіки, заходи тощо і які мають обов’язкову юридичну силу. До них, насамперед, відносимо Постанову Кабінету Міністрів України № 479 від 6 травня 2001 р. “Про Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 роки” та Указ Президента України від 25 квітня 2001 р. “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні”. Цей рівень також потребує наповнення нормативно-правовими актами, які б регулювали діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування всіх рівнів щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. У дисертації визначено основні напрями розвитку національного рівня нормативно-правової бази державної ґендерної політики в Україні.

Наголошено, що утвердження рівності жінок і чоловіків, забезпечення їхніх рівних прав та можливостей вимагає вдосконалення та оптимізації функціонування державного механізму, тобто системи державних органів, які здійснюють розробку, реалізацію, контроль, оцінку, пропаганду і мобілізацію підтримки державної ґендерної політики, спрямованої на демократичний розвиток суспільства й самовираження в ньому як рівних представників обох статей. У межах інституційного забезпечення функціонування і реалізації державної ґендерної політики в Україні у січні 2004 р. на базі Державного комітету у справах сім’ї та молоді України було створено Міністерство у справах сім’ї, дітей та молоді України з розширеними повноваженнями щодо державного забезпечення ґендерної рівності. Проблемами становища жінок в Україні опікуються також органи, створені при Міністерстві охорони здоров’я України, Міністерстві праці і соціальної політики України та інших, які лише починають осмислювати та втілювати державну ґендерну політику. Управлінська вертикаль характеризується створенням управлінь і відділів у справах сім’ї, дітей та молоді при обласних, міських і районних державних адміністраціях. Водночас, на думку автора, в Україні є потреба в розширенні компетенції всіх центральних та місцевих органів виконавчої влади стосовно визначення цілей і методів реалізації ґендерної політики з урахуванням відповідних рівнів управління.

Ефективній реалізації державної ґендерної політики сприятиме функціонування ґендерної системи управління, що є взаємопов’язаною системою органів державної влади та неурядових організацій, механізмів, процесів, яка виявляє себе в наявних інституційних рамках для того, щоб розробляти, здійснювати, контролювати та розвивати процеси впровадження основних напрямів ґендерної політики в усі сфери державного управління з метою досягнення вищого рівня соціальної справедливості. Дисертантом розроблено права та функціональні обов’язки кожної ланки згаданої системи, які зумовлюють її структуру. До її складу мають входити: Рада рівних можливостей при Кабінеті Міністрів України, підкомітет Верховної Ради України з ґендерної рівності, Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, ґендерні інформаційні фокусні точки (Державний комітет статистики України, Головне управління державної служби України, Міністерство освіти і науки України, Національна академія державного управління при Президентові України), координаційні ґендерні відділи центральних та регіональних органів виконавчої влади та громадянське суспільство (засоби масової інформації, неурядові організації, незалежні експерти, науково-дослідні установи). Взаємопов’язана структура ґендерної системи управління має на меті забезпечити стійку, стабільну інституційну основу для реалізації державної ґендерної політики.

Ґендерна рівність як ідеологічний компонент державної політики та державного управління покладена в основу напрямів розвитку державної ґендерної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Вона має стати важливою складовою загального принципу рівності як принципу демократичної побудови суспільства. Українська держава включила принцип рівноправності жінок і чоловіків у Конституцію, але необхідно ще забезпечити практичне здійснення цього принципу, що є основним завданням державної ґендерної політики на сучасному етапі. У розділі визначено перспективні напрями розвитку державної ґендерної політики України.