ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ОХОРОНОЮ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ: ГЕНЕЗИС ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вказується на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень Української Академії державного управління при Президентові України; висвітлюється ступінь її наукової розробленості, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження й публікації за темою.

У першому розділі - “Проблема державного управління охороною здоров’я - у вітчизняній і зарубіжній літературі” - на основі системного аналізу вітчизняних і зарубіжних літературних джерел з питань державного управління охороною здоров’я висвітлюється ступінь наукової розробки теми, осмислюється концептуальна основа оптимізації системи державного управління охороною здоров’я в Україні.

У дослідженні проаналізовано зарубіжний досвід правотворчості у регулюванні діяльності системи охорони здоров’я, їх особливості та можливості використання придатного для України досвіду.

Системний аналіз вітчизняних і зарубіжних літературних джерел стосовно питань державного управління охороною здоров’я свідчить, що ступінь досліджень проблеми вітчизняними і зарубіжними авторами не відповідає її місцю й ролі в політичній і соціальній структурі суспільства. Окремі з них лише певною мірою дають змогу розкрити її зміст і зосереджують увагу передусім на розкритті форм і методів управління охороною здоров’я та створюють передумови для розробки зазначеної проблеми.

Наголошується, що початок широкої дослідницької роботи з наукових проблем державного управління в Україні взагалі та державного управління охороною здоров’я зокрема збігається із здобуттям Україною незалежності, створенням Української Академії державного управління при Президентові України та введенням постановою Вищої атестаційної комісії України в жовтні 1996 р. нової галузі науки 25.00.00 - державне управління.

Аналіз окремих праць з питань державного управління охороною здоров’я за останні роки Р.В.Богатирьової (1999), Ю.В.Вороненка (2001), З.С.Гладуна (1999), Л.І.Жаліло (2001), В.В.Загороднього (2001), Б.П.Криш­топи (1996), В.Ф.Москаленка (2001, 2002), Н.Р.Нижник (1997), Л.А.Пирога (1997, 2001), В.М.Пономаренка (1997, 2002), А.М.Сердюка (1998), І.М.Со­ло­ненка (2001, 2002), А.Р.Уваренка (1998) та О.М.Ціборовського (1997), а стосовно управління військовою медициною - В.Я.Білого (2000, 2001), В.В.Паська (2000, 2002), В.І.Варуса (2001), О.О.Сохіна (2001), М.П.Бойча­ка (2002), С.В.Іванова (1998), Ф.М.Левченка (1998), Л.А.Голика (2000) та інших дослідників дав підстави для висновку, що стан її наукового осмислення не можна вважати достатнім і вона потребує дослідження.

У розділі здійснюється аналітичний екскурс в історію розвитку державного управління охороною здоров’я в Україні, що дає змогу виокре­мити п’ять основних періодів його генезису: зародження, формування, втрати самостійності в державному управлінні, відродження та між­галузеву й міжнародну інтеграцію.

Перший з них охоплює бездержавний період історії України (кінець XVIII ст. - 1917 р.), у процесі якого лікарі-українці на теренах колишньої Російської та Австро-Угорської імперій відігравали важливу роль у розвитку медичної справи та управлінні нею. Їх досвід використовувався іншими державами для розбудови своїх державних структур, зокрема, медичних шкіл. Крім того, завдяки вивченню українськими лікарями європейського досвіду підготовки лікарів була створена самобутня віт­чизняна система вищої медичної освіти як важлива складова загально­державного управління медичною справою.

На кінець цього періоду припадає запровадження страхування в Росії. Найбільшого поширення процес створення лікарняних кас набув на півдні України. За їх кількістю Херсонська губернія у 1915 р. займала 7 місце в Російській імперії.

Другий період - формування процесу державного управління охороною здоров’я в Україні збігається з періодом української державності (1917-1920 рр.), а його особливістю стало створення першого в Україні органу централізованого управління охороною здоров’я - Міністерства народного здоров’я та опікування, заснованого гетьманом П.Скоропад­ським у травні 1918 р.

Впродовж 1917-1919 рр. в Одесі, Миколаєві та Херсоні фінансування за надання медичної допомоги працюючим здійснювали лікарняні каси.

На цей період припадає і початок формування української наукової медичної термінології, що пов’язано з виходом у 1920 р. першого “Російсько-українського медичного словника”, автором якого став голов­ний хірург Київського військового госпіталю Мартирій Галин.

Третій період - період позбуття України самостійності в державному управлінні охороною здоров’я відповідає радянському етапові української історії (1921-1991 рр.). Розвиток системи державного управління охороною здоров’я впродовж цього періоду відповідає трьом його основним етапам: 1921-1941 рр. - формування адміністративно-командної системи управ­ління; 1941-1945 рр. - підпорядкування діяльності органів державної влади законам воєнного часу; 1945-1991 рр. - зміцнення, застій та занепад ко­манд­но-адміністративної форми державного управління. У цей час, як відомо, управління взагалі та управління охороною здоров’я зокрема були підпорядковані адміністративно-командній системі як антиподу наукового управління. Радянський державно-політичний механізм за допомогою КПРС в умовах неринкового господарства та авторитарно-бюрократичної організації перебрав на себе управління всім суспільством згори й донизу. Навіть визначення поняття “державне управління” зникло зі сторінок фундаментальних наукових видань і почало розглядатися як особлива галузь у складі соціального управління (Н.Р.Нижник, С.П.Мосов, 2002). У результаті цього професіоналізація змісту державного управління та політика українського національного відродження, які сформувалися на початку XX ст., були зліквідовані.

Четвертий період - відродження самостійності України в держав­ному управлінні охороною здоров’я розпочався з відновленням та утвер­дженням незалежної Української держави у 1991 р. та наступним скасу­ванням дії на її теренах радянських законодавчих актів і тривав до 2001 р.

У цьому періоді розвитку системи державного управління охороною здоров’я в Україні виділяють три етапи: 1991-1994 рр. - етап формування; 1995-1998 рр. - етап стабілізації; 1999-2001 рр. - етап сталого розвитку.

Ретроспективний логіко-системний аналіз літературних джерел дав змогу виявити основні тенденції розвитку державного управління охоро­ною здоров’я в Україні:

·        започаткування у 1918 р. моделі Міністерства народного здоров’я та соціальної опіки і на цій основі розширення й поглиблення демократичних засад у розвитку системи державного управління охороною здоров’я, що проявлялося у професіоналізації його змісту та реалізації політики українського національного відродження;

·        формування, зміцнення, застій та занепад командно-адміністративної форми державного управління (1921-1991 рр.);

·        відродження та зміцнення державного управління охороною здо­ров’я в Україні - після 1991 р. (визначення цілей, функцій та нової структури державного управління охороною здоров’я; національне спрямування підготовки управлінських кадрів для охорони здоров’я; започаткування нових форм і методів державного управління охороною здоров’я на основі загальнодержавної системи медичного забезпечення; пріоритетний розвиток амбулаторно-поліклінічної допомоги у напрямі як поліпшення її фінансування так і матеріально-технічного забезпечення; офіційне визнання існування в держа­ві приватної медицини та сприяння її розвиткові; формування Дер­жавної служби медицини катастроф на основі ресурсів охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я та медичних служб Воєнної організації).

Дослідженням установлено, що першочерговими завданнями державної політики в галузі охорони здоров’я впродовж цього періоду генезису державного управління стало перш за все законодавче забез­печення діяльності сфери охорони громадського здоров’я, що потре­бувало розробки та впровадження в життя якісно нових законодавчих актів. Основою для формування державної національної політики України у галузі охорони здоров’я та запорукою її наступності стали послідовно прийняті закони України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” (1992), “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” (1994), Конституція України (1996), укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України, якими затверджено низку концепцій та національних програм щодо розвитку системи охорони здоров’я.

У дисертації вказано, що результатом розробки нормативно-правової бази системи охорони здоров’я стало прийняття впродовж 1991-2001 рр. майже 900 нормативно-правових актів, у тому числі 140 законів, 300 постанов Верховної Ради України, 72 указів Президента України та 379 постанов Кабінету Міністрів України.

Однак проведений аналіз свідчить, що наявну правову базу охорони здоров’я України, яка становить важливу складову державного управління галуззю, ще не можна вважати достатньою і досконалою. Це, по-перше, підтверджується необхідністю уточнення основних принципів охорони здоров’я та пристосування їх до ринкових умов, внесення пояснень стосовно тлумачення окремих понять і термінів, зокрема таких, як “медична допомога” і “медична послуга”, “стандарт медичної допомоги”, “гарантований обсяг медичної допомоги”, “медичне страхування” тощо. По-друге, потребує врегулювання та частина нормативно-правової бази, яка стосується розвитку правових механізмів фінансування медичної допомоги та запровадження загальнообов’язкового державного соціаль­ного медичного страхування (В.М.Рудий, 2001). У зв’язку з цим виникла нагальна необхідність доопрацювання та запровадження змін і доповнень до окремих статей Основ законодавства України про охорону здоров’я та його гармонізації з нормами міжнародного права, оскільки Україна досі не приєдналася до жодного з 18 документів Ради Європи, спеціальним об’єктом правового регулювання яких є охорона здоров’я (В.Ф.Моска­ленко, В.М.Рудий, 2001).

З 2002 р. державне управління охороною здоров’я України, як система, вступило у період інтеграції, яка забезпечує спрямування діяльності всіх міністерств і державних комітетів тією чи іншою мірою здійснювати державне управління щодо охорони здоров’я населення. З іншого боку, розширюються зовнішні зв’язки Міністерства охорони здо­ров’я України з іншими державними структурами, поглиблюється міжнародне співробітництво. Зазначена діяльність спрямовується на забезпечення інтеграції України до Європейського Союзу як основи стра­тегії розвитку держави. Реалізація курсу на європейську інтеграцію є невід’єм­ним елементом внутрішніх реформ в Україні, у тому числі й ре­форми державного управління охороною здоров’я.

Системний аналіз літературних джерел дав змогу визначити най­важливіші напрями проблеми, що дотепер не дістали достатнього розкриття і потребують поглибленого наукового дослідження та підкрес­лю­­ють його актуальність. Це, насамперед, виявлення особливостей при ство­ренні й функціонуванні державного апарату управління охороною здоров’я в різні історичні періоди України. Крім того, є необхідність гар­монізації національного законодавства України у галузі охорони здоров’я з правовими стандартами Ради Європи та Європейського Союзу.

У другому розділі - “Теоретичні та методологічні засади дослідження системи державного управління охороною здоров’я” - окрес­лено межі дослідження за темою дисертаційної роботи; визначено кон­цеп­цію та загальну методологію його проведення.