ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її мету та завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито стан розробленості наукової проблеми та її значущість для теорії державного управління. Визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх упровадження та апробації.

         У першому розділі – “Місцеве самоврядування в територіальній організації влади в Україні: виникнення, становлення, тенденції” – простежено динаміку наукової думки щодо формування категорійно-понятійного апарату управління територіальним розвитком, уточнено та визначено його основні дефініції, виявлено проблеми територіальної організації влади в Україні та особливості місцевого самоврядування як її компонента, узагальнено підходи до територіального управління в зарубіжних країнах.

         Проблематика територіальної організації влади тією чи іншою мірою висвітлюється в наукових працях відомих вітчизняних та зарубіжних учених і фахівців, серед яких В.Б. Авер’янов, Г.В. Атаманчук, Ю.П. Битяк, В.М. Бабаєв, В.Д. Ба­ку­мен­ко, В.І. Борденюк, В.М. Вакуленко, Д. Вудмензі, В.М. Князєв, В.В. Крав­ченко, В.С. Куй­­біда, Б. Гурне, Н.Р. Нижник, О.Ю. Оболенський, Г.С. Одінцова, І.В. Пахомов, М.І. Піт­цик, М.О. Пухтинський, Г. Райт, В.П. Рубцов, С.М. Серьогін, В.В. Цвєтков, А.О. Чемерис, Ю.П. Ша­ров та ін. Але вони зо­се­реджують увагу переважно на загальних теоретико-методологічних засадах дер­жавного управління або на його окремих сферах і рівнях чи вивчають конкретні питання місцевого самоврядування, пов’язані із забезпеченням життєдіяльності територіальних громад.

Територіальну організацію влади в Україні розглянуто в загальному контексті європейської інтеграції з орієнтацією на такі фундаментальні досягнення сучасності, як децентралізація управління, перехід від представ­ницької до безпосередньої демократії, посилення ролі місцевого самовря­дування у вирішенні питань розвитку територій. Показано, що така його орієнтація вимагає створення передумов для відкриття України світу, переходу від закритого тоталітарного до відкритого демократичного суспільства, чіткого розподілу повноважень між центральними та місцевими органами, дієвого механізму державного регулювання територій на регіональному рівні, всебічного розвитку місцевого самоврядування.

Показано, що управління територіальним розвитком стає ключовою ланкою механізму державного управління, що формується під впливом багатьох факторів, певна сукупність яких створює підвалини його теоретико-методологічних засад, посилення регіональних та місцевих впливів. Проте існують проблеми управління розвитком території, зумовлені складним взаємопроникненням природних, просторових, економічних, політичних та соціальних суперечностей, що пов’язано зі значною неоднорідністю таксонів країни, великою поліструктурністю територіальної організації влади. При цьому спостерігаються й протиріччя між зацікавленістю учасників місцевого розвитку і фактичною компетенцією органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, задоволенням потреб територіальної громади в управлінських послугах та можливостями щодо забезпечення їх якості тощо.

Установлено, що вагомими причинами виникнення та загострення названих протиріч є відокремленість елементів методології управління територіальним розвитком, їх недостатня теоретична обґрунтованість, зокрема часткова визначеність вихідних понять і положень, які використовуються в територіальному управлінні. Усунення цих причин є доволі складним у кожній науці.

Дослідження основних категорій управління територіальним розвитком дало змогу поглибити їх сутність, уточнити зміст та розкрити найбільш суттєві взаємозв’язки між ними, що сприяло термінологічній єдності, надало перманентні можливості для отримання більш повного уявлення про об’єктивну реальність, формування механізмів управління, адекватних процесам, що відбуваються на певній території. При цьому відкриваються перспективи їх подальшого наукового збагачення. Сформульовано такі опорні дефініції: “територія як об’єкт управління”, “регіон”, “територіальний розвиток”, “управління територіальним розвитком”, “територіальна спільнота”.

Доведено, що під територією слід розуміти багатофункціональну соціально-економічну систему, яка має просторове розташування та відносну відокремленість від зовнішнього середовища, складається з кількох компо­нентів, серед яких: групи елементів, зв’язки та відносини між ними, а також процеси, що відбуваються шляхом реалізації різних комбінацій їх взаємодії. Територіальний розвиток сформульовано як узагальнене поняття, струк­турними елементами якого є політичний, економічний, соціальний, екологічний розвиток у певному просторі, а модель розвитку території – як просторову модель політико-еколого-соціально-економічного розвитку або як просторову модель політико-сталого розвитку.

 Визначено особливості територіальної соціально-економічної системи: динамічність, відкритість, суперечливість, чутливість, багатовекторність інтересів та складність комунікативних зв’язків між учасниками місцевого розвитку, функціонування у всіх сферах суспільного життя, що зумовлюють необхідність побудови специфічної моделі територіального менеджменту.

Аналіз формування організаційно-правових засад місцевого самовря­дування свідчить про їх ступневий характер, незавершеність, оскільки не врегульовано деякі правові аспекти функціонування територіальних громад (просторові межі, статус територіальних громад районів у містах, а також громад сіл, селищ, міст, що перебувають в адміністративних межах інших населених пунктів, тощо), продовжується процес розробки юридичних норм, присвячених комплексу споріднених правовідносин.

Узагальнено підходи до побудови територіального управління країн-членів ЄС, які мають регіональний поділ, зроблено висновок про наявність тенденції до приведення цієї системи у відповідність з існуючими соціально-економічними та політичними обставинами. Європейська практика показує, що саме держава бере на себе функції формування концептуальних засад терито­ріального розвитку, вироблення відповідної загальнодержавної політики, основною метою якої має бути взаємоузгодження державних і територіальних інтересів, налагодження міжрегіональних інтеграційних зв’язків, а органи місцевого самоврядування забезпечують функціонування та розвиток кон­кретних територій з урахуванням їх відмінностей. Незважаючи на те, що такий підхід до управління територіальним розвитком спрямований на формування європейського майбутнього шляхом економічного зростання конкретних територій, використання його в Україні можливе лише за умови повного врахування історичних, геополітичних, економічних та інших особливостей держави та перспектив її розвитку.

У другому розділі – “Закономірності та відносини в управлінні територіальним розвитком” – доведено, що інтегрований характер тери­торіального розвитку поєднується з необхідністю застосування в управлінні підходів, вироблених у різних галузях науки: історії, економіці, менеджменті, політології, соціології, філософії, юриспруденції тощо. За результатами їх синтезу сформована методологія як цілісна система методів, що дає змогу поглиблювати фундаментальні та розширювати прикладні дослідження, вирішувати теоретичні завдання й практичні проблеми територій, що все більш ускладнюються в умовах трансформаційного періоду, для якого характерні зміни державних концептуальних підходів щодо регіонів та місцевостей. Адже ігнорування процесів пізнання призводитиме до появи негативних наслідків у всіх сферах життєдіяльності територіальних громад і спільнот.