ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ (УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його мета й завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження. Визначено наукову новизну теоретичне й практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх упровадження і апробації.

У першому розділі – “Державне управління етнонаціональною сферою: сутність, зміст, форми” – узагальнено проблеми державного управління етнодержавотворчими процесами, проаналізовано літературні джерела за темою дисертаційного дослідження, визначено базові поняття та емпіричний інстру­ментарій, за допомогою яких здійснено науковий пошук. Етно­державотворчі та трансформаційні процеси в Україні розглянуто в складних умовах поєднання в державному управлінні суперечливих тенденцій – реформування посттоталітарної політичної системи, з одного боку, і становлення сучасних міжнаціональних відносин та інституалізація етнона­ціональної сфери – з другого.

Особливу увагу приділено аналізу етнодержавницької і державно-управ­лінської літератури вітчизняних та зарубіжних дослідників. Проаналізовані також законодавчі й нормативні акти, укази Президента України, матеріали й документи Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, націо­нальних меншин і міжнаціональних відносин, Державного комітету України у справах національностей та міграції при Кабінеті Міністрів України та його регіональних відділень, міграційних служб, документи національно-культурних товариств з етнонаціональних питань. Сформульовано висновки про те, що лише зі становленням незалежної України розпочалося плідне вивчення й узагальнення проблем державного управління етнонаціональною сферою, хоча значна їх частина ще не вирішена.

Доведено, що глибокі демократичні традиції співжиття різних національ­ностей на теренах України нині дістали нові можливості для етнополітичного і культурного розвитку. Проте спостерігається певна недооцінка державою етномультикультурного потенціалу українського суспільства. Основна увага науковців зосереджена на з’ясуванні сутності міжнаціональних відносин та їх модернізації в Україні, які всебічно висвітлені у працях Ю.І.Римаренка, О.В.Картунова, Л.Є.Шкляра, С.Ю.Римаренка, В.Б.Євтуха, О.М.Майбороди, О.А.Малиновської, І.М.Варзара, І.Ф.Кураса, П.І.Надолішнього, І.Г.Оніщенко, М.І.Пірен.

Зроблено висновок, що ігнорування етнонаціонального чинника у державному управлінні неминуче призводитиме до певних прорахунків і помилок, що можуть мати глобальні негативні наслідки. Першочергову роль у цьому відіграє виважена політика держави, правове регулювання міжнаціональних відносин, реалізація програми адміністративної реформи. З’ясовуються сутність і особливості процесу становлення системи управління міжнаціональними відносинами, які досліджувалися у працях В.І.Лугового, В.М.Князєва, Н.Р.Нижник, В.В.Цвєткова, В.Д.Бакуменка, В.А.Ребкала, В.В.То­ко­венко та інших вітчизняних фахівців у галузі державного управління.

Показано, що у провідних наукових центрах України розробляється суто етнополітична проблематика, визначаються базові фактори, що зумовлюють необхідність формування й реалізації державної етнонаціональної політики. У науковий обіг вводяться документи, що розкривають історичний досвід етноуправління та сучасну практику його проведення в Україні, а також документи загальносвітового й європейського рівня з окреслених проблем. Формується етнодержавознавство, що розглядається як системотворчий фактор у становленні нової галузі науки, що реалізується на базі новаторського пере­осмислення теоретичної спадщини державного управління та етнодержаво­творення. Сформувались як повноцінні наукові напрями: етнофілософія (В.П.Андру­щенко, С.І.Грабовський, Я.Р.Дашкевич, О.С.Забужко, Г.В.Касьянов, В.Й.Коцюбинський, В.С.Лісовий, А.І.Кудряченко, М.М.Мокляк, Ю.В.Павленко, Б.В.Попов, Ю.І.Римаренко, М.Т.Степико, Н.В.Хамітов та ін.); етнополітологія (В.Б.Євтух, О.В.Картунов, І.Ф.Курас, О.М.Куць, О.М.Майборода, Л.П.Нагорна, М.І.Панчук, В.А.Потульницький, В.П.Трощинський); етносоціологія (А.В.Орлов, Б.О.Парахонський, В.Л.Скуратівський, Н.Й.Черниш та ін.); етнопсихологія (О.В.Нельга, В.С.Павленко, Т.М.Руд­ницька, М.О.Шульга та ін.); етнокульту­ро­логія (С.Й.Вовканич, В.С.Горський, С.І.Грабовський, І.М.Дзюба, М.Г.Жулин­ський, В.М.Нічик, В.В.Танчер та ін.); етнолінгвістика (Ю.О.Жлуктенко, В.М.Руса­нівський, О.Б.Ткаченко); етноконфліктологія (Є.І.Головаха, О.О.Маруховська, Г.М.Перепелиця, М.І.Пірен, А.М.Пойчен­ко та ін.); етноетика (В.С.Пазенок, М.В.Попович та ін.); етнодемографія (С.І.Пирожков, І.М.Прибиткова та ін.), в яких поряд з іншими різнобічно висвітлюються державницько-управлінські проблеми.

Обґрунтовано і впроваджено державну етнонаціональну політику, прин­ципи управління етнонаціональними процесами, методи і засоби соціально-еконо­мічного, культурного, політичного та правового регулювання міжна­ціо­нальних відносин. З цією метою сформульовано певні базові дефініції, визначено їх співвідно­шення та взаємозумовленість, у тому числі “орган виконавчої влади”, “орган державного управління”, “політика”, “етнона­ціо­нальна політика”, “етнопо­літика”, “управління етнонаціональними процесами”, “етнополітичний мене­джмент”; обґрунтовано взаємозв’язок влади, держави й управління етнонаціо­нальними процесами. Вищезазначені дефініції активно впливають на етнона­ціональний фактор як сукупність прояву етнічності в суспільному житті (П.І.Надолішній).

Державне управління, будучи механізмом реалізації державної влади, є не чим іншим, як процесом реалізації політичної влади. У цьому аспекті простежується певне співвідношення влади й управління. Управління етнонаціональними процесами автором визначається як цілеспрямована діяльність щодо врегулювання міжнаціональних відносин, що базується на теорії, принципах, має головні напрями, систему заходів реалізації. Це вплив владних структур на всю сукупність соціальних умов життє­діяльності етнонаціональних спільнот, представників різних національностей етнічної сфери країни, спрямований на вирішення етнополітичних завдань з метою зміцнення міжнаціональної злагоди, стабільності та прогресу поліетнічного суспільства.

Досліджено процеси становлення системи управління етнонаціональною сферою, проаналізовано законодавчі та нормативні акти, спрямовані на вирі­шення управлінських завдань у цій сфері, розглянуто особливості органі­заційної структури управління етнонаціональними процесами, яка забезпечує взаємозв’язок між об’єктами і суб’єктами етнонаціональної політики, та сформульовано її принципи, окреслено шляхи вдосконалення структур управління міжнаціональним розвитком. Обґрунтовано систему цінностей управлінців етнонаціональної сфери, у тому числі базових, що становлять основу державницького світогляду державних службовців, зокрема таких, як істин­ний патріотизм, відданість державницькій ідеї, національно-духовна само­свідомість, вільне володіння державною мовою, знання традицій, етнопо­літична культура, етнонаціональна толерантність. У процесі аналізу дослі­джуваних проблем реалізовано системний підхід, який умотивовує цілісне ба­чення політико-правових, національно-культурних складових управління етнона­ціональною сферою, що визначають його успішність. Мається на увазі чітка послідовність і циклічність діяльності управлінської системи.

Виокремлено стадії прийняття та реалізації управлінських рішень, про­аналізовано соціальні технології, серед яких варто назвати діагностику, виявлення “слабких місць”, уточнення реальних проблем розвитку, їх прогнозування і регулювання, визначення цілей, завдань і пріоритетів та можливих наслідків розвитку вищеназваних процесів, і, звичайно, врахування ресурсної бази. Вказано на слабкі місця етноуправлінської діяльності – недостатність знання управлінцями теорії і практики розвитку націй і національних відносин, плинність і навіть випадковість кадрів у цій сфері, невисоку компетентність багатьох керівників, недооцінку владними структу­рами національного фактора.

У другому розділі – “Державна етнонаціональна політика України – головний напрям управління національними процесами” – на основі аналізу державної етнонаціональної політики, яка в Україні, як і в будь-якій іншій державі, не є ізольованою від інших складових суспільства, робиться висновок, що вона як складова загальної політики здійснюється відповідно до тактичних, стратегічних та перспективних завдань держави, реалізувати які мають управлінські структури.

Сформульовано базові напрями діяльності органів управління етно­національними процесами, серед яких: а) визнання прав людини й прав національностей в їх органічній єдності; б) гарантування всім громадянам України незалежно від їх етнічного походження рівних громадянських і політичних прав; в) пріоритет загальноцивілізаційних цінностей в європей­ському контексті порівняно з класовими, національними та іншими цінностями; г) підтримка самобутнього національно-культурного розвитку етноспільнот та їх самовизначення в різних формах, які не допускають загрози територіальній цілісності України; д) сприяння й реалізація національних інтересів за пріоритетності загальнодержавних та ін.

Підтримується введення в науковий обіг поняття “етнонаціональний прос­тір” (С.Ю.Римаренко), під яким розуміється широкий спектр взаємовідносин титульної нації, що відіграє державотворчу роль, з іншими етноспільнотами та їх взаємовідносин з державою як процес реалізації засад і принципів етнона­ціональної політики. Зіткнення інтересів основних суб’єктів етнонаціональної політики концентрується навколо питань поділу влади, матеріальних, соціальних та духовних благ, задоволення специфічних потреб етноспільнот та збереження їх ідентичності. Саме держава як головна ланка етнонаціональної політики має за мету якнайточніше виявити й узгодити національні інтереси з позицій загальнодержавницьких завдань, визначити пріоритетність їх вирі­шення. Тому державна етнонаціональна політика розуміється як комплекс погля­дів на закономірності функціонування етноспільнот і заходів загальнонаціональних полі­тичних та регіональних інститутів щодо регулювання етнона­ціо­нальних зрізів політичного суспільства.

Йдеться про те, що ідеї самостійного етнополітичного розвитку України було втілено в життя лише з проголошенням УНР у 1917 р. Саме відтоді почала форму­ватися політика Української держави у сфері регулювання міжна­ціо­нальних відносин. У радянський період партійне і державне керівництво України фактично було відсторонене від проведення самостійної етнона­ціональної політики, а національні кадри – репресовані. У цих умовах характерними для діяльності владних структур України у сфері міжнаціо­нальних відносин стали: по-перше, відсутність власних державних документів та неможливість навіть інтерпретації рішень РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, що приз­вело до тотального наступу партійно-бюрократичного режиму на україн­ську й інші національні мови, культури, традиції та, зрештою, їх нищівного руй­ну­вання; по-друге, невідповідність офіційних теоретичних висновків реальним процесам, що відбувалися в етнонаціональному житті України.

Зі здобуттям незалежності України розпочалось утвердження української нації як державної (нації-держави) та як суб’єкта етнонаціональної політики, її управлінських функцій. Якщо раніше вона була лише об’єктом національної політики КПРС, то тепер фактично перебрала на себе функції планування й вироблення етнонаціональної політики, стала гарантом збереження гумані­стично-толерантних відносин між етнонаціональними спільнотами, гармоні­зації їх інтересів. По суті, українська нація перетворюється на головний суб’єкт етнонаціональної політики, зумовлюючи її людський вимір. Одночасно під впливом загальноетнічного відродження відбувається згуртування більшості етноспільнот, які також стають і суб’єктами етнонаціональної політики.

Розкрито механізм удосконалення політико-правової бази державного управ­ління етнонаціональною сферою, спрямований на підтримання опти­­мального балансу інтересів титульної нації та інших етнонаціональних спільнот. Доведено, що політична еліта найбільш повно усвідомлює потребу нації в незалежницькому курсі держави. Проте вона ще не з’ясувала свої довго­строкові інтереси, віддаючи подекуди перевагу тимчасовим, що негативно позна­чається на перспективах етнонаціонального розвитку й державного управ­ління.

У розділі наголошується на тому, що в державній етнонаціональній політиці й державному управлінні завжди має враховуватися проблема вибору моделей етнодержавотворення. Необхідно вибрати оптимальну тактику вирішення завдань, що постають унаслідок взаємодії та зіткнення інтересів етнонаціональних спільнот і держави. Для України ця проблема набуває форми балансування влади між інтересами титульного етносу, російської етногромади, інших етнонаціональних спільнот та одного із корінних народів – кримських татар. Від того, як та в який спосіб – мирним шляхом або через конфлікт –вирішуватиметься ця проблема, залежать потенційні можливості та вибір варіанта моделі етнодержавотворення. Аналізуючи моделі, пов’язані з ідеями “політехнізму”, “двоетнічності”, “моноетнічності”, звертаючись до існуючих моделей деяких зарубіжних країн (“демократія раси”, “співсуспільна демократія”, “космополітична модель демократії” та ін.), автор виходить із уявлень про поділ українського суспільства на титульний етнос та етнічні спільноти, між якими встановилися рівноправні відносини на законодавчій основі, що відповідає демократичним міжнародним нормам. Проте остаточне конституювання адміністративно-територіального устрою, правового стано­вища етнонаціональних спільнот поки що не завершено.

У третьому розділі – “Недемократичність системи управління етно­націо­нальними відносинами як одна з причин розпаду СРСР” – проаналізовано при­чини самознищення Радянського Союзу, серед яких однією з головних була волюн­таристська й тоталітарна практика керування національними відно­синами. Доведено, що суцільна моноідеологізація етнонаціональних процесів слу­гувала виправданням політики прискореного “зближення і злиття націй”, залучення кадрів до управління за класовим принципом доцільності, а не професійної придатності.

Докладно обґрунтовується, що одним із головних чинників нежит­тєздатності радянської багатонаціональної імперії було національне питання. Вважалося, що ніби воно загострюється внаслідок антагоністичних відносин класів, і його вирішення пов’язувалося з успіхами в побудові соціалізму й подоланням класових протиріч. Звідси робився висновок, що необхідно проводити політику прискореного “зближення і злиття націй”. Теорія поєдну­валася з практикою жорсткої централізації в управлінні, тотальної національної уніфікації через русифікацію неросійського населення, руйнування національного буття та знеособлення ролі національно-державницьких структур.

Доведено хибність національної політики КПРС, одержавлення всіх форм суспільного буття, нівелювання соціально-класових і національних структур, позбавлення всіх націй і етноспільнот почуття господаря, права розпо­ря­джатися своїми національними багатствами й здобутками. Така управлінська по­літика призвела до подальшої уніфікації національного буття, руйнування ціліс­ності нації, деформації національних культур, що зумовило підвищення національної свідомості, політизацію етносів і сепаратизм, процеси сувере­нізації націй.

Особливу увагу приділено аналізу національних інтересів як сукупності конкретно-історичних потреб суспільного розвитку й прогресу певного етносу, на основі якого доведено, що в процесі їх задоволення національні інтереси стають метою етноспільноти, спонукаючи людей до активних дій та вчинків. У кожному суспільстві національні загальнодержавні інтереси важливіші за класові. У демократичній національній державі національні інтереси уособлює багатонаціональний народ, їх реалізація здійснюється через державне управ­ління. Втім, абсолютизація національних інтересів може призвести до встановлення націократичного режиму, відповідно класових – класократичного. Національні інтереси виступають базовими цінностями, відіграючи визначальну роль у вирішенні проблем національної безпеки країни. Під цим кутом розглядаються етноуправлінські питання інтеграції України до європей­ських та євроатлантичних політичних, економічних та військових структур відповідно до власних національних інтересів.

Показано, що ортодоксальні більшовики, висуваючи на перший план класово-інтернаціоналістські завдання, ніколи не мали на меті національні інтереси. Інтернаціоналізм у комуністичному варіанті – це не що інше, як класове в національному, як заперечення національного розвитку і підпо­рядкування національного питання практиці побудови “світлого майбутнього”. “Інтернаціоналізм, що вимагає одречення від самої національності й розчинення себе в безфарбній, абстрактній масі, є абсурд” (В.Винниченко). Націоналізм в його демократичному спрямуванні об’єднує націю етнопо­лі­тичною структурою національної держави (Е.Сміт).

Установлено, що націоналізм не тільки утверджує націю як центральну цінність, а й розвиває та розкриває власне розуміння нації, відмінне від інших тра­дицій політичної думки. Безперечно, націоналізм криє в собі певні загрози, які слід мати на увазі. Але стверджувати, що він не містить перспективні ідеї, які здатні мобілізовувати націю, означало б недооцінювати його можливості в управлінні.

Узагальнено основні етнополітичні причини, що зумовили саморозпад Радянського Союзу, а саме безперспективність комуністичних теоретичних посту­латів щодо національних відносин і їх подальшого розвитку: неувага до специфічних потреб та інтересів етноспільнот та їх ігнорування; хибність командно-адміністративних методів управління національним будівництвом. Водночас наголошено на тому, що національна політика тоталітарної багатонаціональної держави, яка взяла на озброєння теорію злиття націй та побудову безнаціонального суспільства на класово-інтернаціоналістських позиціях, приречена на невдачу. Вільний розвиток етнонаціональних спільнот, як доводить світовий досвід, можливий лише за умови демократичного розвитку системи управління національної держави, яка поєднує національні інтереси із загальноцивілізаційними цінностями за умови пріоритетного значення останніх.

У четвертому розділі – “Реалізація прав людини та нації як критерій виміру ефективності управлінських рішень” – доведено, що рівень забезпе­чення комплексу прав людини виступає критерієм ефективності політики, її людського виміру. Через повагу до прав людини, її свободи утверджується реаль­на цінність особи як в окремих державах, так і в світі в цілому. В межах пев­них держав дотримання прав людини та недопущення згубних тоталітарних, імпер­ських та інших злочинних експериментів над народами в політиці є необ­хідною умовою розвитку країни. Безпосередньо з людським виміром політики пов’язана й етнополітика, покликана забезпечити національні права і свободи етноспільнот та громадян будь-якої національності в державі.

На основі проведеного аналізу документів міжнародної співдружності та України стосовно вирішення питань міжнаціональних відносин у державі на засадах демократії, включення інонаціонального населення в політичну сис­те­му країни у дисертаційному дослідженні робиться висновок, що поряд з пра­вами людини (індивідуальними) існують як реальність колективні національні права (право народу, право нації, право етноспільноти). Вони не є природними правами, оскільки формуються і кристалізуються в міру становлення й реалізації інтересів тієї чи іншої спільноти або колективу, не є сумою інди­відуальних прав осіб, які входять до складу тієї чи іншої спільноти, й мають інші властивості, що визначаються певними цінностями, цілями та інтересами колективного утворення. Разом із тим кожна людина є, передусім, маленькою клітиною певного етнічного організму, конкретного національного цілого, без якого взагалі, за Бердяєвим, неможливе існування людства. Звідси – потреба у збереженні нею свого етнічного “я”, національної свідомості та особливостей свого національного обличчя з обов’язковим забезпеченням поваги до національної самобутності інших. Результат реалізації цієї потреби засобом само­визначення становить етнополітичний вимір. Його складовими є забез­печення національної свободи, національної справедливості, вирішення всього розмаїття проблем з національного питання. Повага й гарантія державою прав людини і національних меншин в їх органічній єдності сприяє зміцненню довіри між народами, створює сприятливу атмосферу для всебічних між­етнічних і міжнародних відносин.

За результатами досліджень з’ясовано, що запорукою реалізації національ­ної свободи й справедливості, колективного права етнонаціональних спільнот є національне самовизначення – основоположний принцип етнонаціональної політики і найбільш послідовний вияв демократизму в процесах саморозвитку й самоорганізації певної етнонаціональної спільноти.

Виходячи з того, що засобами реалізації права на самовизначення є такі форми етнополітичної поведінки етнонаціональних спільнот, як: ізоляція від інших груп; добровільна акультурація чи навіть асиміляція; автономізм, тобто боротьба за досягнення автономного статусу; комуналізм, тобто само­організація у вигляді общини і забезпечення власного контролю свого етно­куль­турного буття та етнопотреб; сепаратизм – боротьба народу за вихід зі складу поліетнічної країни і утворення власної держави; іредентизм – прагнення до об’єднання частин одного народу, що проживають у різних державах; добровільна міграція за межі держави у випадках, коли інші види етнонаціональної поведінки не принесли успіху, у дослідженні наголошено на тому, що ефективний захист національних прав має здійснюватися в межах права, що передбачає повагу до територіальної цілісністі та національного суверенітету держави. У цілому з’ясовано, що право нації на самовизначення є обов’язковою передумовою здійснення індивідуальних прав людини, своєрідним їх синтезом, чинником реалізації етнонаціональними спільнотами своїх інтересів стосовно самоорганізації та державотворення.

Одним із результатів дослідження є доведення ефективності людського виміру етнонаціональної політики, аргументація й розширення змістовності національного самовизначення. З огляду на це в розділі аналізуються такі форми етнонаціональної самоорганізації: а) право нації на самовизначення й утворення незалежної національної держави; б) право народу на національно-територіальну автономію в межах певної держави; в) право етносу на національно-культурну автономію в поліетнічній державі; г) право на національно-персональну автономію для певних етносів у країні; д) право етносів або їх представників на рееміграцію з країни, в якій вони проживають. Етнонаціональне самовизначення розглядається як глибинний зв’язок особи, нації й держави.

Наголошено на необхідності посилення уваги до дедалі більш актуальних проблем управління міграційними процесами. Етнонаціональна політика має враховувати те, що мігранти, утворюючи етногрупи, національні меншини, по-перше, сподіваються в країні поселення на кращу долю, активно включитися в її політичні та соціально-економічні відносини, по-друге, зберегти особливості національного буття, що можливе завдяки різновидам самовизначення етнонаціональних спільнот згідно з відповідним законодавством. Пріоритет­ними в міграційному контексті для державного управління в Україні є питання, пов’язані з поверненням в Україну етнічних українців, які з різних причин опинилися за її межами, та незаконно депортованих сталінським режимом певних етнічних угруповань. Важливо сприяти цьому процесу насамперед шляхом закріплених у законодавстві спрощених процедур для добровільного повернення та набуття громадянства України цією категорією осіб та їх облаштування. У центрі уваги державного управління перебуває проблема виправлення етнічних деформацій унаслідок депортацій низки національних груп у роки тоталітарного режиму, особливо кримських татар.

В основу державного управління етноміграційними процесами та адаптації мігрантів, наголошується в дослідженні, мають бути покладені такі правові норми: право національних етноменшин на самовизначення в тій чи іншій формі; забезпечення прав людини і прав національного колективу (етно­спільноти) в їх організаційній єдності; право на вільне пересування й вибір місця проживання у своїй країні; право залишати країну проживання й повертатися до своєї країни; право на захист сімей, право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися ним; право на громадянство, а також на його зміну; право на забезпечення специфічних потреб осіб, які належать до національних меншин.

У п’ятому розділі – “Національно-культурні товариства як об’єкт державного управління” – аналізуються процеси діяльності національно-куль­турних товариств, представники яких становлять 22,2% (2001 р.) від загальної чисель­ності населення України й активно взаємодіють з державними устано­вами. Виходячи з того, що українській етнонаціональній традиції притаманні демократизм, толерантність, відстоювання не лише власних національних інтересів, а й інших етноспільнот, що проживають на території держави, у до­слідженні аналізується сучасна політико-правова база регулювання етнона­ціональних процесів, яка дає змогу державним управлінським структурам належно враховувати, поєднувати і знаходити оптимальний баланс інтересів етнонаціональних спільнот. Порівняльний аналіз конституційних прав націо­нальних меншин у країнах західної демократії доводить, що вирішення націо­нального питання щодо національних меншин в Україні відповідає правовим нормам, виробленим світовим співтовариством, однак концепція багато­культурності ще не має “державного статусу” і потребує законодавчого закріп­лення. Важливою складовою дотримання державою конституційних вимог, відповідного законодавства є всебічна підтримка етнонаціональної само­організації етнонаціональних спільнот, реалізація корінними народами та етномен­шинами свого права на збереження й розвиток своєї національної культури, рідної мови, національних традицій тощо.

На основі аналізу законодавчих і нормативних актів, діяльності безпо­середніх управлінських структур, зокрема Державного комітету у справах націо­нальностей та міграції, робиться висновок, що потреби етнонаціональних спіль­нот забезпечуються законодавчою й виконавчою владою, органами місце­вого самоврядування через постійно діючі комісії з питань міжнаціональних від­но­син і дорадчими органами, які складаються з представників все­україн­ських громадських об’єднань національних меншин. Дорадчий орган – Рада представників згаданих етнонаціональних спільнот – функціонує при Держком­нацміграції, аналогічні органи існують у місцях розселення національних меншин. Усебічний розгляд діяльності консультативно-дорадчого органу при Президентові України – Ради представників національних меншин – дає можливість визначити нові форми участі етнонаціональних спільнот у вироб­ленні й реалізації законодавства з питань міжнаціональних відносин. Пока­зано плідну діяльність управлінських структур з реалізації етнона­ціональними спільнотами своїх прав у галузі культури, навчання рідною мовою, використання національних традицій, встановлення зв’язків з істори­чною батьківщиною та владними структурами країни їх походження.

У цілому доведено, що етнонаціональна самоорганізація у нашій державі відрізняється розмаїттям форм, а отже зв’язків і взаємодії з органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Це національно-культурні й просвітницькі товариства, земляцтва, які дбають про інтереси своєї етно­спільноти; багаторівневі обласні, міжрегіональні та всеукраїнські національно-культурні об’єднання, які уособлюють певні етнонаціональні спільноти; національно-громадські об’єднання, що розширюють діапазон своєї дії на весь спектр проблем (економічних, соціальних, культурних, демографічних, еколо­гічних та ін.), вирішення яких має гарантувати збереження самобутності етно­на­ціо­нальної спільноти та інтегрувати її в політичну систему суспільства.

Узагальнено різноманітну й плідну роботу Відділу у справах націо­нальностей та міграції Харківської обласної державної адміністрації, Управ­ління міграційної служби в Харківській області. На Харківщині офіційно зареє­стровано 48 національно-культурних товариств (НКТ), більшість з яких вхо­дить до складу Асоціації національно-культурних об’єднань, яка має все­український статус. Товариства за статутом діють як юридичні особи і створені на підставі вільного волевиявлення громадян певної національності, що об’єднуються за спільними інтересами.

Показано, що співпраця й управління НКТ вимагають також посиленої уваги до національно-культурних товариств українців, які проживають за межами України і є громадянами інших держав. У зв’язку з цим на державному рівні важливо прискорити впровадження закону “Про правовий статус закордонних українців” (2004 р.). Цей документ визначає статус закордонного українця, тобто наявність у людини предків українського походження за прямою лінією, її національну й мовну ідентичність; правовий статус, порядок в’їзду в Україну та перебування в ній, зокрема з метою навчання, праце­влаштування або одержання притулку чи громадянства тощо. Турбота Україн­ської держави про закордонних українців сприятиме формуванню позитивного іміджу України, а український етнос буде переконаний у тому, що в нього є власна держава, завдяки якій він не лише буде захищений, але й почуватиметься рівноправним у світовому співтоваристві.

Потрібна також посилена увага до виконання програми “Українська діаспора”, розробленої Державним комітетом у справах національностей та міграції. Головною метою програми є створення надійного й ефективного механізму міжнародно-правового захисту інтересів закордонних українців, розв’язання комплексу проблем щодо їх національно-культурного розвитку. Основними напрямами державного управління щодо реалізації програми має бути внесення до міжнародно-правових документів різного типу положень про всебічний захист і підтримку українців у країнах їхнього розселення; укладання двосторонніх угод про задоволення потреб закордонних українців в освіті, науці, культурі, інформаційному та пенсійному забезпеченні, туризмі, спорті, добровільному поверненні в Україну тощо.

У дисертації ставиться питання про необхідність введення в науковий обіг і практику терміна “етномультикультуралізм”. Останній почав використо­вуватись у Канаді та дістав поширення у багатьох країнах західної демократії і спрямований проти проявів расизму, ксенофобії, етнічної упередженості та на формування толерантних відносин, зокрема в етнонаціональній сфері.

Звертається увага на те, що розвиток етнонаціональних процесів у нашій країні спричиняє низку суперечливих тенденцій: з одного боку, консолідацію етноспільнот у державотворчому процесі, з другого – їх структурування й полі­тизацію. Ці тенденції вимагають належного осмислення й цілеспрямованого регулювання, розроблення ефективних механізмів досягнення порозуміння етноспільнотами, розв’язання міжнаціональних суперечок.

Необхідне уточнення критеріїв визначення суті й статусу національних меншин та переселенців останніх років, правового статусу кожної етноком­поненти українського суспільства: української нації, корінних народів, націо­нальних меншин, мігрантів-іноземців та ін. Від того, наскільки точно будуть сформульовані критерії та етнічні категорії, залежатимуть ефективність законо­творчості в цій сфері, а також державне регулювання етнонаціональних про­цесів та міжнаціональних відносин, спрямоване на інтеграцію всіх національ­ностей в політичну націю.

У розділі наголошено на необхідності серйозного осмислення законо­проекту про “корінні народи” України з урахуванням норм міжнародного права щодо визначення політико-правового статусу цих народів. Проте спочатку ба­жано прийняти Концепцію державної політики щодо корінних народів України. (Така концепція розроблена Міністерством юстиції України за участю деяких міністерств, представників фракції “Курултай” Верховної Ради АРК.) Тільки ґрунтуючись на вказаній концепції, можна буде розробляти законодавчі акти про корінні народи та про визначення правового статусу меджлісу кримсь­ко­татарського народу. Щодо так званих бездержавних меншин, якими, наприклад, є цигани, то питання про захист їхніх прав має вирішуватися на рівні спільних міжнародних угод. У новому проекті Закону України про національні меншини та національно-культурну автономію варто чітко сформулювати право певних етноспільнот на національно-територіальну автономію.

Тож у дослідженні робиться висновок, що статус національних меншин в Україні в основному відповідає міжнародно визнаним стандартам щодо забезпечення прав осіб, які належать до етнонаціональних спільнот, а в окремих аспектах він навіть ширший. Водночас механізм практичної реалізації цих прав, їх захисту потребує подальшого вдосконалення. Робота в цьому напрямі залежить, у першу чергу, не лише від державного управління, а й від активності самих національних меншин, оскільки “незатребуване право, яке не вимагають, не може розцінюватися як порушене право”. Реалізація законодавчо закріплених прав є безпосередньою справою самих меншин.

У шостому розділі – “Врегулювання етнополітичних конфліктів як управ­­лінська проблема” – констатується, що етнічний конфлікт як крайня форма зіткнення й загострення протилежних інтересів етнонаціональних спіль­нот або останніх з державою навколо національного питання виявляється у формі політичної боротьби, яка може переходити в насильство. У світовій науці, зокрема державного управління, все більше прихильників здобуває позиція, яка, на противагу марксизму, заперечує розуміння етнічного конфлікту як звичайного віддзеркалення класових антагонізмів.

Досліджена одна з недостатньо вивчених і узагальнених проблем стосовно ролі і місця толерантності в міжнаціональному спілкуванні й запобіганні етно­конфліктам та їх урегулюванні, зокрема з погляду управлінської діяльності. Актуальність і правомірність постановки проблеми толерантності в управлінні етнонаціональними процесами зумовлена сучасним характером суспільних процесів, демократизацією міжнародних відносин; прикладами функціонування правових держав, у яких поєднуються свободи і прав людини з колективними національними правами; формуванням політичної нації та високої культури міжнаціональних відносин, зростанням ролі наддержавних міжнародних структур на зразок ООН, ОБСЄ тощо.

Звертається увага на необхідність виокремлення тих вибухонебезпечних етноконфліктів, які потенційно або безпосередньо створюють загрозу націо­нальній безпеці Української державі, та розроблення власної концепції етнопо­літичної безпеки, втілення в життя якої запобігатиме ескалації етнополітичних конфліктів та сприятиме зміцненню етнополітичної стабільності суспільства. На підставі аналізу етнополітичних обставин під час президентської виборчої кампанії (2004 р.) установлено, що найбільша етнополітична небезпека виникає через відсутність єдності геополітичної орієнтації серед політичної еліти, що зумовило прояви сепаратизму в низці регіонів Сходу і Півдня країни, де був задіяний також і етнічний фактор.

Узагальнюючи світовий досвід розв’язання етноконфліктів й запобігання їм, у дисертації доведено, що в межах Конституції в державному управлінні, зокрема України, слід вдаватися, до консультацій з організаціями етноспільнот у випадку, якщо держава збирається вжити щодо них законодавчих та адміні­стративних заходів, залучення представників етноменшин до підготовки та впровадження проектів, які стосуються учасників конфлікту, активної участі представників національних груп у роботі представницьких виборних органів на всіх рівнях, надання більш широких прав культурно-національної автономії етноменшинам, що проживають у державі.

Доведено, що в кожному етноконфлікті мають враховуватись причини його виникнення та шляхи подолання. Але в механізмі розв’язання конфлікту мають бути передбачені й загальні заходи, а саме: надання більшої політичної, юридичної або культурної автономії тим етносам, які цього потребують; про­ведення економічної та соціальної політики, спрямованої на підвищення рівня життя регіону, в якому відбувається етноконфлікт; створення етнокультурної інфра­структури на основі консенсусу й толерантності; збільшення в органах влади квот для представників етносів, що перебувають у стані конфлікту; розширення зовнішніх контактів та відкритості регіону. Методи управлінського врегулювання етноконфліктів можуть і мають варіюватися залежно від їх гостроти та глибини гуманітарної кризи. Важливу роль у цьому відіграє фактор часу: чим раніше вжито заходів щодо запобігання конфліктам та щодо міжетнічного примирення, тим простішим є врегулювання конфлікту. Новим і відносно дійовим заходом щодо запобігання етноконфліктам або їх подолання є гуманітарна допомога, що сприяє психологічно-соціальній реабілітації населення, яке перебуває в зоні конфліктів. Будь-який етноконфлікт залежно від полі­тич­ного режиму, геополітичної ситуації, місця й ролі в суспільстві етнона­ціо­нальних спільнот, що конфліктують, може мати різні наслідки: безвихідь, коли кожен учасник події продовжує блокувати дії суперника; примус, який є найпоширенішим, найтиповішим у діях багатьох сучасних держав; мирне врегулювання, що забезпечує пошук взаємоприйнятних рішень.

Аналіз української етноситуаційної дійсності дав можливість виокремити такі вірогідні причини етноконфліктів, які слід ураховувати в управлінській діяльності:

–        поліетнічність суспільства, в якому представники різних націо­наль­ностей неоднозначно оцінюють перспективу українського державотворення й відпо­відно неадекватно діють;

–        різні оцінки етноспільнотами або їх представниками ролі національних традицій, політичних символів, національної ідеї, державницької ідеології в політичному житті;

–        боротьба етноспільнот за участь їх представників у владних струк­турах;

–        ставлення етноспільнот до місця і ролі титульної нації в державо­творчих процесах;

–        багатоступінчастість і розгалуженість ієрархії самоврядних організацій етноспільнот, які зумовлюють їх неоднакове становище в соціумі;

–        зміна етнодемографічної ситуації в регіонах за рахунок значного зростання чисельності іноетнічного населення;

–        активне впровадження під впливом регіональних еліт у свідомість єди­ного українського народу ідей про поділ країни на Схід-Захід, втілення яких ніби можливе лише через федералізацію України;

–        посилення русифікації, особливо в останні роки;

–        належність громадян України до різних релігійних конфесій і неоднакове сприйняття ними перспектив політичного розвитку й геополітичних орієнтацій;

–        зовнішній вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що використовують діаспору для досягнення певних експансіоністських або сепаратистських цілей.

У розділі показано, що складність етнополітичної ситуації в Україні пояс­нюється насамперед об’єктивними умовами, що склалися внаслідок тривалої колоніальної залежності, необхідності пошуків нових форм національної самоорганізації та державотворення. Ситуація в Україні в цілому мало чим відрізняється від ситуації в будь-якій європейській країні: провідна нація, яка створила власну державу, утворює також загальні структури, що формують політичний простір країни. З метою консолідації поліетнічного суспільства така єдина платформа для спілкування етносів має існувати, але це ускладнюється тим, що фактично в Україні такою платформою слугує російськомовна та радян­ська ментальність. В інтересах Української держави необхідно якнай­швидше формувати власні структури взаємодії етносів, хоча це й наражається на жорсткий опір так званій “українізації” з боку носіїв колишніх типів свідомості. Така стратегія має базуватися на політиці національного відро­дження української культури, прискорення модернізаційних процесів у цілому. Тільки ментальні структури розвинутої нації можуть бути загальним ґрунтом для запобігання конфліктам та спілкування інших культур на етнополітичному просторі нашої держави.