ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ ВЕЛИКИМ МІСТОМ У СТРУКТУРІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертації, визначається стан наукової розробки проблеми, з’ясовується зв’язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, завдання, об’єкт, предмет, методи, наукова новизна отриманих результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації, публікації, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ – “Теоретичні основи управління великим містом” – містить аналіз еволюції соціальних практик муніципального управління, основних етапів становлення теорії муніципального самоврядування, проблем теорії і методології муніципального самоврядування в умовах пост­кому­ністичної трансформації.

Незважаючи на довготривалу історичну експлікацію соціальних практик муніципального управління, в його теорії як окремому напрямі осмислення феномена місцевого самоврядування, кожне “нововведення” можна без перебільшення вважати вагомим та актуальним. Разом з тим при з’ясуванні проблем генезису і розвитку наукових ідей стосовно управління містом особливу увагу на себе звертають одні й ті самі висновки про прадавні корені місцевого самоврядування, що “кочують” з публікації в публікацію. (Н.Луман називає такі явища тавтологією і парадоксом у самоописах сучасного суспільства.) Стосовно цього найбільш слушною є думка О.Шпенглера щодо історії розвитку суспільства або світової історії як історії міста та міської людини.

У дисертації розкривається внутрішня суперечливість в усвідомленні територіального самоврядування. Безумовно, ознаки природного (звичайного) виникнення самоврядних територіальних спільнот можна віднайти ще на початку людського розвитку (рід, плем’я) та прослідкувати їх якісні трансформації значно пізніше (античність, Стародавній Рим). Проте навіть у Європейській хартії місцевого самоврядування (1985 р.) зустрічаємо: а) поня­тійний плюралізм, спорідненість понять “місцеве самоврядування”, “місцеві власті” (Преамбула), “муніципальна влада” (ст. 4, п. 3); б) організаційну “розмитість” у тлумаченні понять “місцеві власті” – рада або інше громадське зібрання з вільно обраними “місцевою общиною” членами (ст. 5), а також директивних (Преамбула), адміністративних (ст. 6, п. 1), регулюючих управ­лінських структур (ст. 3, п. 1); в) протиріччя в змістовому навантаженні поняття “місцевого самоврядування”: з одного боку, включення до нього як “місцевих”, так і “регіональних властей” (ст. 13), а з другого, – протиставлення центральних і регіональних органів “місцевим властям” (ст. 4, пп. 4, 5); г) невизначеність щодо принципу розмежування функцій та повноважень органів місцевого самоврядування та системи органів державного управління тощо.

У свою чергу, історичний розвиток суспільства, якісно відмінні соціальні практики в різні історичні епохи, в тому числі і в сучасних мультикультурних суспільствах, свідчать про: 1) надзвичайну різноманітність форм само­управління та самоврядування; 2) різні підходи до визначення розмірів території як самоврядної одиниці; 3) відмінності щодо кінцевої множини справ, які передаються у відання самоврядування; 4) різницю в розмежуванні сфери компетенції самоврядування та держави, а також у характері самоврядування. Це підтверджується дослідженням історичної еволюції соціальних практик муніципального управління. Зокрема, першими здатними до саморозвитку самоуправління (відносно завершеними, відкритими, автономними) спільнотами в історії людської цивілізації можна вважати не просто міста, а міста-республіки, міста-держави (Стародавня Греція, окремі римські міста середньовіччя).

Магдебурзьке право, яке юридично закріпило права і свободи городян, є не лише передвісником місцевого самоврядування (хоча саме на цьому його аспекті акцентують увагу більшість фахівців), а й важливим аргументом щодо зародження й впровадження ідей правової, демократичної держави (міста-республіки).

Правове та організаційне впровадження в державі потужної управлінської горизонталі – оптимальної системи місцевого самоврядування, – як свідчить досвід розвинених країн світу, крім загальних підходів, принципів та тенденцій, має і своєрідні, неповторні, унікальні соціокультурні особливості. Отже, лише їх науково обґрунтоване врахування дає змогу здійснити очікувану громадянами реформу муніципального управління у трансформаційному суспільстві.

Проведений в дисертації аналіз дає підстави стверджувати, що всі позитивні напрацювання світової суспільної думки щодо сучасної концепції місцевого самоврядування так чи інакше відображені саме у ст. 3 пп. 1 і 2 Європейської хартії. Згідно із цими пунктами місцеве самоврядування означає право і спроможність місцевої громади у межах закону регулювати і управляти значною часткою державних справ, які належать до її компетенції, виходячи з власних інтересів населення території.

Задум щодо реального впровадження основних засад місцевого самоврядування, як і регіоналістики в Європі, можна вважати привабливим і перспективним з погляду втілення в життя найкращих суспільних ідеалів, оскільки:

по-перше, йдеться про широке залучення громадян до управління територіями власного проживання, самостійного вирішення питань місцевого значення в інтересах територіальної громади (зміцнення демократії, перетворення місцевого самоврядування на особливу форму “публічної влади”);

по-друге, завдяки впровадженню закріплених Хартією принципів місцевого самоврядування у соціальні практики європейських країн вводяться в дію механізми “вирівнювання”, “пропорційності” розвитку;

по-третє, виникає вимога до закону чи конституції кожної окремої країни стосовно реального впровадження повноти і виключності повноважень місцевого самоврядування, на що не можуть безпосередньо впливати органи державної виконавчої влади;

по-четверте, розвиток місцевого самоврядування сприяє європейській інтеграції шляхом встановлення зв’язків між системами національного законодавства, а також прямих зв’язків між органами місцевого само­врядування різних держав.

У процесі дослідження проблеми виникнення та розвитку теорії управління містом як окремого напряму сфери науки державного управління (соціологія міста, сучасні особливості урбанізації, нестандартизовані методи наукових пошуків у пізнанні міста, відмінності між містом і селом тощо) узагальнено й обґрунтовано найсуттєвіші етапи становлення теорії муніципального управління, що дало змогу з’ясувати основні засади та проблеми теорії і методології муніципального управління в умовах посткомуністичної трансформації. В узагальненому вигляді їх можна згрупувати таким чином:

            “стартові” соціально-економічні можливості розвитку більшості територіальних громад великих міст в Україні можна оцінити як помірно оптимістичні;

            для управління сучасним містом надзвичайно актуальним є як ефективне управління процесами, що повторюються (циклічно чи лінійно), тобто управління функціонуванням, так і управління структурою (розвитком) міста. Це є принциповим методологічним положенням, оскільки воно торкається конструктивного вирішення проблем соціокультурного зростання міста, доведення його до стану стійкого розвитку в умовах змінних пріоритетів (потреб, інтересів);

            центр ваги в управлінні великим містом переноситься з економічної доцільності у функціонуванні та розвитку, що переважає, на соціально-екологічну з відповідними зміщенням акцентів інвестиційно-інноваційної політики;

            ринкові механізми як дійові інструменти розв’язання основних суперечностей великого міста є обмеженими, оскільки ринок так чи інакше прагне перетворити на товар усі загальноміські сфери, проте серед них переважають, як відомо, соціальна та екологічна, що мають високу суспільну, але низьку комерційну значущість. Таким чином, орієнтація виключно на ринкові механізми у вирішенні усіх міських проблем приречена на невдачу.

У другому розділі – “Індустріальний мегаполіс як управлінська система” – досліджуються специфічні особливості великого міста як системного об’єкта управління, аналізуються його структурно-функціональні характеристики, обґрунтовується низка проблем, властивих українським індустріально розвиненим великим містам, визначаються типологічні, найпоширеніші у світі моделі муніципального менеджменту, переваги і недоліки організаційних моделей муніципального управління, порушується проблема розмежування функцій і повноважень між органами державного управління і муніципального самоврядування та пропонуються шляхи її розв’язання.

Прискорення науково-технічного прогресу в другій половині ХХ ст. стимулює якісні зміни внутрішніх складових більшості містосистем світу та швидке підвищення їх значущості (сьогодні населення міст досягає понад 50% від усього населення планети). Міста стали головною ареною суспільного розвитку, утворили своєрідний цивілізаційний феномен, характерний для новітньої інформаційної стадії розвитку суспільства, – сучасні мегаполіси.

Однак стартові умови розвитку українських міст, що стали особливо актуальними за часів незалежності України, виявилися принципово іншими, ніж у “ринковому” світі. В умовах соціалістичної “мобілізаційної” економіки недалекого минулого міста виникали паралельно зі створенням нових підприємств, галузевим розвитком господарського комплексу СРСР. Сфера управління життєдіяльністю міста позбувалися власних основ і механізмів управління (впроваджувалося централізоване галузеве планування), в арсеналі соціально-політичних наук були відсутні розробки основоположних принципів і рекомендацій щодо управління об’єктами складної соціально-економічної природи – великими містами, за всі роки радянської влади не прийнято жодного правового акта стосовно розвитку містосистем.