Інституційна взаємодія народовладдя та органів державної влади у виборах



Название:
Інституційна взаємодія народовладдя та органів державної влади у виборах
Альтернативное Название: Институционное взаимодействие народовластия и органов государственной власти в выборах
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, окреслюється зв’язок з науковими програмами, планами і темами установи, визначаються мета й завдання, подається загальна характеристика методів дослідження, формулюється наукова новизна, встановлюється науково-практичне значення результатів дослідження і наводяться відомості про їх апробацію.


Перший розділ – “Теоретико-методологічні засади інституційної взаємодії народовладдя та державних органів влади у виборах” – містить аналіз державної влади, держави та органів державної влади як фундаментальної соціальної реальності. Державно-управлінська природа походження держави внаслідок укладання суспільного договору знайшла своє логічне продовження в розгляді механізмів здійснення суспільного договору. Визначено, що способом реалізації суспільного договору, в ході якої відбувається інституціоналізація держави, є протовибори.


Сучасне розуміння виборів ґрунтується на міжнародному визнанні того факту, що державна влада є надбанням усього народу. Таке положення, разом із визнанням інших невід’ємних прав людини, є наріжним каменем теорії суспільного договору та всієї сучасної світової демократії. Природне право народу на владу здійснюється в конкретних формах народовладдя шляхом вибору тієї чи іншої політичної програми як курсу подальшого державотворення, персонального складу того чи іншого органу державної влади. При цьому вибори спираються на відповідні організаційно-правові засади та процедури передачі владних повноважень від громадянина до представницького органу публічної влади. Таким чином, визначається що вибори – це:


– державотворча функція суспільства та інститут безпосередньої демократії, джерело легітимності влади, за допомогою якого відбувається інституціювання органів державної влади;


– механізм делегування народом своїх владних повноважень обраним представникам та контролю за органами державної влади;


– інститут виявлення та формування політичних лідерів.


З’ясовано, що однією з необхідних та обов’язкових властивостей державної влади є адміністративний ресурс як форма існування влади. Адміністративний ресурс можна визначити як владнотворчий, інструментальний, силовий, політичний засіб, за допомогою якого органи державної влади здійснюють вплив на підлеглих, громадян і суспільство в цілому з метою досягнення певних поставлених цілей і завдань. Він може бути як легітимним, позитивним, так і нелегітимним, негативним. Його слід розглядати в широкому, вузькому та власному значенні.


В умовах України використання адміністративного ресурсу в широкому розумінні є позитивним і передбачає формування демократичного владного іміджу, відповідної ідеології державності, патріотизму, національної гідності як перед населенням країни, так і в світовому просторі.  Адміністративний ресурс у власному розумінні має перебувати під дієвим політичним контролем суспільства в чітко окреслених для номенклатурної бюрократії умовах його спрямування виключно на виконання безпосередніх функцій з надання державно-управлінських послуг. Адміністративний ресурс у вузькому розумінні як виборча технологія є негативним явищем і має бути подоланим з розвитком політичної культури суспільства.


Для визначення шляхів державотворчого розвитку в дисертації проведено аналіз сучасних теорій народовладдя, на підставі яких запропоновано відповідні виборчі моделі демократичного державотворення.


Зокрема, елітарна модель розглядає вибори виключно як інститут відбору політичної еліти, а народовладдя при цьому виконує суто технічну функцію. Головними вимогами цієї моделі до державного управління є закріплення мажоритарної виборчої системи, формування вертикалі виконавчої влади “під лідера”, певної корпоративізації державного управління.


Партійно-плебісцитарна модель вимагає пропорційної системи виборів, виключної ролі партій у формування як урядових структур (коаліційний або суто партійних урядів), так і структур місцевого самоврядування.


Поліархічна модель передбачає створення такої системи державного управління, за якої мають успішно функціонувати соціально-політичні інститути, спрямовані на повну демократизацію державного управління, свободу слова та альтернативність джерел інформації. На діяльність органів державної влади визначальний вплив мають численні громадські формування, що вимагає вдосконалення системи територіальної організації влади, перерозподілу повноважень владних органів таким чином, щоб державне управління максимально наблизилося до людей.


Партіципаторна модель вимагає стимулювання розвитку інституцій громадянського суспільства, широкого залучення громадян до державного управління, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади, запровадження реальної відповідальності посадових осіб та державних структур перед виборцями за виконання своїх повноважень, розбудови державного механізму на принципах децентралізації та деконцентрації влади, широкого розвитку місцевого самоуправління.


Проведений аналіз доводить, що в Україні існують певні елементи вказаних моделей, але в цілому за демократичними критеріями наша держава є “демократією на шляху становлення” (або за критеріями Меркеля та Круасана – “дефектною демократією”). Тому нагальним питанням державотворення має бути подолання цієї “дефектності” через обрання державою партіципаторної виборчої моделі демократичного державотворення


У другому розділі – “Аналіз взаємодії органів державної влади та виборів в існуючій системі народовладдя в Україні” – визначається, що інституційна взаємодія народовладдя та органів державної влади обумовлена системною характеристикою виборів як виду установчої влади народу, а  вплив виборів на державне управління є одним із основних суспільних законів, що обумовлює характер державної влади, структуру  партійних систем, представництво інтересів виборців у виборних органах.


Запропоновано розглядати форми інституційного взаємозв’язку  народовладдя та органів державної влади у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні мова має  йти про систему відносин, що складаються між інститутами народовладдя та конкретними державними органами. Широке розуміння передбачає розгляд не тільки (і не стільки) безпосереднього впливу виборчої кампанії на формування та функціонування певних органів державної влади, але й всіх форм опосередкованого впливу інституту виборів на державу в ході реалізації державотворчої функції виборів.


У процесі дослідження проведено класифікацію форм взаємодії інститутів народовладдя та держави за наступними критеріями: інституційним (система відносин, що складаються між інститутами народовладдя та конкретними державними органами – інститутом Президентства, законодавчою, виконавчою та судовою владами, спеціальними органи державної влади (Центральна Виборча Комісія); структурно-функціональним (парадигмальна, юридично-правова, інституційна, організаційна, імперативна, методична, політико-просвітницька, інформаційна, процедурно-регулятивна форми) та поетапним, що розглядає форми взаємодії на кожному з етапів виборчого процесу.


Спираючись на сучасні дослідження політичних систем суспільства в дисертації відзначається існування безпосереднього зв’язку між виборчою системою, що застосовується в тій чи іншій країні, та її органами державного управління. При цьому вплив виборчих систем на створення, структурування та функціонування центральних органів державної влади найбільш характерно проявляється в чотирьох комбінаціях: парламентська форма правління з мажоритарною системою (варіант, що забезпечує існування сильного уряду), президентська форма правління та мажоритарна виборча система (передбачає слабкість партій та сильну виконавчу владу), парламентська форма правління з використанням пропорційної виборчої системи (найчастіше приводить до влади коаліційні уряди), та комбінація президентської моделі й пропорційної системи виборів (найменш стабільна у політичному плані). 


У дисертації проведено історичний аналіз виборчого законодавства в Україні та зроблено  висновок, що його становлення й розвиток проходили в умовах трансформаційних перетворень. А це, у свою чергу, обумовило непослідовність, нестабільність, залежність від коливання політичних інтересів, об’єктивних та суб’єктивних факторів. Визначено, що характерною рисою еволюції виборчого законодавства є поступовий перехід від суто мажоритарної виборчої системи до змішаної та суто пропорційної. Розвиток виборчого законодавства відбувався шляхом всебічної демократизації та забезпечення виборчих прав громадян, більш чіткого і детального регулювання всіх стадій виборчого процесу, поступового зростання ролі політичних партій у виборчому процесі, гарантованої та врегульованої виборчим законодавством.


Наголошено, що попри всі недосконалості, характерні трансформаційному етапу державотворення, в Україні створено систему комплексного інституту виборчого законодавства. Цю систему складають п’ять  груп законодавчих актів, за допомогою яких держава регулює виборчий процес: Конституція України; спеціальні номінальні закони України; нормативно-правові акти конституційного законодавства України;  галузеві нормативні акти, що регулюють певні процедури виборчого процесу та інститути виборчого права (адміністративні, трудові, житлові, кримінальні тощо), а також міжнародні політико-правові документи з питань виборчого права.


У дослідженні проведено аналіз практики використання адміністративного ресурсу у виборчому процесі. На підставі аналізу визначено, що порушення в Україні виборчих прав та свобод і неефективний їх судовий захист внаслідок застосування адміністративного ресурсу під час виборів є головним чинником дефектності української демократії. Хоча реальний вплив адмінресурсу на результати голосування не такий вже й значний,  головна загроза його використання полягає в масштабах негативного впливу на суспільну свідомість. Це призводить до дискредитації в очах суспільства як безпосередніх форм здійснення демократії, так і обраного політичного курсу, посилення соціальної та політичної індиферентності, відчуження народу від влади, посилення авторитарних тенденцій в державному управлінні. Зазначено, що головними стратегічними чинниками, здатними усунути негативні явища у виборчому процесі є подальша політична структуризація суспільства, залучення населення до державного управління та розвиток політичної культури всього суспільства.


 У третьому розділі – “Соціально-практичний досвід державотворення та шляхи його вдосконалення в Україні” – досліджується сучасний стан та перспективи розвитку виборчого процесу в Україні. Визначено, що фундаментальною якісною ознакою владосубєктності народу як головного носія влади в державі виступає рівень його політичної культури. Саме політична культура народу вирішальною мірою обумовлює характер народовладдя, результативність виборів та персональний склад органів державної влади, сприяє їх функціонуванню, закладає підґрунтя їх стабільності.  З’ясовано, що загальний процес демократизації в перехідних суспільствах складається не з одного, а з двох послідовних переходів, перший з яких веде до формування демократичних інститутів, а другий – до вкорінення демократичних цінностей в політичній культурі, що забезпечує ефективне функціонування демократичного режиму. При цьому відсутність відповідного рівня політичної культури суспільства може призвести до  неможливості завершити демократичні реформи.


Зазначено, що складовими політичної стабільності демократичних систем є політична участь та політична обізнаність громадян, відкритість, прозорість і готовність до діалогу органів державної влади. Одним з найважливіших чинників стабільності демократичного ладу є соціальна довіра, яка виступає необхідною передумовою солідаризації, формування мережі асоціацій, об’єднань, які створюються на добровільних засадах і сприяють активізації залученості громадян до державного управління. Без довіри, базованої на спільних інтересах і цінностях, неможливо впровадити ефективну комунікацію між суспільством і владою.


З’ясовано, що в Україні характерним є нижчий рівень довіри громадян до центральних органів державної влади та більш високий рівень – до місцевих виконавчих органів. Зазначено, що найвищу соціальну довіру мають місцева влада та політичні лідери Луганської області. Це певним чином пояснюється тим, що в Луганській області філіалом кафедри державної політики ХарРІ УАДУ (за участю автора дисертації) на замовлення облдержадміністрації у 2002 р. було розроблено цільову програму “Діалог”, що одним з своїх найголовніших завдань поставила підвищення політичної культури взаємодії органів місцевої влади з населенням. Ця програма може розглядатися як певний прообраз нової філософії української влади, філософії демократичної політичної культури. Наголошено, що в основу програми покладено принцип регіонального партнерства владних структур з населенням. Центральними складовими “Діалогу” є політична просвіта громадян та їх поінформованість про дії та рішення влади з різноманітних питань суспільно-політичного життя регіону, залучення до публічного обговорення нагальних проблем інституцій громадянського суспільства та запровадження толерантності в пошуках шляхів їх вирішення. У рамках таких механізмів виборчі перегони перетворюються на об’єктивний процес свідомого вибору переваг на плюралістичних засадах.


Тому цілком закономірним стало запровадження на Луганщині принципово нової виборчої технології “Соціальних договорів” (одним з розробників якої був автор дисертації), котра на парламентських виборах 2002 р. продемонструвала високу ефективність нової діалогової філософії  луганської влади. Запропонована технологія ґрунтується на розумінні сучасних демократичних виборів як конкретної технологічної форми соціального діалогу між громадянами та їх угрупованнями, в ході якого укладається умовний договір між громадянами та державою (уособленою виборними посадовцями та органами державної влади), забезпечується консолідація суспільних інтересів навколо політичних суб’єктів, здатних ефективно використовувати владний потенціал.


Наголошено, що використання соціального договору в цьому сенсі демократизує виборчий процес та перетворює представницькі органи влади на відкрите демократичне утворення, підзвітне й підпорядковане суспільству. Визначено, що соціальний договір як виборча технологія приводить до нового, більш цивілізованого рівня взаємовідносин між органами державної влади та електоратом, закріплення в політичній системі толерантних демократичних виборів, в ході яких народ обиратиме найбільш достойних виразників електоральних інтересів.


 


Серед головних напрямків подальшого вдосконалення виборчого процесу та виборчих владних відносин в Україні виділені: вдосконалення політичної системи, яке полягає у здійсненні політичної реформи та реформи територіальної організації влади в Україні; законодавче вдосконалення на основі забезпечення найповнішої відповідності українського виборчого законодавства міжнародним нормам і стандартам; вдосконалення системи владних відносин через запровадження нової демократичної політичної культури, в якій замість подавлення громадської думки державною адміністративною машиною встановлюється толерантний діалог, а замість нав’язування владної волі відбувається пошук компромісів з метою запровадження реального народовладдя.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины