ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ КУЛЬТУРИ: СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами й темами, визначається мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна, практичне значення та апробація отриманих результатів.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження державної політики у сфері культури”- аналізуються основні концептуальні підходи до визначення сутності поняття “культура” як суспільного феномена, що викладені в наукових працях вітчизняних і зарубіжних учених, обгрунтовується зміст поняття “культура” як об’єкта державного управління, наводиться огляд наукових праць, пов’язаних із тематикою дисертації, визначаються основні напрями сучасних наукових досліджень окресленої проблеми.

Важливе значення для розуміння культури як суспільного феномена, її місця і ролі в житті суспільства мають концептуальні підходи до визначення її сутності, що викладені в працях вітчизняних і зарубіжних учених: В.П.Андрущенка, А.І.Арнольдова, Є.К.Бистрицького, О.В.Боголюбової, М.В.Гончаренка, І.М.Дзюби, Б.С.Єрасова, М.С.Кагана, Л.Н.Когана, Л.Кассірера, А.Кребера, К.Леві-Строса, Ю.М.Лотмана, М.І.Михальченка, Е.С.Маркаряна, В.М.Межуєва, Е.В.Соколова, О.К.Уледова, В.І.Шинкарука та інших.

Відзначено, що у працях вітчизняних і зарубіжних учених радянського періоду зустрічаються різні методологічні підходи до визначення сутності поняття культура. Прихильники аксіологічного підходу А.І.Арнольдов, О.В.Боголюбова, М.В.Гончаренко та інші визначають культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною в процесі суспільно-історичної практики. У працях Е.А.Баллера, В.А.Давидовича, Ю.А.Жданова, М.С.Кагана, Л.Н.Когана, Е.С.Маркаряна, В.М.Межуєва, Н.С.Злобіна, Е.В.Соколова, В.І.Шинкарука та інших культура пов’язується з творчою діяльністю людей, результатами цієї діяльності, включаючи й технології її здійснення. Ю.М.Лотман розглядає культуру як знакову, семантичну систему, форму спілкування між людьми. М.Я.Ковальзон вважає, що культура є показником рівня розвитку людини. На думку О.К.Уледова, М.П.Кіма, культура є являє собою якісну характеристику розвитку суспільства й людини.

Підкреслюючи вагомий внесок учених радянського періоду у вивчення сутності культури, автор наголошує на тому, що в основу досліджень зазначених учених покладено заідеологізований марксистсько-ленінський підхід, згідно з яким провідну роль у розвитку суспільства відіграє не культура, а матеріальне виробництво, що привело до однобічного розуміння багатьох аспектів культури, спотвореного уявлення про її функції й відведення їй другорядної ролі в житті суспільства.

Зарубіжні дослідники: А.Кребер, Л.Кассірер, К.Леві-Стросс, Е.Тейлор, А.Швейцер та інші, визначаючи сутність поняття “культура”, віддадають перевагу її духовній стороні. Зазначений підхід базується на переконанні, що культура відіграє провідну роль у житті суспільства, забезпечує його цілісність, функціонування та розвиток, суттєво впливає на інші сфери суспільного життя.

На основі джерелознавчого аналізу автором доведено, що культура є особливою, окремою сферою суспільства, але специфіка цієї сфери полягає в тому, що вона існує й виявляється в інших суспільних сферах. У дисертації з багатьох визначень культури перевага віддається тим, у яких у повному обсязі виражений гуманістичний аспект, що передбачає участь людей у якісній зміні умов свого життя, формування особистості засобами культури, максимально повну її реалізацію.

Доведено, що об’єктом державного управління виступає сфера культури, яка забезпечує створення, збереження, поширення і засвоєння духовних і культурних цінностей, що становлять культурний здобуток людини й суспільства. Саме ця сфера потребує певного регулювання, підтримки та проведення відповідної політики з боку держави, тоді як творча діяльність, якщо вона не суперечить загальнолюдським цінностям, нормам суспільної моралі, має здійснюватися вільно, без будь-якої регламентації.

У цьому розділі аналізуються результати досліджень вітчизняних і зарубіжних учених стосовно сутності, завдань, шляхів реалізації державної політики у сфері культури. В наукових працях учених радянського періоду відображені заідеологізовані, упереджені методологічні підходи до визначення сутності державної політики у сфері культури. На підставі аналізу досліджень М.В.Гончаренка, І.А.Столярова, В.Б.Чурбанова, О.К.Уледова та інших учених зроблено висновок, що державна політика у сфері культури в зазначений період у цілому розглядалася однобічно, крізь призму керівництва з боку комуністичної партії, яка монополізувала управління політичною і духовною сферами життя суспільства. Головним завданням державної політики у сфері культури в цей час було виховання “нової” радянської людини, створення соціалістичної культури, при цьому сама людина розглядалася не як активний суб’єкт, а як об’єкт політики. Для реалізації державної політики існувала потужна інфраструктура культури, але вона переважно обслуговувала ідеологічні потреби влади, а не задовольняла потреби народу. Державне управління культурою в умовах тоталітарної системи здійснювалося командно-адміністративними методами. Зроблено висновок, що в радянський період державна політика у сфері культури існувала не як об’єктивна реальність, а як ідеологічна заданість. І реалізувалася вона передусім в інтересах держави, її структур та соціальних інститутів.

Показано значний внесок вітчизняних і зарубіжних науковців у дослідження сучасної державної політики у сфері культури. Серед них заслуговують на увагу праці О.В.Богачової, О.А.Гриценка, В.М.Даниленка, І.М.Дзюби, В.С.Жидкова, М.Г.Жулинського, С.І.Здіорука, Г.І.Онуфрієнко, Б.О.Парахонського, О.М.Семашка та інших. Автори згаданих праць висвітлюють окремі аспекти функціонування культурної сфери в період трансформацій українського суспільства, напрями і моделі державної політики у зазначеній сфері. На підставі аналізу наукових праць, матеріалів міжнародних наукових конгресів і конференцій визначено сутність і основні завдання державної політики у сфері культури в сучасних умовах. Ця політика являє собою діяльність держави, спрямовану на максимально можливе забезпечення основної ролі культури в розвитку і самореалізації сутнісних сил людини, збереження національної самобутності народів, утвердження їх гідності. Проводячи власну політику у сфері культури, держава через систему відповідних органів визначає її мету, пріоритети, завдання, прогнозує розвиток подій і ситуацій, програмує дії суб’єктів управління, враховуючи існуючі умови й можливості, визначає вибір механізмів, форм і методів вирішення перспективних і поточних завдань, коригує їх в разі потреби, оцінює результати, забезпечує моніторинг. Державна політика у сфері культури залежить від історичних, суспільно-політичних, економічних, етнокультурних особливостей розвитку держави та певного етапу її існування. Вона має спиратися на історико-культурні традиції як країни, так і її реґіонів, враховуючи існуючу соціокультурну ситуацію. Основні завдання державної політики у сфері культури полягають у забезпеченні організаційно-управлінських, правових, фінансово-економічних умов для створення, збереження та поширення культурних цінностей у суспільстві з метою максимального задоволення культурних запитів різних суспільних груп; прав громадян у сфері культури; спадкоємності культурного розвитку; збереження єдиного культурного простору; створення умов для вільного функціонування і розвитку всіх існуючих на території країни національних культур, включаючи й культуру національних меншин.

На основі аналізу нормативно-правових документів незалежної української держави щодо культурної сфери зроблено висновок, що в державному управлінні правомірніше використовувати поняття “державна політика у сфері культури”, а не поняття “державна культурна політика”, оскільки воно більш точно відповідає розумінню культури як об’єкта державного управління й ролі держави в підтримці культурної сфери.

У висновках до розділу зазначено, що розглянуті теоретичні розробки вчених стосуються окремих аспектів даної проблематики і лише певною мірою розкривають її зміст. Здобувачем визначені найважливіші напрями вирішення проблеми, що потребують наукового дослідження.

У другому розділі - “Стан культурної сфери та особливості здійснення державної політики у сфері культури в сучасних умовах” - досліджується сучасна соціокультурна ситуація в Україні, визначаються провідні тенденції її розвитку, обгрунтовуються суперечності реалізації державної політики у сфері культури, з’ясовуються проблеми функціонування цієї сфери в сучасних умовах.

Грунтовний аналіз фактологічного матеріалу, результатів соціологічного дослідження, нормативно-правових документів, літературних джерел дав змогу виявити основні тенденції розвитку сучасної соціокультурної ситуації в суспільстві: деідеологізація культури; свобода творчої діяльності; поглиблення інтеграції вітчизняної культури в європейський і світовий культурний простір; зменшення участі держави в підтримці культурної сфери в нових ринково-економічних умовах; погіршення матеріального стану закладів, установ, організацій культури; збільшення розриву в рівні культурного розвитку між окремими регіонами держави; поширення масової культури низької якості; комерціалізація культури і мистецтва тощо.

Виокремлено й обгрунтовано основні суперечності реалізації державної політики у сфері культури в сучасних умовах, зокрема: невідповідність проголошених цілей державної політики у сфері культури сучасним тенденціям культурного розвитку суспільства, засобів, існуючих механізмів реалізації державної політики поставленим цілям і завданням; неадекватність організаційно-управлінської діяльності органів влади потребам культурного розвитку. У роботі окреслені проблеми функціонування культурної сфери: недостатнє фінансування та неефективне використання бюджетних ресурсів; невідповідність матеріально-технічної бази більшості установ, закладів культури вимогам часу та потребам населення, низька якість культурних послуг, що надаються ними; обмеження доступу населення до культурно-мистецьких цінностей; недостатня підтримка культури на селі; незначна участь громадськості у прийнятті управлінських рішень у сфері культури; відсутність системи стимулів та нерозробленість правової політики щодо залучення інвестицій та коштів благодійників і меценатів; роз’єднаність інформаційного та культурного простору; відсутність всебічного аналізу культурної діяльності та системи оцінювання її результатів; низький рівень оплати праці працівників культури та соціального захисту митців.

У розділі розкриваються суттєві характеристики системи фінансового забезпечення сфери культури та чинної нормативно-правової бази як регулятора дії відповідних фінансових механізмів. Розглянуто функціонування бюджетного і позабюджетного механізмів фінансування культури. Автор аналізує підходи, принципи, методи і форми бюджетного фінансування зазначеної сфери в сучасних умовах, нормативно-правові акти, які регулюють відповідні фінансові механізми. На основі аналізу статистичного матеріалу зроблено висновок, що на сьогодні в державі фінансування видатків на культуру здійснюється за “залишковим принципом”. Вказана тенденція зумовлює значне погіршення матеріально-технічного стану закладів культури і унеможливлює надання ними якісних культурних послуг, які відповідають потребам громадян. Погіршується система безкоштовного обслуговування основної маси населення, безкоштовні послуги замінюються на платні, що суттєво знижує можливості надання цих послуг малозабезпеченим верствам населення. Крім того, розкриваються й інші проблеми бюджетного фінансування культурної сфери в сучасних умовах: низька ефективність використання бюджетних ресурсів, нерозвиненість форм фінансування, недосконалість нормативно-правової бази, яка забезпечує функціонування бюджетного механізму. Зазначається, що сучасна нормативно-правова база не врегульовує питання фінансової підтримки недержавних закладів і підприємств культури, що значно обмежує їх участь у реалізації програм культурного розвитку, чітко не визначає обсяги асигнувань на культуру з місцевих бюджетів і не передбачає розподілу відповідальності за її фінансове забезпечення між загальнодержавним і місцевими бюджетами. Зроблено висновок, що існуючий механізм бюджетного фінансування культурної сфери, хоча і зазнає певної трансформації, потребує значного вдосконалення.

Велика увага приділена аналізу нормативно-правового забезпечення функціонування позабюджетного механізму фінансування культурної сфери. Підкреслюється, що чинні закони, нормативно-правові акти стосовно регулювання позабюджетних надходжень здебільшого є недосконалими й внутрішньо суперечливими, фактично не передбачають пільгових умов оподаткування для пожертвувачів - спонсорів, меценатів, не заохочують їх до благодійної діяльності. Відсутні пільгові механізми отримання додаткових надходжень від надання платних послуг населенню закладами культури, заснованими на комунальній формі власності, не відрегульовані механізми зустрічного фінансування культурної сфери. За таких умов втрачаються значні можливості залучення громадських структур до розв’язання фінансових проблем реалізації державної політики у сфері культури.

У дисертаційному дослідженні розглядається досвід зарубіжних країн, зокрема Великої Британії, Італії, США, Франції стосовно фінансування культурної сфери й можливість застосування його в Україні. Визначено першочергові заходи державного управління щодо вдосконалення фінансових механізмів реалізації державної політики у сфері культури, основними з яких є такі: формування цілеспрямованої бюджетної політики, якою передбачається довгостроковий розвиток і підтримка культурної сфери, визначаються пріоритети бюджетного фінансування, розподіл відповідальності між державним і місцевими бюджетами за її фінансове забезпечення; запровадження програмно-цільового методу складання бюджету; розроблення системи заходів щодо посилення контролю за використанням бюджетних коштів; удосконалення і урізноманітнення форм бюджетного фінансування; створення нормативно-правової бази щодо забезпечення позабюджетного фінансування культури.

Автором всебічно охарактеризовано повноваження та основні напрями діяльності органів державної влади і управління у сфері культури як загальної, так і галузевої компетенції - Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства культури і мистецтв України, інших центральних органів, управлінь і відділів культури обласних і районних державних адміністрацій. Наголошується на тому, що відсутність стабільності, системності в законотворчій діяльності Верховної Ради України у сфері культури перешкоджає створенню цілісної законодавчої бази розвитку вітчизняної культури, унеможливлює впровадження оптимальних засобів і механізмів реалізації державної політики в цій сфері, що призводить до подальшого поглиблення кризових явищ, посилення негативних тенденцій в культурному розвитку суспільства, позначається на його духовному стані. Зроблено висновок, що на сьогодні здійснюється реорганізація системи державного управління у сфері культури, пошук нових форм і методів роботи, накопичений певний позитивний досвід. Разом з тим управлінська діяльність органів державної влади і управління в цілому є непослідовною, неадекватною сучасним вимогам культурного розвитку, мало сприяє забезпеченню культурних прав і задоволенню запитів громадян. Це пояснюється відсутністю досвіду роботи в нових ринкових умовах, зокрема складністю поєднання адміністративних методів з ринковими механізмами у здійсненні державного управління, не досить активною співпрацею між центром і регіонами, слабким зворотним зв’язком між органами державного управління і громадськістю, обмеженою участю громадських структур у прийнятті управлінських рішень, недостатнім кадровим забезпеченням сфери культури тощо. Зроблено висновок про необхідність реформування державного управління у цій сфері з метою досягнення відповідності управлінської діяльності вимогам сучасної соціокультурної ситуації.

Третій розділ - “Основні напрями оптимізації державної політики у сфері культури” - присвячений визначенню адекватних механізмів реалізації державної політики в зазначеній сфері в сучасних умовах, напрямів реформування державного управління у сфері культури в умовах реалізації адміністративної реформи в Україні.

Пропонується застосування програмно-цільового підходу до реалізації державної політики у сфері культури як одного із засобів її оптимізації. Це передбачає розробку і здійснення цільових програм культурного розвитку і є ефективним механізмом реалізації державної політики у зазначеній сфері в умовах жорсткої обмеженості ресурсів. На прикладі розробки проекту Державної програми розвитку національної кіноіндустрії на період до 2005 р. обгрунтовується принципово новий підхід до розробки і реалізації цільових програм культурного розвитку, що базується на залученні до цього процесу всіх учасників програми - розробників, виконавців й адресатів. Здобувач доводить, що поєднання зусиль усіх зацікавлених сторін у процесі розробки й здійснення програми сприятиме врахуванню й задоволенню культурних інтересів усіх суб’єктів культурної діяльності, значно посилюватиме обгрунтованість управлінських рішень, уможливлюватиме альтернативні шляхи розв’язання соціокультурних проблем і вибір оптимального варіанта реалізації державної політики у сфері культури.

Визначено напрями реформування державного управління у сфері культури в умовах реалізації адміністративної реформи в Україні. Це, передусім, децентралізація управління, що передбачає чітке розмежування управлінських функцій між центральними, регіональними і місцевими органами державної влади і управління за умови надання більших можливостей щодо формування і здійснення політики у сфері культури всім суб’єктам культурно-мистецького життя на регіональному і місцевому рівнях і визнання цих рівнів головними, такими, на яких регулюється культурне життя. Наголошується на тому, що децентралізація державного управління у сфері культури має здійснюватися на основі послідовної демократизації всієї системи управління. У зв’язку з цим видається доцільним систему державного управління у сфері культури замінити на громадсько-державне управління, в якому головну роль відіграватиме громадськість: громадські, недержавні організації - творчі спілки, фонди, асоціації діячів мистецтв, національно-культурних центрів тощо. В такій моделі управління громадським структурам належатиме пріоритет у розробці державної політики і прийнятті управлінських рішень, а органи державної влади і управління залишатимуться виконавцями рішень, прийнятих демократичним шляхом. Відзначається, що суттєвою перевагою громадсько-державного управління у сфері культури є залучення до управлінської діяльності максимальної кількості громадян, підвищення зацікавленості суспільства в проблемах розвитку культурної сфери, сприяння реалізації конституційного права особистості на участь у державному управлінні, що значно прискорює його демократизацію.

Водночас обгрунтовується, що найближчою перспективою для системи державного управління у сфері культури в Україні передбачається максимальне впровадження елементів державно-громадського управління. У такій моделі управління важливу роль мають відігравати органи державної влади і управління, які покликані ініціювати співпрацю з громадськістю щодо формування і реалізації державної політики у сфері культури і перетворити її на плідне партнерство. Таке твердження особливо актуальне в сучасних умовах. Підкреслюється, що українська громадськість поки що не є рівноцінним партнером для державних структур і найближчим часом буде неспроможна виконувати таку функцію. Це зумовлюється слабкою розвиненістю громадських структур, “третього сектора” в Україні, відсутністю нормативно-правової бази, яка б регламентувала діяльність громадсько-державних структур у сфері культури, недостатністю подібного досвіду роботи, недовірою громадян до органів влади, що значно обмежує участь громадськості в управлінських процесах. І тільки поступово, в процесі набуття досвіду співпраці державними і громадськими структурами, поглиблення демократизації управління у сфері культури стане можливою трансформація державно-громадської моделі управління у громадсько-державну.

Упровадження державно-громадської моделі управління передбачає, що питання формування і здійснення державної політики у сфері культури, а також регіональної культурної політики доцільно передати сформованим демократичним шляхом державно-громадським органам управління на всіх рівнях. У них громадську частину становлять представники різних суб’єктів культурного життя, незалежні від державних структур, які на громадських засадах здійснюють управлінську діяльність. Державну частину такого управлінського органу утворюють державні службовці, які виконують прийняті ним рішення.