| Краткое содержание: | У вступі обгрунтовано актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання і гіпотезу дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення, апробацію та впровадження результатів дослідження.
У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження політичних виборів” – аналізується стан досліджуваної проблеми. Зокрема, визначено й охарактеризовано політичні вибори як наукове поняття й соціально-управлінське явище, визначено місце і роль держави та державного управління в процесі їх становлення, проаналізовано наукові праці, що мають безпосереднє відношення до даної проблематики. Дається аналіз основних наукових методів дослідження, що сприяли досягненню поставленої мети й завдань. Для з’ясування сутності політичних виборів досліджується їх історична генеза, принципи й правила за умови дотримання яких вибори виконують свої соціальні функції.
У контексті даного дослідження політичні вибори розглядаються як процес завоювання, оновлення або підтвердження повноважень на певний визначений термін представницьких органів влади, що відбувається в правових межах визначених конституцією і законами; соціальна технологія демократичного суспільства, що сприяє легітимації і стабілізації політичної системи; механізм участі громадян в управлінні державою.
З’ясовано, що проблеми функціонування й розвитку представницької демократії аналізувались у працях Платона, Арістотеля, Д.Локка, Ш.Монтеск’є, Н.Макіавеллі, І.Бентама, Д.Міла, А.Дайсі, Ж.-Ж.Руссо, Е.Сієса, М.Вебера, М.Дюверже, Д.Сарторі та інших.
Дослідженню різних аспектів виборчих процесів присвячені роботи російських дослідників, зокрема В.Амеліна, Г.Атаманчука, К.Гаджиєва, Г.Голосова, О.Єгорової-Гантман, А.Ковлера, Д.Левчика, В.Маклакова, А.Максимова, А.Панаріна, І.Патрушева, С.Устименка, Н.Федоркіна, А.Цуладзе та інших.
В Україні наукові підходи щодо шляхів становлення виборчої системи, удосконалення виборчого законодавства розвивають учені В.Авер’янов, В.Бабкін, В.Журавський, І.Курас, С.Ківалов, В.Медведчук, Н.Нижник, М.Орзіх, В.Погорілко, М.Рибачук, Ф.Рудич, М.Ставнійчук, В.Тодика, В.Цвєтков, В.Шаповал, Ю.Шемшученко та інші.
Окремі методологічні проблеми вдосконалення проведення політичних виборів розглядались у працях Б.Андресюка, А.Білоуса, В.Бондаренка, І.Варзаря, Д.Видріна, Б.Гаєвського, М.Головатого, В.Кременя, В.Литвина, М.Мельника, М.Пірен, В.Ребкала, С.Рябова, В.Троня, Л.Шкляра, В.Яцуби та інших.
Значна кількість робіт Г.Почепцова присвячено теорії і практиці комунікації, управління громадською думкою, іміджології, виборчим технологіям.
Вагомим науковим внеском у реформування державної влади, державного управління й становлення громадянського суспільства в Україні є роботи В.Бакуменка, В.Бебика, В.Князєва, В.Лугового, П.Надолішнього, Н.Нижник, О.Оболенського, А.Пойченка, В.Ребкала, І.Розпутенка, С.Чукут, В.Шамрая, Г.Щокіна та інших.
Соціологічним аспектам виборів присвячені роботи О.Вишняка, В.Королька, С.Макеєва, О.Нельги, О.Петрова, М.Погребинського, В.Полторака, В.Скуратівського, Ю.Сурміна, М.Чурилова, Ю.Яковенка та інших.
Аналізу основних історичних етапів становлення виборчої системи України присвячено роботи М.Грушевського, Д.Дорошенка, О.Субтельного, А.Слюсаренка, М.Томенка, С.Рябова та інших.
Останнім часом з’явилися роботи українських і російських учених, в яких з позицій системного підходу осмислюється й інтерпретується категоріально-політологічна основа аналізу політичних виборів. Зокрема, грунтовно розглядаються теоретичні й оцінювальні підходи до політичних виборів, їх зміст, принципи, функції та умови за яких вони виконують свої функції. Аналіз цих досліджень дає можливість для реалізації обгрунтованої методології вивчення гносеологічних і онтологічних аспектів функціонування політичних виборів у демократичних суспільствах чи тих, що здійснюють перехід до демократії.
Теоретико-методологічною основою розробки й дослідження політичних виборів є наукові методи, зокрема системний підхід, сутність якого найбільш повно розкривається через низку методів, що в сукупності і єдності складають системний підхід:
- історичний, що відповідає на питання, як, яким чином виникли політичні вибори, які етапи пройшли у своєму розвитку;
- функціональний – вказує на те, які функції виконують політичні вибори;
- структурний – розкриває внутрішню організацію процесу політичних виборів, спосіб взаємодії його складових;
- комунікаційний – розкриває зв’язок інституту політичних виборів з іншими інститутами держави й громадянського суспільства як по горизонталі, так і по вертикалі;
- системно-управлінський – визначає зміст стратегічних і тактичних управлінських рішень на основі визначення й урахування зовнішніх і внутрішніх змін, що впливають на досягнення цілей та ефективність проведення політичних виборів.
Крім того при дослідженні були застосовані інші методи:
- метод моделювання допомагає спрогнозувати можливі результати виборів, залежно від обраної виборчої системи;
- біхевіористські методики як об’єкт дослідження розглядають політичну поведінку індивідуумів при проведенні виборів в умовах конкуренції різних партій;
- застосування теорії груп щодо політичних виборів дає можливість дослідити, які групи і яким чином борються за прийняття тих чи інших законів і постанов, що регулюють і регламентують хід виборчого процесу, діяльність політичних партій тощо.
Вибори керівників, прийняття колегіальних рішень суспільного значення практикувалися в Україні з часів перших державних утворень. Виборні начала були властиві українському козацтву від самого його виникнення в XVI ст. Вплив виборчих традицій Україна відчувала також від суміжних держав, під чиїм підпорядкуванням перебували в різні часи окремі її території, зокрема Австро-Угорщини, Річі Посполитої, Російської Імперії. За часів СРСР представницькі органи, якими були Верховна Рада й ради інших рівнів, мали обмежену керівну роль. Вибори були перетворені на майже ритуальну процедуру обов’язкового засвідчення громадянами лояльного ставлення до системи. У 80 – 90-ті рр. ХХ ст. розвиток і реформування виборчої системи в Україні пройшли кілька основних етапів, що продовжуються й сьогодні. Враховуючи, що для підвищення ефективності державного управління в Україні надзвичайно важливо мати стабільний уряд, який був би підтриманий парламентською більшістю, можна прогнозувати подальшу модернізацію виборчої системи, що буде залежати від реальної розстановки політичних сил у парламенті.
Суспільна довіра в електоральному процесі – вирішальна умова вільних і чесних виборів. І саме тому демократичні вибори визначаються низкою принципів: загальності; рівного виборчого права; безпосередньості; змагальності; таємності голосування; суспільного контролю за виборами; свободи виборів і добровільної участі в них громадян; рівності можливостей у передвиборній боротьбі; обмеження терміну виборів.
Сучасний стан розвитку суспільства характеризує принципову зміну ролі політичних виборів, що пов’язується з виконанням таких функцій: реалізації народного суверенітету – як форми волевиявлення народу; створення ефективної представницької системи здатної повною мірою забезпечити інтереси громадян; проголошення й узгодження інтересів різних соціальних і політичних сил; легітимації і стабілізації політичної системи; регламентації та інституціалізації представницьких відносин; демократичного принципу формування політичної еліти; легітимації механізмів і принципів формування й функціонування інститутів державної влади; політичної активізації особистості, як умови формування суспільної довіри громадян до представницьких органів влади. Вибори втрачають ці свої функції, якщо їх проведення буде залежати від свавілля окремих осіб.
Отже, особливості сучасного розвитку політичних виборів полягають у тому, щоб на основі історичного минулого українського народу й міжнародних надбань виборчої теорії і практики створити таку виборчу систему, яка б сприяла консолідації суспільства на вирішення проблем державотворення й запобіганню конфліктів між народом і владними структурами та між різними гілками державної влади.
У другому розділі – “Сутність і особливості технологій політичних виборів” – з’ясовується зміст поняття “технологія” як механізму управління і організації суспільного життя в цілому, так і в контексті політичних виборів. Аналіз і узагальнення форми й змісту виборчих технологій, введення нових складових дозволили дисертанту розробити їх типологію. Так, залежно від використовуваної методології та інструментарію, пропонується п’ять типів виборчих технологій: конституційно-правові; організаційно-політичні; інформаційно-комунікативні; психолого-іміджмейкерські; опитувальні та інші соціологічні.
За масштабом в Україні можна розрізняти технологію:
- проведення референдуму загальнонаціонального значення;
- виборчої кампанії з виборів Президента України;
- виборчої кампанії з виборів до Верховної Ради України;
- проведення референдуму Автономної Республіки Крим;
- виборчої кампанії з виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
- виборчої кампанії з виборів депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;
- виборчої кампанії з виборів сільських, селищних, міських голів;
- проведення місцевих референдумів.
Дослідження мотивації участі у виборчій кампанії дає підстави стверджувати, що виборчі технології можна розрізняти наступним чином: мета кампанії – участь, а не перемога; мета кампанії – досягнення часткової, відносної, повної чи абсолютної перемоги.
Залежно від ступеня включеності в управлінські процеси, виборчі технології поділяються на два типи: дослідницькі виборчі технології; регулюючі виборчі технології.
Окремо можна виділити “антитехнології” або “брудні” технології, спрямовані на досягнення приватного чи швидкого результату, ігноруючи при цьому загальні й довготермінові наслідки.
У результаті аналізу практики виборчих кампаній з’ясовано, що виборча кампанія – це зусилля, що здійснюються протягом визначеного законом періоду, з метою мобілізації підтримки виборцями кандидата, партії і спрямовані на успіх у день виборів. Проаналізовано, як кандидатам об’єктивно оцінити свої можливості, зробити правильний вибір і ефективно використати ресурси, що є в розпорядженні, основними з яких визначено: час, кошти, людей, які допомагають кандидатам, і їх творчі можливості.
Дисертантом розглянуто і з’ясовано підходи до складання плану виборчої кампанії, який повинен містити три основні елементи: оцінку політичної ситуації і політичну орієнтацію; стратегію кампанії; тактику кампанії.
Системно досліджено використання адмінресурсу (вплив органів виконавчої влади й місцевого самоврядування на перебіг виборчого процесу) у виборчих кампаніях і встановлено, що він може бути позитивним і негативним.
У процесі аналізу досвіду західних країн виявлено, що на зміну класичним політичним партіям, які різняться за соціальними, класовими чи іншими ознаками ідуть групи професіоналів, які володіють сучасними механізмами формування й управління громадською думкою. Такі групи будуть формуватися потужними економічними структурами, яким необхідний контроль за інститутами влади.
Аналізуються характерні індивідуально-типологічні риси, притаманні потенційному, ідеальному й реальному кандидатам на виборні державні посади, що відповідають об’єктивному образу, певній моделі (форми, оцінок, норм, позицій), що склався у свідомості виборців, які в сукупності й складають імідж кандидата.
З’ясовано, що для визначення свого кандидата партія або група підтримки повинна здійснити наступні процедури:
- визначити образ ідеального кандидата, наявний у тих або інших цільових груп виборців;
- виробити власну уяву про ідеального кандидата, що враховує як вимоги до нього виборців, так і свої власні вимоги;
- зробити огляд потенційних кандидатів, зібрати необхідні дані й сформувати їх узагальнені образи;
- зіставити свій образ ідеального кандидата зі своїми образами потенційних кандидатів, виділити з безлічі потенційних кандидатів того, кого вона починає розглядати як реального кандидата;
- з урахуванням власного уявлення (і уявлення виборців) образу ідеального кандидата, дійсних якостей (властивостей, рис, характеристик) реального кандидата створити відповідний образ, призначений для “запуску” в електоральний процес.
На основі аналізу результатів соціологічних досліджень встановлено, що є кілька рівнів формування уявлень про образ кандидата. Перший рівень – морально-етичні якості: чесність, непідкупність, принциповість, загострене почуття справедливості, відповідальність за свої слова й учинки, сміливість і рішучість при захисті інтересів виборців. Другий рівень – компетентність, ділові якості: знання потреб виборців і загальної ситуації в країні, знання закону, здатність виділити головне й другорядне, наявність досвіду управління, уміння зрозуміло донести свої ідеї і пропозиції до виборців. Третій рівень – “пробивні здібності” кандидата: знання порядку роботи державних закладів, уходження до коридорів влади, уміння налагоджувати потрібні знайомства, цілеспрямованість і наполегливість у досягненні визначеної мети, характер лідера (уміння об’єднати й повести за собою людей). Четвертий рівень – зовнішні дані: особиста привабливість, солідність і презентабельність, вишуканість манер.
Аналіз діяльності українських політичних партій показав, що вони йдуть шляхом створення зв’язків “лідер-партія”. Це пояснюється тим, що реакція виборців на конкретних політиків, у своїй більшості, емоційна й тому більш суттєва для впливу на електорат.
Таким чином, з’ясовано, що політичні вибори як механізм демократії спираються на відповідні технології діяльності, покликані забезпечити найважливішу область взаємодії громадянського суспільства й держави – передачу владних повноважень представникам суспільства шляхом процедури виборів. У результаті цілеспрямованої політичної діяльності досягається результат: для держави – створення дієвих органів влади через процедури, окреслені в законодавстві; для суспільства – найбільш повна реалізація соціальних функцій виборів; для кандидатів – отримання в рівній боротьбі з політичними конкурентами свого права представляти інтереси жителів округу в державних органах; для виборців – реалізація свого права участі в управлінні країною, визначенні її зовнішньо- і внутрішньополітичного курсу.
У третьому розділі “Управлінські засади оптимізації політичних виборів в Україні” – з’ясовано, що роль державного управління у відношенні до політичних виборів виявляється у двох основних аспектах. По-перше, це організаційно-правове забезпечення виборчого процесу, що полягає в організації і максимальному спрощенні самого процесу й процедури виборів, прагненні зробити їх зрозумілими, прозорими й недорогими. При цьому необхідно дотриматись основних принципів і стандартів політичних виборів. А по-друге, необхідно забезпечити підвищення політико-правової культури учасників виборчого процесу. Із цією метою здійснено аналіз міжнародних норм (принципів і стандартів) демократичних виборів, що є основою національного виборчого законодавства. При цьому встановлено, що країни самі визначають: виборчу систему; структуру представницького органу; структуру й порядок виборів органів місцевого самоврядування; систему вотування при виборах представників до різних органів влади; систему контролю й міри відповідальності за порушення виборчого законодавства.
Результати аналізу світового досвіду свідчать про існування різних підходів до організації процесу виборів, зокрема урядового і його різновидів – судового, багатопартійного й експертного. Для України характерно поєднання експертного й багатопартійного підходів. Так, Верховна Рада України призначає на посаду членів Центральної виборчої комісії (ЦВК), які є визнаними фахівцями з питань організації виборчого процесу, за поданням Президента України. До складу ЦВК із правом дорадчого голосу можуть входити представники партій і виборчих блоків партій, до складу окружних і дільничних виборчих комісій обов’язково включаються представники партій (блоків) у встановленому законом порядку. З одного боку, дане поєднання сприяє прозорості виборчого процесу, а з іншого –вимагає додаткових зусиль з підготовки членів виборчих комісій.
Фінансування виборів народних депутатів України здійснюється виключно за рахунок коштів Державного бюджету України й коштів виборчих фондів партій (блоків), від яких кандидатів у депутати зареєстровано в багатомандатному окрузі; кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах. Фінансування виборів Президента України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів особистих виборчих фондів кандидатів у Президенти України. Потребує подальшого вдосконалення процедура контролю надходження й кількості використаних коштів під час виборчої кампанії.
Визначено залежність між числом зібраних підписів на підтримку претендентів на кандидатів у Президенти України під час президентських перегонів 1999 р. і кількістю незарахованих порівняно з результатами голосування. З’ясовано, що тільки за п’ятьох із п’ятнадцяти зареєстрованих кандидатів проголосувало на виборах більше виборців, ніж було зібрано підписів на їх підтримку (умовно – “реальні кандидати”; кандидати, які набрали менше голосів виборців, ніж було зібрано підписів на їх підтримку, – “просто кандидати”). Найбільша кількість незарахованих підписів у реальних кандидатів становить 16,25% (середня – 13,26%). Найменша кількість незарахованих підписів у просто кандидатів становить 23,64% (середня – 41,58%). Із цього можна зробити висновок, що кількість браку (до 20%) у процесі збору підписів, можна вважати закономірною, але якщо відсоток є більшим від зазначеної кількості, то це свідчення серйозних порушень і зловживань при зборі підписів. Враховуючи, що на виготовлення підписних листів витрачено бюджетні кошти, а ідея збору підписів, як механізм захисту від “несерйозних” кандидатів і “брудних” технологій, не спрацювала, дисертантом запропоновано альтернативою збору підписів на підтримку претендента на кандидата в Президенти України ввести грошову заставу, як ефективніший і дієвіший інструмент визначення реальних кандидатів. Це, на думку дисертанта, має оптимізувати витрати державних коштів на проведення виборів і зробить їх прозорішими й конструктивнішими.
Розглянуто специфіку державного управління і його вплив на забезпечення конституційного права громадян вільно обирати й бути обраним до представницьких органів влади. У процесі аналізу виборчих процесів з’ясовано, що виборчі закони, спосіб підрахунку голосів, правила й процедури виборчої кампанії завжди сприяють одним політикам на противагу іншим. І тому вибір на користь однієї з існуючих систем (мажоритарної, пропорційної, змішаної) не тільки зумовлює результати голосування, але й визначає ефективність роботи парламенту й уряду.
У результаті аналізу стану політичної культури в українському суспільстві на основі існуючих соціологічних досліджень встановлено, що більшість українців (65%) певною мірою цікавляться політикою, а 10% населення політика цікавить особливо. Президентські й парламентські вибори, що відбулися в Україні за роки незалежності засвідчили, що виборці орієнтуються переважно на особистість, а не на партію чи блок партій, які висунули свого кандидата. Участь населення у виборах (70-75%) є свідченням його високої політичної активності й політичної культури. Але, для 25% наших співвітчизників характерний абсентеїзм – байдуже ставлення до здійснення своїх політичних прав, одним із методів подолання якого є політико-правова просвіта громадян.
З’ясовано, що формування політико-культурних уподобань виборців має здійснюватись з урахуванням української ментальності й ураховувати наступні принципи: орієнтації на демократичну, правову державу в якій носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ; висвітлення історичних виборчих традицій нашого народу; максимальне використання можливостей самоосвіти, самовиховання; розвитку політичної діяльності громадян і забезпечення умов для активної участі у виборчому процесі; розробки загальнонаціональних проектів заохочення електорату до участі у виборах із метою підтримки центристських партій і блоків; максимально можливого залучення міжнародних спостерігачів і експертів до контролю за виборчим процесом; цілеспрямованого, відкритого й демократичного поповнення політичної еліти України кращими представниками науково-технічних, культурних, освітянських і підприємницьких сфер через участь у виборах. Особливу орієнтацію необхідно зробити на здібну молодь.
Встановлено, що держава є становим хребтом і оболонкою суспільства, а тому політична боротьба, конкуренція програм і кандидатів під час проведення політичних виборів може відбуватися тільки у визначених правових межах. Водночас за результатами виборів визначаються не тільки обрані посадові особи й формуються представницькі органи, а й закладаються основи внутрішньої і зовнішньої політики держави на наступний політичний цикл. |
