ТЕОРЕТИКО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ КУЛЬТУРИ ПРАЦІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дисертації, визначено мету й завдання дослідження, вказується на зв’язок роботи з тематикою наукових досліджень Національної академії державного управління при Президентові України, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів дослідження, наведено дані щодо їх упровадження, апробації та опублікування.

У першому розділі – “Науково-теоретичні основи дослідження культу­ри праці державних службовців” – висвітлюються теоретичні засади понятій­ного визначення культури праці державного службовця, розкривається її сутність, розглядається методологія дослідження культури праці державних службовців.

Логічним результатом джерелознавчого аналізу концептуальних підходів до визначення культури стало запропоноване автором поняття культури як сукупності стилів життєтворчості особистості, що виявляється в різних сферах суспільного життя через створення духовних і матеріальних цінностей та відображає ставлення людини до себе, інших осіб і до природи.

Імпульсом для такого визначення є прогноз вітчизняних дослідників щодо подальшого розвитку людства, сутність якого полягає в трансформації провідного життєвизначального принципу ХХ ст. – життєдіяльності – в новий принцип взаємодії людини з навколишнім світом – життєтворчості, оскільки у світовій культурі відбувається переоцінка цінностей на користь людини та її життя.

Виходячи з аналізу особливостей роботи кадрів державної служби та понять державного службовця, культури, культури праці, автор пропонує таке бачення сутності культури праці державних службовців. Це:

– особиста відповідальність – добросовісне виконання державними служ­бовцями своїх обов’язків у контексті реалізації принципів державної служби, наслідком чого має бути задоволення з боку тих, хто працює, і задоволеність тих, хто користується результатами цієї праці;

– висока організованість, тобто набуття саме тих знань, форм поведінки, ціннісних установок тощо, які в остаточному підсумку повинні забезпечити раціональність, гармонійність та ефективність суспільних відносин і процесів;

– мистецтво спілкування з людьми як головний фактор створення конструктивних взаємовідносин із колегами і громадянами;

– робоча комфортність, що забезпечується сприятливою робочою атмосферою, належними умовами праці, які стимулюють високопродуктивну діяльність;

– здатність і готовність працювати творчо, що сприятиме розвитку особистості державного службовця і громадянина;

– відчуття спільної мети як у конкретній справі, так і у вирішенні головного завдання державної служби;

– гармонія між внутрішньою потребою в самореалізації особистості державного службовця і виконанням ним службових обов’язків.

Вищенаведене свідчить про те, що оволодіти культурою праці для державного службовця означає навчитися працювати відповідально і творчо за умов обов’язкового здійснення принципів державної служби, що сприятиме самореалізації особистості, створенню гармонізації у внутрішньоорганізаційних відносинах і взаємовідносинах державного службовця з громадянами.

У дисертаційній роботі доведено, що культура праці державних службовців має виступати гармонізатором внутрішньоорганізаційних відносин (між членами колективу, керівником і підлеглим) та взаємовідносин державного службовця з громадянами, тобто вона може й повинна забезпечити внутрішню і зовнішню гармонізацію людських взаємовідносин.