У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, окреслюється зв’язок з науковими програмами, планами і темами установи, встановлюються мета й завдання, подається загальна характеристика методів дослідження, формулюється наукова новизна, визначається науково-практичне значення результатів дослідження і наводяться відомості про їх апробацію.
Перший розділ – ” – містить аналіз поняття державного управління у вимірах сучасних соціальних практик, змістовності влади в державному управлінні, структурно-функціональної організації інституційного рівня влади, особливостей і переваг публічного врядування.
Управління сучасним суспільством, якому притаманні саморозвиток, самоуправління й самодостатність, вимагає зміни концептуальної парадигми щодо визначення сутності державного управління. Застосування демократичного принципу первинності людини над державою передбачає переорієнтацію дослідницького зусилля з визначення механізмів впливу держави на суспільство (що само собою є важливим) на з’ясування можливостей дуалістичної моделі, коли суспільство одночасно виступає як об’єктом, так і суб’єктом державного управління. У цьому контексті управління суспільством є не просто державним управлінням, а публічним врядуванням, що охоплює не тільки діяльність державних органів влади чи управління, а й структури громадянського суспільства.
У зв’язку із зазначеним дисертант доходить висновку, що дослідження питань управління державою, або влади як форми здійснення управління, потребує виявлення методологічних рівнів її буття, кожний з яких надає різної змістовності суб’єкту влади, або владній суб’єктності. Першим рівнем пропонується вважати індивідуальний, в якому відбувається взаємодія соціальних одиниць (індивідів, груп індивідів). До його основних характеристик можна віднести: 1) поліцентричність владної суб’єктності (у певний час у соціальному полі діє декілька рівноправних суб’єктів влади); 2) ситуативність владної суб’єктності і об’єктності (у певній ситуації індивід або група індивідів може бути суб’єктом влади, а в іншій – об’єктом влади); 3) відсутність формальних обмежень у досягненні суб’єктом влади очікуваних результатів від об’єкта.
Відмінними особливостями суб’єкта влади цього рівня є: 1) можливість впливати, тобто володіти або контролювати значущі ресурси; 2) здатність впливати, тобто ефективно використовувати методи й форми впливу в процесі комунікацій з об’єктом (критерієм оцінки виступає ступінь досягнення суб’єктом влади бажаного для себе результату); 3) інтенція до об’єкта, тобто мотивація (як зовнішня, так і внутрішня) до комунікації з об’єктом; 4) відносна свобода, тобто можливість діяти іншим чином.
Складовими другого рівня, що визначається в дисертації як інституційний, є соціальні інститути. Він характеризується: 1) легальністю – наявністю чітко визначеної структури, в якій окремі індивіди і соціальні групи закріплюють статус носія влади; 2) легітимністю – визнанням більшістю членів суспільства права на здійснення владних дій; 3) відносною автономністю – правом на продукування політики, наявністю стабільного джерела поповнення ресурсів і незалежністю структурної політики.
У дисертації аналізуються дві основні підсистеми публічна і громадянська, які, як доводиться у дослідженні, діють на інституційному рівні. При цьому, виокремлюються дві найважливіші функції зазначених підсистем: 1) продукування нормативних рішень і їх трансформація у вплив на оточуюче соціальне середовище (публічна підсистема); 2) перетворення приватних інтересів у домінуючі з наступною їх реалізацією в суспільстві через механізми артикуляції й агрегування (громадянська підсистема). Внутрішня організація, динаміка функціонування і взаємодія цих підсистем визначають механізми публічного врядування в державі і в цілому трансформацію політичної влади в публічну.
Публічна підсистема складається з двох компонентів – нормотворчого і виконавчого. У межах першого на основі об’єднання різноманітних домінуючих інтересів здійснюється процес прийняття рішень (нормативні рішення), які стають правилами діяльності соціального середовища. Другий – мобілізує необхідні ресурси й здійснює раціональний вплив на навколишнє соціальне середовище. Ефективність функціонування публічної підсистеми системи влади визначається такими параметрами: 1) відносною автономністю компонентів; 2) причинною залежністю компонентів; 3) специфічною особливістю зовнішніх комунікацій.
Статичну структуру громадянської підсистеми системи влади складають асоціативні (політичні партії, громадські організації тощо) і ресурсні (корпорації, бізнес-групи тощо) компоненти. Головна її відмінність від публічної підсистеми полягає в обмеженості сфери впливу. Рівень влади громадянської підсистеми залежить від значущості ресурсів і пріоритетності інтересів, які вона агрегує й артикулює.
Об’єктом влади виступають окремі індивіди, соціальні групи і соціальні інститути. Його можна класифікувати за ступенем сприйняття владного впливу як: 1) позитивний об’єкт влади – це такі соціальні одиниці, які сприймають дію суб’єкта як необхідну, бажану і єдино можливу форму пропозиції щодо своєї поведінки; 2) нейтральний, форма сприйняття ним дій суб’єкта залежить від ситуації й детермінується власними конкретними потребами й інтересами (негативне або позитивне сприйняття); 3) негативний, коли соціальні одиниці, які завжди або майже завжди чинять опір діям суб’єкта, і сприйняття ними владної дії суперечить власним внутрішнім інтенціям. Співвідношення загальної кількості позитивних і негативних об’єктів виступає соціальним індикатором ефективності діяльності певного суб’єкта.
Для забезпечення стабільності процесу управління пропонується дотримання таких вимог: 1) сила впливу публічної підсистеми системи влади і сумарна сила впливу складових громадянської підсистеми на соціальне середовище повинні бути взаємно врівноваженими; 2) у внутрішній динаміці системи влади мають бути закладені механізми можливих змін соціальних або політичних сил в межах нормотворчого і виконавчого компонентів у разі появи значної кількості негативних об’єктів влади (втрати легітимності); 3) для запобігання конфліктної ситуації необхідна наявність механізму, який забезпечує представництво одних і тих самих політичних (соціальних) сил в межах нормотворчого і виконавчого компонентів.
Від обсягів і характеру взаємодії публічної і громадянської підсистем залежить зміст процесу управління суспільними справами, а саме те, наскільки управління можна вважати публічним врядуванням. Особливої гостроти набуває питання співвідношення між характером прийняття нормативних рішень і обсягом поширення влади. У сучасних соціальних практиках владних відносин і державного управління характер прийняття нормативних рішень, як наголошується в дисертації, може бути або олігархомонократичним, коли всі рішення приймаються невеликою групою осіб, або олігарходемократичним, коли найбільш важливі рішення приймаються за участі громадян. Щодо обсягу поширення влади пропонується виділяти ліберальну форму, за якої інститути публічної і громадянської підсистем набувають статусу відносно автономних центрів влади, і авторитарну, коли інститути тих же підсистем підпорядковуються єдиному автономному центру влади.
Публічне врядування стає реальною соціальною практикою державного управління в сучасних демократичних державах.
У другому розділі –” – виявлено окремі важливі риси соціокультурного середовища Франції і Канади і доведено їх вплив на генезис і специфічний розвиток систем публічного врядування в цих країнах, з’ясовано інституційні складові нормотворчого і виконавчого компонентів публічної підсистеми системи влади і своєрідні механізми їх взаємодії, проаналізовано структуру й динаміку функціонування громадянської підсистеми системи влади, а також визначено тенденції взаємодії публічної і громадянської підсистем, які пропонується вважати загальними принципами публічного врядування, що притаманні демократичному суспільству.
Для наукового аналізу механізмів врядування не випадково обрано унітарну (Франція) і федеративну (Канада) держави. З одного боку, вони представляють сучасне демократичне суспільство, а з іншого – є показовими і певною мірою близькими для України з погляду структурних особливостей розбудови системи влади (Франція) і ментальних особливостей соціального середовища (Канада).
Відомо, що становлення французької системи врядування відбувалося протягом тривалого часу. Зокрема, структура й динаміка складових інституційного рівня влади ІІІ і ІV республік, свого часу, відтворювала реакцію суспільства на можливість узурпації влади певною соціально-політичною силою. Не випадково домінуюча роль тоді відводилася колегіальному органу – національній асамблеї. Разом з тим, такі характерні риси французького суспільства, як індивідуалізм, значна соціальна сегментація, прагнення до заможного життя, високоморальні якості громадян тощо продукують у суспільному житті “несподівані” явища й ситуації, що, в свою чергу, спричиняють певний вплив на систему влади, який виявляється в такому: 1) зміна соціальних суб’єктів влади в інституційному рівні призводить до запровадження нових “правил гри” у функціонування системи врядування; 2) система влади виявляє схильність до авторитарних механізмів реалізації влади; 3) складові асоціативних і ресурсних компонентів громадянської підсистеми системи влади мають високий рівень інтеграції; 4) домінуючу роль у процесі агрегування й артикуляції інтересів більшості населення відіграють трибальні механізми. Відтак, колегіальне здійснення влади поступово призвело до нестабільності функціонування системи влади. Особливо гостро це проявилося у Франції часів ІV республіки.
Зазначену нестабільність вдалося подолати лише в 1958 р. з прийняттям нової конституції. У ній суттєво змінено функціональне навантаження інституційних складових публічної підсистеми системи влади. На відміну від ІІІ і IV республік інститут глави держави завдяки новим повноваженням був уведений і до нормотворчого компонента.
Інституційними складовими нормотворчого і виконавчого компонентів публічної підсистеми системи влади відповідно стали парламент і президент (нормотворчий компонент), президент і кабінет міністрів (виконавчий компонент).
У системі влади V республіки постійно відбувається зміна моделей взаємовідносин між інститутами виконавчого і нормотворчого компонентів. У цьому процесі умовно можна виділити три етапи. На першому етапі у структурі влади домінували авторитарні механізми, головною ланкою яких був інститут глави держави (посилення й персоналізація влади президента). На другому етапі значно зросла роль виконавчого компонента і знизилася роль нормотворчого компонента, тобто виник певний дисбаланс на користь першого компонента. На третьому етапі відбулося врівноваження нормотворчого і виконавчого компонентів завдяки посиленню ролі прем’єр-міністра, через якого парламент міг впливати на президента.
Специфічними особливостями соціокультурного середовища Канади можна вважати: 1) високу соціальну й географічну мобільність; 2) прагматизм; 3) самостійність; 4) компромісність. Зазначені якості певним чином впливають на механізми публічного врядування. Вони забезпечують: (1) стабільність встановлених норм і правил функціонування системи влади; (2) тяжіння до ліберального стилю реалізації влади; (3) компромісність у розв’язанні конфліктних ситуацій у діяльності системи влади; (4) значну роль інституційних механізмів артикулювання й агрегування інтересів.
Становлення системи публічного врядування Канади відбувалося шляхом поступового отримання незалежності від Великої Британії. Структура публічної підсистеми сучасної Канади має дворівневу організацію. На першому (федеральному) рівні інституційними складовими публічної підсистеми системи влади є парламент, кабінет і генерал-губернатор. На другому (провінційному) рівні – законодавчі збори, кабінет провінції і лейтенант-губернатор. У взаємовідносинах цих складових не існує ієрархічної підпорядкованості, а формування відносин ґрунтується на чіткому розподілі владних повноважень.
До публічної підсистеми системи влади Канади закладено структурний механізм урівноваження нормотворчого і виконавчого компонентів. Завдяки цьому забезпечується стабільна підтримка діяльності кабінету і відтворюється причинна залежність цих компонентів один від одного. Для запобігання можливій узурпації влади певними політичними силами абсолютно свідомо створено декілька суттєвих зв’язків у механізмах реалізації влади, а саме: 1) забезпечено залежність політичних осіб від провінційних інтересів (політично незалежний сенат і формування кабінету з урахуванням провінційних інтересів); 2) запроваджено політично незалежну державну службу для розв’язання конкретних завдань і задоволення прагматичних потреб громадян (надання послуг), склад якої залишається незмінним при зміні політичних сил в публічній підсистемі; 3) забезпечено стабілізуючу роль генерал-губернатора, який може відмовити прем’єр-міністрові в розпуску палати громад, якщо вважає це недоцільним; 4) створено правові умови для функціонування офіційної опозиції, яка постійно критично оцінює політику правлячого уряду, примушуючи його враховувати при формуванні політики більш широкий спектр інтересів; 5) піднесено роль громадянської підсистеми як у формуванні публічної підсистеми, так і в її функціонуванні (через політичні партії відбувається формування кабінету, а засоби масової інформації суттєво впливають на громадську думку й діяльність публічної підсистеми).
Незважаючи на відмінності структур влади Франції і Канади і навіть наявність декількох центрів нормотворення і виконання в Канаді, в організації і функціонуванні систем влади цих країн простежуються загальні тенденції, які можна сформулювати як принципи:
– об’єднання нормотворчого і виконавчого компонентів відбувається через інститут глави держави;
– внутрішні механізми функціонування публічної підсистеми спрямовано на відтворення її цілісності, що досягається шляхом розподілу владних повноважень між виконавчим і нормотворчим компонентами таким чином, щоб забезпечити сталу більшість у нормотворчому компоненті, яка підтримує діяльність виконавчого;
– складові асоціативного компонента громадянської підсистеми наділено ефективними важелями впливу на діяльність нормотворчого і виконавчого компонентів публічної підсистеми, а сфера впливу ресурсних компонентів обмежується лише виконавчим компонентом публічної підсистеми;
– наявність компенсації між прийняттям нормативних рішень і реалізацією влади (олігархомонократична форма прийняття рішень компенсується ліберальною формою реалізації влади, і, навпаки, олігарходемократична форма прийняття рішень компенсується авторитарною формою влади).
Реалізація цих принципів у системі влади забезпечує її стабільність і дієздатність. Порушення одного з них, як свідчить практика, призводить до кризових явищ. Немає сумніву в тому, що досвід Франції і Канади стосовно засобів і інструментів влади може поширюватися й на Україну, якщо свідомо, осмислено врахувати її соціокультурні особливості.
У третьому розділі – “функціональна організація і шляхи вдосконалення” – з’ясовано особливості українського соціокультурного середовища і його вплив на громадянську підсистему системи влади, проаналізовано інституціональну організацію публічної підсистеми системи влади, виявлено механізми функціонування системи влади і накреслено шляхи їх удосконалення.
Складовими системи влади України, як відомо, є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, що й утворюють, як обґрунтовується в дисертаційному дослідженні, організаційну структуру публічної підсистеми системи влади, а також політичні партії і економічні утворення, які можна вважати інститутами асоціативного і ресурсного компонентів громадянської підсистеми системи влади.
Виходячи з наявного сьогодні розподілу нормотворчих і виконавчих повноважень між складовими публічної підсистеми системи влади, можна зробити висновок, що до нормотворчого компонента належать Верховна Рада України і Президент України, а до виконавчого – Кабінет Міністрів України й відповідна вертикаль виконавчої влади.
Розподіл повноважень урівноваження між складовими публічної підсистеми системи влади фактично перенесено до нормотворчого компонента ( складові Верховна Рада України і Президент України), що зумовлює нейтралізацію стимулюючих механізмів спільної ефективної діяльності нормотворчої і виконавчої складових системи влади.
У діяльності громадянської підсистеми нині спостерігається домінування інститутів ресурсного компонента, які фактично поглинають асоціативні.
На відміну від Франції й Канади, в Україні мають місце інші механізми взаємодії складових публічної і громадянських підсистем. Так, діяльність асоціативних компонентів спрямовується на нормотворчий компонент, і вони суттєво (реально) не впливають на виконавчий. Ресурсний компонент визначає характер діяльності як нормотворчого (шляхом контролю асоціативних), так і виконавчого компонента (завдяки постачанню ресурсів, необхідних для діяльності останнього).
Значна роль інституту глави держави в механізмах публічного врядування, по суті, відтворює авторитарну форму реалізації влади. Проте практика останніх років (відсутність процедури імплементації результатів референдуму 2000 р.) свідчить про спрямування системи влади до олігархомонократичного характеру прийняття нормативних рішень.
На сучасному етапі розвитку української державності вдосконалення системи публічного врядування має пов’язуватися з імплементацією принципів, характерних для систем публічного врядування Франції і Канади. Першим кроком на цьому шляху може стати перерозподіл владних повноважень урівноваження і виконання на користь інституту глави держави – наділення Президента України правом розпуску Верховної Ради України за умов нездатності створити в її складі постійну більшість. Цим заходом закладається механізм зовнішнього стимулювання діяльності нормотворчого компонента публічної підсистеми системи влади.
Наступним кроком імплементації демократичних принципів організації влади може бути юридичне віднесення інституту глави держави до виконавчого компонента публічної підсистеми системи влади. Завдяки цьому між нормотворчим і виконавчим компонентами може з’явитися причинна залежність.
У висновках наводяться основні результати проведеного дослідження. | 
