ГЕНДЕРНА ПАРИТЕТНІСТЬ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ: СТАНОВЛЕННЯ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання дисертаційного дослідження, розкрито елементи наукової новизни та практичне і теоретичне значення одержаних результатів.

У першому розділі – “Участь жінок у державотворчому процесі: джерельний аналіз” – досліджено історичний розвиток наукової думки щодо соціального статусу жінки за різних часів і в різних суспільних формаціях. Зокрема показано, як на ґрунті античних і середньовічних антижіночих концепцій формуються нові підходи до оцінки самого принципу статевої диференціації, сучасні погляди на роль і місце жінки в державотворчому процесі.

Доведено, що символічне ототожнення чоловічого з раціональним, а жіночого з емоційним міцно утвердилась на початку розвитку філософської думки (Платон, Аристотель, Цицерон). У середньовічній християнській філософії Ф.Аквінський продовжує традицій Св.Августина і Ф.Олександрійського, які протиставляли форму і матерію, душу і тіло, раціональність і емоційність, маскулінність і фемінність. Визначальним є період пізнього середньовіччя не тільки з огляду на ставлення до жінок, але й з огляду на сутність і моральні засади влади.

Відзначено, що ідея домінування над природою, підкорення й оволодіння нею (Ф.Бекон, Декарт, Т.Гоббс) призводить до культу сили, породжує ідеологію домінування чоловіка в суспільстві, подальшого приниження жінок і відсторонення їх від владних структур. Для французького просвітителя й демократа Ж.-Ж.Руссо, в уявленні якого природа є дійсною цінністю, жінка, що тотожна природі, все ж виявляється нижчою істотою порівняно з чоловіком. Тому, на його думку, необхідно виключити жінку із громадянського суспільства та “помістити” у сферу особистого й сімейного. Така ж тенденція розвивається в німецькій філософії, що презентують І.Кант, Г.В.Ф.Гегель, Ф.Ніцше, А.Шопенгауер та інші.

Не зважаючи на домінування зазначених підходів, починаючи з ХVIIІ століття західна думка формує нові принципи оцінки статевої диференціації. Виникають учення (Сен-Сімон, Ш.Фур'є, К.Маркс і Ф.Енгельс), згідно з якими культурним ідеалом є поєднання обох онтологічних принципів маскулінного й фемінного, а соціальною нормою – рівність жінок і чоловіків у суспільстві. Виникнення такого підходу пов’язано з поширенням просвітницьких і соціалістичних ідей, розвитком ліберальної філософії і концепції громадянських прав, а також із новою хвилею буржуазно-демократичних революцій у Європі.

Видатні російські вчені М.Муравйов, М.Чернишевський, В.Соловйов, М.Бердяєв, П.Флоренський та інші зробили значний внесок у розвиток філософії статі, але уявлення про рівноправність жінок і чоловіків носять в ірраціоналістичній слов’янській філософії статі вкрай абстрактний характер. Це є радше алегорія, ніж категорія, моральна настанова, ніж концепція.

На основі джерельного аналізу вітчизняної наукової думки доведено, що визначення ролі й місця жінки завжди було значущою складовою владних відносин в Україні. Тому аналіз статусу жінки в суспільстві, її роль у державному будівництві та тих метаморфоз, що відбулись починаючи з часів заснування української державності до наших днів, пояснюють деякі проблеми у владній ієрархії сучасної України.

Розглядаючи сутність і закономірності формування моральної культури й розвитку національної свідомості, українські вчені (М.Костомаров, І.Франко, Н.Кобринська, Л.Українка, О.Козуля) підняли проблеми рівноправності жінок і чоловіків, участі жінок у державотворчих процесах, розкрили домінуючу роль жінки в структурі українського родинного життя, а також її визначальну роль у формуванні ідеалів, цінностей та національної психіки (І.Нечуй-Левицький, Б.Цимбалістий, В.Храмова).

Спільними для більшості підходів є проблема міжособистих стосунків жінок і чоловіків, що базується на меншовартості перших. Аналіз показує, що найбільш ґрунтовно це зроблено у працях С.Павличко, Д.Руденка, О.Забужко, Ю.Андруховича, Ю.Винничука. Розглядаючи механізми влади, на які імпліцитно впливають традиційні гендерні стереотипи суспільної свідомості вони зробили вагомий внесок у розвиток теоретичної концепції гендерної паритетності на основі історичних даних та сучасного гендерного дисбалансу в країні.

Складний та міждисциплінарний характер проблеми зумовили різні концептуальні засади визначення ролі жінки в сім’ї та суспільстві, зокрема, в управлінській сфері, їх можна умовно поділити на три напрями, що представляють різні, іноді протилежні позиції вітчизняних вчених. З одного боку, оспівування і обожнювання жінки, визнання її активної, навіть домінуючої ролі в сім’ї та в суспільстві, з іншого – повне заперечення можливої участі жінок в управлінні, зневажливе ставлення до них, застосування основ подвійної моралі, стереотипу меншовартості жінки. Існує також думка, що ця проблема штучно створена, що традиційно в українському суспільстві не було і немає статевої дискримінації.

Вивчаючи крос-культурну варіативність, наукова думка здійснює пошук і пояснення універсалій, до яких належать і питання дихотомії особистого та суспільного, відсторонення жінок від управлінської сфери та передбачуваного домінування чоловіків у суспільстві, що суттєво впливають на статус жінки в суспільстві й на сутність і моральні засади влади.

Здійснений аналіз наукових джерел показав, що з методологічної точки зору окреслені підходи до оцінки самого принципу гендерної диференціації мають дещо однобічний характер, тільки фрагментарно висвітлюється проблема паритетної участі жінок і чоловіків у сфері державного управління, проте вони закладають необхідні передумови для аналізу розгорнутої проблеми і визначають інтерес даного дослідження.

У другому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження гендерної паритетності в державному управлінні” – розкрито основні напрями та методологія гендерних досліджень, обґрунтовано вибір напрямку дослідження, визначено сутність гендерного аналізу політики; специфіку розвитку вітчизняної науково-політичної думки щодо гендерної паритетності в державному управлінні та пріоритети наукового забезпечення державної гендерної політики в Україні.

Запропоновано загальний огляд розвитку гендерних досліджень, основним завданням яких є критичний аналіз механізмів влади. Доведено, що гендерний підхід у соціальних науках – це не просто заміна одного терміну на інший, це специфічні методологічні підходи, критичне переосмислення самих основ традиційної соціальної та політичної думки. В основу методології гендерних досліджень було покладено не тільки осмислення різниці в статусах, ролях, рисах характеру, нормах життя жінок і чоловіків, але й аналіз влади та дослідження феномену домінування, що затверджуються в суспільстві частіше через гендерні ролі й відносини.

Зауважено, що імпульсом для розвитку гендерних досліджень стала феміністична політична теорія, концептуальною основою якої є заперечення дихотомії особистого й громадського, що притаманне як традиційній, так і сучасній політичній думці. Подібного роду концептуальний аналіз сприяє розумінню державної влади в контексті турботи про інших і вивчає наслідки такого підходу для політичної теорії і практики.

Визначено роль постмодерністського дискурсу щодо проблем розподілу влади між різними соціальними силами, а також взаємовпливу державної влади й суспільних інститутів. Основною ідеєю постмодернізму є переосмислення концепції демократичного плюралізму, покладеного в основу гендерних досліджень.

Історичне й теоретичне осмислення розвитку демократії ставить перед дослідниками і політиками завдання визначення критеріїв її виміру. Одним з найважливіших критеріїв виміру демократії є нове політичне бачення демократичного плюралізму як паритетної участі чоловіків і жінок у державному управлінні як збалансованного представництва в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Розробка теоретичних питань нової парадигми влади, відповідно до якої змінюються моральні засади, актуалізує оптимальне використання людського ресурсу, зокрема його жіночої складової. Гендерна експертиза законодавства в Україні сприяє введенню гендерного концепту в ході реалізації стратегічних напрямів державної політики.

Разом із тим зазначено, що сучасний стан вітчизняних гендерних досліджень можна характеризувати як широке, але недостатньо структуроване поле концепцій і дефініцій. У ситуації, коли в контексті розвитку громадянського суспільства в Україні актуалізується питання включення населення в політичне життя країни, у діяльність політичних партій і громадських об’єднань, важливого значення набуває розширення участі жінок у процесі прийняття рішень, посилюється значення більш глибоких, первинних критеріїв соціального розподілу людських спільнот, особливо таких, як гендер.

Логічним результатом наукового аналізу базових теоретичних підходів стали запропоновані автором дефініції:

– гендер як стійка і водночас мінлива система взаємовідносин і взаємодій, що відповідає певному рівню культури суспільства і створює фундаментальну складову соціальних зв’язків, це один з основних компонентів стратифікації суспільства та ієрархізації владних структур;

– гендерна паритетність у державному управлінні як принцип рівноцінного представництва жінок і чоловіків у будь-яких владних структурах і органах місцевого самоврядування;

– ґендерний аналіз політики як теоретичні й прикладні дослідження, експертні оцінки й альтернативи політичних рішень, спрямовані на дотримання принципу статевої рівноправності і оптимізацію використання креативного потенціалу жінок і чоловіків.

Виходячи із специфіки формування гендерної паритетності в державному управлінні, головним завданням наукового забезпечення в цій сфері є вироблення єдиної концепції державної гендерної політики в Україні, зокрема щодо забезпечення рівних прав і можливостей брати участь в управлінні державою. Шляхи наукового обґрунтування цієї концепції передбачають дослідження в трьох галузях наук: теорія та історія державного управління й гендерний аспект владно-управлінських відносин; політологія і соціологія; гендерологія і загальна філософія.

Аналіз базових засад державно-управлінських відносин дозволив визначити методологічними напрямами дослідження впровадження світового досвіду щодо досягнення гендерної паритетності в державному управлінні. Крім того, запропоновано фундаментальну розробку організаційно-правових засад механізму реалізації державної гендерної політики в Україні. Зроблено припущення, що важливою передумовою ефективного управління, рівноправними учасниками якого мають бути як чоловіки, так і жінки, є ліквідація гендерних стереотипів, переосмислення традиційних ролей жінок і чоловіків у громадсько-політичній і адміністративній діяльності, визначення пріоритетів гендерної політики в галузі державного управління.

Отже, визначено й систематизовано основні дослідницькі підходи до розгляду проблеми участі жінок у державно-управлінських відносинах, що сформувались у вітчизняній і зарубіжній науці державного управління, на основі чого вироблено необхідні методологічні засади дослідження процесу формування гендерної паритетності на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Дослідження процесу становлення гендерної паритетності в Україні потребує використання низки загальнонаукових і спеціальних підходів і методів. А саме: методу теоретичного і діалектичного аналізу, синтезу, класифікації, аналогії, індукції, дедукції, різні тестові методи, а також метод польових досліджень, гендерний аналіз статистичних даних на рівні районів, областей. Запропоновано новий підхід до розуміння гендерної паритетності в контексті державотворчих процесів.

У третьому розділі – “Світовий досвід реалізації політики рівних прав у системі владних відносин” – узагальнено організаційно-правові аспекти здійснення політики рівних прав міжнародними організаціями та державами, висвітлено європейський досвід досягнення гендерної паритетності в державному управлінні,  охарактеризовано розвиток нової парадигми мернеджменту з урахуванням гендерного компонента.

Обґрунтовано нагальну потребу використання управлінського досвіду країн, що успішно подолали проблеми гендерного дисбалансу в державному управлінні, з метою прискорення формування оптимальної моделі гендерної паритетності у сфері владних відносин. Запропоновано акцентувати увагу на спеціальних інституціях і стратегіях щодо політики гендерної рівності. Узагальнено теоретичні підходи до визначення проблем гендерної паритетності у процесі прийняття рішень.

Результати дослідження показали, що сьогодні жінки в розвинених країнах мають значно більше можливостей бути причетними до розвитку громадянського суспільства, і зокрема, до процесу державотворення. Але багато державних службовців, серед них не лише жінки, продовжують відчувати на собі тиск традиційного, зорієнтованого на чоловіків стилю управління й виробничої культури. Тому науковці й практики вважають, що треба докласти зусиль, щоб повніше користуватися надбанням культури, повніше втілювати принцип різноманітності, який привносять жінки, а також слідкувати за тим, щоб кожний державний службовець мав можливість повної самореалізації.

Проведений аналіз європейського досвіду дозволив визначити, що залучення жінок до процесу вироблення і прийняття рішень у всіх сферах суспільного життя є ключовим завданням політики Ради Європи. Стійка недорепрезентованість жінок у процесі прийняття рішень визначається як “фундаментальний демократичний дефіцит”. Європейське Економічне Співтовариство із часу свого заснування в 1957 році розробило повний цикл програм, що мають на меті забезпечення "рівних можливостей для жінок і чоловіків у їх соціальному, професійному й політичному житті; допомога жінкам, які зазнали перешкоди; заходи для підвищення свідомості". Такі дії з боку ЄС спочатку мали основні цілі:

–       додати соціально-політичного виміру до регулюючих правил, що мають зв’язок з економічною політикою;

–       зробити певні кроки до ліквідації умов структурної кризи на ринку праці для жінок.

Європейська Комісія висунула серію пропозицій, що мали на меті удосконалення можливостей для жінок поєднувати інтереси сім'ї та роботи. Започаткована в 1996 році щорічна публікація “Звіту про рівноправність”, служить головним інструментом моніторингу для імплементації даної політики.

Визначено дев’ять індикаторів для моніторингу прогресу в цьому питанні, основними з них є:

–       пропорційність жінок і чоловіків у національних, федеральних парламентах країн ЄС і в Європейському Парламенті;

–       належна пропорція жінок у місцевих представницьких органах влади країн;

–       заходи щодо удосконалення збалансованої участі жінок і чоловіків у політичних виборах;

–       відповідна пропорція жінок у національних, федеральних урядах і серед членів Європейської Комісії;

–       наявність жінок, державних службовців, на найвищих посадах у центральних органах державного управління (після міністра), на міністерських посадах (призначених, обраних, чи номінальних) і еквівалентна градація в Європейських інституціях;

–       розподілення найвищих посадових рангів серед жінок і чоловіків у різних сферах державної служби;

–       пропорційність жінок серед членів Вищих Судів, насамперед, у Верховному Європейському Суді.

Як засвідчує аналіз документів і звітів комісії ЄС, однією з причин недостатнього впливу Рекомендацій було те, що країни-члени прийняли "значну кількість різних заходів для удосконалення рівноправності" замість запропонованих для країн-членів спеціальних стратегій. Ці стратегії включали:

–       законодавчу підтримку гендерного балансу в органах, що приймають рішення, починаючи від парламентського до місцевого рівня;

–       цілеспрямовані акції щодо збільшення кількості жінок на вищих посадах;

–       налагодження державних структур і застосування удосконалених механізмів;

–       організація інформаційних кампаній і тренінгів.

Даючи оцінку ефективності складових європейської гендерної політики доведено, що застосування на визначений термін гендерних квот є найбільш ефективним механізмом у вирішенні проблеми представництва. Країни Скандинавії демонструють приклад найбільш успішного використання гендерних квот для широкого залучення жінок у владні структури. Уперше питання про гендерне квотування в політичних процедурах було винесено на порядок денний шведськими соціал-демократами в кінці 1960-х років. У 1970-1980-і роки воно увійшло у політичну практику Швеції, Норвегії, Фінляндії. Законодавчі ініціативи були введені потім у ряді країн (Австрія, Бельгія, Греція, Іспанія, Німеччина). Усі держави ЄС створили необхідні структури і більшість з країн визначили фонди для спеціальних проектів, що направлені на підвищення гендерної обізнаності і відповідні тренінги.

Виділено основну теоретичну проблему: питання щодо участі жінок в управлінні базується на ідеї про громадянство, рівноправність і представництво, що підживлюється феміністичними теоріями. Таким чином, питання про визначення кількості жінок, репрезентованих у владних структурах, завжди асоціюється з їх участю в процесі прийняття рішень, якістю політики, що може зміцнювати чи знецінювати роль жінок як учасників демократичних змін.

У четвертому розділі – “Гендерна паритетність у державному управлінні України: проблеми та перспективи” – розкривається практичний аспект окресленої проблеми. Зокрема, охарактеризовано сучасний стан гендерних диспропорцій у владних структурах України, проаналізовано проблеми й перешкоди кар’єрного зростання жінок на державній службі, що спричинили таку асиметрію, досліджено організаційно-інституціональні основи загальнодержавної гендерної політики й запропоновано шляхи удосконалення механізму застосування гендерної паритетності в контексті адміністративної реформи.

Світовий і вітчизняний досвід переконує, що досягнення гендерної паритетності відповідає цілям сталого людського розвитку. Тому ООН, ЄС, інші міжнародні організації та агенції враховують гендерний компонент серед основних показників у вимірі рівня людського розвитку.

Однак Україна значно відстає за Індексом співвідношення можливостей за статтю (або Рівнем гендерного розвитку) внаслідок обмеженого залучення жінок на вищі керівні посади й у парламент. Як засвідчують статистичні дані, у 1994 році жінки становили 43 % штату адміністративних і керівних органів. На 1997 рік цей відсоток підвищився майже до 50%, а у 2000 році він сягнув 72 %, однак частка керівників-жінок у цих органах залишається значно меншою, середня заробітна платня жінок приблизно на 30% менша ніж у чоловіків.

Порівняльний аналіз професійної диференціації серед представників груп різного професійного й соціального статусу дав можливість стверджувати, що в державній службі існує гендерна дискримінація.

Гендерна нерівність набирає особливої актуальності в управлінні й участі в ньому як показник нерівного розподілу влади між чоловіками й жінками. Найпереконливішим прикладом такої нерівності є Верховна Рада, де кількість жінок станом на 8 березня 2001 року складала 7,8%, на сьогодні серед народних депутатів лише 5,1% жінок. Така диспропорція, разом із асиметрією у призначенні жінок і чоловіків на керівні посади, зводить Індекс гендерної рівності для України до 0,421 у 1998 році і до 0,428 у 2001 році.

В Україні державні структури з питань поліпшення становища жінок утворювалися під значним впливом жіночого руху, а також на виконання зобов’язань, що взяв на себе уряд після Четвертої Всесвітньої Конференції ООН з проблем жінок. Створено спеціальні органи й структури для розробки заходів, спрямованих на вирішення гендерних проблем. Разом з тим державний механізм забезпечення гендерної рівнопраності потребує вдосконалення.

Здійснений аналіз тенденцій розвитку гендерної паритетності в державному управлінні дозволяє виділити деякі етапи такого впровадження, а саме: легітимація гендерної паритетності, яка передбачає оприлюднення шляхом розгортання наукового і політичного дискурсу; створення необхідних соціально-економічних умов для поєднання професійних і сімейних обов’язків, що сприятиме подоланню негативних гендерних стереотипів; застосування моніторингу участі жінок у процесі прийняття рішень.

Отже, окреслені тенденції вказують на необхідність застосування в Україні спеціальних стратегій на загальнодержавному рівні, зазначених в Пекінській платформі дій, стосовно досягнення рівного представництва чоловіків і жінок у державних і владних структурах, державно-адміністративних утвореннях. Серед цих стратегій: заходи для суттєвого збільшення кількості жінок, при необхідності – шляхом квотування, на всіх державних, урядових і адміністративних посадах; подальше удосконалення національного механізму щодо надання рівних прав і досягнення рівних можливостей в українському суспільстві. Для цього визнано доцільним:

–       прийняття Закону України “Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок”;

–       внесення змін і доповнень до існуючих законів, зокрема до Закону України “Про державну службу”, що сприятиме практичному вирішенню питань, пов’язаних зі статусом посад у державному апараті, засобами їх заміщення, оцінкою професійної придатності, механізмом переміщення, просування, стимулювання, відповідальністю тощо;

–       створення урядової структури, що буде проводити роботу за загальною координацією питань стратегії та контролю за впровадженням принципу рівності прав жінок;

–       інтеграція питань статусу жінок у всі владні структури уряду;

–       застосування аналізу, що базується  на врахуванні гендерних питань як пріоритетний напрямок державної політики.