| Краткое содержание: | У “Вступі” розкрито сутність наукового завдання, що вирішується; обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертації; показано її зв`язок із тематикою наукових досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; визначено мету й завдання дослідження, а також наукову новизну і практичну значимість отриманих результатів, наведено дані щодо їх упровадження, апробації та опублікування.
У першому розділі – “Сучасний стан рівня культури мовлення в державному управлінні” – здійснено огляд української та зарубіжної наукової літератури з проблеми культури мовлення, розглянуто дискусійне питання розмежування термінів “культура мови” та “культура мовлення”, розкрито призначення й роль культури мовлення у сфері державного управління, розкрито проблему законодавчого врегулювання мовного питання, зокрема, співіснування української та російської мов, визначено загальні комунікативні ознаки правильного мовлення державних управлінців.
У розділі запропоновано визначення культури мови державного службовця, виділено складові поняття і сформульовано головну мету культури мовлення у сфері державного управління як упорядкування мовленнєвої практики державних службовців, приведення її у відповідність із літературно-мовними нормами.
У дисертації обґрунтовано, що головною умовою формування високої культури мовлення у сфері державного управління в умовах поліетнічної держави є мовна політика як сукупність політичних, економічних, освітніх, наукових заходів, які впливають на стан мовленнєвої культури населення в цілому. Неврегульованість на законодавчому рівні багатьох проблем, пов`язаних із функціонуванням мов у багатонаціональному суспільстві, зокрема, зі співіснуванням української та російської мов, остаточним визначенням статусу останньої, звужує потенційні можливості реалізації української мови, уповільнює її широке запровадження в усі сфери життя української нації.
Одним із кроків до відродження соціальних функцій української мови є організація кваліфікованого паралельного навчання (у відповідних російськомовних регіонах) не тільки державній мові, а й російській, яке б ставило за мету якісне оволодіння мовами, пояснення причин виникнення мовних помилок і шляхів їх усунення.
У роботі виділено й досліджено сукупність комунікативних ознак, які характеризують висококультурне мовлення державного службовця та визначають його ефективність: правильність, точність висловленої думки, логічна організація мовного матеріалу та його лаконічний і стислий виклад, чистота мовлення, доречний добір мовних засобів.
Виявлено, що в мовленні державних службовців у результаті взаємодії української та російської мов дуже часто порушуються норми сучасної української літературної мови. Тому одним із найважливіших аспектів розробки загальної проблематики культури української мови в нашій державі є аналіз помилок, які трапляються у процесі мовної діяльності. Він повинен стати об`єктом досконалого вивчення, усвідомлення й відповідної оцінки. Виникнення мовних помилок в умовах синхронного функціонування споріднених мов пояснюється тісними асоціативними зв`язками, які передують логічному поступовому розвитку думки, чи невідповідністю швидкості мововиробництва швидкості його фіксації.
У дисертаційній роботі проаналізовано помилки, що спостерігаються в мовленні державних службовців. Їх згруповано за порушеннями норм сучасної української літературної мови.
1. Орфоепічні, орфографічні й акцентологічні помилки, які пов`язані з порушенням норм вимови (наприклад, [сеенге] замість [есенге], проблєма замість проблема, ч`астина з м`яким [ч] замість твердого), наголосу (наприклад, випадок замість випадок, середина замість середина) та з порушенням милозвучності української літературної мови (наприклад, “видатки на ці цілі складають 98,0 тис. грн. із розрахунку 500 грн. на рік на одного співробітника”, “при цьому у місті виникають певні питання щодо фінансування видатків по аеропорту” (Криворізька міськрада, № 2/40-2003 від 12.09.01).
2. Словотвірні, які пов`язані з порушенням словотвірних норм (непланована нарада замість незапланована нарада, солідаризуватися замість ставати солідарним) або зі стилістично невиправданим утворенням оказіоналізмів: “Пропоную ... стишити цей мітинг у залі та почати працювати над бюджетом” (правильний варіант - зробити тихішим).
3. Морфологічні, які пов`язані з ненормативним утворенням частин мови (наприклад, утворення прикметника міліцейський замість правильного міліційний під впливом російського прикметника милицейский); форм частин мови у процесі їх змінювання (наприклад, форма чинності у складі сталого сполучення слів набирати чинності (потрібно набирати чинність) і з невластивим для офіційно-ділового стилю використанням граматичних форм частин мови за наявності в мові паралельних способів висловлювання. Наприклад, поєднання обох форм у процесі утворення ступенів порівняння прикметників (більш точніше, найбільш видатніший), використання форми місцевого відмінка прикметників твердої групи чоловічого роду із закінченням –ім (високім).
4. Лексичні – використання слів у ненормативних значеннях, порушення лексичної сполучуваності, невиправдані повтори й тавтологія, використання російських за структурою слів, які вимовляються на український кшталт. Наприклад, благополуччя замість добробут у реченні “Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя” (ст. 49 Конституції України, 1996).
5. Синтаксичні - неправильна побудова сполучень слів, простих і складних речень. Розрізняють внутрішньомовні відхилення від норми, пов`язані з контамінацією засобів вираження синтаксичного значення в межах однієї мови (наприклад, у реченні “... якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту ... Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу ...” (розділ ХV, п.4, Конституція України, 1996) порушено правило керування дієслова, який у разі вживання з часткою не потребує після себе іменника в Р. в. – не відхилить поданого законопроекту), та відхилення, зумовлені міжмовною білінгвістичною інтерференцією (наприклад, уникнення конструкцій на –но, -то, які притаманні саме офіційно-діловому стилю сучасної української літературної мови, підміна їх російськими відповідниками. Наприклад, у реченнях “Цензура заборонена” (ст. 15 Конституції України); “На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом” (ст. 17 Конституції України).
Стилістичні помилки пов`язані з використанням мовних засобів, недоречних в офіційно-діловому стилі. Наприклад, уживання слів розмовного стилю в текстах публічних промов із трибуни Верховної Ради України: “Але відбулася безпрецедентна профанація законодавчого процесу”; “Влада відверто солідаризується з бандитами і шпаною”.
Високий рівень мовної культури державних службовців є чинником подальшого розвитку суспільства в цілому, оскільки саме він забезпечує практичну реалізацію функцій української мови в державному управлінні. Висококультурне мовлення вимагає від державного службовця володіння нормами сучасної української літературної мови, уміння користуватися мовними засобами відповідно до мети і змісту спілкування.
У другому розділі - “Культура українського ділового мовлення в державному управлінні за умов білінгвізму” - досліджено питання формування культури мовлення державного службовця в умовах білінгвізму (двомовності), виявлено особливості білінгвізму в Україні, визначено причини виникнення українсько-російської двомовності в Україні, охарактеризовано лексичні росіянізми та їх різновид - “суржикові” слова, - які спостерігаються в офіційно-діловому стилі.
Двомовність виникає в результаті безпосереднього (проксимального) або дистального контактування двох мов, сфери яких можуть бути чітко розмежованими чи достатньо близькими між собою, але вони ніколи не збігаються повністю.
З метою дослідження сучасної мовної ситуації в лінгвометодологічному та соціологічному аспектах, особливостей білінгвізму в Україні запропоновано класифікацію типів двомовності залежно від характеру взаємодії мов, в основу якої покладено класифікацію, створену сучасним російським ученим Т.А.Бертагаєвим, доповнено й розширено її, що дало можливість об`єктивного, наукового вивчення мовних процесів і тенденцій у різних регіонах країни:
1. Активний (спілкування відбувається на обох мовах без будь-яких труднощів) і пасивний (сприйняття однієї з мов не є повним). У свою чергу пасивна двомовність буває репродуктивною, коли білінгв здатен лише відтворювати мовленнєві моделі, які знаходяться у нього в пам`яті, та рецептивною, коли білінгв лише розуміє другу мову, але не вміє нею розмовляти.
2. Нормативний (під час спілкування мовці дотримуються всіх літературних норм), одностороннє нормативний (той, хто говорить, дотримується норм однієї з мов частіше, ніж іншої) та ненормативний (білінгв користується другою мовою та порушує її норми частково або повністю).
3. Цільовий (коли білінгв користується мовами у спеціальних ситуаціях, частіше паралельним текстом обох мов) і синхронно-побутовий (коли мова використовується в повсякденних ситуаціях із паралельним перекладом на іншу або білінгв використовує елементи обох мов), який найбільш уживаний серед молоді.
4. Індивідуальний, груповий, масовий і суцільний, що залежить від кількості носіїв білінгвізму.
5. Двосторонній, коли кожен народ володіє мовою іншого, та односторонній, коли двома мовами володіють представники тільки однієї з мов. Двосторонній і односторонній типи білінгвізму можуть виникнути у процесі безпосереднього контактування обох мов і серед носіїв, які знаходяться на значній відстані один від одного. Оволодіння другою мовою відбувається шляхом спілкування з представниками народу, носіями цієї мови, які знаходяться в іншій країні, або шляхом спеціального вивчення другої мови. Контактні типи білінгвізму є більш стійкими й досконалими, оскільки переважно передаються з покоління в покоління.
6. Стихійно засвоєна двомовність і спеціально вивчена двомовність. Стихійне засвоєння обох мов відбувається в дитинстві, якщо людина постійно знаходиться у двомовному середовищі. Спеціальне вивчення другої мови є свідомим процесом, як правило, під керівництвом викладача.
7. Добровільно опанована двомовність і двомовність, нав`язана насильницьким шляхом, безпосередньо пов`язані з індивідуальним і масовим типами білінгвізму: на відміну від індивідуального білінгвізму, що виникає переважно в одномовному суспільстві для встановлення мовних посередницьких контактів між власною й чужою культурою, масова двомовність може зруйнувати цілісну культурно-національну ідентичність будь-якої національної спільноти, оскільки масовий білінгвізм виникає переважно в умовах колоніальної залежності країни, коли підневільна мовна спільнота змушена вивчити мову колонізаторів. З часом друга мова може взяти на себе функції рідної, поступово витіснити її на периферію використання, що призведе до перетворення двомовців на одномовців.
Аналіз статистичних даних і мовного матеріалу дозволив зробити висновок, що в сучасному українському суспільстві представлені майже всі типи двомовності. Найбільш поширена двомовність серед тих, хто різною мірою (активно або пасивно) володіє українською чи російською мовами, які безпосередньо контактують між собою. Цей тип білінгвізму носить масовий характер: частина людей старшого покоління та діти дошкільного віку поки що одномовні.
Двосторонність і масовість двомовності визначаються позамовними факторами – історичними, соціологічними, демографічними – і структурно-типологічною близькістю української та російської мов, високим ступенем їх взаємних контактів на сучасному етапі, які активізують процеси взаємодії цих мов.
У результаті аналізу текстів офіційно-ділових документів різних часів, а також текстів стенограм пленарних засідань Верховної Ради України, в офіційно-діловому стилі виділено групи лексичних росіянізмів, зокрема, групу так званих “суржикових” слів, які є показниками невисокої мовної культури окремих державних службовців. Проблема підвищення культури мовлення в державному управлінні в умовах білінгвізму набуває особливої гостроти, оскільки довготривале контактування близькоспоріднених української та російської мов в умовах панівного становища останньої мало не тільки позитивні наслідки – збагачення лексичного складу української мови, - а й призвело до негативних наслідків – виникнення деструктивного явища “суржику”.
Представлені в дисертаційному дослідженні результати аналізу інтерференційного впливу російської мови на українську, отримані під час вивчення текстів офіційно-ділових документів різних часів, а також текстів стенограм засідань Верховної Ради України можуть бути використані для розробки методичних програм підвищення культури ділового мовлення в державному управлінні, спрямованих на поступове вилучення невиправданих кальок, лексичних росіянізмів і запровадження до вжитку власне українських слів.
У третьому розділі – “Усне ділове мовлення в державному управлінні (за матеріалами пленарних засідань Верховної Ради України)” - досліджено жанровий різновид усного ділового мовлення - пленарне засідання. Визначено його специфічні стильові риси та виявлено взаємозв`язок з іншими літературними стилями української мови; подано загальну характеристику мовленнєвих засобів пленарних публічних промов.
З поняттям культури мовлення тісно пов`язане питання стилю мови. У дисертаційному дослідженні запропоновано визначення стилю мови, під яким розуміється різновид єдиної літературної мови, що виділяється на основі соціальної сфери використання і характеризується відносно усталеною та замкненою сукупністю мовних ознак, спрямованих на досягнення певної мети висловлювання.
Умовою високопрофесійного виконання державними службовцями своїх обов`язків є володіння офіційно-діловим стилем, який забезпечує налагодження й підтримання юридичних і дипломатичних зв`язків, процес ділового спілкування органів влади, державних установ, організацій та окремих членів суспільства, використовується в адміністративно-політичній галузі, сфері економіки, культури тощо. У дисертаційному дослідженні вперше виділено жанровий різновид усного публічного мовлення – пленарне засідання, виникнення якого пов`язано із соціально-політичними перетвореннями, що відбулися в Україні у зв`язку зі здобуттям державою незалежності, визнанням української мови державною. Екстрамовною основою виділення пленарного засідання як жанрового різновиду офіційно-ділового стилю є сфера його використання: під час проведення пленарних засідань відбуваються обговорення та прийняття законодавчих актів України, звітування представників державних установ і відомств, обговорення політичного, економічного й соціального життя держави, міжнародних політичних подій.
У дисертації запропоновано класифікацію пленарних засідань:
- інформаційне пленарне засідання (ознайомлення із законопроектами, проектами постанов тощо);
- оперативне пленарне засідання або парламентські слухання (ознайомлення зі станом виконання державних програм, дотримання законодавства, реалізації політичної та соціально-економічної політики держави);
- дискусійне пленарне засідання (обговорення й голосування за прийняття законопроектів, проектів постанов, ратифікацію міжнародних угод тощо).
Залежно від порядку денного у межах одного пленарного засідання можуть об`єднуватися різні види пленарних засідань. Таким чином, специфічною особливістю пленарних засідань є поєднання у собі рис таких жанрових різновидів усного ділового мовлення, як ділове засідання, дискусія та публічна промова. Тематика пленарного засідання, причини і мотиви, що спонукали промовця на контакт із аудиторією, визначають і вид пленарного публічного виступу, який може бути побудований у вигляді доповіді на соціально-політичну тему, звітної доповіді чи політичної промови агітаційного характеру, офіційного депутатського звернення, питання, репліки. Для доповідей характерні наукова доказовість, виявлена в чіткій побудові промови, орієнтація на логічність викладу матеріалу; політичній промові агітаційного характеру притаманна більшою мірою емоційність, використання яскравих художньо-публіцистичних образів. Але чіткої межі між перерахованими мовленнєвими формами не існує, оскільки майже кожний виступ об`єднує в собі агітаційні й полемічні фрагменти, логічне обґрунтування висновків тощо.
У результаті аналізу парламентського засідання зроблено висновок, що це синтетичний жанр, який характеризується своєрідним парламентським стилем та поєднує стандартизованість і приписувальний характер офіційно-ділового стилю, експресивність і переконливість публіцистичного, логічність і точність наукового, діалогічність розмовного й виразність художнього. Особливості кожного стилю у пленарному публічному мовленні виявляються в організації мовного матеріалу, у виборі синтаксичних конструкцій, у композиційній побудові тексту. Так, діалогічність пленарних публічних промов, пов`язана з метою впливу на аудиторію, забезпечується використанням синтаксичних конструкцій (риторичних запитань, звертань до слухачів, діалогу промовця із самим собою тощо) і лексичних засобів: дієслів, що спонукають до сумісних дій; особового займенника ми, який створює ефект об`єднання промовця з аудиторією, змушує слухачів стати прихильниками промовця.
Іншою особливістю публічного мовлення є той факт, що під час одного пленарного засідання можуть не тільки поєднуватись елементи різних стилів, а й чергуватися різностильові виступи. Стилістична орієнтація тексту залежить від характеристики предмета дійсності та мети виступів. Так, оцінка політичного явища з метою привернення до нього громадської уваги потребує від промовця організації мовного матеріалу, властивого публіцистичному стилю мовлення; урядова звітна доповідь побудована як різновид офіційно-ділового документа.
Виявлено, що риси парламентського засідання зумовлені специфікою функцій пленарних публічних виступів, а саме: інформативної, яка полягає у швидкій передачі логічно побудованого змісту, та впливової, пов`язаної з впливом на думку й почуття слухачів шляхом експресивного переконання та логіки доказів. При цьому обов`язково присутня особиста (авторська чи колективна) позиція, яка може (якщо це дозволяє або диктує стиль доповіді, наприклад, доповіді на соціально-політичну тему, агітаційної промови) відверто підкреслюватися за допомогою словесних і несловесних (міміки та жестів) засобів.
У дисертації виділено та зроблено ґрунтовний аналіз основних рис пленарного засідання:
- регламентованість, що знаходить своє втілення в мовленнєвому етикеті;
- специфіка аудиторії (орієнтованість виступу на дві аудиторії: первинну – безпосередніх слухачів у залі, які вступають у живий контакт із промовцем, і вторинну аудиторію – це ті, заради кого власне і здійснюється законодавча діяльність, тобто громадяни країни) визначає зміст публічного виступу та відповідний добір мовного матеріалу;
- індивідуальний характер стилю мовлення доповідачів різною мірою виявляється в окремих жанрових підвидах пленарного засідання, що наближаються до публіцистичного стилю, та вимагає від державного службовця майстерності володіння словом і відповідної манери поведінки перед аудиторією.
У результаті проведеного лінгвістичного аналізу текстів законодавчого підстилю визначено комунікативно виправданий лексичний мінімум, необхідний для формування культури мовлення державного службовця: загальномовна (міжстильова) лексика (суддя, заарештувати, посада, промисловець тощо); вузькогалузеві терміни й термінологічні сполучення слів (еквайрінг карток, частковий фіксінг, імпринтер тощо); ділова або офіційна лексика (керування, повідомлення, оподаткування, інформація, голова, завідувач, діловодство тощо).
Мова пленарного публічного виступу специфічна: вона характеризується неоднорідністю структурно-лексичного складу усталених сполучень слів, закріплених за різними сферами функціонування; особливою термінологією, що використовується у вузькопрофесійних сферах діяльності; особливим складом вираження публічної законодавчої думки; функціонуванням експресивно-оцінних лексем, зокрема, ярликів (усталених мовних форм для визначення соціальних понять, що склалися в суспільстві, застосовуються для створення образу опонента й є ознакою низької культури мовлення: саботажник, ворог народу, дезертир).
У розділі розглянуто особливості усталених сполучень слів, термінів і термінологічних сполучень слів у текстах пленарних публічних виступів.
Регуляційний вплив пленарних публічних промов на аудиторію з метою формування певної думки визначає функціонування емоційно-експресивних мовних засобів (метафор, алюзії, градації, риторичних запитань тощо).
У практиці навчання державних службовців основам публічної діяльності потрібно особливу увагу приділяти дисфемізмам, засобам мови, що використовуються для заміни стилістично нейтрального слова більш грубим, зневажливим (старий – людина похилого віку, померти – дати дуба, брехати – казати неправду), та евфемізмам, мовним явищам, які по суті є протилежними дисфемізмам: емоційно-нейтральним словам і виразам, використаним для синонімічної заміни слова або виразу зі зниженим стилістичним забарвленням (медико-санітарна служба замість витрезвлювач, психічно хворий замість ненормальний).
Поданий у дисертаційній роботі аналіз офіційно-ділових текстів, зокрема, стенограм пленарних публічних виступів у Верховній Раді України, свідчить, що окремі державні службовці мають досить низький рівень володіння засобами офіційно-ділового стилю. Тому це дослідження, яке є спробою детального вивчення особливостей законодавчого публічного мовлення, дозволить державним службовцям зробити своє мовлення більш ефективним і впливовим.
Стенограма засідання // Бюлетень Верховної Ради України. - 2000. – № 41. - C. 11.
|
