РОЗВИТОК УПРАВЛІНСЬКОГО СПІЛКУВАННЯ В СИСТЕМІ ПІДГОТОВКИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Краткое содержание

У вступі обґрун­то­ва­но ак­ту­альність на­у­ко­во­го досліджен­ня, сфор­муль­о­ва­но йо­го ме­ту, виз­на­че­но напрями по­шуків і комп­лекс зав­дань, зв’язок із на­у­ко­ви­ми прог­ра­ма­ми, пла­на­ми, те­ма­ми, розкрито ступінь роз­роб­ки проблеми, ме­то­ди досліджень, відображено на­у­ко­ву но­виз­ну й прак­тич­ну зна­чущість ре­зуль­татів дослідження, їх ап­ро­бацію й впро­вад­жен­ня.

         У пер­шо­му розділі – “Уп­равлінсь­ке спілку­ван­ня на дер­жавній службі як на­у­ко­во-прак­тич­на проб­ле­ма” – по­да­но ог­ляд на­у­ко­вих дже­рел, про­а­налізо­ва­но стан досліджу­ва­ної проб­ле­ми й розкрито існуючі підхо­ди до її розв’язання. Останні можна умовно поділити на такі види: розгляд сис­тем­них зв’язків спілку­ван­ня з інши­ми підсис­те­ма­ми й еле­мен­та­ми суспіль­ної струк­ту­ри, та­кими як сис­те­ма суспіль­них і ви­роб­ни­чих відно­син, діяльність, індивід; розкриття особ­ли­вос­тей і ролі спілку­ван­ня в сис­те­мах діяль­ності “лю­ди­на-лю­ди­на”; виз­на­чення струк­ту­ри, функцій і за­со­бів спілку­ван­ня; роз­вит­ок і фор­му­ван­ня ок­ре­мих скла­до­вих спілку­ван­ня в кон­тексті підви­щен­ня ефек­тив­ності про­фесійної діяль­ності в сис­темі “людина-лю­ди­на”.

         Аналіз виявив цінні теоретико-практичні напрацювання, що дали змогу прослідкувати розвиток і становлення спілкування як науково-прак­тичної проб­леми. З’ясовано, що ви­ник­нен­ня різно­манітних форм і видів спілку­ван­ня зу­мов­ле­не видами відносин і діяль­ності. Так феномен управлінсь­кого спілку­ван­ня ви­ни­кає внаслідок існування суспільної пот­реби в уп­равління ви­роб­ни­чою й уп­равлінсь­кою діяль­ністю. Вивчення авторських визначень поняття “управлінське спілкування” засвід­чив ба­гатоаспектність цього явища й різне розуміння його сутності, а саме: як не­обхід­ність здійснен­ня уп­равлінсь­ких функцій (Л.К. Авер­чен­ко, Г.М. Залєсов, Р.І. Мок­шан­цев, В.М. Ніко­лаєнко, Л.Е. Орбан-Лембрик); взаємодію керівни­ка з людьми (М.І. Пірен); склад­ний соціаль­ний про­цес з поєднананням на­у­ки й мистецт­ва (М.М. Ло­гу­но­ва), специфічну форму спілкування й складову управлінської куль­тури (В.М. Шепель); процес службового спілкування керівника з підлеглим (А. Ю. Панасюк); ділове спілкування в процесі управління в соціальних організаціях (О.Л. Потєряхін) тощо. Незважаючи на зазначене, існує загальний, міждисциплінарний погляд на його роль у процесах управління. Він полягає в тому, що вміння державних службовців взаємодіяти один з одним, впливати на співбесідника, дося­га­ти взаєморозуміння й “суб’єкт-суб’єктний” характер спілкування є важливими передумовами успішної управлінської діяльності.

         У вітчизняних комунікативних програмах наводяться окремі прийоми й техніки переконання партнера, стратегії взаємодії під час професійної діяльності дер­жавних службовців. Однак з метою досягнення цілісності комунікативної підго­товки доцільно об’єднати вищевказаний комунікативний інструментарій саме в тех­нології управлінського спілкування в рамках “інтегрованого курсу” (С.В. Кри­сюк, В.І. Луго­вий, В.К. Майборода). Це дало б змогу забезпечити зв’язок теоретич­ного рівня знань про спілкування з практичними комунікативними діями через активі­зацію функцій психіки слухачів (увагу, сприйняття, перед­бачення тощо).

         Вив­чен­ня за­рубіжно­го досвіду ко­муніка­тив­ної підго­тов­ки свідчить про різноманітність підходів до роз­вит­ку вмінь і на­ви­чок спілку­ван­ня. Кінцевий результат роз­виваю­чого процесу спрямований на ефек­тив­не ви­ко­нан­ня служ­бо­вих обов’язків, ви­ко­рис­тан­ня комунікативних технік і прийомів (техніка пре­зентації, техніка аргументації, запитання й заперечення) в інших сфе­рах життєдіяль­ності. Узагальнення результатів аналізу дало підставу для висновку, що філософські, соціологічні й психолого-педагогічні дослідження заклали теоретичні основи проблеми спілкування, було запропоновано конкретні засоби її розв’язання. Разом з тим теоретичні основи, соціально-психологічні аспекти управлінського спілкування в системі державної служби й психолого-педагогічні умови його розвитку в державних службовців залишаються недостатньо розробленими.

         Викладено також загальну методику й методи дослідження, уточ­нен­о по­нят­тя “уп­равлінсь­ке спілку­ван­ня в сис­темі дер­жав­ної служ­би” на основі аналізу по­нять “уп­равління” й “спілку­ван­ня”. Розгляд цих понять дав змогу визначити уп­равлінсь­ке спілку­ван­ня в сис­темі дер­жав­ної служ­би як по­нят­тя, що ха­рак­те­ри­зує уп­равлінсь­кий впли­в по уп­равлінській вер­ти­калі й го­ри­зон­талі шля­хом збирання, об­роб­ки, аналізу інфор­мації че­рез підтри­ман­ня зв’яз­ку, взаємозв’яз­ку й взаємодії і прий­нят­тя рішень під час спіль­ної про­фесійної діяль­ності з до­сяг­нен­ня дер­жав­но-уп­равлінсь­ких цілей.

         У дру­го­му розділі – “Система підготовки державних службовців до уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня” – розк­ри­ва­ють­ся теоретичні основи й соціаль­но-пси­хо­логічні ас­пек­ти уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня, опи­суєть­ся мо­дель йо­го роз­вит­ку. Аналіз по­бу­до­ва­но за логічною схе­мою: природа – цілі – функції – струк­тура – процес – форма – принципи. Зв’яз­ки уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня з ви­ко­нан­ням кон­суль­та­тив­но-до­рад­чих і ор­ганізаційно-роз­по­ряд­чих функцій розгля­нуті крізь приз­му інстру­мен­таль­ної і ко­муніка­тив­ної раціональ­ності (М. Ве­бер, Ю. Ха­бер­мас). На дум­ку Ю. Ха­бер­маса, прин­ци­по­ва відмінність між ними по­ля­гає: у пер­шо­му ви­пад­ку в орієнтації на інстру­мен­таль­ний успіх, а в дру­го­му – на ро­зуміння й співчут­тя. Розкри­вається не­га­тив­ний впли­в інстру­мен­таль­ної раціональності на уп­равлінсь­ке спілку­ван­ня в сис­темі дер­жав­ної служ­би, який полягає в тому, що вона зу­мов­лю­є йо­го функціональність (несправжність). За цієї умови дер­жав­ний служ­бо­вець втра­чає індивіду­альність, став­лен­ня до нь­о­го ха­рак­те­ри­зуєть­ся опо­се­ред­ко­ваністю й обов’яз­ко­во виз­на­чаєть­ся на­явністю по­се­ред­ни­ка під час управлінського спілкування, нап­рик­лад, виконання служ­бо­во-по­са­до­вих обов’язків.

         Соціаль­на й діяльнісна при­ро­да, прик­лад­ний ха­рак­тер уп­равлінсь­ко­го спіл­ку­ван­ня­ ви­яв­ля­ють­ся в уп­равлінській діяль­ності дер­жав­них служ­бовців. Це засвід­чують ро­зу­міння й трак­ту­ван­ня спілку­ван­ня в кон­тексті професійної взаємодії на двох рівнях: про­фесійно­му й міжо­со­бистісно­му. Професійний і міжособистісний рівні роз­різня­ють за об’єкта­ми (ціля­ми), ви­ко­рис­то­ву­ва­ни­ми ко­муніка­тив­ни­ми за­со­ба­ми й лек­си­кою. У пер­шо­му ви­пад­ку до об’єктів (цілей) уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня відносять дер­жав­ну політи­ку, тех­но­логії уп­равління, дер­жавні цілі, у дру­го­му – пси­хо­логічні ста­ни, про­фесійно-ціннісні орієнтації і мо­ти­ви учас­ників про­цесів уп­равління й спілку­вання.

Аналіз функцій цьо­го по­нят­тя підтвер­див, що інтег­ральні й ло­кальні функції за­без­пе­чу­ють про­цес уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня в дер­жавній службі на про­фесійно­му й міжо­со­бистісно­му рівнях. Інтег­ральні функції у про­фесійній діяль­ності дер­жав­но­го служ­бов­ця через вплив на об’єкт управління, організацію спільних дій, соціально-психологічну адаптацію проявляються в діяльності уп­равлінсь­ких струк­тур. Че­рез ло­кальні функції ре­алізуєть­ся прик­лад­на час­ти­на уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня, оскіль­ки са­ме на міжо­со­бистісно­му рівні по­чи­наєть­ся спрямування дії об’єкта управління через заохочення, зміну його психоло­гічного стану й поведінки, взаємодію й взаємо­ро­зуміння між державними службовцями.

         Про­цес уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня в сис­темі ор­ганів дер­жав­ної ви­ко­нав­чої вла­ди дослідже­но на прик­ладі функціону­ван­ня йо­го струк­тур: ко­муніка­тив­ної, інте­рак­тив­ної і пер­цеп­тив­ної. Ко­муніка­тив­ний бік уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня на дер­жав­ній службі полягає в обміні інфор­мацією, її сприй­нятті й ро­зумінні, пси­хо­логічно­му впли­ві за до­по­мо­гою вер­баль­них і не­вер­баль­них за­собів. Інте­рак­тив­на скла­до­ва управлінсь­ко­го спілку­ван­ня на дер­жавній службі пов’яза­на з ор­ганіза­цією спіль­ної діяль­ності й ха­рак­те­ри­зує це по­нят­тя як взаємодію. Во­на охоп­лює ви­роб­лен­ня стра­тегії і так­ти­ки уп­равлінсь­ких дій, мо­ти­вацію їх учас­ників. У цьому ви­пад­ку вияв­ляєть­ся взаємозв’язок інте­рак­тив­ності з прий­нят­тям і ви­ко­нан­ням рі­шень. За до­по­мо­гою взаємодії в пер­шо­му ви­пад­ку здійснюєть­ся їх підго­тов­ка, а в дру­го­му за­без­пе­чуєть­ся їх ви­ко­нан­ня. Соціаль­на й міжо­со­бистісна пер­цеп­ція до­по­ма­гає адек­ват­но сприй­ма­ти інфор­мацію й доби­ра­ти ре­ле­вантні за­со­би ко­муні­кації й інте­ракції. Інак­ше ка­жу­чи, пер­цепція відіграє ре­гу­ля­тив­ну роль (Л.А. Пет­ров­сь­ка, 1989) під час уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня на професійно­му й міжо­со­бистісно­му рів­нях. Таким чином, про­цес управлінського спілкування є взаємо­про­ник­нен­ням ко­муніка­тив­них, інте­рак­тив­них і пер­цеп­тив­них еле­ментів.

         Чин­ники уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня на дер­жавній службі з’ясову­валися за допомогою фак­торів уп­равління (О.А. Маш­ков, Н.Р. Ниж­ник). Ре­зуль­та­том співвідне­сен­ня цих по­нять є вста­нов­лен­ня цілей уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня як ме­ти управління; отримання соціально-психологічної інформації про стан суб’єкта спілкування й ситуацію спілкування як повідомлення про стан об’єкта й середовища; визначення впливу на об’єкт управлінського спілкування як управління об’єктом; дотримання технології управлінського спілкування як алгоритму процесу управління. Цілі зумовлюють діяльність і спілкування, в основу яких покладена соціально-психологічна, політична й управлінська інформація, а досягаються вони шляхом впливу на об’єкт управління й спілкування шляхом дотримання певних правил і вимог.

         Фор­ми (субординаційна, службово-товариська, дружня) й принципи (створення умов, повноважень і відповідальності, заохочення й покарання, раціонального використання робочого часу) управлінського спілкування в системі державної служби, відображаючи певні правила й вимоги до професійних і міжособистісних відносин у системах “керівник – підлеглий”, “керівник – керівник”, “керівник – ко­лек­тив”, впливають на фор­му­ван­ня їх певного ти­пу. Ви­хо­дя­чи з раціональ­но­го ха­рак­те­ру уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня, визначено йо­го утилітарно-функціональну та інтерактивно-діалогічну форми. Пер­ша з’яв­ляєть­ся під впли­вом інстру­мен­таль­ної раціональ­ності й пе­ред­ба­чає маніпу­ля­тив­не ви­ко­рис­тан­ня парт­не­ра зі спілку­ван­ня. Дру­га пов’яза­на з ко­муніка­тив­ною раціональністю та ґрунтується на усвідом­ленні дер­жав­ни­ми служ­бов­ця­ми співпри­чет­ності до вирішення долі держави й суспільства.

         Соціаль­но-пси­хо­логічні ас­пек­ти уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня досліджено в контексті філо­софсь­кої мо­делі двос­ту­пе­не­во­го суспільства су­час­ності Ю. Ха­бер­ма­са, що включає “адміністративні структури держави” й “життєвий світ”. На першому ступені живуть за принципами виробничо-трудової раціональності, а на другому здійснюється моти­вація поведінки індивіда й повсякденна безпосе­редня комунікація. При­родно, що перший ступінь зумовлює формування в особис­тості “стратегічної пове­дін­ки” для реалізації власного “інтересу” в певній системі. Тобто вибір падає на “інстру­ментальну раціональність”, в основу якої покладено інструмент­альну дію як цілеспрямовану діяль­ність для здійснення цілей у заданих умовах з опорою на технічні правила, емпі­ричні зна­ння й прогнозування можливих ефектів (А.А. Воронін). Моделюючи цілераціональну пове­ді­нку, орієнтуючись на “інстру­мен­т­альний успіх”, людина зі своєю поведінкою мимоволі теж ста­є інструментами, що використовує інший для досягнення власних цілей. Але, за Х.-Г. Га­дамером, “бачити в іншому лише знаряддя, що піддається обліку й оволодінню, – означає плекати ілюзію”. Це співзвучно думці Ю. Хабермаса про свідоме або несвідоме обдурювання партнера і, врешті-решт, означає дезінтеграцію суспільства, того самого другого ступеня – “живого світу”. Вихід з кризової ситуації Ю. Хабермас вбачає в альтернативній формі поведінки – комунікативній, що ґрунтується на комунікативній дії як нормативно узгодженій “суб’єкт-суб’єктній” взаємодії, спрямо­ва­ній на досягнення взаємо­розу­міння. На основі зазначеного аргументовано, що зорієнто­ваність дер­жав­них служ­бовців на інстру­мен­таль­ний успіх уск­лад­нює виконання кон­суль­та­тив­но-до­рад­чих і ор­ганіза­ційно-роз­по­ряд­чих функцій, сприяє до­сяг­нен­ню ли­ше ко­рот­ко­час­них цілей.

         Обґрунтовано, що од­ним із шляхів до­сяг­нен­ня ко­муніка­тив­ної раціональ­ності є використання соціаль­но-пси­хо­логічних ме­то­дів уп­равління. Такі ме­то­ди ре­алізу­ють­ся в про­це­сах уп­равління за допомогою уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня й пов’язані з близь­кими за при­ро­дою явищами – соціаль­но-пси­хо­логічною ак­тив­ністю, соціаль­но-пси­хо­логічною адап­тацією, соціаль­но-пси­хо­логічною ком­пе­тентністю, соціаль­ними ролями, соціаль­ним ста­тусом і соціаль­но-пси­хо­логічною го­товністю державного службовця до про­фесійної діяль­ності.

         Оскільки підготовка державних службовців в Національній академії державного управління при Президентові України є післядипломною освітою, то в основу розвитку управлінського спілкування покладено теоретико-методичні розробки щодо перенесення теоретичних знань з рівня інформації на рівень професійних, практичних дій. Під час викладання факультативного модуля “Мистецтво ділового спілкування” ми керувались тим, що:

­       розвиток управлінського спілкування має забезпечити “зону найближчого розвитку” державного службовця;

­       для визначення ефекту цього про­це­су не­обхідне тес­ту­ван­ня вхідно­го й вихідно­го рівнів роз­вит­ку уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня;

­       роз­ви­ток уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня відбу­ваєть­ся в поєднанні те­о­ре­тич­них знань з осо­бис­тим досвідом слу­хачів. То­му ува­гу ­приділено як по­зи­тив­но­му, так і не­га­тив­но­му досвіду. За допомогою низки вправ досягається ко­рекція не­га­тив­но­го досвіду спілку­ван­ня, фор­му­ван­ня й закріплен­ня по­зи­тив­но­го досвіду;

­       аль­тер­на­тивність роз­вит­ку до­ся­гаєть­ся шляхом ви­бо­ру різних схем підго­тов­ки й ро­бо­ти на за­нят­тях; до­бо­ром вправ для пси­хо­логічно­го тренінгу; аналітич­но-екс­пертною діяль­ністю під час відеотренінгу; варіативністю си­ту­а­тив­них і роль­о­вих ігор; ство­рен­ням пе­ре­ду­мов для зміни якісних по­каз­ників че­рез са­мо­усвідом­лен­ня влас­но­го рівня й оцінку екс­пертів.

         У по­бу­дові мо­делі роз­вит­ку уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня ви­ко­рис­тано анд­ра­гогічну мо­дель нав­чан­ня дер­жав­них служ­бовців. Для заз­на­че­ної мо­делі роз­роб­ле­но струк­ту­ру роз­вит­ку уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня, яка включає ряд  компонентів.

         Ціль­о­вий ком­по­нент скла­даєть­ся з цілей вик­ла­да­ча й слу­ха­ча, оскільки мета виз­на­чаєть­ся як іде­аль­но пе­ред­ба­че­ний кінце­вий ре­зуль­тат діяль­ності, що відбу­ваєть­ся. Цілі вик­ла­да­ча виз­на­ча­ють­ся соціаль­ним і нор­ма­тив­ним зав­дан­ням з підго­тов­ки про­фесіоналів дер­жав­но­го уп­равління. Цілі слу­ха­ча як дер­жав­но­го служ­бов­ця фор­му­ють­ся про­фесійни­ми ви­мо­га­ми, його ба­жан­ням підви­щи­ти осо­бис­тий і про­фесійний рівень.

         Зміст роз­ви­ва­ючого про­це­су виз­на­чав­ся відповідно до пла­ну й прог­ра­ми мо­ду­ля “Мис­те­цт­во діло­во­го спілку­ван­ня”, а са­ме знан­ня основ діло­вого спілку­ван­ня, уп­равлінсь­кого спілку­ван­ня і йо­го роз­ви­ток.

         Опе­раційно-діяльнісний ком­по­нент відоб­ра­жав про­це­су­аль­но-діяльнісну сут­ність роз­вит­ку уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня.

         Коригуюче-формуючий компонент охоплював корекцію негатив­ного досвіду спілкування та формування позитивної установки на спілкування.

         Конт­роль­но-ре­гу­лю­ючий ком­по­нент забезпечував конт­роль за ви­ко­нан­ням зав­дань роз­ви­ва­ю­чо­го про­це­су, вне­сен­ня необхідних змін для оп­тимізації шляхів до­сяг­нен­ня цілей нав­чаль­но­го про­це­су.

         Оціноч­но-ре­зуль­та­тив­ний ком­по­нент мав на меті оцінку ре­зуль­татів роз­вит­ку уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня.

         Упровадження моделі розвитку передбачало три ета­пи: по­чат­ко­вий, нав­чаль­но-роз­ви­ва­ю­чий та за­вер­шаль­ний.

         Так на по­чат­ко­вому етапі оцінювався рівень роз­вит­ку уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня й фор­му­валися но­ві мо­тиви й пот­реби в його удос­ко­на­ленні. На нав­чаль­но-роз­ви­ва­ю­чому етапі забезпечувався роз­ви­ток ко­муніка­тив­ної, інте­рак­тив­ної й пер­цеп­тив­ної складових уп­равлінсь­ко­го спілку­ван­ня й ово­лодіння ко­муніка­тив­ною тех­но­логією. На завершальному етапі закріплювались результати, формувались мотиви до подальшого самовдосконалення.

Завдання кожного з етапів виконувалися під час актуалізації теоретичних знань, моделювання управлінських ситуацій, виконання вправ, проведення рольових і ситуативних ігор.