ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД: ПОЛІТИКО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ АСПЕКТ ( 1944 — 1953 рр.) : ГОСУДАРСТВЕННОЕ УПРАВЛЕНИЕ В ЗАПАДНЫХ ОБЛАСТЯХ УКРАИНЫ В ПОСЛЕВОЕННЫЙ ПЕРИОД: ПОЛИТИКО-АДМИНИСТРАТИВНЫЙ АСПЕКТ ( 1944 — 1953 гг.)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовані мета і завдання, предмет, об’єкт та методи дослідження, визначається наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, а також особистий внесок здобувача.

                                                     5

  У першому розділі „Історіографія та джерельна база” охарактеризовано ступінь наукової розробки обраної теми та джерельну базу.

          Теоретико-методологічну основу дисертації становлять   праці вітчизняних та зарубіжних вчених, зокрема, дослідження вчених Національної академії державного управління при Президентові України:   В.Лугового, С.Майбороди, В.Князєва, В.Бакуменка, Н.Нижник, Г.Серьогіна, С.Чукут, О.Якубовського та ін.

Важливе значення має розробка загальнодержавних управлінських проблем, виходячи з специфіки їх регіонального відображення. У цьому відношенні важливе теоретико-методологічне значення для дослідження проблем, піднятих у дисертації, мають праці вчених Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, зокрема А.Чемериса, М.Лесечка, Я.Малика, О.Сушинського.

Відзначено, що наукові проблеми, які стосуються державного управління в період становлення радянського тоталітарного режиму в західних областях України завжди привертали пильну увагу вчених, зокрема істориків радянського періоду. 

Висвітлення окремих сторін досліджуваної теми розпочалося разом з запровадженням радянської системи державного управління, зокрема, у працях В.Варецького та В.Валуєва. Зазвичай, це були дуже тенденційні праці, що віддзеркалювали офіційне владно-управлінське бачення і розуміння поставлених завдань безпосередньо в умовах становлення радянського тоталітаризму в регіоні. Такі особливості характерні і для праць тодішніх партійних та радянських керівників В.Гапія, І.Грушецького, Г.Пінчука, І.Профатілова, І.Туряниці та ін.

            Для праць другої половини 50 - початку 60-х характерним є обґрунтування провідної ролі і виняткового значення компартії у радянському суспільстві, її непогрішимості у прийнятті управлінських рішень та безумовного контролю у забезпеченні їх виконання (М.Івасюта, В.Столяренко, І. Богодист, В. Варецький,  Й.Черниш,  В. Маланчук.). У   наукових підходах цих авторів неподільно панувала провладна політична кон’юнктура періоду.  У цілому ж роботи цього часу відзначаються порівняно вищим науковим рівнем, ніж роботи попередників. У них грунтовніше досліджуються питання  державного управління в західних областях. Однак на тлі показу винятково позитивних сторін цього процесу у цих працях, як і в попередніх розробках, здійснювалась, по суті, лише апологетика існуючій системі.

         Наступний крок радянського вивчення питань державного управління в західних областях України характеризується     випуском великої кількості праць, що розглядали проблеми управління масово-політичною роботою компартійних організацій (О.Кірсанова, Кондратюк, В.Михайлов), партійним впливом на робітництво (Ф.Чернявський), технічним забезпеченням сільського господарства (П.Костик), культурним будівництвом (І.Кошарний),

                                                          6

боротьбою проти формувань ОУН-УПА В.Масловський) тощо. Окрім монографій окремі аспекти досліджуваної проблеми висвітлювались також у численних статтях та інших публікаціях, в ході роботи наукових симпозіумів, семінарів, конференцій. Але і цим роботам властиві суттєві недоліки.  Їх автори пішли по шляху тих оцінок, які дані в документах періоду культу особи і застою. Тому аналіз у монографіях багатьох явищ вийшов надзвичайно тенденційним, наповненим відвертою апологетикою офіційного сталінського курсу того періоду.  

У другій половині 90-х років   започатковується якісно новий етап у дослідженні радянської історії західних областей України, в тому числі і державного управління.  Було розпочато об’єктивне висвітлення окремих аспектів радянської історії західних областей, ламанню  стереотипів з історії державного управління в Україні післявоєнного часу, в тому числі і в західних областях. Поглибленому висвітленню цього питання присвячені окремі монографічні дослідження В.Барана, І.Біласа, Б.Яроша. Особливо важливим, на нашу думку, є значне якісне розширення документальної бази досліджень і публікацій, використання недоступних раніше матеріалів.  Низка праць присвячена  окремим аспектам управління сільським господарством   - Г.Сургай, М.Сеньків,  О.  Гаврилюк.

Опубліковані в цей час колективні та індивідуальні монографії, наукові статті,   дисертаційні дослідження охопили чимало напрямків державного управління в західних областях України. В той же час у цих роботах помітним є механічне перенесення авторами схеми запровадження державного управління в УРСР в 20 – 30-х роках на подібні процеси в західних областях у повоєнні роки. 

У науковій літературі пострадянського часу, на жаль, відсутній цілісний аналіз складного комплексу питань періоду формування і зміцнення радянської тоталітарної системи державного управління, що не дає повного і правдивого уявлення про післявоєнну історію західноукраїнського регіону. Окрім цього, багато сучасних проблем в західних областях України сягають своїм корінням післявоєнного часу, а вирішення їх вимагає переоцінки багатьох явищ з позицій історичної правди, розв’язання багатьох проблем заново і формулювання на цій основі наукових узагальнень, практичних рекомендацій на майбутнє.

         Дисертаційне дослідження опирається на джерельну базу, яку за характером матеріалів можна умовно розділити на чотири групи. Першу з них складають опубліковані партійні та державно-управлінські документи, які мали директивний і обов’язковий до виконання та виражали винятково офіційну позицію зору комуністичної партії і радянського уряду.

Другу групу джерел становлять збірники документів і матеріалів, які містять, в основному, місцевий матеріал, зокрема розпорядження, рішення, керівні вказівки органів влади і розкривають основні напрями та результативність їхньої діяльності у сфері державного управління. Важливе

7

значення з позицій аналізу результатів управлінської діяльності мають статистичні матеріали, зокрема збірники, що видавались у республіці та в окремих областях.  Однак, потрібно мати на увазі, що джерела статистичного характеру підібрані надзвичайно тенденційно.

Третю групу складають матеріали періодичної преси. Автором опрацьовано більше 20 різних видань — загальносоюзних, республіканських,  обласних, районних, багатотиражки підприємств та МТС. В газетах друкувались матеріали агітаційно-пропагандистського характеру, які, значною мірою, показували бажані для режиму, а не реальні управлінські відносини.

До четвертої групи джерел відносяться документи і матеріали, що були досліджені автором у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), а також обласних державних архівах: Волинському (ДАВО), Закарпатському (ДАЗО), Івано-Франківському (ДАІ-ФО), Львівському (ДАЛО), Рівненському (ДАРО), Тернопільському (ДАТО) і Чернівецькому (ДАЧО). В центральних і місцевих державних архівах автор опрацював 483 справи з 38 фондів.

         У другому розділі „Формування та зміцнення радянської командно-адміністрантивної   системи в державному управлінні” досліджуються шляхи та методи формування компартійно-політичної основи державного управління, розглядається процес створення та управління діяльністю органів  радянської влади та  громадських організацій.

Дисертант відзначає, що державне управління в західних областях України у післявоєнний час базувалося на ідеологічній та політичній платформах комуністичної партії. Вони були визначальними, базовими для усіх інших сфер управлінської діяльності. Через те політико-організаційною основою усієї радянської тоталітарної системи післявоєнного часу виступала ВКП(б) та її організаційно-структурний підрозділ - КП(б)У.  

У дисертації вивчається процес  створення  партійно-політичної основи системи управління – первинних парторганізацій, які будувались за виробничо-територіальною ознакою. Організовувались спеціальні групи, до складу яких входили переважно професійні партійні та радянські працівники, які мали досвід роботи в місцевих умовах з довоєнних років.  Обкоми партії, в свою чергу, створювали оперативні групи для роботи в районах і населених пунктах. Вони зобов’язані були в першу чергу започатковувати організаційно-партійну роботу.    

Суворо централізована партійна управлінсько-владна вертикаль в цих областях будувалась за загальноприйнятою схемою: обкоми – міськкоми – райкоми партії та органи управління первинними парторганізаціями, структура яких залежала від чисельності цих організацій. В післявоєнних умовах західних областей створення цієї вертикалі доводилось розпочинати заново.

                                                     8

 Головне завдання управлінської діяльності партійних органів в західних областях України полягало у тому, щоб максимально широко і швидко охопити мережею первинних партійних організацій усі сторони суспільно-політичного життя, адміністративно-територіальний устрій, промислове, сільськогосподарське виробництво, культурно-духовну сферу та сформувати міцну організаційну основу для утвердження комуністичної влади в регіоні. Але це завдання виконане не було. Загалом питома вага парторганізацій в регіоні була незначною.

  У дисертації досліджується процес створення та діяльність органів радянської влади. По мірі зайняття території західноукраїнського регіону Червоною Армією, тут відновлювався довоєнний радянський адміністративно-територіальних поділ на області, райони, міста, селища і села. Відповідно до адміністративно-територіального поділу створювались органи радянської влади. Вони розпочинали свою діяльність, що включала комплекс заходів організаційно-управлінського характеру переважно в економічній, соціальній та культурно-освітній сферах.

   В управлінській роботі органи радянської влади перебували під тотальним партійним контролем, а в організаційному відношенні формувались паралельно з створенням компартійної мережі. У зв’язку з тим, що в післявоєнний період усі важелі управління діяльністю органів влади утримувала компартійна керівна верхівка, то і її вплив на цей процес був визначальним. Партійні органи на місцях слідкували за дотриманням місцевими органами влади та управління політичної лінії, розробленої вищим партійним керівництвом.

 Відповідно до пануючого в СРСР у післявоєнний період характеру управлінської діяльності компартія широко застосовувала командний спосіб формування рад. Депутатський склад виконкомів рад, не обирався, а призначався. В умовах західних областей для режиму цей підхід став, по суті, єдиним засобом створення місцевих органів влади.  

Ради в умовах тоталітаризму відігравали, не стільки владно-управлінську, скільки політичну роль. Політичний фактор, визначений компартією, був домінантою в діяльності рад. Перші післявоєнні вибори у цьому відношенні мали непересічне значення для тоталітарної системи, адже саме у ході їх проведення відпрацьовувалась модель волевиявлення радянського типу, яке за своєю суттю було повним антиподом демократичним засадам. Від того, наскільки західноукраїнське населення контролюватимуть органи влади у ході підготовки і проведення виборів, значною мірою залежав процес наступної радянізації регіону, форми і методи його здійснення.

Проаналізовано хід виборчих кампаній та  результати всесоюзних виборів в західних областях в 1946 р., вибори до Верховної Ради УРСР в  і до місцевих рад  в 1947 р. що стали за свою суттю стали демонстрацією владного впливу радянського тоталітаризму в цьому регіоні і послужили                                        

9

наступними кроками в утвердженні радянської владної моделі в західних областях.

Після виборів політичний аспект діяльності рад було зведено до мінімуму. Головним напрямом стала виконавчо-управлінська робота у господарському, культурному та суспільно-політичному житті регіону. Її аспекти були визначені радянськими управлінцями раніше, ще у ході виборів, і формально закріплені в наказах виборців. Загалом вся діяльність рад спрямовувалась на залучення населення до радянського господарського і культурного будівництва, популяризацію в селі переваг колективної праці, а це означало радянізацію західних областей.

 Посилення партійного впливу у радах західних областей України, яке здійснювалось з метою утвердження, а згодом – розвитку радянської управлінської системи, перетворювало ради з органів влади у виконавчі структури номенклатурно-партійного апарату. Обов’язки рад як місцевих органів влади ставали все більше номінальними. Зростало підпорядкування їх діяльності кон’юнктурним інтересам режиму, в яких домінували інтереси розвитку радянської промисловості, культурно-духовної сфери, колгоспної системи тощо.

В роботі досліджується  управління діяльністю громадських організацій. Вся легальна громадська діяльність у західних областях України була поставлена під тотальний компартійний контроль, а громадські організації фактично перетворились у додатки партійно-державних органів, і виконували певні, доручені їм, функції.

У післявоєнний період серед громадських організацій найважливіше місце у радянській управлінській системі на західноукраїнських землях компартійні органи відвели комсомольським організаціям.  Тому радянська влада форсованими темпами відновлювала і створювала нові комсомольські структури. Однак це зробити було непросто. Вихована на українських національних традиціях місцева молодь не прагнула вступати в комсомол ще у довоєнні роки. Масові радянські репресії лише посилили це переконання. 

Особливо відповідальну роль комсомольським організаціям компартія відвела в західноукраїнському селі. Тут, у випадках відсутності парторганізацій, вони повинні були виконувати їх функції. А західноукраїнське село становило головну опору українського національно-визвольного руху. Тому комсомол в селах повинен був стати для радянського тоталітаризму не стільки “бойовим резервом і помічником партії”, скільки політичним буфером, а при потребі – і політичним тараном.   

 Важливою складовою частиною управлінської системи у промисловості, радянських установах та організаціях виступали профспілки.   Профспілкові організації були спрямовані на роботу з певними соціальними групами – робітниками і службовцями – і мали завданням залучення їх до радянського управління виробництвом та державою. В процесі такої

10

діяльності робітники і службовці виконували необхідну для режиму функцію і підпадали під його повний контроль. 

 У третьому розділі „Державне управління радянізацією суспільно-політичного та соціально-економічного життя” розкривається суть політичного керівництва ідейно-виховною роботою, аналізується кадрова політика та акцентується увага на управлінні перетвореннями в господарській та культурно-освітній сферах.

 Метою ідейно-виховної роботи партійних, радянських, комсомольських та інших організацій в західних областях України зводилась до ідеологічного забезпечення завдань відбудовчого періоду, роз’яснення населенню “безперечних переваг соціалізму над капіталізмом”, “критики українського буржуазного націоналізму”, пропаганди “соціальної і національної рівноправності, повного економічного і політичного розкріпачення людини”. Однак усі напрямки, теми, дискусійні матеріали тощо ідейно-виховної роботи проходили через призму їх корисності для пануючої авторитарно-бюрократичної системи. 

Провідне значення в ідейно-виховній роботі відводилося проведенню агітації. У листопаді 1944 р. було створено 600 агітколективів, що об’єднували 5120 агітаторів. Але політична робота проводилась переважно в райцентрах і близьких до них селах. У віддалені села партійні і радянські працівники не виїжджали.

Під особливою увагою тоталітаризму перебувала західноукраїнська інтелігенція. Головним об’єктом її діяльності став Львів, тому що саме тут було найбільше зосередження інтелігенції. Для її ідеологічного перевиховання у грудні 1944 р. було створено вечірній університет марксизму-ленінізму, в який залучили 472 особи, з них – 90 викладачів вузів.  

Характерною спробою адміністративного вирішення політичних питань в селі стало створення у грудні 1949 р. при МТС західних областей (суто виробничих структурах) політвідділів, головна мета діяльності яких полягала у покращенні масово-політичної роботи серед селянства. При обласних управліннях сільського господарства були створені політсектори.  

Для функціонування нових радянських управлінських структур потрібна була велика кількість лояльних працівників. На урядовому рівні   було прийнято декілька постанов радянського управлінського характеру, які спрямовувались на розв’язання питань добору і виховання кадрів з місцевого населення, підготовки місцевого активу для тоталітарної управлінської системи. Однак завдання щодо зміцнення партійних, радянських, комсомольських та інших радянських органів відданими режиму місцевими кадрами виконане не було. Організована компартійним керівництвом кампанія провалилася. Тоталітарний підхід до проведення кадрової політики не мав суспільно-політичного підґрунтя в західних областях України.  

За таких обставин вирішення питань кадрового забезпечення управлінської діяльності в регіоні можна було здійснювати, в основному,

11

шляхом скеровування сюди працівників з інших областей України. Автор аналізує основні шляхи вирішення питання кадрового забезпечення процесу радянізації західних областей. Тільки в 1945 р. в західні області прибуло понад 35 тис. осіб, в тому числі партійних працівників — 1337, комсомольських — 1210, торгівель­них і фінансових 1191, прокуратури – 185, працівників МВС і МДБ — 3724, промисловості — 4416, сільського господарства – 4637, працівників культури, освіти і охорони здоров'я — 16047 осіб.

Кадрова політика радянської держави включала і підготовку фахівців, в першу чергу масових професій, що були вкрай необхідними для належного функціонування господарства. Для отримання цих професій вже не було значних обмежень стосовно місцевих жителів. За 1945 р. у восьми західних областях підготовлено 62789 фахівців, а в 1946 р. – 74232 особи.  

         Проаналізовано систему управління перетвореннями в господарській та культурно-освітній сферах. Зокрема, автор відзначає    що для економічного розвитку західних областей важливе значення мали додаткові капіталовкладення. Завдяки їм, значеною мірою, відбувалося зростання промисловості.  Однак, проводячи корінну структурну ломку і міняючи власницькі відносини на свою користь, радянська влада разом з тим розпочала запізнілу модернізацію промисловості регіону. Промисловість західних областей включалась у загальносоюзний комплекс і тисяча­ми виробничих і технологічних процесів прив'язувалась до імперської економіки, особливо її військово-промислової групи.  Автор відзначає, що переважаючий розвиток важкої індустрії призвів до скорочення виробництва товарів народного споживання. Ліквідація дрібного виробника зруйнувала традиційну інфраструктуру, спричинила споживчий голод на ринку і вела в кінцевому рахунку до зниження життєвого рівня населення.  

У дисертації досліджується система управління  проведенням колективізації в західних областях України.  Виконуючи вимоги пленуму ЦК КП(б)У, Рада Міністрів УРСР у червні 1947 рр. почали “переборювати опір куркульства”. Було збільшено обов'язкові поставки державі сільськогосподарських про­дуктів цими господарствами.  Для так званих куркульських господарств різко скорочено терміни здачі продуктів, відмінялися будь-які пільги. Це різко прискорило темпи колективіза­ції. На 1 січня 1949 р. колгоспи об'єднували: у Волинській області 80 % усіх селянських господарств, Дрогобицькій — 79, Чернівецькій — 77, Закарпатській – 49, Тернопільській — 34, Львівській — 34, Ровенській – 25, Станіславській – 13. Крім прямого адміністративного тиску і збільшення податків на одноосібників, велась активна пропаганда переваг колгоспного ладу. Вивчається система численних порушень, що допускались у новостворених колгоспах на західноукраїнських землях, зокрема,  “демократичні” основи управління колгоспами.

12

 Насильницька колективізація одноосібного західноукраїнського села набрала характеру гострої боротьби. Вона супроводжувалася репресіями по відношенню до одних і заграванням з іншими. На темпи і методи колективізації в значній мірі впливала збройна боротьба з учасниками національно-визвольного руху. Від результа­ту цієї боротьби залежала і доля колективізації. Водночас об'єднання одноосібних господарств у колгоспи привело до різкого зниження їх ефективності. Потрібні були багаторічні державні дотації, щоб утримати при житті нові колгоспи.

Вивчається управління перетвореннями в культурно-освітній сфері. Радянська влада, на відміну від польської, проводила політику українізації в галузі освіти. Виділялися значні бюджетні кошти, що привело до збільшення шкільної мережі. Цим самим переслідувалася низка цілей. По-перше,   розширення   мережі   шкіл   передбачало охоплення дітей навчанням за радянськими програмами і підручниками, які мали виразне ідеологічне спрямування. По-друге, підготувавши і перепідготувавши вчителів з місцевих жителів, отримано, таким чином, масовий загін пропагандистів радянського способу життя. По-третє, створивши розгалужену мережу шкіл для неписьменних,  охоплено  ідеологічним  впливом  доросле  населення.   І по-четверте,   переведенням   шкіл   з   польською   мовою   навчання   на українську, закладались основи широкого запровадження в майбутньому російської мови.

  Разом з тим радянський режим нав'язав свою масову форму освіти, відкинувши регіональні і національні особливості. На основі радянських державних програм, впровадження заідеологізованих підручників і посібників здійснено уніфікацію освіти. Провідним елементом в народній освіті в той період став величезний загін вчителів, відряджених із східних областей.

Тоталітарний режим намагався повністю підпорядкувати своєму контролю розвиток культури. Робочі органи спілок одержали беззастережне право вмішуватись у творчий процес митців. Ідеологічний тиск і організаційний контроль були головними складовими у відношенні влади до діячів культури.

У четвертому розділі „Радянська репресивно-каральна система як складова  частина державного управління” досліджується радянська репресивно-каральна система в контексті здійснення державного управління. Розкривається діяльність репресивних органів у проведенні масових депортацій населення. Радянська держава розцінювала депортацію як ефективний управлінських засіб вирішення суспільно-політичних, ідеологічних та соціально-класових проблем і зниження національного протистояння в регіоні.

 У роки війни депортаціями з західних областей керував Державний Комітет Оборони, а у післявоєнний період – центральні і республіканські компартійні та радянські органи, а також союзні і республіканські наркомати. Безпосередньо на місцях виконавчу роботу з переселення вели місцеві органи

13

цих управлінських структур. Щоб оперативніше вирішувати проблеми вивезення, при нарко­маті внутрішніх справ СРСР створюється спеціальний орган - «особлива нарада».

Підставами для депортацій були зв’язки з ОУН, участь чи допомога УПА, відмова служити в Радянській Армії з релігійних мотивів або небажання вступати до колгоспу, тобто всі, хто виявляв найменшу непокірність. Були встановлені строки виселення. Якщо у 1944-1946 рр. вони становили 5 років, то в 1947-1949 рр. – 8-10 років і навіть на безстроково. Згодом Міністерство внутрішніх справ СРСР видало інструкцію, в якій вважало необхідним скасувати терміни виселення членів сімей українських буржуазних націоналістів, встановити, що вони переселені у віддале­ні місця СРСР навічно і повернення їх на Україну заборонено. За самовільний виїзд з місць обов’язкового поселення було встановлено кримінальну відповідальність – до 20 років примусових робіт.

За 1944-1952 роки із західних областей України (крім Закарпатської області) виселено 65906 сімей загальною кількістю 203662 особи. За категоріями це: «...учасники банд націона­лістичного підпілля», «бандпособники», члени їх родин -182543, куркулі та члени їх родин - 12135, єговісти та члени їх родин - 8984 особи.

Наймасовішими були депортації 1947 року. Тоді ж в Польщі було проведено операцію “Вісла”, Яка стала третім, завершальним етапом депортації українців. 160 тис. українців було брутально депортовано на захід Польщі.

 У післявоєнні роки суспільно-політичне становище в регіоні значно ускладнилось. Компартійно-організаційна робота і радянське будівництво наштовхнулись на активний політичний та збройний опір підпілля ОУН і збройних підрозділів УПА. Впливовим фактором суспільно-політичного життя стала підпільна діяльність ОУН і збройна боротьба формувань УПА. Вони протистояли поновленню радянського тоталітаризму та радянізації регіону. Тому влада розпочала політико-державний терор проти українського населення - опори національно-визвольного руху. Тактика партійно-радянських органів зводилась до того, щоб побороти весь опір, не тільки воєнний і політичний, але й ідейний – найглибший і наймогутніший. Саме на цих напрямах і розгорнулась запекла боротьба. Непримиренність позицій, ставка виключно на силу вилились у криваве протистояння на багато років. Опубліковані звернення ЦК КП(б)У, Верховної Ради УРСР і РНК республіки, які закликали членів ОУН — УПА приходити з повинною, обіцяючи їм при цьому прощення, суттєвого значення не мали і вплинути на стабілізацію ситуації в селах не могли. До того ж задеклароване “прощення” на практиці часто залишалось лише обіцянкою.

На захист радянської влади у західних областях України були кинуті підрозділи радянської карально-репресивної системи, партійні, комсомольські організації, радянські органи, війська. У 1946 р. військові підрозділи дислокувались у понад 5 тис. населених пунктів регіону.

14

Радянським режимом була зроблена спроба розпалити громадянське протистояння. З цією метою формувались групи із місцевих активістів для боротьби з підпіллям ОУН і збройними загонами УПА.

Підривом українських духовних засад стала ліквідація (згідно з рішенням Львівського церковного собору) у березні 1946 р., Української Греко-Католицької Церкви. Саме ця церква мала значний вплив на суспільно-політичне життя, була домінуючою у регіоні церковною інституцією, мала значний авторитет серед населення, що відзначалось високою релігійністю, особливо в селах. Тоталітарна система не могла миритись із впливом інших, нехай навіть духовних структур, які, окрім неї, могли мати владний вплив на населення. Тому церковна мережа греко-католиків (незважаючи на проголошену ним лояльність до радянської влади) була перепідпорядкована російській православній церкві — духовній структурі, яка повністю залежала від радянської тоталітарної держави і підпорядковувалась їй в усьому.

Розгортанню державно-політичного терору сприяло проведення масової колективізації. В ході її проведення були розроблені і неухильно впроваджувались жорсткі заходи з ліквідації не тільки формувань ОУН-УПА, що мали найбільшу підтримку в селах, але й їхньої найбільшої ідеологічної і матеріальної підтримки — заможного селянства. В результаті податкової політики, спрямованої на ліквідацію цієї категорії селянства, у 1947 — 1948 рр. була підірвана його економічна основа. Це посилило люмпенізацію села. В результаті “перемоги над куркульством” від активної виробничої діяльності у сільському господарстві була відсторонена надзвичайно працьовита та підприємлива частина селянства, яка мала значний практичний досвід у сільськогосподарському товарному виробництві. Перервалась вікова селянська трудова традиція, поглибився процес насильницького розселянювання та активізувалось формування властивого тоталітарній системі типу новітнього кріпака – селянина-колгоспника.