| Краткое содержание: | У вступі обгрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, завдання і гіпотезу, розкрито наукову новизну, практичне значення, апробацію та впровадження результатів дослідження.
У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження громадського руху як суспільного явища” - аналізується стан поставленої проблеми. Зокрема, охарактеризовано громадський рух як наукове поняття й соціально-управлінське явище, визначено місце і роль держави та державного управління в процесі їх становлення, проаналізовано наукові праці, що безпосередньо стосуються досліджуваної проблематики. Розглядаються зміст, структура поняття громадського руху як чинника соціальної диференціації суспільства. Аналізуються основні наукові методи дослідження, що сприяли досягненню поставленої мети й виконанню завдань. Для з’ясування суті громадського руху досліджується його історична генеза, роль громадського руху в процесі становлення громадянського суспільства.
У контексті дисертаційного дослідження громадські організації та рухи розглядаються як добровільні об’єднання громадян на основі їх спільних потреб, інтересів у різних сферах діяльності і необхідності їх відстоювання у відносинах з державою та іншими політичними інститутами суспільства в правових рамках, визначених Конституцією і законами; механізм участі громадян в управлінні державою.
Вагомим науковим внеском у реформування державної влади й державного управління та становлення громадянського суспільства в Україні є роботи В.Бакуменка, В.Бебика, Д.Видріна, В.Князєва, В.Лугового, В.Майбороди, С.Майбороди, П.Надолішнього, Н.Нижник, О.Оболенського, А.Пойченка, В.Ребкала, В.Рижих, І.Розпутенка, С.Чукут, В.Шамрая, Г.Щокіна та інших.
Соціологічним аспектам дослідження присвячені роботи О.Вишняка, І.Гавриленка, В.Королька, С.Макеєва, М.Недюхи, О.Нельги, О.Петрова, М.Погребинського, В.Полторака, Ю.Сурміна, М.Чурилова, Ю.Яковенка та інших.
Аналізу основних історичних етапів становлення громадського руху України присвячено роботи М.Грушевського, Д.Дорошенка, О.Субтельного та інших.
Останнім часом з’явилися роботи українських і російських учених, в яких з позицій системного підходу осмислюється й інтерпретується категоріально-політологічна основа аналізу громадського руху. Зокрема, грунтовно розглядаються теоретичні й оцінювальні підходи до рухів, громадських організацій, їх зміст, принципи, функції та умови, за яких вони виконують свої функції. Аналіз цих досліджень сприяє реалізації обгрунтованої методології вивчення гносеологічних і онтологічних аспектів функціонування громадських рухів як складової громадянського суспільства в демократичних суспільствах або тих, що здійснюють перехід до демократії.
Теоретико-методологічною основою розробки й дослідження громадського руху як складової соціальної диференціації суспільства є наукові методи, зокрема системний підхід, який розкривається через низку методів: історичний, функціональний, структурний, комунікаційний, системно-управлінський. Крім того, в дослідженні використовувалися інші методи: метод моделювання, біхевіористських методик та застосування теорії груп.
Досліджено історичний розвиток громадського руху в Україні та виявлено, що цей рух був властивий українському козацтву від самого його виникнення у XVI ст. Вплив громадського руху на розвиток своєї державності, громадської думки Україна відчувала також від сусідніх держав, до складу яких в різні часи входили окремі її території, зокрема Австро-Угорщини, Речі Посполитої, Російської імперії. За часів Радянського Союзу громадські організації на теренах Україні відігравали дуже незначну роль. Вони були перетворені на систему організацій, лояльних до будь-якого прояву державної влади з обов’язковим засвідченням громадянами вірнопідданського ставлення до системи. У 80-90-ті роки ХХ століття. відбувається подальший розвиток громадських організацій в Україні, що триває і сьогодні. Враховуючи, що для підвищення ефективності державного управління в Україні надзвичайно важливим є розвинуте громадянське суспільство, можна прогнозувати подальший розвиток громадських організацій, нове якісне структурування громадського руху.
Аналіз світової та вітчизняної науки щодо ролі громадського руху в процесі становлення громадянського суспільства показав, що в державотворчому процесі демократичного суспільства участь у громадському русі є механізмом реалізації прав громадян щодо управління країною. Громадські організації - це один із ефективних і доступних засобів впливу на офіційні структури влади з боку населення. Громадський рух є формою безпосереднього народовладдя, що здійснюється в умовах демократичного суспільства і правової держави тільки в порядку, передбаченому Конституцією і законодавством.
У процесі аналізу класифікаційних систем і критеріїв поділу громадських організацій з’ясовано, що умовами розвитку громадянського суспільства є рівновага, рівність прав, поступовий розвиток держави, суспільства й індивіда. Всі ймовірні конфлікти між ними регулюються правовими й політичними засобами, владою держави, що сама підзвітна створеним нею законам. Особливості сучасного розвитку громадського руху полягають у тому, щоб на основі історичного минулого українського народу й досягнень зарубіжної теорії та практики створити таку суспільну систему, яка б сприяла консолідації суспільства на вирішення проблем державотворення та запобіганню конфліктам між народом, владними структурами й різними гілками влади. Тільки за умови рівноправної відповідності впливів державного управління та громадських організацій на суспільно-політичні процеси держава стане правовою, соціальною, демократичною і буде створене реальне громадянське суспільство.
Сформована база знань на основі узагальнення, виведення теоретичних положень надає інструментарій для наукового дослідження, більш глибокого і повного аналізу громадських рухів як одного із механізмів впливу та управління суспільними процесами, взаємодії зі системою державного управління.
У другому розділі - “Взаємодія державних інституцій та громадського руху в процесі становлення громадянського суспільства в Україні” - з’ясовуються особливості становлення громадського руху в Україні в період трансформації суспільства. Досліджується сучасний стан розвитку інфраструктури громадського руху в Україні, законодавче забезпечення його діяльності, вплив міжнародних громадських організацій на соціально-політичні процеси в Україні.
Дослідження показало, що, незважаючи на складну політичну ситуацію, важке економічне становище, труднощі періоду становлення української державності, відродження та розвиток якісно нового громадського руху України триває. Для побудови незалежної держави потрібно створити нову систему управління суспільними процесами, тобто інтегративну ідеологію суспільства, яка має бути сприйнята більшістю членів суспільства і повинна мати чіткі рамки, обумовлені законами.
Аналіз законодавчого забезпечення громадського руху в Україні, зроблений дисертантом, дає підстави стверджувати, що в Україні створюються сприятливі умови для діяльності громадських організацій, їх принаймні на законодавчому рівні. Без цього в умовах складної економічної ситуації громадські організації будуть і надалі нечисленними, а їх роль у суспільних процесах мінімальною. Це негативно позначається і на державі, і на суспільстві, і на статусі кожного громадянина. Саме тому вимагають законодавчого розв’язання такі проблеми громадських організацій, як фінансування їх діяльності, складності, пов’язані зі створенням та ліквідацією, контролем за діяльностю з боку держави, суспільства, пошуком донорів. Державне регулювання має забезпечувати державний і громадський контроль за розподілом коштів, але не повинно обмежувати свободу діяльності громадських організацій.
У процесі аналізу управлінських засад управління суспільними процесами з’ясовано, що відмінність державного управління від управління громадською організацією полягає, передусім, в універсальності характеру державного управління, яка зумовлена загальним охопленням владних повноважень і функцій, потребами в регулюванні практично всіх видів суспільних ресурсів і сфер суспільного життя. Завдяки управлінському впливу на суспільні процеси в Україні з набуттям незалежності панує мир та злагода. Поетапні демократичні перетворення в державі сприяють розвитку громадського руху, громадських організацій, підвищенню їх матеріально-технічного забезпечення; консолідують громадські організації, що в цілому формує платформу для становлення та розвитку громадянського суспільства в Україні.
Виділена автором стратегія розвитку та становлення громадських організацій в Україні. Оптимізацію взаємодії громадських організацій з органами державної влади, на думку автора, слід розпочати зі створення в Україні системи ресурсних центрів - системи громадських організацій, головним завданням якої є надання допомоги іншим громадським організаціям. Це дає змогу здійснювати не лише суто технічне обслуговування малопотужних або щойно створених громадських організацій, а й професійний супровід їх діяльності: від інформаційно-документального забезпечення і допомоги в розробці конкретних програм, експертизі до моделювання стратегії розвитку громадських організацій регіону, ефективного їх менеджменту, консультацій щодо створення проектів, вибору потенційних донорів для отримання грантів, їх організаційного забезпечення і фінансово-розрахункового обслуговування. Необхідно, щоб ресурсні центри виконували головні функції розвитку та становлення громадських організацій в Україні. Ознайомлення з роботою ресурсних центрів в різних регіонах країни показало, що успішно триває процес консолідації громадських організацій в регіонах, який сприяв створенню діючої системи організацій третього сектора, основними структурними компонентами якої виступають ресурсні центри. Дуже важливо й те, що у суспільстві визрівають конкретні потреби, які можуть бути реалізовані насамперед громадськими організаціями, спроможними брати на себе основну ініціативу в організації плідної співпраці з державними органами та бізнесовими структурами у формуванні ринку соціальних послуг.
Аналіз стану молодіжних громадських організацій в Україні показав, що особливо актуальною є проблема виховання молоді, формування в неї нової української суспільної культури. Основним завданням молодіжної політики й оптимізації управління формуванням такої культури є пошук ефективних шляхів розв’язання протиріч між інтересами, потребами, цінностями суспільства і молодого покоління. Дисертантом розглянуто і з’ясовано підходи до формування концепції державної молодіжної політики, підготовлено проект “Молодіжна платформа України”, який був обговорений у молодіжних організаціях країни і прийнятий на Всеукраїнському форумі молодіжних громадських організацій, а також розроблена Угода про партнерство між Державним комітетом молодіжної політики, спорту і туризму України та всеукраїнськими молодіжними громадськими організаціями. Системно досліджені дитячі та молодіжні організації, які об’єднані за статусом та основними фукціональними показниками. У процесі дослідження була виявлена непідготовленість фахівців державного управління для організації роботи з дитячо-молодіжними громадськими організаціями в нових умовах. У результаті перед державним управлінням постала проблема професійної підготовки соціальних педагогів у структурах вищої школи саме для роботи в дитячо-молодіжних громадських організаціях. Дослідження багатьох дитячих та молодіжних організацій свідчать про широкі можливості для діяльності соціального педагога в них та про те, що процес демократизації в державі вплинув на цю інфраструктуру.
Результати аналізу впливу окремих міжнародних і зарубіжних громадських організацій на соціально-політичні процеси в Україні свідчать, що:
відбувається становлення єдиного, взаємозалежного та взаємопов’язаного світу, в якому глобальні системи не тільки зміцнюють фрагменти цілого, а й грунтовно їх перетворюють. Фактично виникає глобальне суспільство, в рамках якого існуючі національно-державні організації виконують функції більш-менш самостійних субструктур;
у глобальному суспільстві за державою залишаються такі функції: делегування повноважень і відповідальності на всі рівні (наднаціональні, місцеві); розробки, змінення і забезпечення виконання законів, підтримання громадського порядку; забезпечення соціальних гарантій; ліквідація стихійних лих; стимулювання стратегічних досліджень у сфері науки та прогнозування соціального розвитку; захист громадян за кордоном та багато інших.
Дослідженням встановлено, що подальша соціальна поляризація суспільства впливає і на суспільно-політичне життя України. Нині проблема антиглобалізму, розвитку антиглобалістського руху в Україні тільки постає, саме тому державне управління має бути спрямоване на запобігання цим антисуспільним та антидержавним процесам.
Установлено, що основним і найбільш відчутним напрямом впливу глобального громадянського суспільства на суспільно-політичні процеси в Україні є фінансова і технічна допомога українським громадським організаціям з метою сприяння їх демократичному розвитку, формуванню підвалин громадянського суспільства, здійснення економічних ринкових реформ в Україні. За роки незалежності сформувалася ціла генерація громадських активістів, які навчилися шукати джерела фінансування, набули досвіду роботи в неприбутковій сфері і засвоїли “ідеологію третього сектора”, встановили ефективні зв’язки із зарубіжними партнерами. І вони фактично стали національною складовою глобального громадянського суспільства.
У третьому розділі - “Вплив громадського руху на процеси розвитку місцевого самоврядування в Україні” - з’ясовується роль громадського руху в утвердженні принципів і норм громадянського суспільства, аналізуються нормативно-правової засади участі громадських організацій у системі місцевого самоврядування.
Дослідження ролі громадського руху в утвердженні принципів та норм громадянського суспільства дає підстави стверджувати, що найважливішим питанням сьогодення є перетворення логіки державного управління. Серед складних і багатоаспектних завдань наступного етапу системних перетворень основним є проведення в Україні нового етапу адміністративної реформи. Потрібна така системна перебудова механізмів управління, яка б забезпечила взаємну довіру та відкритість, скоординованість і дійову співпрацю між державою і суспільством. Причому вихідною позицією є визнання державної влади необхідною функцією суспільства, здійснюючи яку народ організує і координує діяльність усіх суб’єктів суспільного життя. Встановлено, що:
радикальні зміни в житті українського суспільства об’єктивно вимагають формування правового типу відносин держави і суспільства, які включають демократизацію політики, економіки, соціального і духовного життя, подолання наслідків тоталітарного режиму та формування структур громадянського суспільства, усвідомлення місця і ролі громадського руху як формотворчого чинника суспільної системи;
для України, як і для інших постсоціалістичних держав, становлення громадянського суспільства - необхідна передумова її переходу до правової держави. Окремі спроби ввести принципи правової держави без наявних структур громадянського суспільства на практиці виявилися декларативними, не підкріпленими соціально-економічними перетвореннями;
побудову громадянського суспільства не можна покладати лише на органи державної влади, самі громадські організації мають пропагувати і підтримувати ідею громадянського суспільства незалежно від дій державної влади.
Аналіз історичного досвіду процесу формування місцевого самоврядування показав, що з розширенням повноважень територіальної громади відчутнішою була протидія центральної влади цій тенденції, яка суперечила її власним інтересам. У процесі аналізу впровадження в Україні норм і принципів Європейської Хартії місцевого самоврядування дисертантом розроблена структура взаємодії між Фондом сприяння місцевому самоврядуванню й Всеукраїнською спілкою молодіжних громадських організацій, проект “Створення системи молодіжного самоврядування на місцевому та регіональному рівнях”.
Результати дослідження стану муніципального руху в Україні свідчать про його зміцнення. Становлення муніципального руху збігається із розвитком місцевого самоврядування. Муніципальний рух переходить на інноваційний етап розвитку, пов’язаний з розробкою сучасних концептуальних підходів щодо здійснення адміністративної реформи, регіональної політики, трансформації адміністративно-територіального устрою тощо.
У процесі аналізу нормативно-правових засад участі громадських організацій у системі місцевого самоврядування встановлено, що, крім проблем, що стосуються законодавчої бази, існують проблеми, пов’язані з іншими елементами принципу верховенства права у відносинах громадських організацій та органів місцевого самоврядування: юридичною відповідальністю сторін, судовим контролем за їх діяннями тощо. Без послідовного впровадження принципу верховенства права у законодавстві та інших складових механізму правового регулювання реальні зміни не відбудуться.
З’ясовано, що відсутність правового механізму взаємодії та соціального партнерства між державною владою та громадськими організаціями гальмує демократичні процеси в суспільстві, не сприяє соціально-економічному розвитку, розв’язанню певних соціальних питань. |
