ПСИХОЛОГІЯ СТРЕСОСТІЙКОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, методологічні засади, сформульовано мету та головні завдання роботи, визначено наукову новизну, теоретичну та практичну значущість дослідження, вказано форми апробації його результатів, описано структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі роботи «Теоретико-методологічні проблеми стресостійкості особистості» викладено результати аналізу літературних джерел з психології, проаналізовано й узагальнено провідні напрями та підходи до вивчення проблеми стресостійкості особистості.

У роботі простежується історія становлення поняття «стресостійкість», яке пов’язано з провідними поглядами на сучасні уявлення про стрес і його вплив на психіку особистості, та аспекти вивчення цієї проблеми на психологічному й фізіологічному рівнях.

Таким чином, на підставі аналізу численних підходів до визначення поняття «стресостійкість» особистості зроблено такі висновки.

У науковій літературі відсутня єдність розуміння терміну «стресостійкість», єдиного загальноприйнятого визначення поки що немає. Як зазначає В.О. Бодров, на даний момент немає ясності й чіткості в розумінні сутності стресостійкості, і більшість авторів як синонім вживають термін «емоційна стійкість», механізми і сутність якої вивчені краще.

Поняття, що побічно характеризують стресостійкість, введені О.М. Столяренко (екстремальна надійність, загальна екстремальна стійкість); А.Г. Маклаковим (особистісний адаптаційний потенціал).

У прямій постановці стресостійкість розглядається як індивідуальна здатність організму зберігати нормальну працездатність (К.В. Судаков);  необхідний ступінь адаптації до впливу екстремальних факторів середовища і професійної діяльності (В.О. Бодров); як здатність до соціальної адаптації, до збереження значущих міжособистісних зв’язків, забезпечення успішної самореалізації, досягнення життєвих цілей, збереження працездатності, збереження здоров’я (Г.С. Нікіфоров); стресостійкість характеризує стан фізичного, емоційного і психічного виснаження, викликаного тривалою включеністю в емоційно-напружені й значимі ситуації (В.А. Абабков,              М. Перре).

На думку Ю.А. Александровського, А.В. Вальдмана, В.І. Лебедєва, стресостійкість – це бар’єр психічної адаптації. Психологи (Л.Г. Дика, О.А. Конопкін, В.І. Моросанова, Р.Р. Сагієв) основою стресостійкості вважають саморегуляцію людини, яка складається із певних ланцюгів (О.А. Конопкін) і стилістично різноманітна (В.І. Моросанова, Р.Р. Сагієв, Л.Г. Дика). Інші автори (Л. Мерфі, Р. Лазарус, С. Фолкман, Д. Амірхан, Н.О. Сирота та ін..) відносять до даної характеристики різноманітні когнітивно зумовлені механізми долання стресора (копінг-механізми) і механізми психологічного захисту (Н. Хаан). На копінг-стратегії впливає локус контролю (Д. Роттер), етнічний фактор         (Л.М. Таукенова), тип ВНД (Л.М. Собчик), психічні й соматичні захворювання (Є.І. Чехлатий, Н.О. Сирота, В.М. Ялтонський). Зі стресостійкістю ототожнюють емоційну стійкість і здатність контролювати емоції                (Є.О. Мілерян); здатність переносити великі навантаження й успішно розв’язувати завдання в екстремальних ситуаціях (Н.М. Данилова); здатність долати стан емоційного збудження при виконанні складної діяльності          (В.Л. Маріщук); властивість темпераменту, що дає змогу надійно виконувати цільові завдання діяльності за рахунок оптимального використання резервів нервово-психічної емоційної енергії   (В.О. Плахтієнко, Н.І. Блудов); стабільну спрямованість емоційних переживань за їх змістом на позитивне розв’язання завдань (О.О. Черникова); стійке переважання позитивних емоцій                 (А.Е. Ольшанникова); інтегративну властивість особистості, що характеризується такою взаємодією емоційних, вольових, інтелектуальних і мотиваційних компонентів психічної діяльності людини, що забезпечують оптимальне досягнення цілі діяльності в складній емотивній обстановці      (П.Б. Зільберман).

Основні труднощі у визначенні стресостійкості людини виникають при оцінці специфіки прояву її реакцій на психологічні фактори. Якщо визначено критерії стійкості людини стосовно стресорів фізичної або хімічної природи (висока або низька температура, фізичне навантаження, токсичні речовини і т.д.), то зробити це стосовно психологічних стресорів набагато складніше. Це пов'язано з різними цінностями, настановами, потребами, умовними рефлексами і життєвим досвідом людей (В.А. Абабков, М. Перре,                 Ю.В. Щербатих, В.Л. Маріщук).

Збереження або підвищення стресостійкості особистості пов’язане з пошуком ресурсів, що допомагають їй в подоланні негативних наслідків стресових ситуацій. Під ресурсами розуміють внутрішні і зовнішні змінні, що сприяють стійкості в стресогенних ситуаціях.

Особливу категорію ресурсів стресостійкості становлять характер і способи подолання стрес-ситуацій – стратегії і моделі долаючої поведінки. Характер поведінки подолання залежить від життєвої позиції, активності особистості, від потреб у самореалізації своїх потенціалів і здібностей         (Г.С.  Нікіфоров, Ю.А. Александровський, В.А. Абабков, М. Перре, Ю.В. Щербатих, О.Я. Чебикін, В.Л. Маріщук, Р. Лазарус).

Розглянута система наукових уявлень дала змогу специфікувати розуміння стресостійкості особистості, яку, на наш погляд, вдалось розглянути з позиції внутрішніх і зовнішніх її детермінант та соціальних, типологічних, особистісних характеристик з адекватними стратегіями долання стресу.

Стресостійкість особистості розглядається нами як структурно-функціональна, динамічна, інтегративна властивість особистості, як результат трансактного процесу зіткнення індивіда зі стресогенним фактором, що включає в себе когнітивну репрезентацію, об’єктивну характеристику ситуації та вимоги до особистості. Адекватність оцінки ситуації та власних ресурсів визначає інтенсивність реакцій, спрямованих особистістю на зміну компонентів стресової ситуації, зміну когнітивної репрезентації, ставлення, мотиваційної, вольової орієнтації, копінгової поведінки, які здійснюються через провідну її функцію –  когнітивно-феноменологічної перспективи та функції її окремих структурних компонентів, що зумовлюють рівень стресостійкості під час і після травматичних подій.

Отже, якщо концептуально наповнення поняття «стресостійкість» у великій більшості наукових робіт розглядається нині переважно як прояви посттравматичних стресових розладів, надійності діяльності, адаптації, то в представленому дослідженні пошук переважно зводиться до структурних компонентів і функціональних елементів, тобто мислиться як структурно-динамічна, функціональна властивість особистості.

Аналіз психологічних джерел свідчить про те, що детермінантами стресостійкості є об’єктивні і суб’єктивні обставини, а саме: характеристики екстремальної обстановки та індивідуально-психологічні характеристики. На стресостійкість особистості впливають природжені особливості організму та ранній дитячий досвід, особистісні властивості, фактори соціального оточення, когнітивні фактори (В.А. Абабков., М.С. Корольчук, К.В. Судаков, Н.К. Хитров, М. Перре, Ю.В. Щербатих, Ф.З. Меєрсон, В.Л. Маріщук, Р. Лазарус).

На підставі узагальнення наукових підходів щодо детермінант стресостійкості зроблено висновок про зовнішні і внутрішні психологічні чинники стресостійкості особистості. До зовнішніх відносимо оцінку стресової ситуації, що включає об’єктивні, або екстернальні, і суб’єктивні, або інтернальні, параметри стресової ситуації, стратегії долання стресу або копінг-поведінку, вплив на особистість травматичних подій та ступінь опрацювання травматичного досвіду, соціальну підтримку, професійний та особистісний досвід, психологічну підготовку до дій в екстремальних умовах.

Стресостійкість як інтегративна властивість особистості включає взаємодію з усіма структурними характеристиками психіки як під час, так і після дії стресогенних факторів.

Визначальними внутрішніми чинниками формування і розвитку стресостійкості особистості є: Я-концепція особистості, інтернальний локус контролю, когнітивний розвиток, розвиненість комунікативної сфери, змістовні характеристики структурних компонентів стресостійкості особистості. Так, високий рівень стресостійкості зумовлюють урівноваженість, упевненість у собі, відсутність сором’язливості, низький рівень особистісної тривожності, вольовий самоконтроль, самовладання; характеристики мотиваційної сфери –мотивація соціальної значимості праці, професійної майстерності, досягнення; високий рівень інтернального локусу контролю, готовність до діяльності. Визначальними характеристиками первинної стресостійкості є швидкість переробки інформації, лабільність нервових процесів, надійність, витривалість, точність та продуктивність діяльності. Провідними стратегіями долання стресу, що детермінують стресостійкість є асертивні дії, активність у взаємодії, просоціальність, активність особистості, пошук соціальної підтримки, вступ до соціального контакту.

Отже, стресостійкість особистості має багаторівневу детермінацію і зумовлена як характеристиками навколишнього середовища, так і особистісними характеристиками.

Проблема вивчення механізмів будь-яких психологічних явищ надзвичайно важлива для розуміння суті цих явищ, але вкрай утруднена через методичні і теоретичні суперечності в розумінні цих явищ. Повною мірою це стосується і механізмів стресостійкості особистості.

В умовах стресу в людини включаються три основні типи адаптаційних механізмів, що забезпечують нормальне функціонування організму: фізіологічні, біохімічні і психологічні.

У сучасній психологічній літературі надзвичайно велика увага приділяється аналізу механізмів дії стресу на біологічному рівні.

Здатність людини фор­мувати стійку стресову напругу і за її допомогою здійснювати боротьбу, досягаючи позитивного результату, пов’язана зі здатністю вищих відділів мозку підтримувати активність симпато-адреналової системи, з вираженістю її стимулюючих впливів на систему „гіпофіз – кора наднирок”, з функціональними можливостями останньої та іншими факторами. Низькі функціональні можливості структур мозку, що запускають симпато-адреналову і гіпофізарно-надниркову системи, а також слабкість самих цих систем обмежують стресову реакцію, призводять до швидкого виснаження організму в пошуках шляхів уникнення небезпеки і, відповідно, до розвитку важких розладів і захворювань (Ю.А. Александровський, К.В. Судаков,        В.В. Суворова).

Аналіз літературних джерел стосовно психологічних механізмів свідчить про те, що в основному виділяють два їх типи: механізми психологічного захисту, компенсації (захисні механізми) і копінг-механізми, психологічні механізми долання стресу.

Низка|лава| авторів визнає тільки|лише| «механізми психологічного| захисту», виділяючи активний і пасивний їх варіанти (P. Kohn, K. Lafreniere, M. Gurevich). Інші дослідники| припускають|передбачають| паралельне існування «механізмів психоло­гічного| захисту» і «копінг-механізмів|» (S. Folkman, R. Lazarus). Треті автори розглядають|розглядають| «захисні механізми» як пасивний вид копінг-поведінки|   (H. Krohne).

Більшість авторів розглядає|розглядають| механізми психоло­гічного| захисту і механізми копінг-поведінки| як способи адаптації до стресової ситуації, де копінг-поведінка| визначається як стратегія дій| особистості|особистості|, спрямована |спрямована| на усунення ситуації психологічної загрози|погрози|.

Серед психологічних механізмів копінг-поведінки| низка|лава| авторів |розглядає|розглядає| когнітивну сферу психіки, її свідомий і несвідомий| компоненти    (І.Б. Лебедєв, Т.А. Данилова, О.В. Дашкевич, C. Holohan, R. Moos).

Узагальнюючи викладене, слід зазначити, що в науковій літературі описані фізіологічні, біохімічні та психологічні типи адаптаційних механізмів, які включаються в людини в умовах стресу й забезпечують нормальне функціонування організму. Надзвичайно велика увага приділяється аналізу механізмів дії стресу на біологічному рівні. Як психологічні механізми розглядаються механізми психологічного захисту, компенсації й копінг-механізми або механізми долання стресу. Чіткого аналізу механізмів стресостійкості в роботах, що аналізувались, ми не виявили. Так, до антистресових механізмів, що визначають стійкість до стресу, відносять генетичні та онтогенетичні фактори. В експериментальних і клінічних дослідженнях встановлено, що у формуванні стійкості до різних стресових станів (гіпокінезія, біль, психоемоційна і фізична напруга і ін.) істотне значення мають спадкові (генетичні) властивості організму. Серед чинників індивідуального (онтогенетичного) розвитку організму найбільше значення у формуванні стійкості до стресу має досвід, який набувають при тривалих стресових впливах. Цей досвід практично є проявом адаптованості організму до стресу, яка дає змогу людині зберігати стійкість у реалізації різноманітних форм діяльності та адекватно регулювати поведінку в стресових ситуаціях.

Тривалий вплив екстремальних умов призводить до негативних психічних станів зі змінами в поведінковій, пізнавальній, емоційній сферах.

Під час дії екстремальних факторів виокремлюють стадії: вітальні реакції, гострий психоемоційний шок, психологічна демобілізація, вирішення, первинне відновлення, відстрочені реакції. В разі дезорганізації спостерігаються патологічні реакції, неврози, психози, психосоматичні захворювання.

Багато психічних станів, що спостерігаються при виникненні екстре­мальних ситуацій, можуть бути віднесені до групи так званих психогенних розладів. Найчастіше до них відносять різноманітні невротичні й патоха­рактерологічні реакції, неврози й реактивні психози. Загальна особливість усіх цих розладів полягає в тому, що вони мають ситуативно-зумовлений характер. Їх інтенсивність залежить від характеру патогенних обставин, до яких відносяться: специфіка факторів обстановки, гострота й сила їхнього впливу, а також смисловий зміст психотравми.

Психогенні розлади можуть бути розділені на дві групи: з непсихотичною симптоматикою (психогенні реакції й стани) і з психотичною симптоматикою (реактивні психози). Основою розмежування є наявність у хворих другої групи виражених порушень психіки, так званих психотичних форм патології: грубі порушення свідомості, галюцинації й марення, виражені емоційні розлади, психомоторні порушення й т.п. (Ю.А. Александровський).

Крім психогенних порушень, що діагностуються відразу після моменту катастрофи або стихійного лиха, існує цілий ряд розладів, які виявляються у вигляді різноманітних психічних і психосоматичних порушень через певний час після психотравмуючих обставин. При цьому їх прояв має в основному раптовий характер на фоні загального благополуччя. Ці явища поєднані в синдром посттравматичних стресових розладів (Ю.А. Александровський, Н.В. Тарабріна, Е.О. Лазебна, Н.Е. Бачериков, Н.П. Воронцов, П.Т. Петрик).

Особливості реагування на стресорні фактори залежать від об¢єктивних обставин, а саме: від гостроти, сили прояву, раптовості та тривалості психотравмуючих чинників; суб¢єктивних обставин: індивідуально-психологічних характеристик особистості.

На основі аналізу праць К.В. Судакова, Н.К. Хитрова, Ю.А. Александровського, В.А. Абабкова, М. Перре, Ю.В. Щербатих, Г.С. Нікіфорова, В.Л. Маріщука показано, що великого значення набувають фактори травматичної ситуації, до яких належать тяжкість травматичної події, фактори її раптовості, ступінь підготовленості суб’єкта до дії травматичної ситуації. Факторами претравматичної схильності є: спадкові фактори психічного здоров’я, генетичні фактори нейроендокринної схильності, травматизація в дитинстві, вік травматизації, низький освітній рівень, наявність певних особистісних якостей.

Таким чином, поняття стресостійкості останнім часом переважно розглядалось як: стан фізичного, емоційного і психічного виснаження,  здатність до соціальної адаптації, забезпечення успішної самореалізації, досягнення життєвих цілей, збереження працездатності і здоров’я, наслідки психотравмуючих ситуацій, які призводять до дезадаптивних або психосоматичних розладів. Недостатня розробленість проблеми стресостійкості та її актуальність у сучасних умовах життєдіяльності потребує нового підходу до визначення його сутності, структурних елементів, функцій, діагностики і формування.

Узагальнення наявного матеріалу дало змогу автору представити цілісний погляд на стресостійкість через її структурні компоненти і функціональні елементи в її концептуальних аспектах, основою побудови якої став комплексний системний підхід до розуміння стресостійкості.

Узагальнення наявного матеріалу стосовно визначення стресостійкості ідентифіковане на семантичному рівні як багатовекторне поняття, хоча для тлумачення і розуміння його змісту до теперішнього часу, на наш погляд, не дано достатньо повного визначення.

Суть авторської концепції полягає в:

1. Комплексному підході до предмета дослідження з позиції загальної психології, психодіагностики, психологічної допомоги, психологічного забезпечення діяльності.

2. Розкритті змісту та структурних компонентів стресостійкості, якими зумовлюються їх функціональні ролі в детермінації поведінки особистості в умовах впливу стресогенних факторів та особливості стратегій подолання після припинення  безпосередньої дії цих факторів на особистість.

3. Визначенні структурно-функціональної організації стресостійкості, що функціонує як цілісна система в межах її структурних компонентів, які, з одного боку, інтегрують, а з іншого – опосередковують результати впливу через функціональні ролі структурних компонентів стресостійкості та провідну когнітивно-феноменологічну перспективу.

4. Виокремленні структури і функцій стресостійкості, сфокусованих на співвідношеннях когнітивної репрезентації, об’єктивних умов і вимог ситуації, які зумовлюють високий її рівень через адекватний контроль ситуації і об’єктивні та суб’єктивні функціональні зусилля чинити опір стресу і долати негативні наслідки його впливу на психіку, активно з позитивним використанням особистісних, соціальних, типологічних і поведінкових ресурсів (структурних компонентів) як у період, так і після припинення безпосередньої дії стресогенних факторів.

5. Ствердженні того, що вихідними зовнішніми умовами, які впливають на стресостійкість особистості виявились параметри стресогенних чинників, які зумовлюють основну причину стресогенних реакцій чи є кодетермінантами, що виконують модеруючі, провокуючі і протекторні дії.

Водночас стресостійкість як інтегральна характеристика психічного розвитку формується в процесі онтогенезу людини на основі первинної стресостійкості, особистісного, соціального та поведінкового її структурних компонентів під час індивідуального та професійного досвіду.

6. Констатації положення, що формування стресостійкості в процесі життєдіяльності і професіоналізації особистості здійснюється з урахуванням первинної стресостійкості особистості через саморегуляцію, яка забезпечує взаємодію всіх 4-х структурних компонентів стресостійкості: особистісного, соціального, типологічного, поведінкового за трьома типами – збереженням, посиленням, індукцією – і забезпечує адекватне реагування на стресогенні чинники.

7. Констатації того, що можливості програми формування стресостійкості зумовлені специфікою її структурних компонентів та складових процесу зіткнення особистості зі стресогенними факторами, що включають: оцінку стресової ситуації, регуляцію діяльності в стресогенних умовах, долання стресу або копінгову поведінку, вплив на особистість травматичних подій та пропрацювання травматичного досвіду.

У другому розділі «Методологічні засади і методичний апарат дослідження проблеми стресостійкості особистості» висвітлюється загальна процедура і засоби експериментального дослідження.

Для розв’язання завдань дослідження організаційно робота виконувалась  трьома етапами. На першому етапі проводилось вивчення теоретичних аспектів визначення стресостійкості особистості в сучасній психологічній літературі, визначення мети, об’єкта, предмета, завдань, обґрунтування методик і програми дослідження.

На другому етапі проводилось емпіричне дослідження з метою: по-перше, визначити рівні й прояви стресостійкості особистості за прямими й побічними показниками на різних етапах професійного становлення в спеціалістів екстремального профілю; по-друге, визначити компоненти стресостійкості особистості та здійснити порівняльний аналіз стресостійкості різних категорій обстежуваних; по-третє, розкрити сутність та схарактеризувати типові профілі стресостійких і нестресостійких осіб за структурними компонентами стресостійкості.

Третій етап роботи було спрямовано на розробку концептуальних основ структурно-функціональної організації стресостійкості особистості на основі теоретико-методологічного аналізу та аналізу результатів емпіричного дослідження. Здійснено психологічний аналіз змісту, структури основних компонентів, детермінант та функцій стресостійкості особистості. Визначено теоретико-методологічні засади, вихідні принципи, методичний підхід програми формування стресостійкості особистості та здійснено її апробацію.

При обґрунтуванні вибору методик дослідження ми виходили з того, що стресостійкість має структурні елементи з різним рівнем організації. В цілому під час обстеження ми мали регламентований обов’язковий комплекс методик комп’ютерної діагностики для відбору спеціалістів для роботи в екстремальних умовах, який ми доповнили методиками відповідно до визначених структурних компонентів стресостійкості. Такий комплекс досліджуваних змінних дає змогу не тільки виявити окремі структурні компоненти, а й з’ясувати функціональну роль, внесок у регуляцію стресостійкості особистості та аргументувати інтегративну роль стресостійкості.

Обґрунтовано проведення психодіагностики стресостійкості за комплексом прямих і побічних її показників.

Рівень стресостійкості вимірювали за прямими показниками методик, що визначають самооцінку стресостійкості, рівень стресостійкості, вегетативні прояви стресу, комплексну оцінку стресу, поведінкові стратегії долання стресу.

Дослідження побічних показників, що розглядаються як прояви стресостійкості в мотиваційній, особистісній, соціальній і поведінковій сферах, доцільно здійснювати за комплексом інформативних показників методик, спрямованих на вивчення: психічних станів, локусу контролю, рівня самоповаги, вольових якостей, активності, вольової саморегуляції, ситуативної та особистісної тривожності, дезадаптивної поведінки, а також індивідуально-психологічних характеристик: самооцінки, рівня домагань, мотивації до професійної діяльності, мотивації досягнення, мотивації схвалення, властивостей нервової системи.

Вивчення рівня первинної (базової) стресостійкості здійснювали за методиками оцінки функціональних властивостей нервової системи, які проводили в умовах інтенсивних звукових і світлових ефектів.

Таким чином, відповідно до завдань роботи обґрунтовано організацію і методичний апарат дослідження, що дало змогу визначити рівень стресостійкості за комплексом прямих і побічних показників, здійснити психологічний аналіз змісту стресостійкості, з’ясувати її структуру, основні компоненти, детермінанти і функції та розробити й апробувати програму формування стресостійкості особистості.

У третьому розділі «Емпіричне дослідження проявів стресостійкості особистості в динаміці професійного становлення рятувальників» містить аналіз та інтерпретацію отриманих результатів щодо психологічних особливостей проявів стресостійкості в рятувальників на різних етапах професійного становлення.

За матеріалами дослідження встановлено особливості проявів стресостійкості за прямими показниками в різних категорій рятувальників.

Досвідчені рятувальники характеризуються високим рівнем стресостійкості, здатністю чинити опір стресам. Структурний розподіл показників стресостійкості за рівнями в групі досвідчених рятувальників має такий вигляд: у 27 % досліджуваних високий рівень стресостійкості, у 63% – середній, у 10% – задовільний. Показники вегетативного балансу вказують на оптимальний стан досліджуваних, відсутність тривоги та виснаження. Стан помірного стресу, в якому перебувають досвідчені рятувальники, компенсується за рахунок збалансованості структурних елементів проявів стресу (інтелектуально-професійного, поведінкового, емоційного та фізіологічного).