ТЕОРЕТИЧНЕ І ПРАКТИЧНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ РОЗУМУ (ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність. Характеризується ступінь наукової розробки, визначаються мета і завдання дослідження, сформульовані положення наукової новизни й основні тези, що виносяться на захист. Визначено теоретичну і практичну значущість дисертаційної роботи.

У першому розділі “Самозвеличування розуму в його теоретичних саморефлексіях” розглядаються теоретичні та методологічні проблеми філософсько-антропологічної інтерпретації та реінтерпретації поняття розуму і його смислів. Визначається сутність розуму як його всезагальна й універсальна характеристика в контексті мислення і діяння, експлікацією яких є самовизначення розуму в самоздійсненні людини на тлі мінливих парадигмальних інверсій культурно-історичних епох.

У підрозділі 1.1 “Людина – титан перед його величчю розумом” досліджується репрезентація особливостей ренесансного розуму, його виокремлення в конкретно-історичному світогляді та в історико-філософській рефлексії з метою розгортання смислового змісту поняття розуму. Визначається, що смислове навантаження цього поняття допускає різні інтерпретаційні можливості, що й зумовило зміщення деяких акцентів щодо розуміння проблеми самовизначення розуму людською діяльністю, внаслідок цього антропологічна філософія переносить свою увагу з онтологічних проблем на етичні та естетичні. Така переорієнтація світогляду зумовила відсутність єдиної позиції розгляду проблеми людини й історії, філософії і релігії, розуму й віри, розуму й чуттєвості. Означена розбіжність породила спектр поглядів у контексті людини і розуму – розкрила багатство і велич ренесансного розуму не через те, що він визначав собою все, а насамперед через те, що визначався всім і слідував усьому. Це дозволило характеризувати розум Ренесансу як онтологічний, феноменологічний і екзистенційний, що й визначає глибинний смисл людського розуму, його евристичні можливості. Прикладом останніх може бути принципова “відкритість” ренесансного розуму до будь-яких традицій філософської думки, вільної від шкіл, догм, авторитетів тощо.

Посилений характер антропологізму, де виявляються максимально олюднені й абсолютно іманентні людина й божественний розум, викликає внутрішню суперечність людського титанізму й індивідуалізму. Через це було б спрощенням бачити в ренесансному гуманізмі абсолютну велич людського розуму. Мова йде про гіперболізовану самодостатність людини у своїх силах, розумові, оскільки людина є вразливою з боку фізичної, духовної, розумової природи. Протиріччя між тілесністю і духовністю в людині відтворюється в суперечності між внутрішнім визначенням змісту розуму і його формою – раціоналізмом.

Отже, в даному підрозділі простежується історія становлення поняття розуму в філософсько-культурній рефлексії з метою осягнення його смислового змісту, що в подальшому матиме принципове значення для досліджуваної проблеми.

У підрозділі 1.2 “Людина – машина і res cogitans” на основі науково-теоретичного й філософського матеріалу простежено руйнування структури й методу схоластичного знання, переосмислення ролі й місця традиції у формуванні нового типу вирішення проблем. Досліджено ґенезу й передумови виникнення нової методології, яка вимагала звернення до дійсних джерел пізнання. Незалежно від індивідуальних відмінностей раціоналістичних концепцій, загальним для них був сам принцип тотожності структур начала буття й осягнення його людською свідомістю. Створення нового способу звернення до свідомості, тобто зміщення онтологічних проблем на гносеологічні, позначилося в філософії як метафізичний поворот. У дисертації обґрунтовано вплив метафізичної основи на формування нових методів, понять, категорій, концепцій. Окреслено напрямки в розробці науково-технічної й соціально-антропологічної проблематики розуму і самосвідомості, які лежать в основі всієї духовної діяльності й виступають як необхідний і конститутивний момент мислення.

Продемонстровано модифікації мислення, різні вияви свідомості. Найголовнішим серед них є розум і воля, які й будуть домінувати кілька століть у рефлексивній філософії. Саме воля у Р.Декарта тісно укорінена не тільки в тіло й душу, а й пронизана свідомістю, як і інші види чуттєвого сприйняття. Отже питання про “мислячу річ”, або ж res cogitans, пов’язане не тільки з дією “чистого інтелекту”, а й з усіма іншими видами відчуття. Вирішення антиномії раціоналізму й емпіризму вилилося в абсолютний скептицизм і навіть сенсуалізм, заперечення всіх домагань розуму на всезагальність і необхідність (Д.Юм).

Виявлено, що протиставлення одне одному тілесного і духовного породжує дуалістичне відношення між світом фізики і метафізики, дуалістичний поділ стався в самій людині. Це і породило парадокси свободи волі, успадковані в подальшому І.Кантом.

Зазначено, що онтологічна “тріщина” в людині не пройшла безслідно для подальшої історико-філософської думки, і в ХХ ст. вона розрослася в штучно створену зневіреними філософами глибоку прірву між людиною (гуманізмом) і всесвітом (науковістю). Така третейська філософія задала парадигму домінування раціонального над емпіричним, одночасно моралізацію й естетизацію в соціально-антропологічній проблематиці.

У підрозділі 1.3 “Розум в метафориці Просвітництва” аналізується світосприйняття, в епоху прискорення соціальних процесів, пошуку холістичних форм свідомості і соціального існування. На історико-теоретичному матеріалі здійснюється антропологічна інтерпретація розуму як основного чинника розвитку науки, соціуму, індивіда. Показано, що філософи в своїх теоретичних побудовах вели не від розуму до природи, як це було в раціоналізмі Нового часу XVII ст., а навпаки – від природи до розуму – “природного світла розуму”. Розум набув характеристики просвіти, яка ставилася в залежність від раціоналізації моральних цінностей, що дало можливість означити цей розум як філософію моралі і антиметафізики. Внаслідок цього зміщуються смислові акценти розуму з гносеології у філософську антропологію. Позитивним моментом у цьому є звернення до людини та її антропологічних цінностей. Отже, центральною проблемою для всіх просвітителів стає етико-політична проблематика. Поступово розум заміняється розсудком, “здоровим глуздом”.

У дисертації проведена порівняльна характеристика німецького і французького Просвітництва з питання природи й можливостей розуму щодо історичного прогресу. Відзначено, що саме просвітителі вперше поставили завдання “справедливого налаштування” суспільства, і це є швидше не метою, а актуальним проектом розуму, який у свідомості сучасного інтелектуала набув міцної конотації з такими поняттями, як тоталітаризм, фашизм, сталінізм. Такі трансформації й метаморфози розуму призводили його або до самозвеличення, або ж, навпаки, до самоприниження – залежно від того, який аспект розуму береться за основу.

Заслугою філософів-просвітників того часу є те, що вони окреслили ряд найважливіших проблем у пошуках індивідуальності, а також створили філософську антропологію як самостійну галузь філософського знання.

У підрозділі 1.4 “Розум в імперативній модальності: німецька класична філософія” на історико-філософському матеріалі аналізуються роль і значення ідей, принципів і методів із тих функціональних проблем дослідження, які базуються на основі універсальної всезагальності. Осмислюються форми й методи пізнання, які започаткували розробку філософських систем, понять і категорій, де конкретизовано й визначено сутність, зміст і значення дій, схожих з мисленням у формі розуму, але принципово відмінних від нього.

Відзначається, що атрибутивною рисою цієї філософії є суб’єктивна активність самосвідомості взагалі й розуму зокрема. У цьому контексті поглиблюється й поновлюється традиційна метафізика, де трансцендентальна суб’єктивність розуму не співпадає з первісною структурою світу, й у цьому сенсі він абсолютно “чистий” – чиста суб’єктивність (І.Кант). Маючи інтерсуб’єктивну характеристику, “чистий розум” переборює себе в соціокультурній реальності, означаючи себе як “практичний розум», який знаходить підпорядкування в моральному законі. Характерною особливістю розуму є принцип рефлексивності, який репрезентує себе в тотожності суб’єкта й об’єкта, інтуїції, інтелігенції, як абсолютний розум або дійсний розум, імманентною межою якого є розгортання свідомості й самоцінності людського індивіда.

Показано, що в царині філософії обґрунтовувалася перспектива застосування чистих положень навіть у тому разі, коли вони виходили за межі досвіду. Водночас створювалася філософськи усвідомлена онтологія розуму, яка спроможна прогнозувати світ свідомості, де вперше не щось зовнішнє, а сама людина постає як творець своєї свідомості та її активної дієспроможності, що детермінує буття.

Продемонстровано, що розум є не тільки формою мислення чи формою практики, він виступає передусім ще й формою духовного руху, духовної діяльності, в цьому розкривається конкретність і змістовність розуму.

Робиться висновок, що обов’язковою рисою класичних концепцій в історико-філософській рефлексії є виведення всезагальних законів розвитку природи й мислення в їх взаєморозвитку на ідеї універсальної історичної всезагальності та побудові на практиці гуманістичних суспільних відносин. Також презентуються функціональні можливості й евристична насиченість розуму в контексті соціально-антропологічної спрямованості.

У підрозділі 1.5 “Манія величі утопічного розуму” розглядається теорія марксизму, що ґрунтується на основі наукового знання й критики утопічного розуму як верховного вказівника. Філософський розум у цій теорії трансформується в позитивну науку про людину.

Обґрунтовується бачення марксизмом фундаментальних причин і корінних засад “справжньої розумної дійсності” на противагу “існуючій”. З цього робиться більш ніж загальний логічний висновок про безкомпромісне усунення існуючих відносин приватної власності на суспільні засоби виробництва, усунення спотвореного людського мислення й життя, всезагального відчуження. У зв’язку з цим аналізуються ключові категорії: праця, капітал, опосередкування, власність тощо.

Показано, що у класичному марксизмі комунізм заперечується як теоретична доктрина і стверджується як практична. Означене зумовлено тим, що К.Маркс вважав теоретичну ідею комунізму запізнілою спробою відновити давно відкинутий історією ідеал “корпоративного принципу” – мрію Платона, – оскільки в цьому аспекті обмежений ум замінює Розум. Однак, коли розум замінюється здебільшого спотвореним раціоналізмом, у дію вступають міфологічні форми свідомості й викликають суспільні формоутворення, як-то: сталінізм, фашизм і т.ін., які квазінауково знищують будь-які проблеми. Такі смислові репрезентації отримує розум у метаморфозах духовної культури суспільства. Величний “Проект Просвітництва”, котрий здійснювався впродовж кількох століть, не виправдав сподівання, − класична культура філософування перетворилася на об’єкт іронії, скепсису й найпоширеніших інвектив.

У другому розділі “Самоприниження розуму” з’ясовується значення смислових інтенцій самокритики розуму в соціокультурних синтезах, репрезентація його в теоретичних модифікаціях у контексті антропологічного й гуманістичного виміру в некласичній філософії.

У підрозділі 2.1 “Романтична критика розуму” досліджується історико-естетичне розгортання філософії розуму, його доглибинна актуалізація, яка полягає в намаганні романтиків розширити рамки науки порівняно з тими, які були виведені методологічними новаціями класичної філософії, розширити так, щоб поняття “досвіду” містило досвід містичний. У такий спосіб не усувається феноменологічно-розумне осягнення дійсності, а вперше розум, філософія та мистецтво перетворюються в “життєву тканину буття” – філософські ідеї і поетичні образи є виразом її невичерпності, повноти й універсальності.

Суттєвою тезою смислового навантаження розуму в філософії романтиків є, більш адекватне, хоч і інтуїтивне визначення поняття розуму як вільної і творчої свободи універсуму, духу. Це тільки глузд лінійно підпорядковує речі одна одній і виводить закономірність – розум сам є універсальним законом. Романтики критикували неспроможність спекулятивного ratio на універсальність конституйованих ним онтологій.

Романтична філософія мала стати зціленням від тієї хвороби сучасної культури, яка виявила себе, за словами Ф.Шіллера, у формі “антагонізму чуттєвості та розуму”. Таким чином, звернення романтиків до ідеї самоцінності людського духу перетворюється в емпрірично-корпоративний, демонстративно-естетичний гуманізм.

У підрозділі 2.2 “Капітуляція перед ірраціональним” досліджується некласичне переосмислення класичних теорій, соціальних концепцій, різноманітне обґрунтування історичної й соціальної реальності, що набуло трансформації в різних філософських течіях, напрямках, школах. Їх декодування ускладнюється тим, що актуальна й потенціальна репрезентації накладаються одна на одну в залежності від домінуючих смислів соціокультурних контекстів, які постають у синтетичній формі.

Показано, що криза суспільних відносин ототожнюється некласичною філософією з кризою розуму і гуманності, витлумаченням її як виразу “світової катастрофи” і “занепаду цивілізації”. За таких умов розум репрезентує себе з позицій різних феноменів людського буття. Розумністю істинно людського оголошується ірраціональне, чисте мислення, суб’єктивні переживання, “вживання” тощо. Звідси філософія “замкнутості”, “стану тривоги”, “помежової ситуації”, “приреченості”, “байдужості” тощо. Тут виявляється “вольова”, “переживаюча”, “символотворча” споглядальність. “Нова Міфологія” романтизму знайшла своє масове продовження в філософії екзистенціалізму, прагматизму тощо.

Продемонстровано, що розум у цих нерефлексивних формах світосприйняття набуває характеристики розсудкової форми. Основними поняттями в їх дослідженні стають: воля, життя, смерть, влада тощо, − що виводить на проблеми етики й естетики.

У дисертації акцентується увага на позитивістських версіях трактування історичного й соціального розвитку. Це філософія, яка виступила не тільки проти раціоналізму (критика “історичного розуму” “соціологічним розумом”), але й проти тих течій і природничих наук з їх натуралістичними методами, які заперечували метафізику. Зміна парадигмальних орієнтирів стала переломною в осмисленні історико-філософського і соціального розвитку.

У підрозділі 2.3 “Інструментально-прагматичне прислужництво розуму” досліджується процес становлення “некласичного ідеалу раціонального знання”, або “некласичної раціональності”. Демонструється порівняльна характеристика класичної і некласичної онтології розуму, де некласична філософія ставить за мету, з одного боку, зберегти досягнення і пафос класичної метафізики, а з іншого – доповнити її “свідомими життєвими явищами” (М.Мамардашвілі). Або ж, за словами Ортеґи-і-Гассета, “чистий розум мусить передати свою владу життєвому розуму”.

Наголошується, що в філософії прагматизму основне завдання розуму – бути інструментом життя, дати кожній людині в її особливій, індивідуальній ситуації істину відносно оточуючого світу – такийрозум і є “життєвим розумом”. Редукція розуму до простого інструменту врешті-решт негативно впливає навіть на його інструментальний характер, який насамкінець стає нездатним виконувати суто формальні завдання, якими він себе обмежує.

Показано, що сходження розуму до розсудку (тобто його суб’єктивація й формалізація) спустошує його зміст і сутність, призводить його до інструменталізації, і він стає практичним суспільним інструментом. Робиться висновок, що хоча розум не може бути відірваним від соціальних практик обґрунтування, все ж він ніколи не може бути редукованим до якогось фіксованого набору практик.Тому не тільки перед науковцями природничих і гуманітарних наук, але й перед народами демократичних націй стоїть завдання розробити й застосувати на практиці принцип гуманності, оскільки поступ технічних засобів супроводжується процесом дегуманізації.

У третьому розділі “Самореабілітація розуму” досліджуються постмодерністські спроби реабілітації розуму, розкриття його евристичної насиченості та змістовності в раціоналістичних тенденціях в умовах соціальних трансформацій.

У підрозділі 3.1 “Розум під завалами постмодерністських деструкцій” аналізуються постмодерністські стратегії критики розуму, раціоналізму й гуманізму в контексті оновленої філософії, у її відкритті мозаїчних структур осмислення розуму в онтологічному, гносеологічному й антропологічному аспектах. Унаслідок цього акцентується увага на таких атрибутивних властивостях постнекласичної філософії, як полізмістовність смислу понять і категорій природничо-наукового й гуманітарного знання.

Зазначено, що головну мету постмодерністські стратегії вбачають у подоланні монопольної влади класичної культури філософування. Засадовим стосовно деметафізації та децентралізації розуму є парадигма вільного від цінностей технічного розуму (сцієнтизму), який не потребує вже ніякого морального закону і який вже не може задовольняти сучасні орієнтири життєдіяльності. Такі ознаки у сучасній західній філософії отримали назву квазітрансцендентального розуму.

Переосмислюючи новоєвропейську спадщину, критично оцінюючи діагнози кризи європейського гуманізму, постмодерністи прагнуть увійти в інші культури філософування і, відштовхуючись від них, спробувати по-новому осмислити європейський гуманізм у повноті всіх його проявів, об’єктивно оцінити його екзистенційні, світоглядні, соціокультурні наслідки.

Постмодерністські інновації найбільш яскраво простежуються в царині науки – це модна модифікація позитивізму, який не стільки узагальнює емпіричні дані, пошук істини тощо, скільки є легітимацією спеціального дискурсу, що також має назву лінгвістичного повороту – різновиду мовних практик: вітгенштейнівський, гайдеггерівський, французький структуралізм, прагматизм, герменевтика тощо. Така позиція призводить до того, що вся соціокультурна реальність з її ідеалами і критеріями визначається не розумом, а різними інстанціями – це справа вибору і випадку. Замість істини та розуму з’являються ідоли інтересів, замість принципу справедливості – принцип більшості, в якому кількісна характеристика не є виразом якості або збігу з істиною.

У результаті дослідження з’ясовується, що втрата позиції розуму як сили, притаманної не тільки індивідуальній свідомості, а й об’єктивному світу, відбулася внаслідок концептуалізації розуму, тобто при узгодженні мети і засобів, у зв’язку з чим розум набув якості інструменту. Вихід із такої ситуації в постмодерністських стратегіях простежується через конформізм, консенсус, комунікацію, толерантність – медіум яких є дискурсивний розум і дискурсивна етика, трансверсальний розум, “єдність розуму” тощо. На думку постмодерністських філософів, нова спільність смислів, що виникають, може бути відтворена в процесі скерованого розумом взаєморозуміння.

Зрештою, в дисертації зазначається, що постмодерністський гуманізм пропонує прискіпливіше придивитися до сучасних стратегій і практик влади і актуалізувати та перетворити в життя конкретні гуманістичні проекти, засновані на принципах демократії, прозорості й відкритості, та з урахуванням досвіду соціальних трансформацій.

У підрозділі 3.2 “Замовлення на нові імперативи: статус розуму в екологічній етиці та етиці відповідальності” досліджується раціональне обґрунтування засадничих пріоритетів, здатних забезпечувати цілісність життєвого простору сучасного соціуму. Етика у своєму перформативному аспекті постає орієнтованою на свідомо обрані загальнолюдські цінності. Запровадження гуманітарного виміру актуалізувало нові імперативи розуму в екологічній етиці та етиці відповідальності. В межах основних дискусій розглянуто провідні підходи і напрямки, одні з яких звертаються до філософії моралі, інші – до політичних, соціальних наук.

Підкреслюється, що саме процес глобалізації та кризи раціональних систем провокує зміну соціальних стратегій та світоглядних орієнтирів. Звертається увага на новий характер відчуження людини, її соціальну навантаженість екологічними проблемами, спричиненими нею самою внаслідок нераціональної діяльності, що спричинює збільшення непередбачуваності техногенних наслідків. Звідси пошук етичних засад та відповідальності науки: це і динамічний розвиток міждисциплінарних досліджень, і побудова інтегративних програм, альтернативних методологій тощо.

Наголошується, що сучасні дослідники екологічної свідомості (К.-О.Апель, Р.Атфілд, В.Йонас, В.Кульман, А.Печчеї та ін.) пропонують і визначають нові типи раціональності, ґрунтовані на засадах етики відповідальності, де класична визначеність розуму позиціонує себе як визначальна й самовизначальна.

Спираючись на дослідження К.-О.Апеля, Д.Бьолера, В.Вернадського,  Ю.Габермаса, Г.Йонаса, В.Клюксена, В.Кульмана, А.Швейцера, та інших, дисертантка обґрунтовує необхідність розробки теорій сучасної екології на нових концептуальних засадах, які лежать в площині переборення антропоморфної обмеженості щодо міжлюдських стосунків і природного довкілля.

Зазначені висновки й узагальнення сприяють в теоретичній розробці екофілософського дискурсу в його гуманістичному аспекті.

У підрозділі 3.3 “Комунікативні можливості розуму” розкриваються теоретичні й методологічні підходи до стратегії обґрунтування людських стосунків на основі розуму відповідно до сучасних змін, які полягають у переході від філософії суб’єкта до філософії інтерсуб’єктивності. Тому особливого значення набуває концепція комунікації та її засадничі положення, які виявляються в запереченні розсудкових форм мислення, нігілізму й морального релятивізму.

Показано, що проблема самовизначення розуму становить осьовий компонент міжлюдських стосунків. Ця проблема загострюється процесом руйнації філософського розуму, а також руйнації традиційних етичних норм і цінностей, внаслідок чого з’являються сумніви щодо існування гуманістичних цінностей загалом. Спробу подолати цей кризовий стан здійснила комунікативна філософія, представники якої намагаються в контексті нової парадигми філософування реабілітувати розум через комунікативну раціональність. До таких, зокрема, належать:

-        теорія рефлексивного остаточного обґрунтування та аргументації К.–О.Апеля, М.Ріделя;

-        теорія комунікативної дії і дискурсу Ю.Габермаса, який зазначає, що поняття комунікативної дії уможливлює створення “теорії захисту життєвого світу” від загрози бюрократичних і господарських імперативів, а також уникнення перетворення особистих стосунків на об’єкт управління або ж на товар;

-        теорії міжособистісної комунікації О.-Ф. Больнова, М. Бубера, К.Ясперса;

-        О.Гьоффе звертає увагу на екзистенційну цінність поняття розуму і пропонує концепцію нормативної соціальної філософії (правовизначальний, правонормуючий і соціальний розум).

Наголошується, що в сучасних умовах трансформації суспільних процесів набуває значущості інтеркультурний дискурс. Тому спільною справою різних досліджень повинна стати теорія відповідальності, консенсусу, справедливості, субсидіарності та принцип відкритості й легітимації. Водночас множинність проектів філософії позначається і на можливостях комунікативного розуму, який не є вийнятком із шерегу інших концепцій. Але слід зауважити, що ідеї багатьох проектів філософії спотворюються на практичному рівні, що в свою чергу виявляється в концептуалізації розуму як цинічного (П.Слотердайк).

Досліджуючи цинізм у всіх його вимірах, П. Слотердайк розвінчує фальш раціоналізму, неспроможність суб’єктивного, об’єктивного та стратегічного розуму суттєво впливати на ті чи інші суспільні процеси: дотримання світовою спільнотою угод, конвенцій, протоколу тощо.

У дисертації зроблено висновок, що можливості комунікації на основі розуму – це всього лише абстрактна або формальна декларація, яка не має сили закону, а є лише принципом, або ж черговим імперативом. Усе це свідчить про принципову відкритість перспектив самовизначення розуму.