Психологічні чинники психотерапевтичного дискурсу

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюються його об’єкт, предмет, мета, завдання та гіпотеза, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи, описано основні напрямки апробації.

У першому розділі – Теоретичні передумови дослідження психотерапевтичного дискурсу – проаналізовано теоретичні моделі взаємозв'язку між психічними явищами та соматичними процесами, здійснено критичний огляд концептуальних засад та процесуальних характеристик психологічних моделей психотерапії.

Обґрунтовується погляд на людину як на унікальну єдність біологічного і соціального, що об'єктивно виступає як багатовимірне, ієрархічно організоване, динамічне ціле, як система, функціональні компоненти якої нероздільні та мають різнорівневі властивості і підкоряються системним та мета–системним принципам субординації. Такий набір властивостей включає загальносоматичні, нейродинамічні та функціонально–морфологічні властивості організму (первинні властивості людини як індивіда); органічні потреби, задатки і темперамент (вторинні властивості людини як індивіда); особистісний ансамбль властивостей, що включає соціальні, психологічні і психофізіологічні особливості людини (характер, соціальні ролі, настановлення, ціннісні орієнтації, інтелект, психомоторні, вегетативні і біохімічні функції); властивості людини як суб'єкта діяльності (праці, пізнання і спілкування). Біологічне у цій єдності виступає як одна з підструктур природної організації людини. Організм, як біологічна підструктура, може перебувати у стані норми або ж у паталогічному стані. Що стосується особистості, як соціальної підструктури, то тут теж простежуються два визначальні моменти: людина може бути психологічно здоровою або ж хворою.

Психотерапія є особливим видом міжособистісної взаємодії, в ході якої клієнтам надається професійна допомога психологічними засобами у вирішенні проблем та подоланні ускладнень психічного характеру. На сьогодні існує велика кількість різноманітних широко застосовуваних психотерапевтичних технік, які можна об'єднати у декілька напрямків: психоаналітичний (психодинамічний), біхевіоральний та гуманістичний (екзістенційно–гуманістичний).

Теоретико–методологічний аналіз проблеми дозволив назвати певні спільні для різних психотерапевтичних напрямків концептуальні та процесуальні компоненти, що, зрозуміло, мають свою особливу інтерпретацію у рамках різних напрямків. До універсальних концептуальних цінностей передусім відноситься уявлення про особистість. У межах психоаналізу це буде особистість, яка усвідомлює себе, біхевіористи  наполягають на тому, що мова йде про особистість, яка реагує, а для гуманістичної психології – це особистість, яка самореалізується. Сучасній персонології бракує такої теорії особистості, яка була б адекватною для всіх випадків, що можуть мати місце у психотерапевтичній практиці, а той чи інший теоретичний підхід може зіграти свою унікальну роль. Різноманітні психодинамічні, біхевіористичні та гуманістичні теорії особистості допомагають психотерапевту у розумінні конкретного клієнта, неповторного у своїй унікальності, виступаючи основою для випрацьовування досить гнучкої, логічно послідовної та дієвої системи поглядів на ситуацію психотерапевтичної взаємодії з ним.

У всіх випадках особистість певним чином взаємодіє з навколишнім світом, в силу чого її стосунки з реальністю є наступним універсальним концептуальним конструктом. Психоаналіз при цьому наголошує на значущості внутрішньої реальності суб’єкта, розглядаючи зовнішню передусім через призму його проекцій–інтроекцій. Різні школи біхевіорально–когнітивної спрямованості, навпаки, наголошують на пріоритеті зовнішньої реальності, а представники психотерапії гуманістичної спрямованості вважають, що внутрішній реальності іманентно притаманне прагнення реалізувати себе у реальності зовнішній.

Ще однією універсальною концептуальною цінністю для всіх психотерапевтичних напрямків є розвиток потенціалу особистості. У психоаналізі це розуміється як розвиток, зміцнення Ego за рахунок звільнення зі сфери несвідомого заблокованих ресурсів, представники різних шкіл біхевіорально–когнітивної спрямованості намагаються забезпечити досягнення позитивного контролю над зовнішнім середовищем, а гуманістичні психотерапевти наполягають на становленні людини, яка має прийняти відповідальне рішення щодо того, ким вона хоче стати, та на її самовдосконаленні, як вираженні іманентно існуючої тенденції розвитку.

Незважаючи на індивідуальні відмінності між клієнтами та варіативність філософських основ та методів психотерапії, можна виділити певну послідовність етапів, типових для психотерапевтичного процесу: усвідомлення клієнтом наявності проблеми (скарга, симптом тощо), а, отже, підстав для звернення по допомогу; встановлення стосунків між психологом та клієнтом; висловлення клієнтом своїх почуттів і робота психолога у взаємодії з клієнтом над його проблемою; аналіз переживань клієнта (до того рівня глибини, що відповідає обраному методу психотерапії); виявлення глибинних переживань клієнта та аналіз символіки (у випадку глибинної психотерапії); опрацювання переживань клієнта; рух до інсайту і планування дій; екстерналізація і завершення стосунків.

Спільним процесуальним компонентом для різних психологічних моделей психотерапії, за рахунок якого здійснюється розвиток потенціалу особистості, є взаємодія психолога і клієнта, спрямована на розуміння, як певний відгук на досвід іншої людини. Психоаналіз інтерпретує таке розуміння як відображення психоаналітиком свідомих та несвідомих компонентів психічного матеріалу, біхевіористи наполягають на знанні чинників, від яких залежить поведінка клієнта, а для представників психотерапевтичних шкіл гуманістичної спрямованості мова йде, передусім, про співпереживання (емпатію).

Взаємодія психотерапевта з клієнтом в усіх психологічних моделях психотерапії об’єктивується у дискурсивній практиці, тобто специфічній формі використання мови для генерування мовлення, яка є знаряддям здійснення зміни концепту (моделі) навколишньої дійсності, трансформації системи особистісних смислів суб'єкта. Сутність психологічної допомоги полягає у зміні уявлень клієнта про світ і самого себе, завдяки чому він може, здобувши нові знання, виробити продуктивніші думки й настановлення, сформувати ефективніші (та такі, що задовольняють його) ставлення до людей, об’єктів та подій. Дискурс тут розуміється як процес і результат об'єктивації психічної реальності суб'єкта. Дискурс – це мовлення суб'єкта, що розглядається у сукупності з екстралінгвістичними чинниками його породження та функціонування, "мовлення як життя", як специфічна форма самоконституювання особистості перед Значущим Іншим (Н.Ф. Каліна). Саме дискурс складає онтологію психотерапевтичної взаємодії. Він є, водночас, і головним засобом психотерапевтичного впливу (дискурс психотерапевта, що формується за  законами пансеміотичного впливу), і основним його об'єктом (дискурс клієнта, в якому об'єктивовані його життєві труднощі та психологічні проблеми).

Зміст другого розділу – Методика емпіричного дослідження – присвячено обґрунтуванню основних методологічних напрямків емпіричного дослідження. Описується комплекс застосовуваних методів, аналізуються дані, отримані впродовж пошукового етапу дослідження.

Визначальною ознакою особистості є наскрізна присутність на всіх рівнях певного емоційно–динамічного патерну, що проявляється однією або декількома провідними тенденціями. Під останніми розуміються стійкі, стрижневі якості особистості, укорінені у типі вищої нервової діяльності, у конституційно заданих властивостях нервової системи, що надає індивідуального забарвлення стилю переживань, мислення, міжособистісної поведінки, визначає основну спрямованість і силу мотивації, тип реакції на стрес, особливості адаптаційних процесів (Л.М.Собчик). Започатковуючи характер людини, провідні тенденції певною мірою обмежують ті рамки, в яких формуються вищі рівні особистісного розвитку, створюючи тим самим певну вибірковість щодо можливих варіантів і спрямувань соціальної активності. Інтегративним центром такого конструкту виступає самосвідомість, що включає усвідомлене „Я” у контексті соціальних відносин. Баланс між власне „Я” і навколишнім середовищем реалізується через самооцінку і самоконтроль.

З метою диференціації респондентів ми скористалися модифікованим варіантом „Індивідуально–типологічного опитувальника” Л.М.Собчик. Для вивчення індивідуально–психологічних особливостей респондентів застосовувався комплекс психодіагностичних методик, що дозволяв охопити різні рівні прояву цих особливостей: підсвідомий (методика Люшера), рівень суб’єктивних реакцій (методика дослідження самоставлення С.Р.Пантілєєва), декларативний рівень (методика „Інтерперсональна діагностика” у модифікації Л.М.Собчик). Паралельно діагностувалася динаміка емоційного, фізіологічного і поведінкового аспектів психічних станів респондентів за допомогою методики діагностики оцінки самопочуття, активності, настрою (САН) та рівня їх емоційної стабільності. Всі обстеження проводилися на початку і після завершення сеансів  психотерапії.

 Оцінка ефективності психотерапевтичного дискурсу здійснювалася на основі узагальнення таких показників: загальна позитивна оцінка, яку давали психотерапевт та клієнт; регресія психофізіологічної симптоматики, продовження тривалості ремісії; позитивна динаміка психічних станів та рівня емоційної стабільності; зниження рівня особистісної конфліктності, реконструкція деформованої системи стосунків. Всі психотерапевти мали відповідну освіту та досвід роботи. Застосовуваний ними пакет психотерапевтичних методів включав когнітивно–поведінкову терапію, раціонально–емотивну терапію, нейролінгвістичне програмування, трансактний аналіз, гуманістичну терапію за Роджерсом. Психотерапія проводилася упродовж 6 – 28 сесій.

У третьому розділі – Експериментальне вивчення впливу індивідуально–психологічних особливостей клієнтів на ефективність психотерапевтичного дискурсу – представлено отримані результати та їх обговорення.

Було обстежено 118 учасників психотерапевтичних сеансів (серед загальної кількості респондентів чоловіки склали 18%, жінки – 82%; клінічний діагноз включав розлади гастроентерологічного та кардіологічного профілю, розлади з загальною невиразністю симптоматики, депресивні розлади тощо; після проведених сеансів психотерапії у 78% клієнтів спостерігалося істотне продовження тривалості ремісії).

За допомогою „Індивідуально–типологічного опитувальника” Л.М.Собчик виявлено, що індивідуально–особистісний патерн 49% респондентів визначався такими провідними типологічними тенденціями, як тривожність та інтровертованість (I група: найістотніший терапевтичний ефект); 36% респондентів – тривожність та екстравертованість (II група: виражений терапевтичний ефект), 7% обстежених – екстравертованість та агресивність/активність (III група: незначний терапевтичний ефект), 8% – інтровертованість та агресивність/активність (IV група: незначний терапевтичний ефект).

Коротко опишемо отримані результати вивчення індивідуально–психологічних особливостей респондентів окремо для кожної класифікаційної групи (міжгрупові відмінності визначалися за допомогою використання критерія Стьюдента) відповідно до представленої вище логіки обстеження.

Представники першої групи (49% обстежених) виявили високу тривожність, емоційну нестабільність, невпевненість у собі, низький рівень агресивності, прагнення відповідати експектаціям групи, залежність самооцінки від оцінок значущих інших, пасивність, інертність у прийнятті рішень, схильність до самозвинувачень, болісну зосередженість на власних проблемах і вадах, песимістичність, підвищену помисливість та самокритичність, елементи демонстративності та екзальтованості тощо. Ці суперечливі особливості складають базу внутрішнього конфлікту, що виявляються у характерних варіантах дезадаптації, передусім, психастенічному, депресивному та іпохондрійному.

            Після психотерапії спостерігалася найбільш виражена позитивна динаміка психічних станів. Зросла емоційна стабільність: високий і середній рівень по завершенню сесій спостерігався відповідно у 26% і 48% респондентів, тоді як вихідні дані (до початку сеансів психотерапії) становили 0%  і 14%  ( табл.1).

Для самосвідомості респондентів характерно, що:

– найнижчі значення стенів для шкал „самовпевненість” (5,3±0,4 бали) та „самокерування” (6,5±0,5 бали) за слабкої вираженості позитивної динаміки (6,4±0,6 і 6,6±0,6 після завершення психотерапевтичних сеансів відповідно) вказують на переживання власної слабкості, істотні сумніви у спроможності викликати повагу з боку значущих інших, погану особистісну саморегуляцію, невисоку віру у передбачуваність власного „Я”, відсутність переконаності у тому, що доля знаходиться у власних руках;

– істотне зростання значень стенів для шкал „віддзеркалене самоставлення” (з 3,8±0,5 до 5,2±0,8 балів), „самоцінність” (з 4,1±1,5 до 6,2±0,8 балів) та „самоприйняття” (з 4,2±0,4 до 6,9±0,9 балів) свідчить про виражену тенденцію до пом’якшення переживань втрати інтересу до власного внутрішнього світу, сумнівів щодо цінності власної особистості, схильності до самообвинувачень, болісної зосередженості на власних проблемах та вадах, песимістичності, підвищеної помисливості та самокритичності, що з’явилися внаслідок спілкування з психотерапевтом;

– динаміка значень стенів за шкалою „самоприхильність” (з 4,4±0,6 до 7,2±0,9 балів) виявляє внутрішньо суперечливу картину, оскільки таке зменшення бажаності змін виявляє, в одних випадках, трансформацію Я–концепції у кращу сторону, а в інших – тенденцію до збереження неадекватного образу „Я” як психологічний механізм захисту;

– помітне зменшення значень стенів для шкал „внутрішня конфліктність” (з 8,6±0,8 до 6,4±0,8 балів) та „самообвинувачення” (з 8,1±0,6 до 5,3±0,5 балів) вказує на те, що тривожно–депресивні та іпохондрійні стани, пов’язані з приписуванням собі відповідальності за всі невдачі та вади, на загальному негативному емоційному тлі ставлення до себе після психотерапії змінилися на більш зважену позицію;

– помітне зменшення значень стенів за шкалою „внутрішня конфліктність” (з 8,5±1,2 до 6,1±1,1 балів) вказує на істотне пом’якшення диспропорції, породженої фрустрацією базових потреб у поєднанні з придушеною (витисненою) агресивністю, що спричиняє розвиток вегетативного дисбалансу внаслідок блокування поведінкових реакцій;

– певною мірою описані тенденції пов’язані з екстернальністю у локалізації контролю, зокрема, на невдачах, на що вказує значення стенів за шкалою „самообвинувачення” за практично відсутньою динамікою після сеансів (з 4,8±2,1 до 5,1±0,7 балів).

Характерні особливості кольорового вибору на початку сеансів:

– зміщення майже у 70% респондентів кольорів „робочої групи” (2, 3, 4) у кінець ряду, особливо це стосується жовтого (що вказує на втрату інтересу до роботи, на психічне виснаження) та червоного (фізичне виснаження) кольорів;

– значущі позиції 0, 1, 7 кольорів (при одночасних виборах –6–3, –5–2), що вказує на чутливість, залежність, емоційну та вегетативну нестійкість, контрастні прояви агресивності та вразливості, невротичну зосередженість на власних проблемах.

Після психотерапії у більшості респондентів спостерігалося зміщення основних кольорів у ліву частину ряду, водночас схильність ставити на перші позиції синій колір збереглася, що свідчить про стабільність описаних домінуючих тенденцій.

У представників другої групи (36% респондентів) специфіку індивідуально–особистісного патерну формують внутрішньо суперечливі тенденції, коли висока тривожність поєднується з істотною потребою у визнанні та теплих стосунках зі значущими іншими, прагненням відповідати соціальним нормам, схильністю ідеалізувати гармонійність міжособистісних відносин, екзальтованістю у вияві своїх почуттів, невпевненість у собі; емоційна нестабільність – з нестійкою самооцінкою; виражена помисливість, чутливість до думки та оцінок оточуючих – з підвищеною самокритичністю, страхом перед невдачами; підвищене почуття справедливості – з переконаністю у власній правоті, ворожістю, що легко з’являється як відповідь на критику та протидію, схильністю ображатися тощо. Однією із найістотніших проблем для цієї категорії обстежених є проблема придушеної (витисненої) агресивності, що породжує підвищену напруженість, соматизацію тривоги. Характерні варіанти дезадаптації – істероїдний та фобійний .

            Внаслідок психотерапії динаміка психічних станів виражена майже такою ж мірою, як у попередній групі. Динаміка емоційної стабільності мала дещо менш виражений характер: високий і середній рівень після завершення сесій у 7% і 58% респондентів за вихідних даних 0 і 30% відповідно (табл.1.).

Типові особливості самосвідомості:

– виражена динаміка значень стенів за шкалами „самовпевненість” (з 6,2±2,2 до 7,8±0,8 балів) та „самокерування” (з 4,8±2,1 до 6,4±0,6 балів) вказує, загалом, однак за істотних індивідуальних відмінностей, на зростання незалежності від середовишних впливів, розвиток інтернального локусу контролю, зокрема, у сфері досягнень;

– динаміка значень стенів за шкалою „віддзеркалене самоставлення” (з 5,4±2,3 до 6,1±0,6 балів) виявляє внутрішньо суперечливу картину, оскільки одні респонденти переживають стресову ситуацію, вважаючи, що їх особистість, характер та діяльність навряд чи заслуговують на повагу, симпатію, підтримку та розуміння зі сторони значущих інших, тоді як для інших очікуване ставлення від оточення відображає протилежні почуття;

– зростання значень стенів за шкалами „самоцінність” (з 4,8±1,6 до 5,6±0,4 балів) і „самоприйняття” (з 6,1±0,3 до 6,4±0,2 балів) вказує на певне пом’якшення сумнівів щодо цінності власної особистості, переживань втрати інтересу до власного внутрішнього світу, недооцінки власного „Я” з тенденцією до появи проблем у міжособистісних стосунках та соматизації спричинених цим внутрішніх конфліктів;

– динаміка значень стенів за шкалою „самоприхильність” (з 4,8±2,1 до 6,4±0,8 балів) виявляє внутрішньо суперечливу картину, оскільки таке зменшення бажаності змін виявляє в одних випадках трансформацію Я–концепції у кращу сторону, а в інших – тенденцію до збереження неадекватного образу „Я”, як психологічний механізм захисту.

Характерні особливості кольорового вибору на початку сеансів:

– комбінація кольорів „робочої групи” (2, 3, 4), як правило, „розбита”, червоний майже у всіх випадках зміщений у кінець кольорового ряду (фізичне виснаження);

– значущі позиції 1, 4, 7 кольорів (при одночасних виборах –6–2, –3–1), що свідчить про емотивність, схильність до перепадів настрою від незначних зовнішніх причин (наслідок суперечливого поєднання пасивно–песимістичного з активно–оптимістичним типом реагування на чинники зовнішнього середовища за підвищеної залежності від останніх), емоційну напругу, пов’язану з переживаннями за своє здоров’я, витісненням психологічних потреб та соматизацією внутрішнього конфлікту.

Після психотерапії спостерігалося зміщення основних кольорів у ліву частину кольорового ряду у більшості респондентів при збереженні схильності поміщати на перші позиції ряду жовтий колір, що свідчить про стабільність описаних домінуючих тенденцій.

У третій групі (7% обстежених) специфіка індивідуально–особистісного патерну респондентів полягає у завищеному рівні домагань, тенденції до домінування, вираженому почутті суперництва та мотивації досягнення, критичності до думок інших за абсолютизації правильності власної позиції, мінімальній залежності від середовищних чинників, суперечливо поєднаними з ознаками ананкастності, хворобливої зосередженості на власних (реальних чи уявних) проблемах, схильністю песимістично оцінювати життєві та соціальні перспективи, підвищеним почуттям відповідальності, недовірливістю, схильністю до побудови ригідних і надцінних висновків, пов’язаних з переконаністю у недоброзичливості інших людей, випереджальною ворожістю у висловлюваннях та вчинках. Характерною є дезадаптація за імпульсивним типом.

Типовими особливостями самосвідомості респондентів є:

– практично відсутня динаміка значень стенів за шкалами „самовпевненість” (з 9,1±0,5 до 8,9±0,4 балів), „самокерування” (з 8,9±0,8 до 8,7±0,6 балів), „віддзеркалене самоставлення” (з 6,8±0,4 до 7,1±0,6 балів), „самоприхильність” (з 6,8±1,8 до 6,4±0,4 балів), що вказує на ставлення до себе як до самостійної, надійної та вольової людини, якій є за що з повагою  ставитися до себе, і чия особистість, діяльність та характер, безумовно, заслуговують на розуміння та схвалення з боку інших, на високу самовпевненість, схильність заперечувати існування особистісних проблем (водночас, ці переживання часто виконують функції захисного психологічного механізму);

– зміни за шкалами „самоцінність” (з 6,8±1,5 до 5,6±2,1 балів) та „самоприйняття” (з 6,8±2,2 до 8,2±0,1) виявляють суперечливі тенденції: збереження переоцінки власного „Я” у одних, поява реалістичніших оцінок – у других, зменшення відчуженості та збайдужіння до власного „Я” – у третіх;

– динаміка значень стенів за шкалами „внутрішня конфліктність” (з 5,4±2,1 до 6,2±1,9 балів) та „самообвинувачення” (з 6,1±1,3 до 5,1±0,7 балів), також виявляє внутрішньо суперечливу картину: заперечення існуючих проблем, закритість, прагнення, незважаючи ні на що, зберегти неадекватне уявлення про себе, що пов’язане з екстернальністю локусу контролю, передусім, у одних – на невдачах, у інших – з негативними емоціями на адресу власного „Я”.

Характерні особливості кольорового вибору на початку сеансів:

– комбінація кольорів „робочої групи” (2, 3, 4), як правило, „розбита”, жовтий колір зміщений у кінець кольорового ряду (психічне виснаження);

– значущі позиції 1, 3 і 7 кольорів (за одночасних виборів –5–4,–7–4), що свідчить про стенічний тип реагування та конфліктне поєднання різноспрямованих тенденцій, внаслідок чого зовнішньо врівноважена поведінка досягається ціною внутрішньої напруги з тенденцією до розгойдування симпатико–парасимпатичного балансу і психосоматичних проявів.

Після психотерапії спостерігалося зміщення жовтого кольору („робоча група”) у ліву частину кольорового ряду за збереження схильності поміщати на перші позиції ряду червоний колір, що свідчить про стабільність домінуючих тенденцій.

Четверта група (8% обстежених). Специфіка індивідуально–особистісного патерну виявляється, передусім, у замкненості, відособленості, ригідності настановлень, переконаності у власній правоті, ворожості у відповідь на критику та протидію, високій конфліктності, підвищеній вразливості, безпосередньості та прямолінійності у висловлюваннях та вчинках, що суперечливо поєднується зі схильністю ідеалізувати міжособистісні взаємини, тривожністю, хворобливою зосередженістю на власних (реальних чи уявних) вадах та проблемах, схильністю до рефлексії, підвищеним почуттям відповідальності тощо. Характерною є дезадаптація за параноїдальним та експлозивним типами.

Для самосвідомості респондентів властиве:

– практично відсутня динаміка значень стенів за шкалами „самовпевненість” (з 8,6±0,6 до 8,4±0,7 балів), „самокерування” (з 8,9±0,8 до 8,7±0,6 балів), „самоцінність” (з 5,4±0,7 до 5,7±0,4 балів), „самоприйняття” (з 8,1±1,1 до 7,6±0,5 балів) та „самоприхильність” (з 7,9±0,4 до 7,8±0,6 балів);

– виражена динаміка значень стенів за шкалами „віддзеркалене самоставлення” (з 5,4±0,8 до 6,8±0,5 балів), „внутрішня конфліктність” (з 8,1±0,9 до 6,4±0,4 балів) та „самообвинувачення” (з 7,9±0,5 до 6,4±0,4 балів). Мова йде про фрустрацію базових потреб, переживання наявної ситуації як особистісно неприйнятної, схильність акцентувати увагу на труднощах на загальному негативному емоційному тлі ставлення до себе, досить високий рівень залежності від чинників зовнішнього середовища тощо.

Після психотерапевтичних сесій це змінюється на зваженішу позицію щодо власної відповідальності за події та ставлення до себе з боку оточуючих. Водночас, ця загальна тенденція відбиває істотні індивідуальні відмінності і є внутрішньо суперечливою.

Характерні особливості кольорового вибору:

– на початок сеансів – значущі позиції 2 і 4 кольорів (за одночасних виборів –6–3,–7–2) свідчать про внутрішній конфлікт суперечливих тенденцій, схильність до експлозивних реакцій у ситуаціях зачепленого самолюбства, риси нестійкості з різкими змінами поведінкового патерну, що досить часто є компенсацією стресу, пов’язаного з фрустрацією фізіологічних потреб або ж потреби у незалежності.

– після психотерапії виявлено, що суперечливе поєднання описаних вище тенденцій зберігається, однак виявляється помірніше.

На Рис.1 представлено дані про динаміку психічних станів (за методикою САН) респондентів різних груп до та після проведення психотерапії. Істотні позитивні зміни відбулися, передусім, у респондентів першої та, хоч і не такою мірою, другої груп.