ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ РУХОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ РУХОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
Альтернативное Название: ПСИХОФИЗИОЛОГИЧЕСКИЕ МЕХАНИЗМЫ УПРАВЛЕНИЯ ДВИГАТЕЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, наукову новизну, теоретичну і практичну значущість роботи, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу й основні завдання дослідження, теоретико-методологічні основи і методи дослідження, особистий внесок автора, викладено відомості про апробацію результатів дослідження.


У першому розділі “Проблема організації, побудови та управління руховою діяльністю: аналіз концептуальних підходів та результатів експериментальних досліджень” розглядаються теоретичні підходи до вивчення нейрофізіологічних механізмів дії окремих нервових мереж та їх функцій в управлінні руховою діяльністю; ієрархічна структура організації, побудови, управління рухами та нейрофізіологічні механізми актуалізації рухових програм; використання результатів біомеханічних досліджень при вивченні психофізіологічних механізмів управління руховою діяльністю на прикладі управління структурними компонентами локомоторного акту (за даними досліджень спринтерського бігу); особливості організації енантіоморфно розташованих скелетних м’язів та їх роль в управлінні руховою діяльністю.


Особливу увагу приділено обґрунтуванню одного з вихідних для авторської концепції підходу (М.О.Бернштейн, В.С.Гурфінкель, Г.Шеперд, К.Прібрам, J.B.Watson, P.G.Nelson, С.Куфлер, М.Л.Шик, Р.Граніт, Л.В.Чхаідзе, Д.Д.Донський, П.К.Анохін, M.C.Wetzel, C.G.Phillips та ін.), який обстоює існування складної, модульної, багаторівневої, ієрархічної організації нервових мереж, котрі беруть участь в утворенні сенсорних та моторних систем в мозку хребетних. Ці мережі можуть залучатися до обробки як основної, так і додаткової інформації у складних процесах регуляції рухової поведінки. З їх допомогою утворюються центральні системи, які безпосередньо не є ні специфічно руховими, ні сенсорними, але забезпечують вищі психічні функції.


Наведені у першому розділі результати теоретичного аналізу та власних експериментальних досліджень дали підстави констатувати, що рівні організації і функціонування типів синаптичних мереж ідентифікуються за тріадами. Перший і другий рівні організації, на яких мікромережа виступає як локальна інтегративна одиниця, утворюють модулі, в яких, за нашою концепцією, беруть початок специфічні сенсорні комплекси, що є чуттєвою основою актуалізації відчуттів, енграм, драйвів (біологічна мотивація та емоції, як форма оцінки біологічної доцільності поведінкового акту). Третій рівень відповідає за утворення з’єднань між різними ділянками сенсорної системи з використанням зворотних зв’язків між ними та всередині них (протяжні мережі). На цьому рівні, на нашу думку, завдяки використанню сенсорної інформації різних модальностей, актуалізуються старі й будуються нові енграми. Це забезпечує перехід до більш складних сенсорних синтезів та ще більшої диференціації відчуттів. Основною ознакою четвертого рівня є послідовне з’єднання кількох ділянок з утворенням шляху або системи (сенсорної, моторної тощо). Ймовірніше за все, на цьому рівні відбувається подальше укрупнення інформаційного алфавіту і вперше утворюються умови для повноцінного формування орієнтовно-пошукової діяльності, цілей, мотивації, емоційної реакції, дії, психічного образу. П’ятий рівень передбачає утворення системи з’єднань між низкою ділянок сенсорних систем, які беруть участь в управлінні конкретною поведінкою і забезпечують діяльність усього організму (розподільні системи). На цьому рівні, за нашою концепцією, відбуваються: остаточне оформлення специфічних сенсорних комплексів, специфічних сенсорних синтезів; перехід від реактивної форми відображення (відчуття) до активної (сприймання); ускладнення орієнтовно-пошукової діяльності, мотиваційно-пізнавальної та емоційно-чуттєвої сфери; актуалізація старих і формування нових енграм; становлення складнокоординаційних видів діяльності.


            На основі аналізу праць С.Гехта, С.Шлаєра, М.Піррен, П.Ліндсей, Д.Нормана, Г.Шеперда, Е.Вебера, Г.Фехнера, С.С.Стівенса та ін. виявлено, що в сенсомоторній системі поведінкова відповідь тісно корелює з величиною імпульсних розрядів нейронів на послідовних рівнях; просторове розрізнення в деяких сенсорних системах характеризується розподілом локальних стимулів, а також здатністю системи визначати місце їх локалізації; слабка стимуляція активізує переважно прямі шляхи в сенсорних системах, за рахунок чого забезпечується елементарне виявлення стимулу. При збільшенні потужності впливу починають функціонувати горизонтальні зв’язки, що призводить до підвищення чіткості просторового розрізнення. На наш погляд, це перший крок від реактивної форми відображення до активної, який і забезпечує перехід від відчуття до сприймання через утворення сенсорних модулів, а завдяки їм ­– до утворення специфічних сенсорних синтезів. Результати аналізу праць С.С.Стівенса, П.Ліндсей, Д.Нормана, Г.Шеперда, П.Мілнера, К.С.Лешлі, C.F.Stromeyer, D.N.Spineli, H.R.Maturana, W.H.Pitts, H.T.Chang, T.C.Ruch, A.A.Ward та ін., а також дані власних досліджень, представлені у цьому розділі, дають підстави стверджувати, що для виникнення сприймання необхідна участь сукупності нейронів та їх зв'язків, побудованих на кодованому сполученні декількох одночасно діючих якостей стимулу. Ця сукупність якостей – характеристика ознаки, а механізм орієнтації нейрона і нейронного ланцюга на цю ознаку – вилучення (виділення) ознаки. Аналіз сенсорної інформації – ієрархічно організований процес, на кожній сходинці якого відбувається перетворення інформації, що надійшла з попереднього рівня. Просте “парування” збуджувальних та гальмівних впливів (біполярні утворення) – основа побудови нейронних ланцюгів у всіх сенсорних системах та неодмінна умова функціонування орієнтування, уваги, мотивації, емоцій, апарату прийняття рішень, планування, зіставлення, побудови програми і виконання дій, контролю діяльності. Існування багаторівневої системи узагальнення та побудови образу забезпечує його розпізнавання при повторному пред’явленні навіть за умови викривлення вхідного сигналу. Для повного використання контекстної інформації сприймання повинно відставати в часі від сенсорної інформації, отриманої перцептивними системами. В нашому досліджені ця ідея покладена в основу обґрунтування механізмів функціонування образів минулого – теперішнього – потребного майбутнього. Наявність надмірної інформації породжує необхідність вибіркової концентрації і зосередження уваги на компонентах, які несуть основний зміст, стимулює розвиток здатності до передбачення наступних частин цілого. При цьому характеристики подразника можуть бути адекватно інтерпретовані тільки в результаті спільних зусиль сенсорного аналізу, процесів пам’яті, мислення.


Проведений нами аналіз літературних джерел, а також результати власних досліджень дають підстави стверджувати, що рухова одиниця складається з мотонейрона та іннервованого ним м’язового волокна. Активація (рекрутування) різної кількості рухових одиниць – один з основних механізмів градації скорочення м’язів. Кожне волокно, як правило, входить до складу лише однієї рухової одиниці. Подальше ускладнення функціонування рухової системи виявляється у вигляді рефлексів та комплексів фіксованих дій. Особливе місце в управлінні рухами посідає система стреч-рефлексу (E.G.Liddell, A.M.Clarke, P.A.Merton, О.Г.Фельдман, М.Л.Шик, Г.М.Орловський, Р.Граніт, S.Grillner та ін.). Важливу роль в управлінні окремим м’язом відіграє мотонейронний пул, що являє собою інстанцію, де остаточно формується структура збудження, завдяки чому здійснюється циклоподібна діяльність м’яза в руховому акті. Така організація функціонування мотонейронного пула забезпечує екфорію вроджених енграм, створює оптимальні умови для формування енграм в онтогенезі та забезпечує становлення специфічних сенсорних комплексів, сенсорних синтезів, образів рухів, дій та образів діяльності, без яких неможливе оволодіння складнокоординаційними руховими діями та їх стабілізація. За результатами аналізу праць V.B.Mountcastle, T.A.Woolsey, H.Van der Loos та ін. і даними власних досліджень, можна констатувати, що кортикальна колонка, яка специфічно орієнтована на сприймання і має певну структуру нейронної активності, – це те місце, де утворюється енграма. Щоразу, коли колонки утворюють модулі, виникають сприятливі умови для формування специфічних сенсорних комплексів, специфічних сенсорних синтезів, у яких відбувається об’єднання нейронів у певну структуру за відповідною схемою, а потім і образи руху, дії, діяльності.


На основі аналізу гіпотез систем регуляції та управління рухами на нейрофізіологічному рівні зроблено висновок про те, що гіпотеза P.A.Merton про функціонування веретена є найбільш переконливою. Результати проведених нами досліджень на прикладі локомоцій ілюструють механізми управління, запропоновані P.A.Merton. Доведено, що центральні генератори програм, які знаходяться на всіх рівнях організації, побудови локомоцій і управління ними є не що інше, як вроджені або набуті індивідом енграми, а їх актуалізація відбувається при взаємодії відчуттів, рухів, емоцій та мотивації, а також специфічних сенсорних комплексів, на базі яких формуються специфічні сенсорні синтези і утворюються відповідні психічні образи. Найбільш повно механізми управління локомоціями відображені в гіпотезі багаторядного кільця (Н.М.Будакова, М.Л.Шик, М.О.Алексеєв, В.С.Гурфіинкель, П.Г.Костюк та ін.), яке є досить простим та ефективним механізмом різкого зменшення ступенів свободи і забезпечення єдності крокоступних кінцівок.


Щоб коректно використовувати набуті М.О.Бернштейном, Л.В.Чхаідзе, Д.Д.Донським та ін. знання, ми вважали за необхідне провести порівняльний аналіз результатів власних досліджень та даних, отриманих цими дослідниками. До аналогічної спроби вже вдавалися В.В.Клименко, Г.І.Галунько, М.П.Гуменюк, С.О.Орещук, О.В.Скляров, але запропонована ними номенклатура біодинамічних хвиль значно бідніша, ніж у М.О.Бернштейна, і потребує уточнень та доповнень. Результати вимірів просторово-часових характеристик системи рухів юнаків низької кваліфікації та юніорів високої кваліфікації у спринтерському бігу, дали змогу виявити наявність достовірних розбіжностей між цими параметрами на рівні P<0,01, а саме: швидкістю бігу (7,04–9,79 мс.); темпом кроку (3,85–4,57 мс.); довжиною кроку (182,87–214,21 см.); часом фази опори (143,95–106,63 мс.); часом фази амортизації (69,47–47,08 мс.); часом фази відштовхування (74,53–59,63 мс.); абсолютною тривалістю інтервалів між головними поштовхами С і D (82,41–74,39 мс.); внутрішньокроковим ритмом (0,803–1,037 мс.) та часом гальмування маху (101,31–81,87 мс.). На основі аналізу отриманих даних було виділено ряд констант, властивих цій системі рухів, і доведено, що у просторово-часовій структурі спринтерського бігу постійними залишаються співвідношення між внутрішньокроковим ритмом та швидкістю бігу, темпом кроків, довжиною кроку; часом гальмування маху та часом опори, часом фази відштовхування, абсолютною тривалістю інтервалів між головними поштовхами C і D; часом опори та часом фази амортизації, часом фази відштовхування; темпом та довжиною кроку; часом польоту та абсолютною тривалістю інтервалів між головними поштовхами C і D. Тісні кореляційні зв’язки на рівні Р< 0,05 існують між показниками швидкості бігу та наступними характеристиками його структури, а саме: часом опори (-0,958); часом гальмування маху (-0,896); темпом кроків (0,765); екстремумом e стегна (0,524); екстремумом e1 стегна (0,672); екстремумом gо стегна (0,347) екстремумом gо гомілки (0,561); екстремумом gD стегна (0,321); екстремумом gD гомілки (-0,334); екстремумом z1 стегна (0,638).


Отже, розвиток індивіда протікає у жорстко стандартизованому метричному, сенсорному та силовому полях, а в натальному та постнатальному періодах здійснюється актуалізація генетично заданих параметрів різнометричних констант (узагальненої золотої пропорції, локомоторних та біомеханічних констант). Це дає підстави вважати очевидною необхідність існування енграм. Можна також припустити, що енграма, як філогенетичне утворення, сприяє на початкових етапах формуванню локомоторних актів та опануванню силового, метричного і сенсорного полів. Актуалізація філогенетичних енграм приводить до виникнення найпростіших координаційних структур. Подальший розвиток індивіда приводить до формування онтогенетичних енграм та, як наслідок, набуття більш складних координаційних структур. Це ще більше підвищує адаптивні можливості індивіда, ефективність управління локомоторними актами, розширює пристосовні рухові можливості тощо.


Отримані в наших дослідженнях вертикальні та поздовжні складові біодинамічних хвиль, ідентичні змістовій структурі хвиль, описаних М.О.Бернштейном, Л.В.Чхаідзе, Д.Д.Донським, і характеризують діяльність нервової системи і те, що відбувається на периферії. Порівняно з номенклатурою хвиль, описаною В.В.Клименком, М.Гуменюком, С.О.Орещуком, О.В.Скляровим, запропонована нами номенклатура видається дещо точнішою, а кількісний та якісний опис хвиль істотно доповнений. При цьому виділяються три групи кривих. Першу групу становлять спонтанно-іннерваційні хвилі (основні чи провідні), які відображають безпосередній вплив свідомості на складові й параметри локомоторних актів. Це хвилі (e та na), які становлять найстаріший, первинний скелет рухів, їх ритмічну й динамічну основу. Вони є відбитками імпульсів, які надсилають рівні управління до основних, фундаментальних груп м’язів, котрі пронизують усе тіло у вигляді спіралей від стопи до голови, від стопи до грудинно-ключично-соскоподібного м’яза, від стопи до м’язів черева, грудей, міжреберних м’язів, від стопи до м’язів крижово-поперекового відділу й тазу. Управління ними здійснюється за рахунок рівнів А, В, С1 і створеними на їх основі відповідними матрицями. До другої групи кривих входять реактивно-іннерваційні хвилі (g, z, b) – (супутні), що виникають лише на периферії Вони віддзеркалюють імпульси, що іннервують супутні м’язові утворення: фасції, м’язові пучки, м’язові перегородки, апоневрози, які розділяють спіралі на фрагментарні кінематичні ланцюги місцевого і регіонального значення. Цими хвилями управляють рівні А, В, С1, С2 і створені на їх основі відповідні матриці. Третя група – механічно-реактивні (допоміжні) хвилі, що є тими відображеннями корекційних сигналів, виникнення яких припадає на період компенсаційної координації, спрямованої на формування адекватних відповідей центральної нервової системи на діяльність кістково-м’язової периферії (хвиля a та ряд дрібніших). Ці сигнали пов’язані з розвитком дозувальних координацій, які забезпечуються діяльністю структур центральної нервової системи та управляють виконанням цілісних проектів рухів (влучність, кучність, точність рухів тощо). Допоміжні групи м’язів забезпечують стійкість рухів, це – енантіоморфні спіралі, що обертають верхні й нижні кінцівки, тулуб. Управління цими хвилями здійснюється за рахунок рівнів А, В, С1, С2, D, Е, а також енграм, актуалізованих і новостворених матриць.


Знайшов підтвердження той факт, що сенсорні корекції формуються на основі специфічних сенсорних комплексів, які об’єднуються у специфічні сенсорні синтези, що утворюють сенсорні поля і визначають рівні побудови рухів. Звідси кожне рухове завдання розв’язується, залежно від його змісту і смислової структури, на відповідному рівні побудови, адекватному за якістю і складом аферентацій. Кожний рівень побудови функціонує за принципом синтетичного поєднання аферентаційних ансамблів. Оскільки м’язові синергії безпосередньо пов’язані із забезпеченням управлінської функції нервової системи, то координаційну структуру можна розглядати як інтегральний покажчик усіх аспектів руху (фізичного, нейрофізіологічного та психологічного), міри сформованості психофізіологічних механізмів, що забезпечують управління руховою діяльністю; як результат складного врахування всього того, що відбувається на периферії і виявляється у зв’язках між смисловою структурою, завданням дії і м’язовими синергіями, які забезпечують ефективне виконання цієї діяльності; як своєчасне надсилання нервового імпульсу в необхідну мить до відповідного м’яза або синергічних ансамблів. Наявність в управлінні руховою діяльністю хвиль, які залишаються незмінними (Р< 0,05), незважаючи на вплив тренувального фактора та онтогенетичного розвитку (bс – стегна, bс – гомілки; ngo – стегна, ng1 – гомілки, ngD – стегна; g1 – стегна, g1 – гомілки; d - стегна; h - гомілки; e1 – стегна, e1 – гомілки; ne1 – стегна, ne1 – гомілки; z1 z11z – стегна; na1 – гомілки; a – гомілки), дає підстави стверджувати, що ми маємо справу з проявом філогенетичних енграм, де закарбовані схеми, спираючись на які різні рівні нервової системи здійснюють управління скелетним каркасом груп м’язів та м’язових ансамблів, що беруть участь у побудові, регуляції та управлінні локомоторними актами людини.


У другому розділі “Організація, основні методи та методики дослідження” описуються чотири етапи організації дослідження, завдання кожного з етапів, контингент обстежуваних, методи та методики, які використовувались у дослідженні. Для розв’язання поставлених завдань були використані методи та методики, що застосовуються при вивченні біомеханічних, психофізіологічних та психологічних особливостей індивіда (перелік методик див. на стор. 2).


            У третьому розділі “Психологія та психофізіологія управління руховою діяльністю на різних ієрархічних рівнях її побудови” обговорюються психофізіологічні умови формування образу руху та особливості його функціонування; особливості діяльності функціональної системи на різних рівнях побудови і управління рухами; моделі управління руховою діяльністю на основі інформаційних процесів; психофізіологічні механізми управління руховою діяльністю та індивідуально-типологічні властивості нервової системи.


На відміну від постулатів, висловлених представниками клітинного центризму (І.П.Павлов, В.М.Бехтерєв, К.М.Корнілов, Е.А.Асратян, О.Ц.Пуні, Г.М.Чайченко та ін), згідно з якими управління руховою активністю здійснюється завдяки низці автоматизованих елементарних рефлексів, санкціонованих поетапно і пов’язаних між собою динамічним стереотипом, ми, услід за М.О.Бернштейном, Д.Д.Донським, Л.В.Чхаідзе, П.К.Анохіним, вважаємо, що управління руховою діяльністю здійснюється за участю зовнішнього та внутрішнього кілець управління за замкненим циклом. Спільним для кілець є частка прямого зв’язку (мозок – м’язи). При цьому їх функції можуть у певних випадках деякою мірою змінюватись і навіть частково взаємозаміщуватись. На основі аналізу даних М.О.Бернштейна, Д.Д.Донського, Л.В.Чхаідзе, П.К.Анохіна виділено два рівні програмування рухів. Перший рівень включає механізм, що задає, який входить до складу зовнішнього кільця і забезпечує розв’язання задач, пов’язаних із смисловою структурою руху (просторові, часові та швидкісні характеристики). Цей рівень регулюється вищими відділами центральної нервової системи. На другому рівні визначаються послідовність виконання руху в деталях і черговість включення до роботи відповідних м’язових синергій, що регулюються нижчими відділами. Цей програмуючий механізм входить до складу внутрішнього кільця управління. Механізм, що задає, і механізм, що програмує, не мають конкретної “прописки” в окремих центрах головного мозку. Залежно від задачі й рівня автоматизації руху, управління здійснюється різними субординаційно підпорядкованими рівнями центральної нервової системи. Механізм, що зіставляє, забезпечує ефективне функціонування зворотного зв’язку. Його діяльність пов’язана з функціонуванням зовнішнього зворотного зв’язку за участю зовнішніх рецепторів, які дають індивідові необхідну інформацію для контролю виконання рухів. Завдяки функціонуванню обох видів механізму, що зіставляє, здійснюється управління найрізноманітнішими рухами. В діяльності цього механізму значну роль відіграє блок пам’яті. На момент початку руху в центральній нервовій системі є повний набір енграм, необхідних для доведення його до кінця. Одночасне об’єднання енграм у єдиний комплекс можливе лише за наявності багаторівневої матричної системи. Отже, фіксацію інформації (утворення енграм) можна розглядати як багатоетапний процес, на першому етапі якого виникають сенсорні сліди, що становлять зміст сенсорної пам’яті. З надходженням сенсорної інформації до коркових зон розпочинається другий етап, який визначає початок функціонування короткочасної пам’яті. Здійснення сортування сенсорних сигналів за ознакою новизни можливе тільки за безпосередньої участі орієнтовно-пошукової діяльності. Остання забезпечує взаємодію модально-специфічних аналізаторних систем з гіпокампальною формацією, її великим та малим лімбічними колами.


Результати морфологічних та фізіологічних досліджень ( М.О.Бернштейн, R.W.Sperry, Є.М.Соколов, В.П.Зінченко, П.Ліндсей, Д.Норман, П.Мілнер, К.Прібрам, G.Szekele, Г.Шеперд та ін.) підтверджують існування кільцевої системи функціонування: гіппокамп – гіпоталамус – ретикулярна формація. Можна стверджувати, що процеси короткочасної пам’яті, її часові послідовності динамічно залучених нервових елементів перетворюються на структурно-просторову матрицю. Відтак, довготривала пам’ять, поза моментом її утворення та вилучення, є не процесом, а структурою з багаторівневим просторовим розподілом. Моторний образ руху складається з темпу й ритму того, що має відбутися на периферії. Завдяки просторовим та часовим характеристикам у центральній нервовій системі утворюється моторне поле. У процесі сприймання ним змін, що відбуваються в навколишньому середовищі, формується сенсорне поле. Ми вважаємо, що поняття образу руху ширше за поняття моторного образу руху, оскільки перший включає філогенетичні енграми, в яких вже містяться абстрактні схеми рухів, що актуалізуються за допомогою стимуляції кортикальної колонки, відчуттів при наявності цілей, мотивації, емоційного забарвлення результату руху і власне руху.


Розвиваючи ідею багаторівневої будови системи управління рухами (J.H.Jackson, С.І.Чір’єва, C.S.Sherrington, E.G.Liddell та ін.), М.О.Бернштейн виділив п’ять розташованих один над одним рівнів побудови, регуляції та управління рухами. Найбільш давнім є рівень палеокінетичних регуляцій А – рівень пропріоцептивного рефлекторного кільця або руброспинальний. Ми вважаємо, що на даному рівні на базі філогенетичних енграм та за допомогою статокінетичних рефлексів формуються та актуалізуються специфічні сенсорні комплекси. Таламо-палідарний рівень В – рівень синергій, штампів, рухових формул та нижчих автоматизмів – отримує інформацію від системи блідих тіл зорових бугрів про положення та рухи тіла, а також про зміни, які відбуваються на периферії. На нашу думку, сенсорний синтез, який відбувається на рівні В, можна назвати пропріоцептивним; він забезпечує формування специфічних сенсорних комплексів, сенсорних синтезів, пропріомоторних відправлень і реакцій, актуалізацію філогенетичних та утворення онтогенетичних енграм. Відтак на цьому рівні відсутні умови для виникнення цілей та мотивів. Корково-стріарний рівень просторового поля С відноситься до пірамідно-кортикальної системи. Результатом функціонування цього рівня є метричність, гомогенність, точна оцінка розмірів та форм рухів, здатність до диференціювання і розподілу рухів на елементи (на основі рухового досвіду індивіда). Рівень просторового поля С розподіляється на два підрівня. Верхній – С2 відіграє вирішальну роль у рухах, де необхідні влучність та точність. Нижній – С1 регулює точність, яка необхідна у процесі руху (пристосування ходи або бігу до вимог ландшафту). Узагальнюючи, можна стверджувати, що кінцівкою, яка рухається, керує просторовий контур (образ) руху. На підрівні С1 він безпосередньо заданий у вигляді енграми; на підрівні С2 – заданий або представлений як геометрична форма, без обмеження місця розташування та масштабу (на наш погляд це і є геометричний образ). Тім’яно-премоторний рівень D – рівень предметних дій, належить до пірамідно-кортикальної системи. На нашу думку, на цьому рівні відбувається категоріальна організація простору, узагальнення його у вигляді образів руху, дії, діяльності, смислового образу предмета. Рівень Е – вища кортикальна група, основною його функцією є управління вищими символьними координаціями (зокрема, усним і писемним мовленням). Наявність автоматизмів, що управляються за допомогою мотивації та корекцій, які продукуються цим рівнем, свідчить про те, що на рівні Е утворюються не тільки суто психологічні надбудови, пов’язані з мотивацією рухів, а й здійснюється формування нових координаційних структур.


П.К.Анохін, запропонувавши концепцію структури поведінкового акту як функціональної системи, розглядав поведінковий акт будь-якої складності як такий, що розпочинається зі стадії аферентного синтезу, зміст якого визначається впливом мотиваційного збудження, пам’яті, обстановочної та пускової аферентації. Хоч обстановочна аферентація впливає на інтенсивність та особливості проявів умовно-рефлекторної реакції, сама по собі вона не здатна викликати їх. Така інтерпретація П.К.Анохіна не виключає механізму, що задає, та решти зовнішнього кільця з управління руховою діяльністю, і не суперечить концепції М.О.Бернштейна і Л.В.Чхаідзе, а розбіжності у їх підходах стосуються, фактично, не сутності механізмів зворотного зв’язку, а окремих аспектів їх функціонування і почасти є лише термінологічними.


Для ефективного управління руховою діяльністю необхідно визначитись у руховій задачі, тобто створити образ потребного майбутнього. Образ потребного майбутнього одночасно містить у собі образ минулого, образ теперішнього та образ майбутнього, при цьому останній неперервно перетворюється на перший. Його створення стає можливим тільки на основі екстраполяції того, що відбирається мозком з образів післядії, утворених за участю орієнтувально-пошукових реакції (О.С.Виноградова, П.Я.Гальперін, М.В.Зимкін, О.М.Леонтьєв, R.Lynn, О.Р.Малхазов, В.С.Мерлін, П.Мілнер, С.Л.Рубінштейн, О.О.Смирнов, Є.М.Соколов, Н.Ф.Тализіна, Ж.Піаже, Л.М.Фрідман та ін.). Цей процес багаторівневий і має складну ієрархічну будову. Основою орієнтувальної діяльності індивіда є безумовно рефлекторна орієнтація і мимовільна організація відображувальної діяльності (на рівні відчуттів). Вивчення механізмів функціонування уваги в сучасній психофізіології здійснюється з двох позицій – перша пов’язує увагу з орієнтовним рефлексом, друга – виключає такий зв’язок. На думку деяких психофізіологів (D.O.Hebb, R.Lynn, D.B.Lindsley, П.Мілнер, С.Куфлер, Дж.Ніклос, К.Прібрам та ін.) в організації уваги беруть участь ретикулярна формація та інші частини активаційної системи. Прибічники психологічної концепції уваги при обговоренні питання про фізіологічні засади уваги та визначенні ролі, яку відіграють у процесах активації стовбурний відділ мозку і ретикулярна формація, обмежуються, в основному, аналізом тих механізмів, які лежать в основі функціонування мимовільної уваги. Цікавою є теоретична концепція уваги, запропонована П.Я.Гальперіним, який не заперечує участі в управлінні рухами механізмів, що задають, програмують, зіставляють, а лише уточнює деякі моменти їх функціонування. Отже, можна вважати доведеним, що функціонування психофізіологічних механізмів мимовільної уваги пов’язане з орієнтувальним рефлексом, а довільної та післядовільної – з орієнтувально-дослідницькою діяльністю.


Найбільш важливим, ключовим етапом, що визначає розвиток поведінки, можна вважати виділення цілі поведінки, яка обумовлена інтенсивністю та тривалістю асоційованих з об’єктом уваги емоційних станів. Виділення цілі пов’язане з прийняттям рішення, як заключного етапу аферентного синтезу, на яке впливають як провідні, так і ситуативні емоції (Є.М.Соколов, П.В.Симонов, С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв, Ж.Піаже, Е.Д.Хомська, К.Ізард, В.К.Вілюнас, О.Р.Малхазов та ін.). Постійне порівняння результатів поведінки з образом, створеним програмуючим механізмом, оновлення схем програмування і обумовлюють цілеспрямованість поведінки. Одним з призначень орієнтувальних процесів є внутрішнє цілеутворення. Циклічне розгортання ієрархічно більш високих цілей на більш конкретні, часткові може відбуватися кілька разів поспіль, доки вся майбутня діяльність не вибудується для індивіда у вигляді ланцюжка цілей, спосіб досягнення яких вже відомий. Виникнення перед суб’єктом цілі є точкою відліку, яка допомагає структурувати мотивацію. Здатність індивіда перебувати у стані, коли спонукання до деякого предмету – цілі стає для нього найбільш значущим, являє собою основний феномен мотивації. У сучасній психологічній науці відсутня єдина універсальна теорія мотивації, однаково придатна для пояснення поведінки тварин і людини. Спільними для широкого спектру теорій мотивації (Р.Аткінсон, D.C.McClelland, Р.А.Кларк, Дж.Олпорт, A.Г.Maслоу, В.MакДаугалл, Д.Уотсон, E.Толмен, Б.Ф.Скіннер, Л.С.Виготський, Б.Г.Ананьєв, Ю.Конорскі, О.М.Леонтьєв, В.Д.Небиліцин, Б.М.Теплов, Ю.Конорскі, Є.М.Соколов, В.М.Русалов, К.В.Судаков, В.К.Вілюнас, Д.М.Узнадзе, Ш.М.Чхартішвілі, З.Фрейд, E.Л.Toрндайк, Е.Фром, М.Я.Басов, С.Л.Рубінштейн, Х.Хекхаузен, П.М.Якобсон та ін.) є: – відсутність чітких доказів того, що “редукція напруги” не може бути основним мотиваційним принципом для пояснення поведінки людини; – визнання суттєвої ролі несвідомого, поряд із свідомим, в детермінації поведінки людини; – прагнення ввести нові терміни та наукові поняття, які відображають особливості мотивації людини, а також наділення одних і тих же понять різними змістами; – заперечення можливості використання для дослідження мотивації людини методів, аналогічних тим, що застосовуються для вивчення мотивації тварин, і пошук спеціальних методів вивчення мотивації, прийнятних лише для людини.


Більшість дослідників погоджуються у тому, що мотив є одним із найважливіших компонентів діяльності; він виконує функцію смислоутворення, оскільки із зміною мотиву змінюється й сама діяльність; між структурою діяльності та будовою мотиваційної сфери людини існують відносини взаємної відповідності, що й пояснює механізми зміни системи діяльностей; перетворення і виникнення нових ієрархічних утворень в цих системах; виникнення та зникнення окремих видів діяльності і операцій; модифікації дій. Проблемним залишається питання про співвідношення мотиву і цілі. Приєднуючись до Р.Аткінсона, D.C.McClelland, Р.А.Кларка, Дж.Олпорта, A.Г.Maслоу, В.MакДаугалла, С.Л.Рубінштейна, В.М.М’ясищева, М.І.Алєксєевої, П.В.Симонова, Х.Хекхаузен та ін. ми, в контексті розгляду механізмів управління руховою діяльністю з позицій функціональної системи, будемо вважати, що ієрархія мотивів співвідноситься з ієрархією цілей.


Особливе місце у структурі механізмів управління руховою діяльністю відводиться ставленню. С.Л.Рубінштейн, Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, В.М.М’ясищев, М.І.Алєксєева, П.В.Симонов та ін. визначають ставлення як активний компонент індивідуальної свідомості, що забезпечує зворотний зв’язок із зовнішнім світом і проявляється в тому числі і в психомоториці. У формуванні ставлення, як особливого рівня самовизначення і самопізнання, беруть участь когнітивний, емоційний, мотиваційний компоненти.


Одним з перспективних напрямів пошуку закономірностей побудови та управління руховою діяльністю є теорія розвитку сенсорних процесів та регуляції поведінки людини (Б.Г.Ананьєв, І.С.Бериташвілі, О.В.Запорожец, О.М.Леонтьєв, Б.Ф.Ломова, О.Р.Малхазов, Є.М.Сурков, J.J.Gibson та ін.) Виявлено кілька видів інформаційних моделей, які розрізняються за принципами побудови. Найбільш продуктивними, як свідчать результати наших досліджень, є моделі, побудовані за принципом впізнання. Вони забезпечують регуляцію поведінки завдяки орієнтувально-пошуковим діям, окремим різновидом яких є антиципаційні та перцептивні дії, що уможливлюють побудову адекватного сенсорно-перцептивного образу. Процес імовірнісного прогнозування досліджувався, переважно, методом хронометричного експерименту (Б.Б.Коссов, М.О.Котик, С.В.Кравков, О.Р.Малхазов, Є.М.Сурков, О.В.Родіонов, Г.Д.Пивін та ін.).


Функціонування психологічних механізмів побудови рухової діяльності та управління нею пов’язане з індивідуально-типологічними особливостями та основними властивостями нервової системи індивіда. Узагальнивши результати теоретичних та експериментальних досліджень (І.П.Павлова, Є.П.Ільіна, Б.М.Теплова, В.Д.Небиліцина, М.В.Макаренка, В.С.Мерліна, Б.О.В’яткіна, Є.О.Климова, К.М.Гуревич, H.J.Eysenck, Б.Г.Ананьєва, О.Р.Малхазова, Я.Стреляу та ін.), можна констатувати, що для слабкої нервової системи характерним є великий початковий ефект, більш швидке наближення до межі і більш раннє досягнення межі даної функції, тоді як сильний тип нервової системи характеризується протилежно. Баланс нервових процесів за властивістю сили є варіативний параметр, що потребує для свого визначення попереднього вимірювання обох видів нервової витривалості – збудження і гальмування. Динамічність процесів збудження та подібна ж властивістьпроцесівгальмування – самостійні фактори нервової діяльності. Від врівноваженості за силою залежать зосередженість і розподіл уваги. Прискорення приймання й переробки інформації, а також шляхи підвищення ефективності управління руховою діяльністю слід шукати у скороченні часу “центральної затримки”, тобто в удосконалені механізмів, що розпізнають, зіставляють, інакше кажучи, в особливостях формування образів дії, руху, діяльності.


            У четвертому розділі “Експериментальне обґрунтування психологічних механізмів побудови рухової діяльності та управління нею” розкриваються психофізіологічні та психологічні особливості організації, побудови і управління руховою діяльністю; експериментально обґрунтовується теорія функціонування психофізіологічних та психологічних механізмів управління руховою діяльністю.


Специфіка спортивної діяльності взагалі, циклічних видів спорту та спортивних ігор зокрема були визначальним фактором вибору експериментального поля у нашому дослідженні, оскільки найбільш послідовно всі етапи рухової діяльності представлені в спринті, волейболі та футболі. Середні показники латентного періоду простої рухової реакції у спортсменів становлять 120–180 мс. Проведені дослідження дозволили з’ясувати, що часові характеристики структури рухів спринтерів зокрема, показали, що зростання та зниження окремих хвиль прискорення ланок кінцівки відбувається у проміжку тривалістю від 23 до 143,95 мс. Отже, численні елементи координаційної структури рухів безпосередньо не керуються вищими рівнями центральної нервової системи, а управління здійснюється на спинальному рівні. Для цього рівня характерна наявність відносно автономних підсистем, які мають шерег вроджених, закарбованих у філогенетичних енграмах варіантів взаємодії (наприклад, хвилі, які використовуються для управління стегном у фазі опори bС, ng0, g1, gD та у фазі польоту d, e,e1, ne1,z1, z11,z, na). Таке управління неможливе без екстраполяції у вигляді образу потребного майбутнього, наперед створеної установки на виконання дії (Д.М.Узнадзе І.Т.Бжалава, З.І.Ходжава, О.С.Прангішвілі, та ін.), а також орієнтувально-пошукової діяльності.


Встановлено, що успішне оволодіння індивідом сенсомоторним полем і, як наслідок, якісне формування образу виконання рухової діяльності залежать від рівня розвитку параметрів, що характеризують здатність індивіда до сенсомоторної координації. Порівняльний і кореляційний аналіз результатів проведених нами досліджень (на рівні достовірності Р<0,05) показав, що успішність виконання рухової діяльності корелює, насамперед, з точністю сприймання простору, часу і зусилля; об’ємом, точністю, швидкістю переключення уваги як механізму контролю; показниками короткочасної та оперативної пам’яті; часом виконання і показниками ефективності розв’язання “тактичних” задач; показниками швидкості перебігу процесів мислення у специфічних ситуаціях; часом реакції РОР, часом “центральної” затримки при виконанні рухів, кількістю помилок у складній зорово-моторній реакції переробки знаку – показниками сформованості сенсомоторного поля, які визначають особливості функціонування образів координації руху, дії, діяльності. Показники успішності виконання рухової діяльності, отримані у нашому досліджені, тісно корелюють (Р<0,05) з ступеню враженості мотивів, спрямованих на оволодіння узагальненими способами діяльності; самоствердження, самореалізації, самовиховання; соціального престижу, комунікативних, утилітарних та інтенсифікації.


У функціонуванні системи управління руховою діяльністю центральна роль належить образу потребного майбутнього, який здійснює запуск механізмів, що забезпечують вичленовування смислової структури та задачі дії, відповідну черговість запуску ланок (механізм, що задає, механізм, який програмує). Механізм, що програмує, диференціює елементи рухового акту за конкретними синергіями, узгоджуючи їх із ситуацією на периферії за даними внутрішнього зв’язку. Сигнали управління у вигляді специфічних сенсорних комплексів, специфічних сенсорних синтезів, онтогенетичних енграм, координаційних образів надходять еферентними шляхами до виконавчого органу – відповідного сервомеханізму (в нашому дослідженні це крижово-поперековий, шийний та ін.) і приводять його в дію. Інформація відповіді продовжує йти по двох дугах зворотного зв’язку – внутрішній, аферентними шляхами через пропріоцептори до механізму, що зіставляє (внутрішнього зворотного зв’язку), та зовнішній – від ланок тіла через оточуюче середовище до зовнішніх аналізаторів. Після кодування та синтезу через кільця управління інформація надходить до механізму, що зіставляє, де в рухи вносяться відповідні поправки. Водночас відбувається запам’ятовування програми руху, управлінських дій (в нашій концепції це формування онтогенетичної енграми, моторного образу руху, образів виконання руху, дії, діяльності). Все це актуалізує наявні і створює умови для формування нових автоматизмів.


Виявлено психофізіологічні механізми, що визначають функціонування виділених М.О.Бернштейном ієрархічних рівнів організації, побудови та управління руховою активністю. Так, на базі рівня А формується перша матриця. Вона використовує лише внутрішню аферентацію (управління здійснюється внутрішнім кільцем) і забезпечує умови актуалізації та функціонування безумовних рефлексів, філогенетичних енграм, специфічних сенсорних комплексів, диференціацію відчуттів, специфічних сенсорних синтезів відповідного класу. Друга матриця формується на базі рівня В. Зв’язок другої матриці з екстрапірамідальною (субкортикальною) системою забезпечує управління м’язовими групами (у нашому досліджені – основні (базові), допоміжні та супутні групи м’язів), боротьбу з реактивними силами, сприяє виникненню динамічно стійких рухів на основі тангорецепторної аферентації. Всі рецепції на цьому рівні організації матриці забезпечують побудову рухів та управління ними, їх шифрування і корекцію, використовуючи схематичний образ координації руху, його схематичний геометричний образ, диференціацію відчуттів за модальностями і порогами, найпростіші образи сприймання. Ця матриця є основою формування образу координації, моторного образу дії. Вона забезпечує всю внутрішню координаційну організацію локомоторних рухів, але в абстрактному вигляді, поза конкретною ситуацією. На цьому рівні функціонування матриця не забезпечує самостійного формування цілей і мотивів. На основі мотивів і потягів провідного рівня поступово виробляються нові рухові комбінації, нові синергії, які заміщують первісні тимчасові образи координації, або використовуються вже готові автоматизми (координаційні структури, координаційні образи тощо) з-поміж зафіксованих на другому рівні. На базі рівня С формується третя матриця. Її функціонування забезпечується складною системою переробки аферентації (перцептивна модель поведінки), пов’язаною з діяльністю як зовнішнього, так і внутрішнього кілець. Вона поділяється на дві підрівневі матриці – 3.1 і 3.2. Матриця 3.1 поєднує позне і суглобно-кутове переключення із збереженням просторової тотожності; допускає значну варіативність рухів або їх елементів в умовах, не адекватних смисловій задачі, здійснює регулювання точності. Матриця 3.2 зберігає здатність до переключення, властиву функціонуванню матриці 3.1; забезпечує управління влучними й точними рухами, збереження геометричної тотожності у вигляді геометричного образу за будь-яких масштабів. За рахунок управління на рівні матриці 3.2 досягаються висока досконалість орієнтування у просторі і точність цільових локомоторних переміщень; зростає також обсяг виконання одноразових, нестереотипних цільових дій, підвищується здатність до навчання, імпровізації нових рухових комбінацій; закладається (на основі минулого досвіду) можливість переходу від драйв-рефлексу до емоційно-мотиваційної сфери (у психологічному її розумінні), від мимовільних рухів до предметних дій. Четверта матриця формується за участю рівня D. Телерецепторна аферентація, яка лежить в основі функціонування цієї матриці, спираючись на функціонування зовнішнього і внутрішнього кілець, забезпечує актуалізацію і формування філо-та онтогенетичних енграм, адекватних ситуації моторного й сенсорного полів, образів виконання руху, дії, діяльності, образу потребного майбутнього. Функціонування четвертої матриці забезпечує формування психічного образу предмета (будуються перцептивна і концептуальна моделі поведінки). В управлінні руховою діяльністю присутній мотиваційний компонент, який визначається смисловим аспектом дії з предметом. Зміст задачі, що виникла, визначає смислову структуру рухового акту, яка задає напрям адекватного сенсорно-гностичного синтезу і визначає провідний рівень побудови та управління. На рівні функціонування цієї матриці відбувається категоріальна організація простору, при цьому віддається перевага топологічній смисловій схемі над геометричною формою, геометричний (дотиково-пропріоцептивний) образ перетворюється на узагальнений смисловий образ предмета (в нашому дослідженні – образ потребного майбутнього, образи руху, дії, діяльності). На рівні функціонування четвертої матриці час також організується топологічно (виникають поняття “колись”, “зараз”, “потім”). На базі рівня Е формується п’ята матриця. Складна смислова аферентація цієї матриці не пов’язана із внутрішнім кільцем зворотного зв’язку і цілком залежить від зовнішнього кільця, стосовно якого ця матриця відіграє роль провідної. П’ята матриця забезпечує управління процесом мислення. Існування автоматизмів, які управляються мотиваційно і корекційно, свідчить про те, що рівні п’ятої матриці здійснюють координаційний вплив на створення мотиваційної надбудови для виконання конкретного руху, дії, діяльності.


Отже, функціонування механізмів управління рухами відбувається циклічно: від механізму формування ставлення індивіда до ситуації, яка пред’являється, до механізму, що задає, механізму, який програмує, механізму, що зіставляє, – до механізму, що забезпечує внесення корекцій, – до механізму формування ставлення. Аналіз результатів дослідження показав, що будь який акт управління рухом, дією, діяльністю здійснюється в шість етапів. На кожному з шести етапів конкретного акту управління рухами відбувається свій цикл послідовної актуалізації механізму формування ставлення індивіда до ситуації – механізму, що задає, механізму, який програмує, механізму, котрий зіставляє, та механізму корекцій. Основу функціонування цих механізмів становить орієнтувально-пошукова діяльність, яка щоразу поновлюється при виявленні розбіжностей між завданням і результатом дії на кожному з етапів. Орієнтувально-пошукова діяльність опосередковано впливає на успішність управління, стимулюючи неспецифічну активність ЦНС, що забезпечує більш ретельний аналіз навколишнього середовища і ефективне отримання інформації з довготривалої пам’яті.


Таким чином, можна вважати встановленим, що управління руховою діяльністю здійснюється за допомогою двокільцевої багаторівневої ієрархічної циклічної функціональної системи.


            П’ятий розділ “Психофізіологічна теорія управління руховою діяльністю та вектори подальшого психологічного і психолого-педагогічного пошуку” присвячений розгляду окремих напрямів теоретичного пошуку і практичного впровадження запропонованої теорії. Обґрунтовується гіпотеза про специфічний сенсорний комплекс як одиницю аналізу психічного; досліджуються проблеми формування і оцінювання рівня сформованості образу виконання рухової діяльності (ОВРД); викладаються загальні психолого-педагогічні підходи до побудови навчального процесу, спрямованого на розвиток і удосконалення рухової діяльності.


Незважаючи на велику кількість праць (Л.І.Анциферова, М.Г.Ярошевський, Л.С.Виготський, Н.Д.Гордєєва, В.П.Зінченко, О.В.Запорожець, К.М.Корнілов, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, А.О.Смирнов, О.М.Ткаченко, Д.М.Узнадзе, М.Г.Ярошевський та ін.), присвячених обґрунтуванню загалом цікавих ідей щодо виділення одиниці аналізу психічного, ця проблема залишається не вирішеною. Спільним для всіх спроб виділення в якості одиниці психічного чи то відчуття, чи реакції, чи рефлексу, чи руху тощо є недостатньо чітке визначення гносеологічного та онтологічного статусу одиниць, що виділяються, та їх функцій. Психологи не формували нормативних вимог до одиниць аналізу з огляду на їх відповідність нередукованій психологічній реальності (онтологічний план) і логіці тієї чи тієї філософської традиції (гносеологічний план). Проаналізувавши ряд праць вищезгаданих авторів, можна сформулювати перелік вимог до одиниці аналізу психічного. Зокрема, вона повинна: 1) мати моністичну природу; 2) поєднувати в собі суб’єктивне та об’єктивне, внутрішнє і зовнішнє; 3) виступати не як стан чи властивість, а як структурний компонент процесу діяльності; 4) первісно бути поліфункціональною та полімодальною, такою, що має універсальну природу відображення; 5) виражати якісно специфічні рівні розвитку психічно єдиного генетичного, структурного та функціонального утворення; 6) бути не дифузним і не синкретичним цілим, побудованим з елементів, а структурним утворенням, цілісною психологічною структурою; 7) містити у вигляді протилежностей властивості цілого; 8) бути живою частиною цілого, не розкладеним цілим, свого роду системою, з тим, щоб подальше її розкладання на елементи було неможливим без втрати сутнісного змісту. З цього випливає, що нові одиниці (в онтологічному сенсі) виникають не постійно, а скоком, включаючи у знятому вигляді властивості та якості попереднього утворення; 9) мати реальну чуттєво-споглядальну форму.


Серед принципів, яким має відповідати виділена одиниця аналізу психічного, основними є: похідні одиниці аналізу, які зберігають структурні властивості цілого і здатні до розвитку та саморозвитку, повинні мати властивості і можливості породжувати трансформації у щось інше, відмінне від своїх вихідних форм; одиниця аналізу повинна не лише відображати внутрішню єдність психічних процесів, але й давати змогу досліджувати відношення окремої психічної функції або процесу до свідомості в цілому та її окремих функцій.


 Виявлення одиниці аналізу психічного певною мірою ускладнюється тим, що психічна діяльність здійснюється у двох формах – зовнішній і внутрішній. Саме тому пошук цієї одиниці зосереджується частіше у площині перетину цих форм психічної діяльності. Встановлено факт генетичних взаємопереходів та взаємоперетворень зовнішньої, матеріальної, практичної діяльності і діяльності внутрішньої, ідеальної. Внутрішні форми дії відрізняються від зовнішніх способами свого існування, зберігаючи при цьому схожість у цілях та предметному змісті. Введення О.М.Леонтьєвим поняття “психічна дія” певною мірою знімає протиріччя між зовнішньою і внутрішньою діями, але не дає переконливої відповіді на питання про вихідну одиницю аналізу психічного. Н.Д.Гордєєва і В.П.Зінченко, розвиваючи ідеї М.О.Бернштейна, Л.В.Чхаідзе і Д.Д.Донського, обґрунтовують гіпотезу про те, що “живий рух” є генетично вихідною одиницею психічної реальності. При цьому рух виступає як форма відображення дійсності і розглядається як умова виникнення чутливості, відчуття, психіки. Відчуття, у свою чергу, виступає умовою подальшого розвитку руху, його трансформації з мимовільного на довільний. З таким підходом можна було б погодитись, якби відчуття мало активний характер, а не пасивний. Залишається також невизначеною авторська інтерпретація змісту генетичної вихідної одиниці психічного. Дані сучасних досліджень з нейрофізіології та психофізіології (Д.М.Узнадзе, С.Д.Смирнов та ін.), а також результати власних досліджень переконливо доводять, що відчуття мають рефлекторну природу. Актуалізація енграм в онтогенезі здійснюється в результаті виникнення відчуття (чуттєве враження) і активізації мотиву, який викликає моторну активність. Результати наших досліджень дають підстави стверджувати, що образи руху, дії, діяльності залежать від рівня сформованості енграм та умов їх актуалізації, заданих генетично. Зміст останніх становлять вроджені сенсомоторні автоматичні координації рухів, дій, що визначають кількісно-якісні оцінки сформованості специфічних сенсорних синтезів. За такого підходу стає зрозумілим механізм набору сирого сенсорного матеріалу, з якого виникають чуттєві враження, нав’язані нам діючою стимуляцією. Результатом діяльності, спрямованої на переробку цих вражень, є формування специфічних сенсорних синтезів і, як наслідок, побудова цілісного образу.


            Виходячи з розуміння функціональної структури пізнавальних процесів, діяльнісне ставлення індивіда до оточуючого середовища (спочатку практичне, а потім і пізнавальне) є початковою ланкою будь-якого психічного процесу, а чуттєве враження набуває статусу психічного образу чи його елемента, як тільки починає виконувати роль регулятора цієї діяльності. Наявність стимуляції є лише умовою, а не причиною виникнення чуттєвого образу. Останній виступає необхідним моментом руху, дії, діяльності, її продуктом і водночас умовою її подальшого розвитку. На рівні чуттєвого відображення пізнавальна гіпотеза формулюється мовою самих вражень. Перехід від образу минулого – сучасного до образу потребного майбутнього здійснюється в сучасному за допомогою сформованих специфічних сенсорних синтезів і регулюється рівнями управління, що відповідають ситуації, реалізуючи принципи взаємодії та відображення, переходу реактивності в активність, внутрішнього у зовнішнє і навпаки, а також співвідношення суб’єктивного і об’єктивного та їх взаємопереходу. Рух виступає в ролі необхідної з’єднувальної ланки між фізіологічними та психічними процесами, між минулим, сучасним і майбутнім, зовнішнім і внутрішнім, суб’єктивним та об’єктивним. З рухом, дією, діяльністю пов’язане становлення початкових форм розвитку процесу пізнання як активного. Він формується впродовж усього життя, і початок його формування пов’язаний з актуалізацією вроджених сенсомоторних автоматичних координацій (енграм), які яскраво виявляються в перші хвилини, години і дні життя дитини. Перші акти, дії дитини у формі первинних, а далі вторинних і третинних циркулярних реакцій (за Ж.Піаже) являють собою синкретичну єдність моторних, сенсорних і афекторних компонентів, з яких викристалізовуються пізніше образи руху, дії, діяльності, мотивація поведінки, особистість та її вчинки. Подальше ускладнення психічної діяльності відбувається на рівні знаково-символічної репрезентації буття в індивідуальній психіці суб’єкта на основі засвоєння індивідом системи суспільно вироблених знань, закріплених у мові (мові чуттів), предметах культури, нормах, звичках і еталонах діяльності. Система цих знань дає змогу здійснити генералізацію пізнавальних гіпотез, що, в свою чергу, забезпечує перехід від простих чуттєвих вражень до побудови найскладніших образів і формування поведінки особистості. Таким чином, специфічний сенсорний комплекс знімає протиріччя між зовнішнім та внутрішнім, суб’єктивним і об’єктивним і повністю відповідає вимогам до одиниці аналізу психіки.


Слід зазначити, що взаємозалежність між розвитком психіки та психомоторики в онтогенезі досліджувалась багатьма фахівцями з різних галузей наукового знання (Б.Г.Ананьєв, М.О.Бернштейн, Д.Б.Беков, П.П.Блонський, Г.С.Костюк, Л.М.Балабанова, В.І.Носков, О.Р.Малхазов, В.Манова-Томова, С.Л.Виготський, Є.М.Маргарін, Ж.Піаже, G.Szekele, П.П.Шапаренко, В.М.Шевкуненко, Д.Б.Ельконін та ін.), водночас отримані ними результати припускають значні розбіжності в інтерпретації. Тому ми спробували відстежити паралель між віком і показниками-нормами розвитку моторики, вмінь руки, ступеня оволодіння руховими навичками, образотворчої діяльності, емоційно-соціальної сфери, мовлення, сенсорної діяльності та рівнів-матриць (А, B, С1, С2, D, Е), які беруть участь в організації, побудові рухів, дій, діяльності та управлінні ними. Нами виявлено, що природний онтогенез моторики складається з двох фаз – фази анатомічного дозрівання центральної нервової системи, яка триває 2–2,5 роки і завершується мієлінізацією провідних шляхів, та фази функціонального дозрівання і налагодження роботи координаційних рухів, що завершується у віці 6–7 років. Розвиток моторики – гетерохронний процес, у певні періоди він дещо сповільнюється, що ускладнює формування відповідних матриць і гальмує перехід до наступного за ієрархією рівня управління. Протягом 1–3 і 4–7 років формуються регіональні пропорції, які визначають пропорційність частин тіла та його складових, а також пропорції організмічного рівня (між частинами тіла), що є основою моторної обдарованості індивіда. Загальний розвиток моторики у віці 10 років характеризується поступовим становленням координаційних можливостей, яке завершується після повного дозрівання центрів управління моторикою (D, Е і відповідних матриць). До 12–14 років руховий апарат досягає найвищого розвитку і вдосконалення коркових компонентів в управлінні. Однак залишається низькою здатність до виконання рухів, які потребують тривалого контролю за якістю їх виконання; це є наслідком недостатнього розвитку фонових механізмів. Після 15 років диспропорції поступово усуваються і в юнаків формується індивідуальний психомоторний профіль, властивий дорослій людині. Формування моторики, характерної для дорослої людини, завершується після статевого дозрівання, тобто значно пізніше, ніж анатомічне формування центральної нервової системи. Це свідчить про те, що розвиток моторики в онтогенезі пов’язаний не стільки з біологічно зумовленим дозріванням морфофункціональних утворень, скільки з накопиченням індивідуального досвіду на базі цих утворень та його поповненням упродовж всього життя індивіда. За нашою концепцією, якість накопиченого рухового досвіду визначається рівнем сформованості образу виконання рухової діяльності (ОВРД).


Оцінку ОВРД частіше за все зводять до визначення міри сформованості автоматизмів та навичок. У сучасній науці існує два основних концептуальних підходи до пояснення механізмів формування рухової навички. Перший, прихильниками якого є І.П.Павлов, О.П.Крестовніков, О.Ц.Пуні, Е.О.Асратян та ін., представляє механізм формування рухової навички у вигляді ланцюжків умовних замикань, що виробляються завдяки “протоптуванню” відповідних міжнейронних зв’язків і об’єднуються у “динамічний стереотип”, тобто тварина або людина є абсолютно пасивною відносно згаданих вище обставин. Прихильники другого підходу (М.О.Бернштейн, П.К.Анохін, Л.В.Чхаідзе, Д.Д.Донський та ін.), до яких належить і автор, вважають, що утворення навички (у нашому розумінні ОВРД) здійснюється завдяки активній психомоторній діяльності, яка за своєю сутністю є багатофазною, багатоієрархічною, циклічною, двокільцевою структурою з організацією, подібною до мозкової структури і структури ЦНС. На нашу думку процес автоматизації здійснюється за рахунок утворення за допомогою ЦНС плану дії (ОВРД) на базі образу потребного майбутнього із залученням всіх фонових складових. Кожне наступне повторення руху, дії, діяльності в умовах власне виконання дій чи в спеціально організованому навчально-тренувальному процесі потребує більш точного й координованого виконання, тобто не повторення, а уточнення ОВРД. За наявності розбіжностей між образами виконання руху, дії, діяльності та відповідними образами потребного майбутнього (сенсорними, моторними, пропріоцептивними і т. ін.) здійснюється додаткове проектування і уточнення ОВРД. Останнє визначається мірою розвитку орієнтовно-пошукової діяльності, пізнавально-мотиваційної і емоційно-чуттєвої сфер діяльності, кількісно-якісним складом матриць, які утворилися на різних рівнях системи організації, побудови рухової діяльності та управління нею. Отже, перший період формування рухової навички (в нашому розумінні ОВРД) завершується стадією автоматизації.


            На другому етапі побудови ОВРД відбуваються: побудова відповідних матриць; узгодження та створення відповідних координаційних структур; актуалізація рухових констант (стандартизація рухової діяльності). За нашою концепцією цей процес здійснюється у вигляді формування специфічних сенсорних комплексів, специфічних сенсорних синтезів, актуалізації філо- та онтогенетичних енграм, формування образу виконання руху, дії, діяльності – образу потребного майбутнього. Тобто поняття ОВРД значно ширше за поняття автоматизму, навички, оскільки останні є складовими елементами ОВРД і виступають як проміжні фази його формування. На основі проведених досліджень нами була емпірично виведена формула оцінки рівня сформованості образу виконання рухової діяльності на різних етапах його формування: де К – коефіцієнт рівня сформованості ОВРД; (РД –НД) – різниця між












 



 


 кількостями результативних і не результативних дій, поділена на ЗКД – загальну кількість дій; t(ЗВРД) – час, затрачений на виконання рухових дій; t(ЦЗ) – час, затрачений на виконання рухової діяльності; t(ВРД) – час, затрачений на власне прийняття рішення – час “центральної затримки”.


За показниками сформованості ОВРД можна відстежувати зміни в темпах оволодіння руховою діяльністю впродовж усього навчально-тренувального процесу та вносити в цей процес відповідні корективи. Аналіз показників результативності виконання рухової діяльності дозволив виявити достовірні відмінності (P<0,05) в рівнях сформованості ОВРД у спортсменів різної кваліфікації. Проведений нами порівняльний аналіз ступеня розвитку когнітивних, мотиваційно-пізнавальних, індивідуально-типологічних та особистісних характеристик у яскраво виражених екстравертів та інтровертів високої кваліфікації, а також факторний та кластерний аналіз взаємозв’язків між цими показниками показав, що екстраверти та інтроверти різняться між собою (P<0,05) мірою сформованості комунікативних мотивів, рухливістю нервових процесів, балансом нервових процесів за силою збудження, рівнем гіпертимності, застрявання, фізичної активності, імпульсивності, лідерства і комунікабельності. До того ж у цих групах досліджуваних виявлені різні набори та послідовність сполучення досліджуваних характеристик, які, входячи до стрижневого кластера, формують складну багаторівневу матричну схему взаємодії. Така організація взаємодії забезпечує екстравертам та інтровертам можливість залучати до формування ОВРД різні компенсаторні механізми, що в решті решт приводить до набуття ними високого рівня майстерності в організації, побудові рухової діяльності та управлінні нею. 


 


На основі ідей теоретиків навчальної діяльності (С.І.Архангельський, П.Я.Гальперін, В.В.Давидов, І.І.Ільясов, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко, А.К.Маркова, В.В.Рєпкін, Н.Ф.Тализіна, Л.М.Фрідман та ін) та базових положень запропонованої теорії управління руховою діяльністю були визначені загальні підходи до побудови навчального процесу, спрямованого на розвиток психомоторних функцій і психіки індивіда в цілому, опанування і удосконалення прийомів організації, побудови рухової діяльності та управління нею. Він має здійснюватись у такій послідовності: а) актуалізація мотивів оволодіння операційним складом дії; б) постановка і сприймання задачі дії, руху, діяльності та її смислової структури; в) актуалізація смислоутворювального мотиву і з’ясування смислу виконання задачі; г) конкретизація смислоутворювального мотиву в навчальній ситуації і формулювання мети дії та умов її реалізації; д) пошук інформації та самостійний добір засобів і методів, яких бракує для розв’язання сформульованої задачі дії, руху, діяльності; е) визначення системи проміжних цілей, поділ більших цілей на дрібніші, їх переформулювання з метою підвищення ефективності розв’язання поставлених рухових задач; є) формування образів уявлення, образів потребного майбутнього, образів руху, дії, діяльності з використанням розбіжностей за зовнішньою та внутрішньою оцінками; ж) емоційне закріплення результату діяльності та зміна сили вихідного смислоутворювального мотиву (чи виникнення нового); з) формування образу виконання руху, дії, діяльності та його подальше вдосконалення. На основі сформульованих нами теоретичних положень та даних емпіричних досліджень визначено особливості порушень локомоторних функцій в залежності від місця ушкодження та розроблено алгоритм діяльності психолога на першому етапі реабілітаційного періоду пацієнтів, що зазнали інсульту.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины