СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКАЯ АДАПТАЦИЯ УЧАЩИХСЯ МЛАДШИХ КЛАССОВ ВСПОМОГАТЕЛЬНОЙ ШКОЛЫ-ИНТЕРНАТА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету, основні завдання, методи та експериментальну базу дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію.

У першому розділі – “Теоретичні питання соціально-психологічної адаптації дітей з обмеженими розумовими можливостями” – здійснений аналіз проблеми, зроблений ретроспективний огляд еволюції  ставлення соціуму до цих дітей, визначені концептуальні засади дослідження, розкритий зміст основних понять.

У ставленні до дітей з відхиленнями в розвитку суспільство пройшло шлях від усвідомлення необхідності їх опіки до визнання права на рівний доступ до якісної освіти,  їхньої соціалізації, соціальної адаптації, а також  інтеграції до звичайних умов життєдіяльності. Системний аналіз філософської, медичної, загальної та спеціальної психолого-педагогічної літератури виявив, що, незважаючи на велику значущість проблеми соціально-психологічної адаптації дітей, вона залишається недостатньо вивченою. У науковому обігу немає єдиного трактування поняття “адаптація”. Окремі вчені розглядають її як процес становлення особистості через спілкування, діяльність, самосвідомість. Інші – як процес взаємодії особистості та суспільства на основі предметно-перетворювальної діяльності, результатом якої є конкретно-історична форма соціалізації особистості (Г.М Андрєєва,                         В.В. Москаленко, Є.К. Тарасов); як історично зумовлений процес розвитку особистості, передачі та засвоєння норм, зразків поведінки, результатом якого є активне відтворення одержаного соціального досвіду (І.Д. Звєрєва, В.П. Зинченко, М.І. Конюхов). Адаптація розглядається як складова й перший етап соціалізації.

Проблема адаптації – одна з найважливіших міждисциплінарних наукових проблем, дослідження якої здійснюється на біологічному, медичному, психологічному, соціально-психологічному рівнях. У загальнобіологічному плані адаптація розглядається як процес і система механізмів, що забезпечують пристосування живого організму до постійно змінних умов середовища (Ф.Б.Березін, Ж.Б. Ламарк, Г. Спенсер). Біологічна адаптація людини відображає її біологічну організацію, спільну для всіх живих організмів, а також особливості, які випливають з її соціальної сутності.

З медичної точки зору адаптація – здатність живого організму пристосовуватися до різних умов (Ф.З. Меєрсон). Цей термін часто вживається також для визначення результату процесу пристосування. Процес адаптації – це адаптування; стан організму внаслідок успішного здійснення цього процесу – адаптованість. Таким чином, адаптація є діалектичною єдністю зміни та незмінності, динаміки й стабільності.

Термін “адаптація” широко інтегрується в інші галузі знань. У соціології він асоціюється з процесом і результатом встановлення нових взаємозалежностей між особистістю та соціальним середовищем (Г.І. Царегородський). З цієї точки зору соціальна адаптація – це процес активного пристосування особистості до змінного середовища за допомогою різних соціальних засобів; це елемент діяльності, функцією якого є оволодіння відносно сталими умовами середовища, вирішення повторюваних типових проблем шляхом використання усталених способів соціальної поведінки, дій тощо.

З психологічної точки зору, соціальна адаптація – це процес активного пристосування особистості до умов нового соціального середовища, а також результат цього процесу. Змістом соціально-психологічної адаптації є зближення цілей і ціннісних орієнтацій групи та індивідуума, який входить до неї; засвоєння ним норм, традицій, групової культури, входження до рольової структури цієї спільності. Важливим аспектом соціальної адаптації є прийняття певної ролі (О.В.Литовченко, К.К.Платонов, Б.Ф.Поршнєв та ін.).

Отже, в широкому розумінні адаптація охоплює соціально зумовлену біологічну, медичну й психологічну адаптацію особистості разом з власне соціальною адаптацією, оскільки всі ці рівні мають соціальну детермінованість. Під соціально-психологічною адаптацією розумово відсталих учнів ми розуміємо пристосування до умов навчально-виховного процесу допоміжної школи шляхом установлення стійких міжособистісних стосунків між дитиною, учителем та членами первинного колективу на основi спілкування.

У спеціальній психолого-педагогічній літературі поняття “адаптація” включає сукупність різних видів діяльності. Як основні вживаються поняття: професійна (А.М.Висоцька, В.Ю.Карвялiс, К.М.Турчинська), соціально-трудова (В.I.Бондар, А.С.Раку), побутова (А.Р.Малляр, Г.В.Цiкото), психологічна (Н.Л.Коломiнський, А.М.Кузнецов, Т.М.Лазоренко) адаптація, але їх співвідношення дослідники розуміють по-різному. У цих дослiдженнях зазначається, що труднощі адаптації учнiв допоміжної школи зумовлені недорозвиненням пізнавальної діяльності, низьким рівнем трудової та соціальної зрілості, бідністю життєвого й соціального досвiду поведінки, вiдсутнiстю настанови на спілкування й контакти, недорозвиненням мотиваційної сфери та iнфантилiзмом, порушенням зв`язкiв наступності мiж суб`єктивним досвiдом i засвоюваними знаннями.

Водночас аналiз психолого-педагогiчної лiтератури свідчить, що структурна складова процесу соціально-психологiчної адаптації – проблема формування навичок спілкування – найменш вивчена. Практично не висвітлений соціально-психологiчний аспект, не розкритий вiдзначений ученими взаємозв`язок мiж розвитком iнтелекту й проявами дезадаптацiї. Процес соціально-психологiчної адаптації не концептуалiзований,  i не розроблена модель її здійснення.

У другому розділі – “Експериментальне дослідження соціально-психологічної адаптації розумово відсталих учнів молодших класів допоміжної школи-інтернату” –  обґрунтовано та висвітлено методику констатуючого етапу дослідження, наведено його результати.

Змістом другого розділу  став послідовний виклад i визначення використаних понять, видiлення структурних компонентів соціально-психологічної адаптації розумово відсталих молодших школярів, розробка робочої моделі їхньої соціально-психологічної адаптації. Основними складовими соціально-психологічної адаптації  учнів допоміжної школи є спілкування, міжособистісні стосунки й психологічний клімат класу, стан яких визначає рівні адаптації. Поняття “рівень адаптації”  розглядається як  характеристика сформованості соціально-психологічної адаптації розумово відсталих учнів молодших класів в умовах спеціальних шкіл-інтернатів. На рівні адаптації впливають усі показники соціально-психологічної адаптації (спілкування, міжособистісні стосунки й психологічний клімат у класi). Ці показники взаємозалежні й визначаються діяльністю учнів, педагогів і вихователів. З урахуванням аналізу психолого-педагогічної літератури ми розробили робочу модель соціально-психологічної адаптації, яка є основою вибору засобів її оптимізації.

Основою розробки методики констатуючого етапу дослідження є розуміння суті явищ адаптації та дезадаптації, залежностi проявів дезадаптації від інтелектуального розвитку дитини. Протилежне до “адаптації” поняття  – “дезадаптація” – розглядається як ключове. Ступені дезадаптації пропорційні рівням адаптації. Чим вищий рівень адаптованості, тим менше проявів дезадаптації. Дезадаптація розумово відсталих учнів визначає психічні стани – тривожність і конфліктність.

З огляду на розуміння компонентів соціально-психологічної адаптації учнів молодших класів та визначення показників дезадаптації, методика констатуючого етапу дослідження складалася з  вивчення дезадаптації та  міжособистісних стосунків, сформованості комунікативних навичок і психологічного клімату в класі, особливостей поведінки, особистісних якостей, розуміння невербальної поведінки дiтей.

Для вивчення дезадаптації використовувалася методика визначення розвитку інтелекту Д. Векслера, застосування якої дало змогу, з одного боку, виявити інтелектуальний розвиток дітей (IQ),  його вплив на рівень соціально-психологічної адаптації, з іншого – з`ясувати залежність дезадаптації від інтелектуального розвитку школярів. Критеріями дезадаптованостi учнів є тривожність та конфліктність. Методика Люшера використовувалася в диференційно-діагностичному плані як індикатор дезадаптації й ступiнь  емоційної напруженості. З метою вивчення тривожності ми використовували шкалу тривожності (автор   А.М. Прихожан, 1989). Методика містить ситуації трьох типів: ситуації, пов'язані зі школою, спілкуванням з учителем; ситуації, які актуалізують ставлення до себе; ситуації спілкування. Відповідно види тривожності, що виявляються за допомогою цієї шкали, позначені: шкільна, самооцінна, міжособистісна.

 Конфліктність вивчалася за допомогою методики Ю. З. Гільбуха “Мій клас” та проективного невербального тесту “Будинок – дерево – людина”. Відповідно до завдання  дослідження  розглядалися всі 8 симптомокомплексів тесту “Будинок – дерево – людина”: незахищеність, тривожність, недовіра, почуття неповноцінності, ворожість, конфліктність (фрустрація), труднощі спілкування, депресивність.

Вивчення міжособистісних стосунків, сформованості комунікативних навичок і психологічного клімату в класі передбачало застосування таких методів: наукового спостереження й бесіди; за допомогою анкетування дітей (застосовувалася анкета Ю.З. Гільбуха “Мій клас”)  з'ясовувався психологічний клімат у класi;  методика  Р.С. Немова   допомагала дослiдити міжособистісні стосунки в системах “учень – учитель”, “учень – батьки”. Для вивчення комунікативних навичок використовувався метод спостереження. Показник сформованості комунікативних навичок, згідно  з трактуванням поняття “спілкування” і його функцій, визначав кількість міжособистісних контактів розумово відсталих учнів і їх емоційне забарвлення: позитивнi (доброзичливі) та негативнi (з проявами агресивності). Методика вивчення особливостей поведінки, особистісних якостей, розуміння невербальної поведінки дітей передбачала спостереження, анкетування вчителів і батьків,  експертну оцінку невербальної поведінки  В.А. Лабунської, тест-гру «Вгадай настрій».

У процесі вивчення дезадаптації проаналізовані прояви видів тривожності у розумово відсталих учнів молодших класів. В учнів  виявлені порушення в міжособистісних стосунках, спрощення та ослаблення спілкування, несприятливий психологічний клімат у класах; дезадаптація, що виявлялася у високому рівні тривожності всіх видів – міжособистісної, шкільної, самооцінної та  конфліктності. Прояви шкільної тривожності розумово відсталих учнів  пов'язані з навчальними проблемами: усними відповідями  біля дошки, написанням письмових робіт, виконанням домашніх завдань, одержанням оцінок, нерозумінням нового матеріалу. Аналіз даних, отриманих під час дослідження шкільної тривожності, показав, що  переважають  високий i   середній рівні тривожності, і в дівчаток показники шкільної тривожності вищі, ніж у хлопчиків. Це дозволяє дійти висновку, що дівчатка емоцiйнiше реагують на шкільні проблеми.

Самооцінна тривожність розумово відсталих учнів молодших класів пов'язана як  із власною оцінкою своїх здібностей, так і з оцінкою оточуючими – однолітками та дорослими. З усіх видів тривожності показники самооцінної тривожності найнижчі, що зумовлено особливостями  розвитку дітей цієї категорiї, заниженою самокритичністю.