ПСИХОСИМПТОМАТИКА ХРОНІЧНИХ НЕІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ У ДІТЕЙ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність розробки проблеми психосимптоматики хронічних неінфекційних захворювань, розкрита сутність та стан цієї наукової проблеми. Визначено об’єкт та предмет дослідження, сформульовано мету та завдання, описано методи дослідження. Розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Наведено дані щодо особистого внеску здобувача, апробації результатів, публікацій, структури та обсягу роботи.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади дослідження психосимптоматики хронічних неінфекційних захворювань” – здійснено теоретичний аналіз проблеми психосоматичної єдності людини, розглянуто генезис болю та інтенсивність больового відчуття як симптому психосоматичних розладів, обґрунтовано зв’язок між типологічними групами та хронічними неінфекційними захворюваннями.

Прогрес науки сприяв тому, що складні взаємозв’язки між соматичними та психічними явищами поступово стали розглядатися в іншому аспекті (не соматичному, а психологічному). Взявши за основу ідею „голізму”, організму як єдності соматичного і психічного під час розгляду різних захворювань, та акцентуючи увагу на ролі у них особистості, психосоматична медицина залучила до своїх рядів численних прихильників. Введення до обігу терміну „психосоматич­ний”, згідно із літературними даними, належить В.Хайнроту (1991), а терміну „соматопсихі­чний” – М.С.Якобі (1994), але саме питання про співвідношення соматичного (тілесного) та психічного (духовного) є одними з найдавніших у філософії, психології, медицині. Зміст психосоматичного підходу, згідно із В.Стоквисом (1997), полягає у „залученні психологічних даних з метою розуміння фізичних симптомів та кращого лікування психічних розладів”. Немає необхідності, зазначає учений, у рамках загального психосоматичного підходу поділяти явища, що вивчаються, на психосоматичні та соматопсихічні, – це гра слів.

Загалом учені прийшли до висновку, що проблеми психіки не можна вивчати окремо від проблем соматики, оскільки вони становлять єдність (С.Д.Максименко, 2003, А.П.Бізюк, 1998; В.М.Блейхер, 1996; І.В.Крук, 1996; С.М.Боков,1996; Б.С.Братусь, 1988; А.М.Вейн,1981; В.Я.Гіндикін, 1998; Р.А.Лурія, 1982).

М.З.Нікольська (1988), вивчаючи фактори, які впливають на формування реакції на захворювання, акцентувала увагу на тому, що індивідуально-психологічні особливості індивіда є більш інформативними для прогнозу особистісних реакцій на захворювання, ніж клінічна оцінка важкості захворювання. Саме індивідуально-психологічні особливості індивіда зумовлюють, на нашу думку, той симптомокомплекс соматичних розладів, до яких відносять хронічні неінфекційні захворювання. Разом з тим, відкритим в окресленому проблемному полі залишається питання ступеню виразності больового синдрому, як найчастішого симптому хронічних неінфекційних захворювань, та його ролі у перебігу психосоматичної хвороби, у внутрішній картині хвороби. На нашу думку, тільки одночасне дослідження психічних, фізіологічних та соматичних аспектів больової реакції допоможе зрозуміти генезис та причини різної інтенсивності больового відчуття у хворих на хронічні неінфекційні захворювання.

Загалом біль – це фізіологічний феномен, який повідомляє людині про дію шкідливого чинника або попереджає про небезпеку. Водночас, це також один з універсальних симптомів, котрий проявляється при невротичних порушеннях діяльності органів та систем організму в цілому (С.Д.Максименко, 2002).

Нині найбільш популярним вважається визначення болю, запропоноване Міжнародною Асоціацією з вивчення болю: "Біль – це неприємне відчуття й емоційне переживання, які виникають у зв'язку з реальною чи потенційною загрозою ушкодження органічних тканин, або імовірністю такого ушкодження” (G.Mendelson,1981). Далі йдеться про суб'єктивний неприємний досвід, котрий може асоціюватися з дійсними чи потенційними тілесними пошкодженнями і визначається сенсорною інформацією, аферентними реакціями та когнітивними властивостями людини.

В останні роки інтерес дослідників приваблює проблема психогенного болю та ролі больового синдрому у психосоматичних змінах, у внутрішній картині хвороби (С.Д.Максименко, 2004, С.О.Олейник, 1992). Біль – досить частий „гість” психосоматичних і психіатричних клінік. Ф.Г.Спір (1966) вказує на те, що він супроводжує 45-50% психіатричних хворих. На думку В.Ф.Гультай (1988), психогенний біль – це ті неприємні переживання чи страждання,
у генезисі яких значне місце посідають психологічні чинники. Сам біль при цьому може як набути яскраво вираженого функціонального характеру, так й існувати органічно.

У першому випадку мова йде про психогенний біль невротичного рівня, в другому – психосоматичного. Проблемі психогенного болю у вітчизняній літературі присвячено багато робіт (Ю.М.Губачев, 1990; Л.О.Орбелі, 1966). Разом з тим, біль може виникнути і при незначному долученні до його генезису периферійних ланцюжків. Б.Д.Карвасарський (2002) визначив цей вид болю як „психалгію”. Він пише, що у вченні про біль проблема психалгій є однією із складних та маловивчених. У її вирішенні важливим видається співвідношення двох основних компонентів у переживанні – сенсорного та емоційного. За такого підходу психалгія визначатиметься, за Б.Д.Карвасарським, не стільки сенсорною складовою, скільки емоційною реакцією особистості на захворювання. У зв’язку з цим В.Н.Шток (1987) підкреслює, що немає підстав ототожнювати терміни „психалгія” та „психогенний біль”. Психогенним, тобто спричиненим психоемоційним конфліктом, може бути і судинний, і м'язовий біль. При психалгіях останній компонент дуже змінний. Співвідношення цих двох складових переживання болю – сенсорного та емоційного – можна подати як своєрідний індекс „психогенності” болю (Б.Д.Карвасарський, 2002).

За З.Енжелом, значення симптому можна розглядати на трьох рівнях символізації:

а)    біль як символ ураження тіла;

б)    біль як комунікація, що символізує потребу в допомозі;

в)    біль як форма спокутування провини.

Х.Meрски (1964) зауважує, що є три механізми виникнення психогенного болю:

1.    Біль як галюцинація (у випадку шизофренії та ендогенної депресії) (Р.Muriiti, В.Chindia, 1993; Т.Е.Sgarlato, А.Ginsburg, 1970; Е.Bleuler, 1960).

2.    Біль як наслідок м'язового напруження і васкулярної дистонії, пов'язаних психологічними причинами (наприклад, з високим рівнем актуалізованої тривожності), котрі, у свою чергу, спричиняють зростання м'язового напруження (R.B.Malto, 1949; C.Shagaas, J.E.Davis, 1951).

3.    Біль як конверсійна істерія (скажімо, у чотирьох жінок, випадки яких описано З.Фройдом, біль був важливим симптомом), проте справжню роль істерії як причини болю оцінити важко (H.Merskey, 1965); водночас є відомості про те, що істеричні механізми відіграють важливу роль у розвитку персистуючого болю у психіатричних пацієнтів (H.Merskey, 1965).

У феномені психалгії відображається єдність фізіологічного і психологічного, об'єктивного і суб'єктивного, відчуття й емоції (С.Д.Максименко, 2002). Основним у характеристиці психалгії є не відсутність сенсорної складової (об'єктивізація її в кожному випадку залежить лише від наших технічних можливостей), а психодуховний вимір болю, реакція особи на біль. Змістовий аналіз цієї реакції вимагає вивчення індивідуально-психологічних особливостей особистості та її ставлення до болю. У зв’язку з цим виникає потреба з допомогою науково обгрунтованих діагностичних психологічних засобів спробувати передбачити ступінь суб’єктивної виразності болю при хронічних неінфекційних захворюваннях, обраних як об’єкт дослідження.

Ми звернулись до розгляду питання хронізації неінфекційних захворювань, виходячи з концепції Б.Й.Цуканова (2000) про часові типологічні групи.

Розвиток та перебіг хронічних неінфекційних хвороб має часову розгортку, з періодами загострення та ремісії (затухання) хвороби. У дослідженнях Б.Й.Цуканова (2000) представлено результати, які переконують, що переважаюча хвороба локалізується у межах певної типологічної групи індивідів. Так, розподіл післяінфарктних хворих в цьому дослідженні дав чіткий поділ безперервного спектру „τ – типів” на типологічні групи (за типом темпераменту).

Проводячи систематичне визначення власної одиниці часу індивідів з хронічними неінфекційними захворюваннями (хвороби печінки, нирок, шлунку), Б.Й.Цуканов (2000) отримав локалізацію хвороб у типологічних групах безперервного спектру „τ – типів”. Ці результати дослідження відповідають тому, як Гіппократ пояснював походження хвороб у представників певних типологічних груп перевагою однієї з чотирьох волог в організмі. Б.Й.Цуканов (2000) підійшов до розгляду питання „переважаючих хвороб” з позиції законів переживання часу.

Що стосується сприймання часу, то Д.Г.Елькін відзначав: „Сприймання часу, відображаючи об’єктивну реальність, дає людині змогу орієнтуватися у зовнішньому середовищі, причому дає об’єктивно правильне уявлення про нього” (1978). Використовуючи вираз М.Шагінян стосовно того, що кожен індивід має свій „маленький Хронос”, Б.Й.Цуканов доповнює: „З своєю швидкістю перебігу і зі своєю часовою перспективою” (2000). Д.Г.Елькін розглядав залежність точності відтворення тривалості від типу темпераменту (1978). Він відзначав деякі відмінності у точності відтворення проміжків часу холериками, сангвініками, меланхоліками, флегматиками, але не дав повного опису актуального переживання часу представниками цих чотирьох типологічних груп. Ще в 20-ті роки В.Г.Богораз писав, що кожен живий індивід має свій власний час, тобто сангвінік – один, флегматик – інший (1923). На його думку, хоча ці відмінності й невеликі, все ж повного збігу аж ніяк не існує. У працях Б.Й.Цуканова науково доведено, що представникам різних типологічних груп не тільки притаманий „різний час”, а й має місце схожість переживання часу в індивідів, які належать до однієї типологічної групи, що вказує на наявність узагальнених профілів, які співмірні з класичною типологією темпераментів. Загалом він виокремлює й детально аналізує п’ять типів профілів (2000).

Теоретичний аналіз обраної проблеми дозволяє зробити висновок про те, що загалом спостерігається двобічний, але єдиний зв’язок між психосоматичними відношеннями і переход психогенії в соматогенію та навпаки.

Причину виникнення захворювання, тобто функціональних порушень органів та систем організму, які призводять до зриву роботи організму в цілому, неможливо зрозуміти без знання психологічних особливостей особистості хворого. Відтак важко й адекватно спрогнозувати перебіг конкретної хвороби.

Біль є суб’єктивним відчуттям, що залежить не тільки від величини діючого подразника, але і від психічної реакції особистості на біль. Класифікації ступеня суб’єктивної виразності болю при хронічних неінфекційних захворюваннях в науці взагалі не існує.

В другому розділі – „Локалізація симптомів хронічних неінфекційних захворювань у типологічних групах” – обґрунтовано метод психодіагностики симптомів хронічних неінфекційних захворювань та складено програму експериментального дослідження.

Дослідження локалізації симптомів хронічних неінфекційних захворювань у типологічних групах проводилось на контингенті дітей віком від 7 до 14 років, котрі страждають на хронічні неінфекційні захворювання і проходили лікування у стаціонарі Первомайській районній дитячій лікарні та її поліклінічному відділенні. Дослідження проводилось з дітьми як у період загострення, так і реконвалесценції (видужання) та ремісії (затухання) захворювання. На кожного обстежуваного заповнювалась анкета, за допомогою якої з’ясовувалось наступне: 1) вік дитини (із зазначенням кількості років та місяців на момент обстеження);
2) число, місяць, рік її народження; 3) вид хронічного неінфекційного захворювання; 4) суб’єктивна виразність болю; 5) ступінь суб’єктивної виразності болю за шкалою: 1 бал – „слабкий”, 2 бали – „тупий”, 3 бали – „помірний”, 4-5 бали – „гострий”, 6-7 балів – „нестерпний”; 6) таблиця з визначенням власної одиниці часу дитини.