РОЗВИТОК ПРОСТОРОВОЇ ПЕРЦЕПЦІЇ У ОСЛІПЛИХ ОСІБ ЗРІЛОГО ВІКУ

Краткое содержание

У вступі дисертації обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об’єкт та предмет, мета та завдання дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результа­тів, наведено відомості про апробацію змісту дисертаційної роботи.

У першому розділі дисертації – “Наукові передумови корекції інтермодального сприймання просто­ру осліплими особами” – аналізується філософська, психологічна та нау­ково-методична література з проблеми дослідження з тим, щоб визначити його методологічні засади та передумови, обгрунтувати актуальність.

У дисертації прослідковується історичний розвиток поглядів на сприймання як процес прийому і переробки нервовою системою людини сенсорної інформації та створення адекватного образу середовища. Проаналізовано наукові підходи ряду теоретичних концепцій, психологічних шкіл, вчень до розуміння сутності, механізмів, видів та основних властивостей сприймання у працях їх засновників і послідовників, зокрема: від асоціативної (Дж. Берклі, Дж. Локк, Д. Гартлі, Д. Юм та ін.), структурної (В. Вундт, Е. Тітченер та ін.) та гештальтпсихології (М. Вертгеймед, К. Кофка та ін.), функціональної концепції американської та російської шкіл (Д. Дьюі, Р. Вудвортс, М.М. Ланге та ін.), біхевіоризму (Е. Торндайк, Дж. Уотсон, Б. Скіннер та ін.) до когнітивної психології, діалектичного системно-структурного підходу до формування перцептивного образу. Розглянуто також умовно-рефлекторну концепцію функціонування сприймання (І.П. Павлов, І.М. Сеченов) та вплив теорії діяльності (О.В. Запорожець, О.М. Леонтьєв, О.Р. Лурія) на розуміння сприймання як “перцептивної дії”. Проаналізовано також внесок російських і вітчизняних психологів (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн, Г.С. Костюк, Л.Ф. Бурлачук, Б.Ф. Ломов, Р.С. Немов та ін.) у процес становлення психологічного розуміння сприймання взагалі і просторового зокрема, а також виділення основних параметрів і рівнів сенсорно-перцептивної діяльності людини (Б.Г. Ананьєв, О.В. Запорожець, М.Ю. Алексеєнко, Є.М. Соколов та ін.).

На основі критичного аналізу цього масиву досліджень визначено сутність сприймання, його психофізіологічні механізми, основні типи, загальні й специфічні властивості, зовнішні й внутрішні (активність, установка, мотивація) детермінанти, їх функції.

Разом з тим аналіз основних психологічних теорій та шкіл з проблем процесу сприймання та розвитку перцепції засвідчив недостатність окремих з них в поясненні механізмів та структур сприймання.

Методологічною основою дослідження визначено наступні основні положення.

Процес перцепції розглядається нами як умовно-рефлекторний, генералізований, динамічний психічний акт, який детермінується зов­нішніми і внутрішніми чинниками. Основними внутрішніми детерміна­нтами є триєдність ієрархічної системи активності, мотивації та установки суб’єкта.

Просторова перцепція є процесом відображення центральною нервовою системою людини форми, величини, віддаленості об’єктів та їх взаємовідношень між собою і стосовно суб'єкта й відбувається за допомогою пос­лідовної чи паралельної активності аналізаторів.

У структурі перцепції автори (Б.Г. Ананьєв, Л.М. Веккер) виділяють три рівні: функціональний, перцептивний, аперцептивний. З цих рівнів детально дослідженим є лише функціональний, але переважно психофізикою зорового сприй­мання, хоча встановлено й аферентно-еферентні характеристики інших модальностей (Б.Г. Ананьєв, Ф. Клікс, Б.Ф. Ломов, І. Рок).

В існуючих моделях перцепції, проаналізованих у дисертації, достатньо повно не пояснюється функціонування перцептивного рівня переробки сприйнятої інформації під час побу­дови полімодального образу на основі декількох аналізаторних пові­домлень. Через це нами було розроблено власну модель перцептивного акту, придатну для використання в цій дисертаційній роботі.

Сутність моделі полягає у виділенні і більш детальному розгляді операціонального блоку, в функціонуванні якого бере участь безумовно-рефлекторний пасивний і умовно-рефлекторний ак­тивний оператори. Умовно-рефлекторна природа активного оператора дозволяє припустити можливість розвитку його здатності довіль­но будувати перцептивний образ на основі значної кількості різномодальних сигналів.

У дисертації доказово доведено, що операціональна система сприймання має резервні можливості щодо інформативності образу під час її переробки, що важливо в умовах зорової депривації.

У результаті аналізу спеціальної літератури з’ясовано, що в тифлології більшою мірою досліджувалися проблеми предмет­ної та соціальної перцепції переважно для раннього періоду онто­генезу (В.В. Кобильченко, О.Г. Литвак, С.О. Покутнєва, В.М. Ремажевська, Т.П. Свиридюк, Є.П. Синьова, Л.І. Солнцева, С.В. Федоренко).

Сприймання в більшості робіт розглядалося у дотиково-кінестетичній та слуховій модальностях, хоча й наголошувалося на його полісенсорній природі. Слідом за Ф.М. Шемякіним та В.О. Кручиніним, ми розглядаємо сприймання з можливістю і послідовної, і па­ралельної інтерпретації сенсорних повідомлень в перцептивний образ.

Просторова перцепція досліджувалася переважно в контексті просторо­вого орієнтування і не виділялася як окремий об’єкт дослідження.

Базовим для нашого дослідження є положення про те, що сенсорно-перцептивна сфера при глибоких порушеннях зору є однією з основ компенсаторних процесів (М.І. Земцова, О.Г. Литвак, І.С. Моргуліс), завдяки яким може здійснюватися система реабілітації інвалідів за зором як спеціально організована, соціальна за походженням, реадаптивна діяльність.

Дослідження теорії просторового орієнтування (ПО) дозволило виділити, як його окремий вид, ПО у відкритому просторі (М.І. Земцова, А.А. Крогіус, В.С. Сверлов, Ф.М. Шемякін). При цьому з’ясовано, що тренування мобільності залежить від якості орієнтування (В.О. Кручинін, В. Гудоніс, В.С. Сверлов, Л.О. Семенов та ін.).

У дослідженні проаналізовано зарубіжні (І. Фішер, П. Вінер, Я. Коль та ін.) та вітчизняні програ­ми (Л.І. Солнцева, М.Н. Наумов, О.П. Садчиков та ін.) з навчання ПО пізноосліплих. Виявлено, що дане навчання проводиться переважно на моносенсорній основі, аналізаторна готовність формується помодально і не для всіх збережених рецепцій.

У результаті досліджень особливостей психіки осліплих вітчиз­няні та зарубіжні тифлологи (О.Г. Литвак, В. Гудоніс, А. Алексєне, В.М. Сретенська та ін.) виявили лише загальні особливості функціонування зорових образів і загальні принципи, етапи, труд­нощі реадаптивних процесів. Підтверджується склад­ність ПО для цієї категорії досліджуваних.

Розгляд проблем реабілітації дорослих осліплих осіб у контексті авторської моделі перцепції вимагає подальших досліджень на експериментальному рівні.

Другий розділ дисертації – “Стан перцептивного сприймання та просторового орієнтування осліплих осіб зрілого віку” - присвячений дослідженню рів­нів просторової перцепції (ПП) і просторового орієнтування (ПО) дос­ліджуваних генеральної вибірки. Генеральна сукупність досліджуваних становила  50 осіб і була розподілена на дві серії: Е¹  - 30 осіб парціально сліпих та Е²  - 20 осіб тотально сліпих. Вік досліджуваних становив 20-60 років, що відповідає акмеологічному періоду онтогенезу.

На початку експерименту вивчалася особиста документація, в тому числі медична, респондентів на предмет виявлення ускладнень, які можуть впливати на адекватність та якість інтермодального сприймання. Наявність у них численних серцево-судинних захворювань обумовила потребу в спеціальному інтерв’юванні з метою з’ясування глибини та частоти проявів різних дезадаптуючих станів, які враховувалися під час інтерпретації результатів констатуючого етапу.

У дослідженні використовувалися вітчизняні й зарубіжні експериментальні методики з визначення якості орієнтування, адаптовані нами до психофізичних можливостей осліплих осіб.

Попередньо було визначено можливі оріентаційно-перцептивні рівні сформованості цих про­цесів: перший рівень – сенсорний (чуттєвий); другий - сенсорно-перцептивний; третій - перцептивний. Ця рівнева структура зумовлювалася провідним місцем ПП в процесі ПО.

Діагностика рівня ПП на перцептивному рівні здійснювалася за допомогою вербального звіту. Сформованість перцептивного рівня сприймання, окрім застосування інтерв’ювання, вивчалася опосередковано через діагностику ПО, адже робоча гіпотеза передбачала, що ПП і ПО –взаємозалежні процеси.

Для інтерв'ювання  з приводу виявлення самооцінки ПП і ПО  було запроваджено оригінальну методику з шести закритих за­питань (вони наводяться в дисертації), де три з них оцінювали рівень ПП, а три - рівень ПО. Основними критеріями цього інтерв'ю було обрано кількісне співвідношен­ня використаних аналізаторів та самостійність ПО.

Аналіз шести основних запитань щодо рівня сформованості да­них процесів передбачав означення номера обраного респондентом варіанту відповіді і суму чисел, що визначала рівень сфор­мованості тих функцій, що вивчалися.

Оскільки у респондентів передбачалася і виявилася певна ва­ріативність у співвідношенні ПП і ПО, то шкала мала міжрівневі градації, значення яких було суттєвим для статистичної обробки результатів.

Результати інтерв'ювання засвідчили, що більшість досліджува­них віднесли себе до першого низького рівня. Важливим результатом інтерв'ювання було підтвердження взаємозв'язку між рівнем перце­пції і рівнем орієнтування. Про це свідчить виявлена нами тенденція: підвищення інформативності перцептивного образу, яке відбувається на основі полісенсорного сприймання різномодальних сигналів, призводить до якісного поліпшення просторового орієнтування.

Для підтвердження виявленої тенденції та визначення рівнів ПП і ПО, було додатково проведено спостереження мобільності осліплих осіб та випробування в польових умовах.

Досліджувані спостеріга­лися під час пересування від зупинки автобуса до контори територіальної первинної організації впродовж декількох десятків метрів.

Критеріями обсервації було обрано самостійність і впевненість досліджуваних під час руху і відображалися в таких індикаторах - наявність супроводу, користування тростиною, впевненість ходи, кількість помилок. За помилки прий­малися зіткнення з об’єктами на шляху руху та дезорієнтації.

Результати обсервації підтвердили рівневу структуру ПП і ПО. Зі збільшенням інтегративного рівня зменшувалася кількість осіб з супроводом, зменшувалася кількість помилок, збільшувалася кіль­кість випадків впевненої ходи.

Інтерв'ювання і обсервація доповнювалися випробуваннями в польових умовах. Першим випробуванням було проходження 10-мет­рового відрізку шляху з визначенням відхилення від прямої в сантиметрах на кінцевій межі. Сутність цього експерименту полягала у з’ясуванні того, яким чином на уникнення відхилень від маршруту впливає співвідношення самого суб’єкта з об’єктами середовища. Другим випробуванням було обстеження респондентами обмеженої 20 м² ділянки лісопарку з поверненням до початкової точки.

У якості критеріїв оцінювання виступали час обстеження, кількість повернень, повнота вербального опису ділянки і навколишніх об’єктів. Варіанти описів оцінювалися як неповний, частково повний, повний достатній.

Аналіз результатів спостереження пересування осліплих на різних ділянках середовища показав, що у більшості випадків осліплі дорослі орієнтуються у відкритому просторі лише за наявності чітко окреслених орієнтирів за типом трейлінгу, мають місце суттєві помилки, більшість учасників потребує допомоги і знаходиться переважно на першому-другому рівнях.

Результати польових випробувань засвідчили, що з підвищенням якості перцептивно-орієнтаційного рівня зменшується час обстеження, відсутні випадки неповернення до вихідної точки. Для зони першого рівня харак­терний неповний, для зони другого - частково повний словесний опис обстеженого середовища.

Отже, результати констатуючого експерименту переконливо засвідчують двобічний взаємозв’язок та взаємообумовленість ПП і ПО. Також експериментально доведено, що тотально і парціально сліпі дорослі можуть розглядатися як еквівалентні серії, тому їх реабілітація може здійснюватися за однаковою програмою.

Констатовано низькі орієнтаційно-перцептивні рівні у дослід­жуваних – чуттєвий і чуттєво-перцептивний, що обумовлює необхідність розробки спеціальної корекційно-розвивальної методики та психологічних умов її реалізації.

Виявлено, що переважна кількість осліплих дорослих осіб має синдром просторової фобії, який гальмує процес опанування ними перцептивно-орієнтувального комплексу знань і вмінь. Поява цих фобій зумовлена недостатньою реадаптацією збереженого сенсорно-перцептивного блоку після втрати зорової функції.

Комплексність використаних діагностичних методів, спеціальні психодіагностичні заходи для підвищення надійності психодіагностичних методів, методи математичної статистики підтвердили надій­ність і достовірність отриманих результатів.

В третьому розділі дисертаційної роботи – “Психолого-педагогічна корекція інтермодального сприймання простору осіб, які осліпли в зрілому віці” - розкриваються  психолого-педагогічні засади розробки методики перцептивного навчання та психологічні умови її реалізації; визначаються завдання та організація експерименту; описується зміст корекційних занять; наводяться результати контрольної діагностики; на основі порівняльного аналізу результатів констатуючого і формуючого етапів зроблено висновки  про ефективність застосування корекційної методики; наводяться дані діагностики у досліджуваних орієнтаційно-просторової тривожності (ОПТ).

Проведений на констатуючому етапі аналіз теоретичної й емпіричної інформації з проблем просторової перцепції і просторового орієнтування у осліплих осіб зрілого віку виявив наявність у них переважно низьких рівнів зазначених психічних процесів та одночасно значні потенційні можливості щодо їх формування. Недосконалість у них перцептивної й просторово-орієнтувальної діяльності зумовлена комплексним впливом аномального фактору на їхній психофізіологічний стан. При цьому виникає дефіцит інтерцептивної інформації, що гальмує подальший особистісний розвиток цих осіб а акмеологічний період онтогенезу та їх соціальну реабілітацію.

Через це дефіцит інтероцептивної інформації, обмеження орієнтаційно-перцептивних функцій гальмує розви­ток людини, тому обмеження орієнтаційно-перцептивних функцій, не­достатність компенсаторно-корекційних заходів розглядаються нами як стримуючі фактори реадаптивних процесів. Враховуючи умови Чернігівської територіальної пер­винної організації УТОС, перцептивне навчання передбачалося як посту­пове, поетапне, малими групами із застосуванням комплексу психолого-педагогічних засобів, чим забезпечувалася активність і ефективність корекційно-розвивальних впливів. Адже саме комплексність застосованих психолого-педагогічних методів забезпечувала корекційно-терапевтичний ефект і дозволяла враховувати гетерохронність функціональних і міжфункціональних зв'язків як основний принцип розвитку людини в трьох періодах зрілості.

Метою формуючого етапу дослідження була розробка і апробація експериментального корекційно-навчального змісту розвитку інтермодальної перцепції простору для осліплих у дорослому віці людей та визначення психологічних умов цього навчання.

Ми передбачали, що спеціальне перцептивне навчання означеної категорії осіб з врахуванням специфіки порушень зору, вікових особливостей і психофізичного стану періодів функціональної зрілості дозволить підвищити у досліджуваних перцептивно-орієнтаційний рівень опанування простору й послабити негативний вплив вторинних проявів на їхні функціональні можливості, поліпшити реадаптацію в середовищі.

На формуючому етапі дослідження вирішувалися такі завдання:

1. Науково обгрунтувати психологічні умови та етапи експериментального навчання.

2. Розробити зміст корекційно-навчальної програми та перевірити її ефективність.

Навчання здійснювалося безпосередньо автором, інвалідом пер­шої групи за зором, психологом за освітою, та двома асистентами. Системний характер планування і поетапність навчання сприяли його адекватній організації (О.В. Киричук).

На основі теорії компенсації і системного підходу перцептивне навчання розглядається як частина реабілітаційно-корекційного процесу з відновленням повноцінної життєдіяльності інвалідів та реадаптації до нових обмежених іномодальних умов функціонування. Виходячи з цього і базуючись на психологічних і педагогічних дже­релах і концепціях, розроблена нами навчальна програма обґрунтову­ється як психолого-педагогічна корекція.

Вона будувалася відповідно до наступних загальнопедагогічних принципів: зв’язку теорії з практикою, науковості, систематичності, свідомості й активності, доступності навчання. Було також враховано вимоги корекційної педагогіки щодо максимального залучення до процесу навчання збережених аналізаторів, стимулювання інтрасуб’єктної активності та інтерсуб’єктної взаємодії.

Експериментальну методику було спрямовано на формування основи для активності особистості, її самореалізації. Цією основою є самостій­ність, впевненість осліплої людини, більша незалежність від сторонньої допомоги. Всі вправи, пси­хотехніки, завдання, які підбиралися до кожної теми корекційного навчання, передбачали використання всієї пізнавальної сфери реабілітантів.

На основі аналізу психологічних джерел, їх переосмислення в контексті завдань дослідження було виз­начено наступні групи психологічних умов перцептивного навчання окресленої категорії інвалідів і визначено їх зміст:

а) зовнішні умови - організаційні, комунікативні, стимульні;

б) внутрішні умови - вікові, структури процесів, наявність дезадаптуючих ста­нів.

Інтеркореляції, як базис для навчально-корекційного впливу в даний віковий період, визначалися мнімічним  та вербально-ло­гічним ядром психіки. Це зумовило широке використання в навчанні сугестивних, вербальних, логічних вправ та вправ на уяву,  поруч з суто перцептивними тренінгами.

Виходячи з соціально-побутових умов реабілітантів і гігієнічних вимог, програма передбачала 20 занять (по одному на тиждень), тривалістю 2 – 2,5 астрономічні години. Навчання проводилося у груповій, індивідуальній та змішаній формах. Кожне заняття передбачало домашнє завдання.

Корекційно-розвивальне навчання включало чоти­ри етапи: мотиваційно-установчий, етап активізації пізнава­льної сфери, формуючий, етап закріплення набутих навичок.

На першому етапі у досліджуваних створювалася позитивна мотиваційно-установча база для подальшої реадаптивної роботи: інформаційної, діагностичної, попереджувально-реабілітаційної.

На другому етапі активізація пізнавальної сфери включала відновлення у реабілітантів зорових образів, поліпшення здатності до концентрації, переключення, розподілу атенційних процесів, психокорекцію (формування навичок психічної саморегуляції методами сугестії, аутотренінгу, нейролінгвістичного програмування).

На основному – формуючому етапі здійснювалося навчання інтермодальної перцепції на полісенсорній основі з послідовною і паралельною активністю аналізаторів. Були задіяні міжмодальні інтеркореляційні зв'язки від одного і до дедалі все більшої кількості аналіза­торів.

Методика передбачала, що при дотриманні визначених умов її реалізації у реабілітантів формуватиметься індивідуальний досвід ПП в процесі ПО. Це набувалося в трьох можливих стимульно-ситуативних групах зовнішніх умов: штучних, макроноосферних, біосферних комплексах. Відбувався розвиток “активного оператора” як синтезуючого центру переробки інтермодальної просторової інформації, який включав розвиток мислительних процесів (варіативності й швидкості) і ПП загалом.

На четвертому заключному етапі шляхом тренування, використання нових і повторення вже відомих реабілітаційних вправ закріплювалися вміння і навички створення полімодального образу середовища та їх практичного застосування.

У результаті аналізу проблем просторових фобій у осліплих досліджуваних визначено наявність орієнтаційно-просторової тривожності (ОПТ). На початку і по закінченні корекційного навчання наявність ОПТ діагностувалася у досліджуваних адаптованим експрес-опитувальником. Було встановлено, що в ході перцептивної корекції з використанням суге­стивних психотерапевтичних заходів у реабілітантів значно знижу­ється і навіть нівелюється дезадаптуючий вплив ОПТ.

Після корекційного навчання в повному обсязі було повторено діагностику сформованості орієнтаційно-перцептивних рівнів.

Статистична обробка результатів формуючого етапу дослідження довела, що в обох серіях досліджуваних переважна більшість з них після корекційного навчання здобули зону другого рівня сформованості ПП і ПО (83,33 % з серії Е¹; 90 % з серії Е²) і лише поодинокі суб’єкти залишилися в зоні першого рівня  чи досягли зони третього (6,66 % з серії Е¹; 10 % з серії Е²). В учасників експерименту поступово сформувався індивідуальний досвід сприймання інтермодальних асоціацій сенсорної стимуляції та створення панорамного полісенсорного образу місцевості на збереженій аналізаторній основі. Підтверджено рівневу структуру дослід­жуваних процесів та ефективність корекційної методики за обраних психологічних умов її реалізації.