Тимощук О.О. Автономні регіональні утворення в іспанській правовій традиції: історико-юридичне дослідження

Краткое содержание

У вступі висвітлюються актуальність теми дослідження; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження; його методологія; наукова новизна одержаних результатів та їхнє практичне значення; відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.

Розділ 1 „Теоретико-методологічні засади дисертації, історіографія проблеми і джерела дослідження” складається з трьох підрозділів, присвячених характеристиці вживаних основних теоретичних понять і категорій, існуючих концептуальних підходів до них, сучасного стану наукової вивченості проблеми, джерельних масивів дослідження.

У підрозділі 1.1 „Поняттєво-категоріальний апарат та методологія дисертаційної роботи” наводяться три різновиди найуживаніших теоретичних понять. По-перше, ті, що пов’язані із характеристиками форми державного устрою, серед яких „унітарна держава”, „централізована і децентралізована держава”, „регіон”, „автономія”. По-друге, ті, що асоціюються із суспільними угрупованнями, утвореними в процесі загальної еволюції соціуму, як-то: „етнос”, „народ”, „національність”, „нація”. По-третє, ті, що мають відношення до певних стадій розвитку в часі або за місцем розташування людських цивілізацій, тобто „правова культура”, „правова традиція”, „правосвідомість”, „правова ідеологія”, „правова психологія”. Аналізуються та порівнюються наукові підходи до їх визначення, що застосовуються у вітчизняному й іспанському законодавстві. Звертається увага на теоретико-правові концепції вітчизняних і закордонних науковців, що характеризують різні елементи форми держави, а також на усталені концептуальні підходи, розроблені і застосовані в монографічній і навчальній літературі відомими українськими і зарубіжними істориками права: К. І. Батиром, К. М. Вітманом, В. Г. Графським, І. А. Ісаєвим, С. Г. Кащенком, О. Л. Копиленком, В. С. Макарчуком, О. М. Мироненком, С. В. Пєтковим, В. Є. Рубаником, М. М. Страховим, І. Б. Усенком, К. Г. Федоровим, Є. О. Харитоновим, З. М. Черніловським, О. Н. Ярмишем.

У підрозділі 1.2 „Стан наукового висвітлення проблеми”, враховуючи специфіку історіографічного масиву, залученого до дисертаційної роботи, застосовувалися мовний і хронологічний принципи його розподілу й виокремлено два умовні блоки, належні до яких наукові твори розглядаються в часовій послідовності публікації. Перший із них концентрує наукові думки, викладені в україномовних і російськомовних виданнях вітчизняних та закордонних дослідників дорадянського, радянського та пострадянського періодів. Другий – література іспаномовних та англомовних авторів, практично невідома українським науковим колам і широкому читачеві. Відзначено, що у вітчизняній іспаністиці більш-менш достатніми є лише роботи у філологічній галузі, що стосуються проблем іспанської мови. Частіше матеріалом для вивчення історії держави і права Іспанії є загальні історичні роботи та окремі публікації історико-правового змісту українських і російських авторів. Серед них праці А. С. Автономова, О. П. Іваницької, А. Н. Кожановського, А. Р. Корсунського, С. Н. Медведєва, О. М. Мироненка, В. К. Піскорського, Г. В. Савенка, В. А. Савіна, Ю. Б. Циркіна, Б. П. Чуми, В. М. Шелюто. У блоці іспаномовної літератури в дисертації використано фундаментальні твори іспанських істориків і юристів  Х. Л. Абелана, Р. Альтаміра-і-Кревеа, А. К. Амори, Е. Аха, Е. Л. Арангурена, Е. Гаррігоса, Х. А. Льоренто, Ф. Томаса-і-Баліенте, М. Б. Комі, Х.-Б. П. Лопеса, М. Е. де Міньйона, Х. М. С. Моренилля, Х. Б. Пасоса, Х. Т. Техади, Ф. Фернандес-і-Гонсалеса, а також наукова література англомовних авторів Дж. Еліота, Дж. О’Каллагана, П. Какіа, В. М. Уотта.

У підрозділі 1.3 „Характеристика джерел дослідження” висвітлено чотири блоки джерел, які умовно розподілені за хронологією та їх територіальною юрисдикцією. Серед них твори античних авторів, середньовічні королівські хартії, законодавчі акти конституційного характеру, автономні статути регіонів Іспанії. У числі античних авторів, які надають відомості про найперші державні утворення на Піренейському півострові, були Геродот, Страбон, Флавій, Гай Саллюстій Крисп, Аппіан Олександрійський, Юлій Цезар. Серед джерел періоду Середньовіччя найглибшому юридичному аналізу в дисертації підлягали тексти „фуерос”. Досліджувалися передусім переклади зі старокастильської на російську мову Г. В. Савенка  „Фуеро Куенка” і „Фуеро Сепульведа”, оскільки вони дають можливість вивчити витоки правової традиції сучасного іспанського регіоналізму. Джерела Нового і Новітнього часу репрезентують початок конституційної історії Іспанії. У роботі порівняно тексти усіх діючих іспанських конституцій і деяких конституційних проектів як в оригінальному іспаномовному варіанті, так і в російському перекладі окремих із них. У ході лінгвістично-юридичного аналізу було виявлено деякі неточності перекладу, що змінюють зміст їх тлумачення. Це дало змогу у відповідних розділах дисертації зробити певні висновки, що по-новому висвітлюють окремі конституційні положення. Останній блок джерел дисертації становлять місцеві конституції – діючі автономні статути іспанських регіонів та їхні проекти. На сьогодні вітчизняні науковці мали змогу ознайомитися лише з двома такими статутами 1979 р. – каталонців і басків – у російському перекладі, опублікованому 1982 р. у збірці за редакцією Н. Н. Разумовича. Натомість іспанський варіант, укладений П. Г. Требіхано і Д. О. Гутіерресом 2000 р., – це повні тексти діючих органічних (конституційних) законів, звичайних законів та статутів усіх 17 сучасних автономних співтовариств.  У роботі аналізуються і порівнюються окремі положення цих документів, особливо статут Автономної самоврядної провінції Наварра, уперше перекладений українською мовою. Окремо розглянуто останню з прийнятих та затверджених Генеральними Кортесами Іспанії місцеву конституцію – „Автономний Статут Каталонії” 2006 р., також уперше перекладений українською мовою.

Розділ 2 „Історичний розвиток піренейських земель як передумова виникнення особливого державного устрою Іспанії” складається з трьох підрозділів, де висвітлюються особливості етногенезу та державотворення народів Піренейського півострова з часів започаткування їхньої державності (ІІІ тис. до н.е.) до формування абсолютної монархії в єдиній Іспанській державі (ХVІІІ ст.).

У підрозділі 2.1 „Особливості започаткування державності на Піренейському півострові” вказується, що вони зумовлені його географічним положенням і природними умовами, які полягали в появі на цій території протягом тривалого часу великої кількості різних етнічних міграційних хвиль. Кожний із прибулих народів тією чи іншою мірою контактував з автохтонним населенням, впливав на формування місцевих державотворчих традицій. Разом з тим ні локальна фінікійська і грецька колонізації, ні тотальне завоювання Карфагеном і Римом суттєво не змінили правосвідомості піренейських народів, зокрема, її базового рівня – правової психології, що сформувалася як сукупність національних настроїв, почуттів, звичаїв, традицій в умовах власної стародавньої державності. З утворенням єдиної іспано-вестготської держави в VІ ст. також спостерігалося збереження автономних повноважень місцевих правителів, у ранньому Середньовіччі їх територіальна юрисдикція змінилася несуттєво. Таким чином, витоки традицій іспанського автономізму пов’язані із пошуком засобів вирішення проблем співіснування багатьох народів у конкретних природних та історичних умовах.

У підрозділі 2.2 „Реконкіста  як чинник юридичного закріплення піренейських народних та територіальних вільностей” ідеться про специфіку арабо-берберського завоювання Піренейського півострова в VІІІ ст., утворення провінції Омейядського Халіфату Аль-Андалуз, аналізується державний устрій незалежного Кордовського Халіфату та окремої мусульманської держави Гранада, самостійних християнських держав: королівств Астурії, Леону, Кастилії, Наварри, Баскських земель; суб’єктів Арагонської федерації: принципату Каталонія та королівств Арагон, Валенсія і Балеарські острови, а також особливої територіальної зони – Естрамадура. Завоювання мусульманських територій відбувалося одночасно з процесом зміни внутрішніх кордонів та об’єднання християнських держав.

Об’єднавшись, державні утворення намагалися зберегти привілеї та незалежний стан у межах спільної державності. Такий статус закріплювався за допомогою оригінальної форми місцевої правотворчості – фуеросів, які були засобом збереження автономних повноважень земель, усвідомлення територіального самовизнання населення. Наслідком цього стало, незважаючи на копітку централізаційну роботу протягом кількох століть іспанських „католицьких королів” щодо посилення своєї абсолютної влади, збереження регіональних відмінностей зовні єдиної Іспанської монархії.

Зроблено висновок про те, що умови Реконкісти спричинили появу двох видів автономій, які юридично закріплювалися за допомогою надання фуерос. Це автономії територіальні (міста, вільї, ермандади) та автономії національно-культурні – фуерос мусульманського населення.

У підрозділі 2.3 „Формування іспанського державного устрою в період станово-представницької монархії та абсолютизму” висвітлюється система організації центрального і місцевого управління християнських держав, особливості правового закріплення станових привілеїв та міського самоврядування на Піренейському півострові як основи виникнення перших станово-представницьких органів, що обмежували королівську владу. Звертається окрема увага на розвиток централізаційних процесів у королівстві Леон-Кастилія та його династичне об’єднання з Арагонською федерацією наприкінці ХV ст., що формально створювало єдину Іспанську державу. Аналізується абсолютистська політика „католицьких королів”, особливий правовий статус інквізиційних інститутів у системі органів державної влади, організаційно-юридичні чинники здійснення релігійних депортацій єврейського і мусульманського населення та надання окремим їхнім громадам автономних пільг. Розглядаються особливості закриття депутацій кортесів та введення до міського правління коронних намісників і суддів, знищення стародавніх вільностей Арагону і Кастилії, закріплених у їхніх фуерос, унаслідок чого було встановлено абсолютистський монархічний режим на більшості території Іспанії в його класичному вигляді Пізнього Середньовіччя. Водночас Каталонія, Наварра і Басконія зберегли свої автономні привілеї і вільності. 

Розділ 3 „Автономістська еволюція іспанських регіонів у ХVІІІ–ХХ ст.” складається із трьох підрозділів, в яких аналізуються закономірності та особливості централізаційних і автономістських процесів, що відбувалися в Іспанській державі протягом вказаного періоду.

У підрозділі 3.1 „Законодавче оформлення ідей національного централізму та регіональних привілеїв під час буржуазних трансформацій Іспанської держави у другій половині ХVІІІ–ХІХ ст.” йдеться про те, що у другій половині ХVІІІ ст. із проникненням до централізованої Іспанської держави ідей Французького просвітництва її монархи стали на реформаторський шлях пристосування абсолютистського режиму до капіталістичних економічних реалій. Поширення господарських зв’язків між регіонами країни в умовах формування єдиного національного ринку об’єктивно спонукало владу до подолання середньовічної територіальної і станової  господарської та соціальної ізольованості. З початку ХІХ ст., за наслідками буржуазної революції у Франції, просвітницьку еволюцію іспанської корони було перервано. Країна також вступила у період революцій і громадянських війн. Початок конституційної історії Іспанії було ознаменовано піднесенням загальнонаціональної самосвідомості, викликаним наполеонівською спробою завоювання країни. На противагу французьким конституційним варіантам почала формуватися іспанська національна конституційна традиція, яка також складалася в ході непростої ідейної боротьби лібералізму і консерватизму, прихильників монархічної і республіканської тенденцій державного розвитку. Протягом ХІХ ст. Іспанія вісім разів змінювала свій конституційний лад: 1812, 1834, 1837, 1845, 1855 (у проекті), 1869, 1873 (у проекті) і 1876 рр. Наслідком цього стали проголошення державно-правової централізації і національної єдності Іспанії, остаточна відмова іспанських королів від принципів народних і територіальних суверенітетів, якими передбачалися стародавні вільності і привілеї окремих земель. На заміну цього декларувалися загальнодержавні гарантії буржуазних прав і свобод, конституційне представницьке обмеження монархічного правління, введення в регіонах спільних засад судоустрою і судочинства.

У підрозділі 3.2 „Боротьба народів та історичних областей Іспанії за автономний статус в умовах монархічного режиму Реставрації Альфонса ХІІІ і диктатури генерала Примо де Ривера (1902–1931 рр.)” висвітлюється черговий етап еволюції іспанської державності. З початку ХХ ст. корона взяла курс на зовнішнє і внутрішнє усталення форми Іспанської держави, окресленої Конституцією 1876 р. Водночас методи і засоби правління, що використовувалися режимом реставрації Альфонса ХІІІ для досягнення цієї мети, не завжди укладалися у конституційні межі. Такі дії влади періодично викликали соціальну й національну напругу в країні. У першій третині ХХ ст. боротьба каталонського, баскського і галісійського народів за свою самобутність вийшла на рівень утворення місцевих громадських організацій, які очолили їхні рухи за автономні статути національно-територіального устрою. Задля угамування соціальних і національних суперечностей, що охопили Іспанію після Першої світової війни, посилення централізованості держави монархія Альфонса ХІІІ вдалася до згортання гарантій Конституції 1876 р. і запровадження військової Директорії генерала Примо де Ривера. Із 1923 по 1930 рр. очолювані ним військовий та цивільний уряди ігнорували вимоги національних рухів Каталонії, Країни Басків і Галісії про надання їм автономних прав у складі Іспанської держави, контрольовані диктатором кортеси відхиляли розроблені національними організаціями автономні статути територій. Проте така політика виявилася згубною для збанкрутілого диктаторського політичного режиму, спроба реставрації бурбонської монархії зазнала поразки, однією з причин якої було ігнорування історичних особливостей іспанських регіонів, що в умовах дії норм Конституції 1876 р. дало змогу національним політичним силам у взаємодії із численними республіканськими течіями змінити форму державного правління.

У підрозділі 3.3 „Автономістські тенденції та національні настрої за часів Другої іспанської республіки і тоталітарної держави генерала Ф. Франко (1932–1975 рр.)” розкриваються особливості політико-правових процесів із законодавчого затвердження перших національних автономій у складі єдиної держави в період Другої іспанської республіки та їхнього скасування у франкістський період. У 1932–1936 рр., за часів республіканського правління кабінетів лібералів, консерваторів і соціалістичної орієнтації, кортеси затвердили розроблені місцевими народними асамблеями автономні статути каталонського, баскського і галісійського національно-територіальних утворень. Проте скористатися автономними завоюваннями встигла лише Каталонія, члени Генералідади якої ввели в дію місцеву конституцію – каталонський внутрішній статут відповідно до Конституції Іспанії 1931 рр. У ході громадянської війни в країні 1936–1939 рр., розгорнутої в результаті військового заколоту, очоленого генералом Франко, всі соціальні перетворення республіканців, рівно як і автономні надбання каталонського, баскського і галісійського народів, було знищено. Франкістський режим 1939–1975 рр., встановлений в Іспанії за наслідками громадянської війни, скасував Конституцію 1931 р., за „Фуеро іспанців” 1945 р. і „Законом про наслідування влади” 1947 р., повертав Іспанію до монархічної форми правління із відстроченням вступу короля на престол пожиттєвим терміном правління каудильйо Ф. Франко. Головними принципами розвитку країни ставала монолітна державна централізація і національна єдність, будь-які рухи за автономію вважалися державним злочином і підлягали жорстким репресіям. Разом із тим в умовах пом’якшення франкістської диктатури з початку 60-х рр. стало очевидним, що автономістські ідеї народів Іспанії викоренені не були й відбилися в національних рухах, які з новою силою охопили країну.

Розділ 4 „Правова традиція централізму й автономії регіонів у сучасному іспанському державотворенні” складається з двох підрозділів, присвячених аналізу положень Конституції Іспанії 1978 р., що регламентують особливості її сучасного державного устрою, а також автономних статутів національних регіонів та історичних областей країни.

У підрозділі 4.1 „Конституційне становлення системи державного устрою Іспанії в останній чверті ХХ ст.” висвітлюються правові механізми демонтажу жорсткої моделі централізованої держави часів франкістської диктатури. Розробники Конституції Іспанії 1978 р. теоретично обґрунтували і спробували на практиці втілити концептуальну модель регіонального автономізму як певний симбіоз централізму і федералізму з урахуванням іспанських історичних особливостей і етнокультурних реалій. При цьому в умовах високої етнокультурної мобілізації басків і каталонців у постфранкістський період висувалося стратегічне завдання – знайти механізм протидії дезінтеграційним процесам у централізованій державі, що могла втратити контроль над периферійними регіонами. Окремими інструментами такого механізму стали місцеві конституції – статути автономних спільнот, що були ухвалені протягом 80-х рр. ХХ ст.

У підрозділі 4.2 „Регіональні автономні об’єднання як втілення історичного принципу іспанського державотворення на рубежі
ХХ–ХХІ ст.” ідеться про те, що норми Основного закону 1978 р. не закрили можливостей для подальшого розвитку конституційного процесу, формою якого на рубежі ХХ–ХХІ ст. стало подальше вдосконалення статутних положень і навіть, на прикладі Каталонії, прийняття нових автономних статутів. Такі кроки центральною владою Іспанії розглядаються як методи усунення конфліктогенних обставин. Певною мірою джерелом цих конфліктів є чинна конституція держави, у якій остаточно не визначено територіальних кордонів регіональних спільнот, що на сьогодні не збігаються з історичними територіями проживання окремих етнічних груп населення Іспанії. У результаті сепаратистські настрої, що виникли як наслідок тривалої боротьби за свої традиційні автономні привілеї окремих національностей, зокрема каталонців, і особливо басків, знаходять тенденцію до поступового викорінення з їхньої правосвідомості.

У Висновках наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення конкретного наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні закономірностей і особливостей досвіду державотворення країн Піренейського півострова, які з ХV ст. увійшли до складу централізованої Іспанської монархії, та подальшої автономістської еволюції її регіонів.

Здійснений історичний аналіз досліджуваного предмета свідчить, що певні закономірності та особливості державного розвитку країн Піренейського півострова, які у ХV ст. увійшли до складу централізованої Іспанської монархії, та подальша автономістська еволюція її регіонів привели до утворення певної форми сучасного державного устрою країни. Хронологія цих процесів дає змогу виокремити певні  етапи.

На першому етапі, з ІІІ тис. до н. е., історичну традицію іспанської державності було закладено автохтонними іберійськими племенами семіто-хамітської мовної сім’ї, що втілилася у І тис. до н. е. у форму етнічної держави, визначеної в давньогрецькій писемності під назвою Тартессія. Поширення її центральної влади від столиці на прилеглі території відбувалося за принципами імперського устрою. Особливістю розвитку місцевої державності було її постійне межування із поселеннями, заснованими на Піренейському півострові прибулими народами, зокрема фінікійцями і греками, які відокремлювалися від своїх метрополій, започатковуючи власну державність полісного устрою поруч із місцевою, а в періоди завоювань – у складі різних територіальних об’єднань із черговою зверхністю як тубільців, так і прибульців. При цьому відбувалися певні процеси етнічних асиміляцій, до яких із середини І тис. до н. е. додався кельтський компонент. Однак у важкодоступних високогірних районах, зокрема баскський і наваррський регіони, локалізувалося збереження етнічної однорідності, місцевих традицій адміністративного управління та праворозуміння. У VІ ст. до н. е., із виходом на геополітичну арену імперських амбіцій у Середземномор’ї Карфагену і згодом Риму, піренейські осередки державності потрапили в межі завоювань цих держав, зберігаючи при цьому різні ступені внутрішнього суверенітету, що в кінцевому рахунку завершилося у 204 р. до н. е. встановленням на більшій частині півострова римського провінційного правління.

На другому етапі, згідно із загальним устроєм Римської імперії та її „правом народів”, в іспанських провінціях було встановлено складну систему адміністративного устрою і місцевого управління, що, незважаючи на загальну зверхність призначених центральною владою намісників, створювало ґрунт для етнічної і територіальної регіоналізації. Нерівний правовий статус етнічних спільнот (союзники чи завойовані Римом) та територіальних громад міст (муніципії, колонії, провінції) передбачав різноманітність місцевих привілеїв і повинностей. Водночас, під потужним впливом римських культурно-мовних, соціально-економічних, державно-правових інститутів відбувалася загальна романізація піренейського населення.

На третьому етапі, який розпочався із завоюванням у V ст. іспанських провінцій Риму германськими етнічними державами, загальної системи органів державної влади і місцевого адміністративного устрою, правових звичаїв не було скасовано. Разом з тим на підставі взаємовпливу етнічних чинників визначилася тенденція до майбутньої національної консолідації деяких регіонів території сучасної Іспанії. Це пов’язується із впливом протягом кількох століть різних етнічних груп германців. На північному заході країни – свевів, північному сході – франків, у центрі і на півдні – вандалів і вестготів, що стало початковою стадією формування у подальшому, крім уже локалізованого баскського, відповідно галісійського, каталонського і кастильського культурно-мовних компонентів. Формально єдине Вестготське королівство було децентралізованою державою із традиційними привілеями місцевої знаті і римськими міськими вільностями.

Четвертий етап, що з VІІІ ст. асоціюється з мусульманським захопленням Іспанії і Реконкістою, визначається нами як час самостійного державного розвитку регіонів країни. В арабо-маврській Андалузії і Гранаді, християнських королівствах Астурії, Леону, Кастилії, Наваррі, у Баскських землях, Арагоно-Каталонській федерації, до якої входили королівство Валенсії і Балеарських островів, система власних державних органів та правових інститутів виникла історично, а не в результаті феодальної роздробленості. Саме у цей час з’явилася унікальна практика правового закріплення в королівських грамотах фуерос – місцевих привілеїв і вільностей територіального, етнокультурного, станового характеру, що була покладена в основу розвитку автономістських традицій іспанських регіонів. Фуерос регламентували стародавні і встановлювали нові права окремих земель, аристократичних верств, міських комун, народів, релігійних громад, що сприяло збереженню розмаїття місцевих управлінських і правових звичаїв і водночас розвитку культур, мов, діалектів.

Початок п’ятого етапу знаменує об’єднання окремих королівств Піренейського півострова в останній третині XV ст. Однак процес створення Іспанської держави цим не скінчився, до XVIII ст. в окремих землях  існували власні державні інституції. Централізаційна тенденція в політиці єдиного іспанського престолу, що відкрилася із територіальною і культурною експансією Кастилії за допомогою ідеологічних обґрунтувань католицької релігії, підсилювалася вдалими імперськими завоюваннями у Старому і Новому Світі. Водночас вона викликала опір з боку місцевих владних осередків, що живився стародавніми традиціями на рівні специфіки правової психології населення регіонів. Практика укладання фуерос із владними структурами втілилася в ранньому виникненні в Іспанії станово-представницьких органів, що суттєво обмежували королівську владу. Незавершеність іспанського абсолютизму полягає передусім у неповноті владної компетенції монархії стосовно регіонів держави.

Шостий етап із ХІХ ст. відкриває початок конституційної історії Іспанії, коли правосвідомість її народів вийшла на якісно вищий щабель правової ідеології, що втілилося у відповідних законодавчих актах і проектах  державного устрою та правління. Боротьба ідей державного централізму і автономізму загострилася до численних революцій і громадянських війн, у які впліталися також традиціоналістські уявлення про стародавні привілеї і вільності. Протягом сторіччя іспанська історія мала періоди посилення та послаблення централізації. Так, Конституція 1812 р. формально поклала край історичному регіоналізму, встановила унітарний устрій, поділивши країну на 50 провінцій. Натомість, за проектом Конституції Першої республіки 1873 р., Іспанія перетворювалась на федерацію з 17 держав, серед яких були також колонії Куба та Пуерто-Ріко. У 1876 р. монархічна Конституція відновила централізовану державу, фуерос майже всіх регіонів було скасовано, окремі стародавні привілеї зберегли лише Баскські землі, Наварра і Каталонія.

На сьомому етапі, з початку ХХ ст., намагання іспанського престолу реставрувати абсолютистський монархічний  режим, у тому числі й засобами згортання конституційних гарантій та встановлення військової диктатури, призвели як до загальнодержавного соціального опору, так і до зростання культурної і національної самоусвідомленості регіонів, виникнення в них політичних організацій, метою діяльності яких було не лише встановлення автономного устрою Іспанської держави, а й національна державність, зокрема баскських, каталонських і галісійських територій. Потужний соціальний і національний рухи, що розгорнулися в країні, призвели до повалення диктатури генерала Примо де Ривера, а згодом і Бурбонської монархії.

На восьмому етапі вперше інтереси історичних регіонів країни, хоч і не повністю, були закріплені в Конституції Другої республіки 1931 р. Іспанія оголосила себе інтегральною державою, в цей час реальною автономією стала Каталонія, було затверджено автономні статути Еускаді (територія басків) і Галісії, проект із ідеями регіональної самоорганізації висунули Андалузія і Валенсія. Проте в умовах громадянської війни, розв’язаної в результаті державного заколоту 1936 р., автономістські тенденції розвитку Іспанської держави було згорнуто.

На дев’ятому етапі, із встановленням у 1939 р. в країні режиму генерала Франко, було скасовано право регіонів на автономію та встановлена жорстка ієрархічна система влади на всій її території. Ідеї регіонального народного суверенітету жорстоко переслідувалися. В основу централізації держави покладалися принципи монархічної, релігійної й національної єдності, що послідовно декларувалося в конституційних актах 1945, 1959, 1967 років. Водночас послаблення державного авторитаризму з початку     60-х рр. дозволило швидко відновитися національним настроям і автономістським традиціям у регіонах на ідейному рівні. Але до питання практичного надання статусу автономій історичним регіонам Іспанія повернулася лише після смерті Франко в 1975 р.

На десятому етапі, від 1975 р. та смерті Ф. Франко, відбулося становлення сучасної конституційної системи держави, визначеної Основним законом 1978 р. Офіційно Іспанія за формою устрою залишається унітарною державою, що складається із різних автономних утворень. Втілення принципу автономії відносно територіальних одиниць усіх рівнів дало змогу врегулювати національно-культурні протиріччя і консолідувати поліетнічну іспанську націю із збереженням державної цілісності. Така модель державного устрою дала можливість органічно врахувати географічні, історичні, національні особливості країни.

Україна має низку спільних рис з Іспанією в географічному, історичному, національному аспектах. Українські землі, геополітично розташовані на цивілізаційному зламі, також відчули в своїй історії вплив різних етнічних міграцій, релігій, культур і мов, підлягали іноземним завоюванням, входили до складу багатонаціональних імперій, наслідком чого, як і в Іспанії, став поліетнічний склад населення сучасної України при унітарному державному устрої. Разом з тим українське законодавство, на відміну від іспанського, користується офіційно визначеним Законом 1992 р. юридичним поняттям „національні меншини”, натомість, юридично не визнаючи поняття „регіони”. На стадії юридичної розробки вже тривалий час перебуває пов’язане із національними меншинами поняття „корінний народ”. Закон про місцеве самоврядування 1997 р. на сьогодні фактично обмежений Законом про місцеві державні адміністрації 1999 р.

Приєднання України до європейських стандартів місцевого самоврядування вимагає перебудови діючої системи місцевих органів влади відповідно до положень Європейської хартії місцевого самоврядування. Відтак варто зважати на приклад країн, які вже мають систему місцевого самоврядування, що вирішує не лише проблему децентралізації влади, а й одночасно розв’язує питання автономії та самоврядування національних меншин. Однак цілком копіювати досвід іспанського державотворення Україні недоречно, оскільки це може призвести до загрози соборності нашої держави. Орієнтуючись на іспанську модель автономізму, треба враховувати головний принцип створення автономій цієї країни – самоідентифікацію населення території, колективне бажання створити специфічну юридичну конструкцію, що сприяє збереженню історичної, культурної, лінгвістичної своєрідності та кращому економічному і соціальному розвитку регіону. Проте в Україні цей принцип історично відсутній. Певні обставини її минулого (депортації населення, входження до багатонаціональних імперій) ускладнюють самовизначення відносно великих територій. Тому найприйнятнішим, на наш погляд, є досвід Іспанського королівства стосовно створення автономних одиниць на рівні провінцій та муніципалітетів, де можливе досягнення найбільшої ідейної цілісності населення, що має сприяти задоволенню національних потреб місцевих жителів в умовах об’єднаної держави. Корисним для України може стати й досвід Іспанії для створення автономій різних рівнів, що дає змогу врахувати різноманітні вимоги територій з неоднаковим адміністративно-правовим статусом.