Харченко Н.М. Методика вимірювання та досвід аналізу бідності в сучасній Україні : Харченко Н.М. Методика измерения и опыт анализа бедности в современной Украине

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано вибір проблеми та актуальність теми роботи, сформульовано мету, задачі, об’єкт, предмет дослідження, визначено методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та публікації.

Перший розділ “Сучасний стан досліджень бідності: основні теоретичні та методичні підходи” присвячено розгляду різноманітних аспектів поняття “бідність”, соціальної природи та функцій бідності в суспільстві, головних методологічних концепцій бідності та методик її вимірювання.

Незважаючи на численні спроби викоренити причини бідності або взяти під контроль її наслідки, бідність продовжує існувати, поширюватися та зазнавати зміни визначень. Сьогодні, за оцінками Всесвітнього банку та ООН, у світі проживає біля одного мільярда бідних (приблизно 1/6 усього населення Землі), переважна більшість яких концентрується в країнах, що розвиваються. Бідність у цих країнах привертає значну увагу та спричинює значну фінансову допомогу міжнародних організацій, при цьому підкреслюється, що крайня бідність - це історичний наслідок економічної відсталості, а її подолання є реальною перспективою.

Проте бідність існує в усіх суспільствах, включно з найбагатшими та соціально найрозвинутішими, які мають вільний ринок і підтримують адекватний рівень економічного зростання. Очевидно, що в цьому випадку йдеться про масове явище, яке не переборюється виключно економічними впливами.  На відміну від тих країн, де подолання бідності означає боротьбу за фізичне виживання, країни з ринковою економікою створюють свій образ бідності, під яким мається на увазі вилучення частини населення з економічних, політичних та культурних форм діяльності.

Сучасні уявлення про бідність так чи інакше апелюють до моде­лей суспільного устрою, концентрують у собі практично всю гаму під­ходів та парадигм. В результаті цього поняття “бідність” може вико­ристо­вуватися стосовно широкого спектру соціально-економічних си­туацій, що ускладнює створення загальноприйнятної дефініції бідності.

            Для усунення невизначеності, яку містять у собі різноманітні значення поняття “бідність”, розглядаються синонімічні ряди, які використовують для позначення її нюансів, специфіка яких виявляєть­ся не лише в термінологічних відмінностях, але й у пояснюючих кон­цепціях, що залучаються. У дисертації розглядається чотири способи міркування про бідність – офіційний (малозабезпечені громадяни, низькодоходні групи, найменш соціально захищені верстви населення), політичний (знедолений народ України, пріоритетні групи), моралістичний (незаможні, нужденні, жебраки, блаженні убогі) та науковий (маргіналізація, вилучення, експлуатація, андеклас, культура бідності).

            На погляд сучасних дослідників, для вивчення феномена бідності в колишніх країнах СРСР найприйнятнішою з усіх теоретичних кон­струк­цій є синтез підходів, що розвивається в класичних теоріях де­зо­рганізації (Ч. Кулі, У. Томас, Ф. Знанецький) та аномії (Е. Дюркгейм, Р. Мертон).  Поняття бідності, яким користується дисертантка, найближче до визначення англійського соціо­лога П. Тансенда: ”Індивіди, сім`ї, соціальні групи населення можна вважати бідними, якщо вони не мають ресурсів для участі в суспільному житті, підтри­ман­ня стандартів споживання, умов життя та відпочинку, які є зви­чай­ними або принаймні широко прийнятними у суспільстві, в якому вони живуть. Їхні ресурси значно нижчі від тих, які має середній інди­від або середня сім`я, внаслідок чого вони виключені із звичайного стилю життя, загальноприйнятих моделей поведінки і типів діяль­но­сті”. В даний час більшість дослідників тією чи іншою мірою поді­ля­є такий підхід до бідності, та все ж найбільш дискусійним питанням є операціоналізація цього визначення, в ході якої виявляється пере­ва­га тих чи інших концепцій бідності та конкретних методик її вимі­рю­ван­ня.

            У загальному вигляді вимірювання бідності може бути пред­став­ле­не у вигляді таких етапів: 1) індивіди або домогосподарства ран­жу­ють­­ся на основі одного чи кількох критеріїв матеріального добробуту; 2) визначається межа бідності, що дозволяє відокремити бідних від не­бідних; 3) дані на рівні індивідів або домогосподарств агрегуються в по­каз­ники бідності для країни в цілому і для головних територіально-еко­­номічних та соціально-демографічних груп населення, тобто зна­хо­дять­ся характеристики найбільш вразливих груп і буду­єть­ся профіль бідності.

Ці етапи складають основу аналізу рівня бід­ності і акуму­лю­ють багато конкретних методологічних проблем. У цьому розділі наведено розроблену дисертанткою схему, що підсумовує ці етапи виміру і дає перелік основних концепцій бідності, що найбільш широко використо­ву­ються у при­клад­них дослідженнях (політико-адміністративну, абсо­лют­ну, від­нос­ну, суб`єктивну та багатовимірну), а також критеріїв добробуту (доход, споживання, суб'єктивний індекс депривації, кумулятивний індекс показників рівня життя) та показників бідності (частка бідних, глибина бідності, гострота бідності та профіль бідності).

            Політико-адміністративне визначення бідності – це використання як точки відліку для вимірювання бідності порогового значен­ня доходу, прийнятого у системі соціального захисту – наприклад, міні­маль­на пенсія або соціальна допомога. Абсолютна бідність – мінімальний фізіологічний мінімум для за­доволення основних потреб у харчуванні, житлі, одязі тощо, відносна бідність розглядається як відсутність доходу і ресурсів, необхідних для підтримування життєвих стандартів, що вважаються у межах даної культури нормальними і гідними. Суб’єктивна бідність грунтується на вивченні оцінок матеріального становища не експертами, а самими індивідами, це реаль­не відчуття бідності, що є результатом порівняння своїх можливостей для задо­волення потреб із забезпеченістю і зразками споживання інших людей або із своїм власним становищем в минулому. Використання багатовимірних концепцій бідності пов'язано з тим, що багато аспектів проблеми бід­ності не досить повно охоплюються одномірними концепціями, оскіль­ки вони не враховують якість та доступність соціальних та інфраструк­турних послуг, а також соціальні наслідки економічної нерів­но­сті. Тому в міжнародній практиці аналіз економічних інди­каторів рів­ня бідності поєднується з вивченням соціальних показників добробуту. У дисертації розглянуто три показника для вивчення соціальних аспектів бідності: 1) куму­ля­тивний індекс показників рівня життя, 2) суб’єктивний індекс де­при­вації та 3) макростатистичні показники досягнень суспільства в економічній та соціальній сферах.

            Другий розділ “Опис методики вимірювання бідності в Україні” розглядає специфіку вимірювання бідності в умовах сучасної України, а також дає опис досліджень, що стали емпіричною базою дисертації.  Зокрема це перше репре­зен­та­тив­не для всієї країни дослідження рівня бідності більше ніж 2000 домо­гос­подарств України, яке відповідало міжнародним стандартам (“Україна-95”). В 1996 році було проведено повторне опитування за аналогічною мето­ди­кою (“Україна-96”).  Під домогосподарством дисертантка розуміє усіх осіб, що проживають разом та задовольняють принаймні одній з трьох умов: 1) регулярно роб­лять внесок до загального бюджету у грошовій чи натуральній фор­мі; 2) є утриманцями; 3) регу­ляр­но харчуються в домогосподарстві, використовуючи загальний за­пас продуктів. Саме до домогосподарства доцільно прив’язати витрати, споживання, нерухомість тощо. План дослідження включав спочатку опитування особи, яка в основному відповідає за ведення хатнього господарства, про склад родини, житлові умови, покупки, запаси, ви­роб­ництво та споживання продуктів, домашнє майно та заощадження. Крім того, кожен до­рос­лий член домогосподарства відповідав на запитання індивідуальної ан­ке­ти, що стосуються зайнятості та індивідуальних доходів.

У дисертації запропонована методика вимірювання реального споживання та здійснено співставлення споживання з доходами домогосподарств. Реальне споживання характеризує обсяг про­довольчих та непродовольчих товарів, що спожиті домогосподарством протягом місяця. Цей показник дозволяє точніше врахувати реалізацію доходів (включно з їх­ньою незареєстрованою частиною), а також, на відміну від витрат, доз­во­ляє врахувати споживання тих продуктів харчування, які були от­ри­мані з різних джерел.

            Для визначення реального споживання домогосподарств було використано метод ретроспекції, тобто відновлення по пам’яті інформації про кількість продуктів, які надійшли в домогос­по­дарство у вигляді покупок, були вироблені чи отримані безкоштовно або взяті із запасів. Крім цього, з’ясовувалося, яку кількість продуктів було витрачено на споживання, продано або передано іншим людям і скільки залишилося в домогосподарстві. Фіксується також су­ма, витрачена на товар під час його купівлі, а також витрати на хар­чу­ван­ня поза домом. Обліковий період становив два тижні. Для розра­хун­ку продовольчого споживання у грошовому вираженні кількість про­дук­тів кожної групи, спожитих домогосподарством, було помножено на середню ціну покупки. Середні ціни розраховувалися як відношення грошей, витрачених на купівлю товару конкретної групи, і кількості придбаного. Непродовольче споживання включало витрати на непродовольчі товари, послуги, плату за житло та інші витрати.

            Співставлення значень доходів та споживання в перебігу дослід­жень 1995 та 1996 року показало, що середньодушові доходи у цілому по країні були в два рази нижчі від споживання домогосподарств. Споживчі витрати є більш надійним показником матеріального стану сімей України, оскіль­ки вони враховують те, чим домогосподарство володіє завдяки заощад­жен­ням, запасам та самостійному виробництву продуктів у той час, ко­ли доходи дуже низькі або взагалі відсутні - отож, відповідно, є кра­щою характеристикою довготривалого добробуту.

            У зв'язку з тим, що домогосподарства відрізняються за розмірами та складом, просте порівняння агрегованого споживання домогосподарств мо­же бути дуже неточним щодо добробуту окремих членів цих домо­гос­подарств навіть за однакового значення загального споживання чи доходу. Тому в дисертації розглядається, як можна розв‘язати цю проблему шляхом використання шкал еквівалентності.

            Далі висвітлюється побудова абсолютної межі бідності. Межа бідності основана на мінімальному споживчому кошику, до вартості якого додається деяка частка непродовольчих витрат. Частка мінімальних непродовольчих витрат визначається шляхом аналізу споживання домогосподарств, що мають споживання найбільш близьке до вартості кошика. Дисертантка доводить, що для побудови абсолютної межі бідності для України при знаходженні частки непродовольчих витрат домогосподарств зі споживанням, що дорівнює мінімальному споживчому кошику, доцільно використовувати загальне, а не продовольче споживання. У цьому розділі наведені дані обчислювальних експериментів, що були проведені автором при аналізі даних досліджень 1995 і 1996 років. Вони показали, що частка продовольчих витрат у таких домогосподарств стає стабільною при обсязі вибірки у 150 домогосподарств, в той час як методика Всесвітнього банку передбачає використання лише 100 домогоподарств; використання розробленої автором методики показало, що частка бідних в Україні не збільшилася з 30.5% до 35.1% у 1995 році у порівнянні з 1996 роком, як оцінювали фахівці Всесвітнього банку, а залишилася незмінною (точно 30.5%, як у 1995 році).  Розділ другий завершує розгляд показників та профілю бідності, зокрема індекс питомої ваги бідних (Н), індекс глибини бідності (PG) та індекс гостроти бідності ().

            У розділі 3 “Досвід аналізу бідності на прикладі дослідження домогос­по­дарств України” розглянуто застосування викладених у перших двох розділах теоретичних концепцій та методичних підходів до аналізу бідності на прикладі дослід­жень домогосподарств Украї­ни. В цілому використана автором методика виглядає таким чином:

Як індикатор добробуту використовуються середньодушові споживчі витрати сімей, оскільки зараз грошові доходи лише частково відбивають реальне споживання населення України.

Як критерій визначення бідних домогосподарств та індивідів вико­рис­товується два порогових значення. Бідні групи населення виз­на­ча­лися відносно до абсолютної межі бідності, продовольчий компонент якої розраховувався за вартістю мінімального споживчого кошика, а непродовольчий компонент визначався відповідно до фактичної струк­ту­ри витрат найменш забезпечених сімей за даними досліджень “Ук­раї­на-95” та “Україна-96”. За оцінками автора абсолютна межа бід­ності становила у червні 1995 року 3743 тис.крб., а в липні 1996 року - 61.51 грн.

Для визначення соціально-демографічних характеристик найбільш вразливих груп використаний додатковий критерій виділення дуже бідних - відносна межа бідності, яка до­рів­нювала половині медіани споживчих витрат, що становило за дани­ми дослідження “Україна-95” 2629 тис.крб. і за даними дослідження “Україна-96” - 41.67 грв.

Поширеність бідності вимірюється за допомогою індексів питомої ва­ги бідних (Н), глибини бідності (РG) та індексу гостроти бідності (). Профіль бідності побудований у вигляді розподілу показників бідності для кожної підгрупи, що виділена з точки зору її основних характе­рис­тик, (наприклад, місце проживання, тип домогосподарства, со­ціаль­но-демографічні характеристики).

            Дані дослідження “Україна-96" показують істотну диференціацію добробуту домогосподарств за рівнем середньодушового споживання. Коефіцієнт Джіні, що хара­к­те­ризує нерівномірність розподілу добробуту між домогосподарствами (він дорівнює 0 при рівномірному розподілі і дорівнює 1 при мак­си­мально можливому нерівномірному розподілі) за розрахунками на ос­но­ві середньодушових споживчих витрат становив 0.38.

            Якщо проаналізувати децильний розподіл домогосподарств за рів­нем середньодушового споживання, то половина всіх домо­гос­по­дарств із нижчим середньодушовим споживанням (1-5 децилі) отримує 27% всіх споживчих витрат і приблизно стільки ж (26.3% всіх спо­жив­чих витрат) припадає на десятий дециль. Споживання 10% найбільш забезпечених домогосподарств перевищує споживання 10% най­бід­ні­ших в 11 разів 1996 року (за даними 1995 року ця відмінність ста­но­вить 15 разів).

            Як показують дані дослідження “Україна-96", 30.5% домо­гос­по­дарств України (32.9% населення загалом) у червні-липні 1996 року були бідними, з них 12.7% можна віднести до дуже бідних, вико­ристо­ву­ючи відносну межу бідності. Це означає, що в середині 1996 року при­близно 17 мільйонів жителів України жили в бідності.

            В дисертації розглядаються кореляти бідності – вік,      здоров'я, стать, освіта, тощо.кількість забез­печених домогосподарств зменшується із збільшенням кількості дітей: у найскрутнішій ситуації перебувають багатодітні сім'ї, серед яких бідними є 40% домо­господарств.

Дані дослідження підтверджують тенденцію, що із зростанням соціального навантаження на 1 працюючого рівень бідності зростає. Найбіднішими є сім'ї, в яких на одного працюючого припадає 3 й більше утриманців, в основному дітей і літніх людей.

            Аналіз значення соціальної допомоги для подолання бідності показує, що  Разом з тим,Це свідчить про те, що в більшості ви­пад­ків соціальні виплати надаються незалежно від рівня забезпе­че­нос­ті сім'ї, тобто допомога є нецільовою і неефективною.

            У дисертації показано, що бідні потерпають також від соціальної ізоляції, від виключення з повноцінного спілкування.

            Аналіз основних стратегій подолання бідності населенням показує, що однією з найпоширеніших стратегій виживання в сучасній Україні На другому місці за поширеністю серед населення України є всіляке сумісництво кількох видів зайнятості, а також Основною причи­ною отримання доходів із не зовсім легальних джерел є глибока еко­но­мічна криза офіційної сфери зайнятості, яка виявилася не в змозі за­без­печити роботою і відповідним рівнем доходів значну частину робо­чої сили в Україні.

У висновках наведено основні підсумки дослідження, накреслено перспективи подальшого вивчення проблеми. В дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове розв‘язання наукової задачі, що виявляється в розробці методології вивчення бідності в сучасному українському суспільстві.  Дисертаційна робота дозволяє зробити такі загальні висновки:

Різні соціальні інститути та групи в Україні по-різному трактують бідність, це поняття несе в собі ідеологічне навантаження.  Можна виділити щонайменше чотири способи міркування про бідність – офіційний, політичний, моралістичний та науковий.  Вони суттєво відрізняються, бо поняття "бідність" у тому вигляді, в якому воно використовується у науці, тільки починає поширюватись на основні сфери суспільної свідомості.  До того ж у сфері вітчизняних наукових досліджень бідність ще не стала предметом глибокого теоретичного та емпіричного аналізу, а досвід світової науки потребує адаптації до сучасних українських реалій.

            Огляд теоретичних концепцій та методик вимірювання бідності показав, що не існує єдиної теорії бідності. Кожна теоретична парадигма породжує свою концепцію бідності, а методологічні розробки розвиваються майже незалежно від них. У той же час методики вимірювання бідності розроблені значно детальніше і з приводу їх використання існує більше одностайності у світовій науці.  Зокрема, абсолютна методика вимірювання бідності, заснована на фіксації споживчих витрат, стала загальновизнаною й широко використовується ООН, Всесвітнім банком та іншими міжнародними організаціями в теоретичних дослідженнях та практичній роботі в багатьох країнах світу.

            Проблема бідності повинна розглядатися у набагато ширшому контексті, ніж це прийнято в сучасній науковій і публіцистичній літературі.

Як уже відзначалося, бідність є багатовимірним явищем, що включає різноманітні види депривації і соціальної ізоляції.  Але ще більш важливим є те, що бідність - це системне явище, воно торкається не тільки самих бідних або груп ризику, що можуть стати бідними, але і багатьох сфер суспільства.  Наслідки бідності для суспільства різноманітні і серйозні. Бідність згубно позначається на розвитку культури й освіти. Дослідження показують тісний взаємозв'язок бідності і здоров'я населення. Бідність є не тільки наслідком низької економічної ефективності системи, але і гальмом у її вдосконаленні, проведенні необхідних економічних реформ.  Реформи потребують реструктуризації промисловості, збільшують рівень безробіття, призводять до збільшення конкуренції, падіння рівня життя, що породжує тягу до минулого, до державного соціалістичного регулювання, соціальних гарантій і тим самим обмежують політичну волю до реформ керівництва країни, збільшують ризик реставрації безперспективного суспільного устрою.  Суспільство потрапляє в замкнуте коло, падіння економіки породжує бідність, бідність не дозволяє розв‘язати економічні проблеми.  Нарешті, бідність має сенс розглядати й у більш широкому гуманітарному контексті як явище, що обмежує свободу людини та її право на насичене, повноцінне життя.

Для України найбільш прийнятним є абсолютний критерій визначення рівня бідності. Дисертантка вважає що найбільш доцільно використовувати як індикатор добробуту середньодушові споживчі витрати сімей, оскільки грошові доходи лише частково відбивають реальне споживання населення України. Продовольчий компонент межі бідності при цьому підході розраховується за вартістю мінімального споживчого кошика, а непродовольчий компонент - відповідно до фактичної структури витрат найменш забезпечених сімей (зокрема 150 сімей, що мають загальні витрати близькі до вартості споживчого кошика).

Застосування запропонованої автором методики виміру бідності виявило значну диференціацію домогосподарств України за доходами та споживанням. Споживання 10% найбільш забезпечених домогосподарств перевищує споживання 10% найбідніших в 11 разів 1996 року, а коефіцієнт Джіні становив 0.38.

Майже третина домо­гос­по­дарств під час проведення дослідження були бідними. Це означає, що в середині 1996 року при­близно 17 мільйонів жителів України жили в бідності.

Бідність в Україні – це, переважно, бідність "слабких" верств населення, тобто непрацездатних (людей похилого віку, дітей, інвалідів), а також робітників, які несуть велике соціальне навантаження (тобто, на одного працюючого припадає три та більше утриманців). Домогосподарства без зайнятих (найчастіше один чи два пенсіонери) хоча й не відзначаються високим рівнем споживання, проте мають скромний рівень забезпечення, у той час як ті домогосподарства, де на одного працюючого припадає 3 та більше утриманців, перебувають у дуже скрутному становищі.

            Стандарти споживання переважної більшості населення дуже подібні, помітні відмінності від середнього простежуються тільки в найбагатших сім’ях. У всіх домогосподарствах більше половини споживчих витрат припадає на харчування. Більш помітні розбіжності між бідними й небідними з точки зору забезпеченості товарами тривалого вжитку й нерухомістю. До того ж бід­ним часто не вистачає грошей на ремонт товарів тривалого ко­ристування й нерухомості, навіть якщо вони в них є.

Праця на земельних ділянках є найпоширенішою стратегією виживання, нею зайнято 3/4 економічно активного населення (в тому числі більше половини міських жителів мають невеликі городи за містом, де вони вирощують овочі для власного споживання й на продаж). Робота на земельній ділянці частково зменшує негативні наслідки економічної кризи в країні, бо розвиток самозайнятості населення на земельних ділянках заснований на власних зао­щадженнях працівників, цей сектор не отримує від суспільства й дер­жави жодних субсидій. Однак поширення цієї стратегії подолання бідності призводить до того, що значна частина населення існує за умов натурального господарства, тобто в доіндустріальному суспільстві.

На другому місці за поширеністю серед населення України є зайнятість у неформальному секторі (близько 60%), тобто діяльність самозайнятих громадян або мікро підприємств, котрі здійснюють дрібні послуги, виробляють і про­дають споживчі товари й мають від цієї діяльності кошти для існування, які офіційно не враховуються і відповідно приховуються від оподаткування.

Проведений аналіз дозволяє виділити найбільш актуальні напрямки перспективних досліджень, спрямованих на удосконалення методів вивчення бідності в Україні. Насамперед, це перехід від методик, призначених для академічних досліджень, до методик, придатних для практичних цілей, зокрема для наукового забезпечення реалізації соціальної політики. Справа в тому, що вивчення бідності, засноване на вивченні споживання (будь то щоденниковий метод або ж методи ретроспективного опитування), очевидно не може безпосередньо використовуватися як інструмент соціальної допомоги.  Тому актуальною є розробка критеріїв бідності, що добре корелюють із рівнем споживання домогосподарств, є більш об'єктивними, чітко фіксуються і можуть при необхідності легко бути перевірені соціальними робітниками.  Прикладом може служити так званий метод перевірки рівня забезпеченості (proxy means test), заснований на фіксуванні рухомого і нерухомого майна.

            Іншими перспективними напрямками є більш глибокі дослідження динаміки бідності, включаючи її глибину та тривалість. Як показує аналіз даних, для більшості домогосподарств України бідність є скоріш тимчасовим явищем, ніж регулярним або хронічним станом. Для подальшого дослідження цього аспекту бідності бажано проведення якісного дослідження, яке б дозволило розкрити такі питання:

1. Дати розуміння бідності та визначення її складових в різних регіональних, етнічних та соціо-культурних групах.

2. Проаналізувати відтворення бідності і формування особливих субкультур бідності.

            3. Дослідити етнічно-національні, соціально-економічні і політичні цінності бідних та їх готовність до соціального протесту.

            4. Порівняти результати досліджень бідності, отриманих в Україні, з даними аналогічних досліджень у інших країнах східної Європи і в Росії.

Нарешті, украй важливою є розробка інтегрального показника бідності, що розглядає бідність як багатомірне явище, і включає поряд із рівнем споживання суб'єктивні самооцінки і характеристики нестатків (депривації). Незважаючи на розбіжності у результатах вимірювання бідності, які отримують застосовуючи ту чи іншу методику, кожна з цих картин бідності може бути правильною і реальною. Використання багатовимірного підходу у дослідженнях бідності дозволить виявити різноманіття її проявів, і, відповідно, удосконалити засоби її подолання.