Люта Л.П. Інституціалізація спорту: динаміка структурних змін

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Люта Л.П. Інституціалізація спорту: динаміка структурних змін
Альтернативное Название: Люта Л.П. Институциализация спорту: динамика структурных изменений
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію та публікації.


У першому розділі "Теоретико-методологічні підходи до визначення спорту як соціального інституту" проаналізовано роботи класиків соціологічної думки стосовно розуміння сутності соціальних інститутів, описано загальноприйняті соціологічні теорії спорту як соціального інституту та визначено його провідні функції.


Значну увагу вивченню соціальних інститутів приділяли класики соціології М.Вебер, Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, Г.Спенсер, Дж.Хоманс. Багато робіт представників західноєвропейської соціології присвячено конкретним проблемам функціонування й розвитку соціальних інститутів (П.Блау, П.Бергер, Е.Гідденс, Т.Лукман, Д.Тернер, Я.Щепанський). Деякі дослідники звертаються до аналізу інституціалізації окремих суспільних процесів або явищ, як наприклад, права, конфліктів (Л.Босслє, Н.Луман). Серед сучасних українських та російських соціологів варто відмітити роботи В.Биченкова, С.Войтовича, Є.Головахи, М.Лисиці, С.Макеєва, В.Матусевич, В.Оссовського, Н.Паніної, В.Пилипенка, М.Саппи, В.Тарасенка, М.Чернецького, В.Ядова, О.Якуби.


Визначено, що різні соціологічні школи трактують поняття “соціальний інститут” по-різному. Прихильники функціоналізму розглядають соціальні інститути як такі, що скеровані на задоволення "потреб" індивідів чи суспільства, у той час, як представники феноменології цікавляться тим, яким чином люди створюють чи видозмінюють різні інститути, а не просто реагують на їхнє існування. Неефективність соціальних інститутів, неузгодженість їхніх дій, нездатність організовувати суспільні інтереси, негаразди функціонування соціальних зв’язків – ознака кризової ситуації суспільства. Існують принаймні дві стратегії її подолання: певні зміни у функціонуванні соціальних інститутів та  радикальні перетворення діяльності інститутів. У цих підходах виокремлено ті загальні елементи, які утворюють основний компонент соціального інституту.


Однією з необхідних умов виникнення соціальних інститутів та становлення їх як невід’ємної частини соціального організму, є відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей, задовольняючи ті чи інші соціальні потреби. Соціальний інститут створюється на основі соціальних  взаємозв’язків та відносин між конкретними особами, соціальними групами та спільнотами, однак його сутність неможливо звести до суми осіб і взаємодій. З цієї точки зору соціальні інститути є організовані соціальні системи, елементами яких є цінності, норми, ідеали, а також зразки діяльності та поведінки людей.


Враховуючи це, можна стверджувати, що остаточно спорт набув рис соціального інституту лише наприкінці 20-х рр. ХХ ст. На сьогодні, спорт являє собою самостійну галузь соціального життя, та є особливим соціальним інститутом, що відповідає усім вимогам інституціалізації:


1) виконує чітко визначені соціальні функції (функція соціалізації; соціоемоційна;  політична; оздоровча; виховна; соціальної мобільності і т. д.);


2) має розвинену інфраструктуру та матеріальну базу (стадіони, спортивні зали, клуби, оздоровчі центри і т.д.);


3) веде активну підготовку професійних кадрів (навчальні заклади олімпійського резерву, коледжі, інститути, академії фізичної культури).


При вирішенні методологічних проблем у соціології спорту виникає ряд принципових питань, пов’язаних із визначенням ключових наукових понять, які характеризують об’єкт і предмет цієї науки. Провідне місце серед них належить категорії "спорт". Переважна кількість авторів розглядають "спорт" у двох значеннях: у вузькому – як змагальну діяльність і пов’язані з нею види активності; та у широкому – як багатофункціональне суспільне явище.


Відмінною особливістю спорту є змагальна діяльність, а основною метою – є досягнення найвищих спортивних результатів.


У літературі радянського періоду спорт найчастіше розглядався як складова частина фізичної культури. Однак, доцільно було б говорити про спорт і фізичну культуру як відносно самостійні явища, що характеризуються як частковим збігом, так і великою кількістю розбіжностей. Можна виділити такі фактори, що визначають самостійність спорту: направленість на досягнення максимально доступних результатів; наявність видів спорту, що не пов’язані з руховою активністю (шашки, шахи); наявність великої кількості видів спорту, використання яких як засобів фізичної культури є важким (бобслей, стрибки на лижах з трампліну, мотоспорт); різке збільшення ролі позазмагальних факторів, що стимулюють ефективність тренувальної та змагальної діяльності (складний і дорогий спортивний інвентар, тренажери, діагностичне обладнання, спеціальне харчування, складні організаційні форми підготовки до змагань); використання спорту у політичних та ідеологічних цілях.


У другому розділі "Етапи інституціалізації та структурування спорту" розглянуто становлення спорту як соціального інституту на різних історичних етапах, починаючи з античних часів, визначено особливості інституціалізації сучасного спорту як соціального явища, досліджено інституційну структуру сучасного спорту.


Виникнення спорту як специфічної сфери суспільної діяльності, відокремленої від добування матеріальних благ, необхідних для існування, відбулося ще на давніх етапах розвитку людства. Серед історичних форм суспільної діяльності, які передували виникненню спорту, ми можемо назвати міфологічно-ритуальні дії, що стали підґрунтям для формування нормативної основи фізичних вправ, та військово-мисливська підготовка, де фіксувалося змістовне наповнення рухової активності та діяв принцип змагальності.


Виникнення спорту як соціального інституту пов’язане з нормуванням цієї сфери, причому форми організованості (гра, ритуал) мають вторинне значення. Історичний аналіз показує, що спорт виникає шляхом інституціалізації змагальної компоненти, а фізична культура – естетичної.


У минулому було дві спроби поєднати ці дві інституції (краса тіла та змагальність).  Давньогрецькі Олімпіади та перші Олімпійські Ігри, відновлені П. де Кубертеном. Початково спорту не були притаманні професіоналізація та комерціалізація, натомість, провідними ідеями виступали отримання перемоги та демонстрація фізичної краси й досконалості.


Так, у Стародавній Греції заняття фізичними вправами розцінювалися так само як поезія, музика, драматургія, ораторське мистецтво, військова справа й державна діяльність. Саме виникнення Олімпіади знаменує перший етап становлення спорту як соціального інституту. Але вже у Римську епоху Олімпійська ідея була забута і провідне місце зайняла ідея видовищності змагання (гладіаторські бої тощо).


Утвердження християнства із його провідною тезою про гріховність тіла призвела до фактичного знищення культури тіла та фізичної змагальності з життя суспільства. Увесь період середньовіччя і раннього просвітництва характеризується практично повною відсутністю спорту. Єдиною інституційною формою змагальності, яка існувала у ІХ–ХІV ст. були рицарські турніри. Спорт як масове соціальне явище не існував.


Те складне, багатофакторне й багатофункціональне явище, яке ми називаємо "сучасним спортом", має свої витоки у XVIIІ ст., а вже знайомі нам форми організувалися наприкінці XIX ст.


У цей час, по-перше, виникла об’єктивна соціальна потреба у розвитку системи фізичного виховання, по-друге, відбулося прийняття суспільною свідомістю (через систему загальної освіти) гуманістичних ідей, поглядів та ідеалів просвітництва, особливо ідей Руссо про природну та вільну людину.


Від перших кроків розвитку сучасного спорту в ньому виникають та розмежовуються два протилежних напрями: так званий "спорт джентльменів" і професійний спорт.


Професійний спорт виникає на межі ХІХ–ХХ ст., що викликало появу оформленої функції організатора спортивних змагань. Особливістю цієї інституціональної форми стає отримання прибутків. Одночасно спорт отримує суспільне визнання – держава починає рекламувати заняття спортом. Ця популяризація стосується передусім масового рівня, серед проявів можна назвати катання на ковзанах і т. д. У спорті знову активізують розважальну складову, але тепер він стає доступний масам, а не вузькому колу обраних. Така ситуація пов’язана з тим, що у структурі способу життя людей з’являється вільний час – дозвілля, і спорт стає одним із засобів його проведення. Формою інституціалізації на цьому етапі ми можемо назвати суспільне визнання спорту.


Наступний етап інституціалізації спорту пов’язаний з особою барона П. де Кубертена. Перші кроки відносно наповнення спорту новим змістом почалися ще у кінці ХІХ ст. і реальне втілення вони отримали під час проведення першої Олімпіади сучасності у 1896 р. Він намагався відновити ідею аматорського руху, його ідеали олімпіади поєднували у собі три компоненти: фізичної й духовної досконалості, гри та змагальності.


Перша половина ХХ -го ст. ознаменована двома процесами подальшої інституціалізації спорту. По-перше, це виникнення і розповсюдження масового спорту, по-друге, виникнення різноманітних форм державного управління розвитком фізичної культури та спорту.


Початок 70-х – кінець 80-х рр. ХХ-го ст. чітко характеризується злиттям професійного й олімпійського спорту та конкурентністю у справах управління спортом. У такій схемі існує протиріччя між спортом як бізнесом та олімпійською перемогою як найвищим досягненням. Таким чином, відбулося взаємне проникнення двох інституційних форм спорту. Вони лише виникали окремо, а на сьогодні постають як єдине явище.


Наприкінці 80-х рр. ХХ-го ст. відбулася значна трансформація самої ідеї Олімпійських Ігор, визначними рисами яких стали масовість (популярність) і видовищність. Ці процеси суттєво впливають на форму та час проведення змагань. На сьогодні вона досягла максимально припустимих розмірів стосовно кількості видів спорту й комплектів медалей. Кожен вид намагається потрапити до олімпійської програми, оскільки це дає великий поштовх до розвитку, тому в середині програми відбувається постійна ротація.


Вже у середині 90-х рр. від ідей П. де Кубертена про Олімпійські ігри, у тому театралізованому дійстві, яке присвячено спорту, майже нічого не лишилося. Тобто олімпійський рух переживає суттєву кризу, пов’язану з неможливістю проведення змагань у тій формі, у якій він існує. Можна прогнозувати, що найближчим часом саме олімпійський спорт зазнає найбільш значних змін.


Проведений аналіз дозволяє визначити основні етапи інституціалізації спорту, які подано в табл. 1.


Таким чином, ми можемо стверджувати, що у процесі історичного розвитку спорту як суспільного явища відбувається його диференціація та ускладнення, в першу чергу за параметрами ступеня інституціалізації. На сьогодні можна говорити про наявність трьох форм спорту: інституційний, неінституційний і позаінституційний спорт, де визначальним є ступінь інституціалізації, а не кількість учасників чи професійний рівень спортсменів або рівень їхніх досягнень.


Перший – інституційний – включає у себе олімпійський (спорт вищих досягнень), професійний (спорт як соціально-економічна діяльність) і комерційний спорт (спорт як бізнес). Інституційний спорт у такому розумінні є джерелом соціальної мобільності, національної ідентифікації, альтернативою війни. Його видовищна складова є потужним каталізатором економіки. Йому також притаманна політична функція та функція соціалізації. Усі види спорту, кваліфіковані таким чином, мають суттєву підтримку з боку держави і, відповідно, фінансуються. Так само у середині вони мають чітку структуру – розгалужену сітку обласних і міських федерацій. Це стосується і матеріальної бази, тобто відповідних місць для проведення тренувань і змагань. Зрозуміло, що такі види спорту популяризуються, відбувається активне залучення до занять ними, що передбачає відповідну підготовку кваліфікованих кадрів.


Другий – неінституційний – включає у себе різноманітні види спорту, які мають певне організаційне оформлення, але тільки на рівні "школи", а не  держави, хоча ці „школи” можуть мати і міжнародний статус. Вони теж проводять змагання, хоча лише аматорські, тобто участь у них хоча й винагороджується, але ця винагорода має ознаки суто професійного визнання. Розвиток цих видів спорту не є пріоритетним на загальнодержавному рівні, а, значить, тут набувають меншої значущості такі функції, як політична та національної ідентифікації. Неінституційному спорту більшою мірою притаманні функції соціалізації та професійного престижу.


Задіяні учасники прагнуть суспільного визнання своєї праці, тому певним чином організуються, відкривають школи, проводять підготовку кадрів, змагання і борються за включення свого виду спорту до олімпійських видів. Першим кроком у цьому напрямі є створення громадських об’єднань у вигляді різноманітних федерації. У такій формі виражається прагнення до визнання своїх результатів на державному рівні, а далі вже на світовому. Аналізуючи сутність неінституційного спорту можна підкреслити, що саме тут у чистому вигляді залишилося аматорство.


Третій – позаінституційний – включає у себе різноманітні форми  рекреаційних, реабілітаційних та розвиваючих спортивних занять. Позаінституційний спорт можна назвати "спортом для всіх", в основі якого лежить ідея фізичної культури особистості. Він виконує потужну виховну, оздоровчу й дозвільну функцію та спрямований на поліпшення психофізичного стану особистості, підготовку до життя, рекреацію та відпочинок. Навички, набуті у цій сфері спортивної діяльності, людина може використовувати у будь-якій іншій. Головним принципом зайняття спортом на цьому рівні є задоволення від фізичної активності, а не в участі у спортивній боротьбі, а тим більше досягнення високого результату.


У третьому розділі "Тенденції розвитку та критерії інституціалізації сучасного спорту в українському суспільстві" проаналізовано динаміку стану спорту як соціального інституту в українському суспільстві та визначено, на основі експертної оцінки спорту як соціального інституту в Україні, тенденції його розвитку.


Для того, щоб з’ясувати, яким є сучасний український спорт, у першу чергу ми звернулися до аналізу первинної інформації, а саме: до статистичної звітності Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту за 1995–2005 рр.


Нами було виокремлено дев’ять параметрів аналізу організаційного оформлення сучасного українського спорту: фізкультурні кадри; фінансування та їхні джерела; спортивні споруди; показники залучення дітей і молоді до занять у спортивних школах; кількість осіб, які займаються фізичною культурою та спортом; основні показники фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи Українського центру з фізичної культури та спорту інвалідів "Інваспорт"; кількість осіб, які займаються олімпійськими видами спорту; кількість осіб, що займаються неолімпійськими видами спорту; кількість призових місць на чемпіонатах;


Отримані дані дали змогу виявити пріоритетні напрями розвитку українського спорту.


Найбільш вагомим виразом державної політики в галузі спорту, яку запровадило Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, є категоризація  видів спорту та, відповідно до цього, визначення рівня їх матеріальної підтримки.


Кількість спортивних споруд за останні десять років майже не змінилася, а в деяких галузях навіть збільшилася, що свідчить про доступність спорту, а, відтак,  і про розвиток масового спорту позаінституційної форми. Однак можемо констатувати, що рівень оснащення цих спортивних споруд не відповідає стандартам підготовки спортсменів професійного та олімпійського спорту.


Одним з основних параметрів аналізу організаційного оформлення сучасного українського спорту є підготовка фізкультурних кадрів. За останні десять років зменшилася кількість вчителів середніх закладів освіти. Цей процес відбувався поступово: так, найменша забезпеченість шкільними вчителями фізкультури була у 2005 році (28424 чол.), а максимальна у 2000 році (29 611 чол.). З 1999 р. (29083 чол.) ця забезпеченість починає знову знижуватися, і у 1995 р. (28420 чол.) ситуація була майже така сама, як сьогодні.


Останніми роками збільшилася кількість керівників та викладачів вищих навчальних закладів (І-ІV рівнів акредитації). Це пов’язано, у першу чергу, зі збільшенням кількості вищих навчальних закладів, які готують фахівців даного профілю.


Таку саму тенденцію спостерігаємо і в підготовці тренерів-викладачів зі спорту. Їх контингент зріс майже на три тисячі чоловік з 1997 (14489) по 2005 р. (17139)


Аналіз загальної картини підготовки фахівців (працівники дитячих шкіл: ДЮСШ, СДЮШОР, ШВСМ; спортивних клубів; підприємств; установ; організацій; навчальних закладів) дає підстави констатувати, що  найвищий рівень забезпеченості фізкультурними кадрами був у 1995/1996 рр., натомість, у 2000/2001 рр. зафіксовано незначний спад.  На сьогодні ми повертаємося до рівня 1995 року.


Стосовно параметру фінансування можемо говорити про те, що у державній статистичній звітності ця інформація з’явилася лише у 1999 р. Джерела отримання коштів упродовж останніх років не змінювалися. Однак йдеться про істотні зміни у перерозподілі сум, що потрапляють з різних джерел на фінансування спорту. В основному, це збільшення здійснюється за рахунок місцевих бюджетів та позабюджетних коштів. Загалом фінансування спортивної галузі поступово збільшується: так, порівняно з 1999 р. воно збільшилося у чотири рази; у 2004 р. сума зросла на 30 %, а у 2005 р. - на 33 %. Таким чином, збільшення фінансування спортивної галузі є певним виразом державної політики.


Така тенденція має і негативні наслідки: орієнтація окремих спортивних структур виключно на власне фінансове благополуччя призвело до того, що не виконується соціальне замовлення суспільства – збереження й укріплення здоров’я підростаючого покоління. Тому, незважаючи на значне фінансування державою спорту, рівень здоров’я нації не підвищується.


Окрім аналізу статистичних даних, нами було проведено експертне дослідження на тему: "Перспективи та тенденції розвитку сучасного інституту спорту в Україні". Анкета містила п’ять блоків питань, кожний з яких розкривав окремі параметри інституціалізації сучасного спорту. 


Перший блок питань був спрямований на виявлення змістовного тлумачення експертами таких форм спорту, як: олімпійський, професійний, аматорський, масовий.


Узагальнюючи думки експертів можна сказати, що професійний та олімпійський спорт належать до найвищого інституціонального рівня, але вони суттєво відрізняються відносно соціальних функцій. Провідними критеріями оцінки ступеню інституціалізації спорту виступили: наявність суспільних норм спортивної діяльності та змагань, що виражаються у певних ідеалах фізичного й духовного розвитку людини; утворення управлінських структур, які забезпечують суспільне сприйняття цих норм; наявність організаційних форм проведення спортивних змагань; система суспільного визнання спортивних досягнень.


За ступенем інституалізації можна виокремити наступні форми: інституційний, неінституційний та позаінституційний спорт. Однак, такий розподіл не відображає реалій їхніх взаємозв’язків, оскільки на сьогодні окремі види спорту можуть набувати різного ступеню інституціалізації на різних підставах. Так, наприклад, на підставі видовищності „пляжний волейбол” набув статусу олімпійського виду спорту, а класичне п’ятиборство –  вилучено з олімпійської програми. Таким чином, на основі отриманих даних, нами було визначено критерії оцінки змін у структурі спорту як соціального інституту. Такими критеріями виступають:


-                      рівень майстерності;


-                      форма і зміст винагороди;


-                      рівень комерціалізації;


-                      функціональне призначення;


-                      рівень досягнень.


За цими критеріями можна проводити оцінку рівня розвитку спорту, що дозволяє будувати порівняльні характеристики не тільки у межах інституційних форми спорту, але й окремих видів спорту. Узагальнення експертних оцінок подано у табл. 2.


 


 


Другий блок питань стосувався особливої форми спортивної організації, а саме параолімпійському руху, бо Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту пропонує нову класифікацію, а саме (олімпійський, параолімпійський, дефлімпійський, спорт ветеранів і резервний спорт). Подібна класифікація є виразом державної політики та пріоритетним напрямом розвитку сучасного спорту в Україні.


Дані проведеного опитування свідчать про високий рівень організаційної оформленості параолімпійського спорту. Аналіз статистичної звітності підтверджує наші висновки. Український центр із фізичної культури і спорту інвалідів "Інваспорт" знаходиться у структурі Національного параолімпійського комітету, і повністю фінансується державою.


Третій блок питань було присвячено аналізу системи підготовки кадрів, яка є елементом організаційного оформлення спорту як соціального інституту. Особливий акцент ми ставили на порівняльному аналізі традицій і нововведень, оскільки сучасний український спорт сформувався на основі радянського.


Аналізуючи радянську та сучасну систему підготовки кадрів, ми дійшли таких висновків, що як такої нової системи підготовки в Україні не існує. З’являються деякі нововведення, але радянська схема ("піраміда") продовжує функціонувати у дещо зміненій формі. Однак на думку експертів, будь-яка структура підготовки кадрів ефективно працюватиме за таких умов: виявлення антропоморфічних, психологічних особливостей організму; пошук "юних талантів" має особисто цікавити тренера; індивідуальній підхід до кожної дитини; розвиток науки у відповідних галузях (генетика, фармакологія, медицина); розвинена якісна матеріальної бази.


Четвертий блок питань стосувався визначення змісту державної політики у сфері спорту, її основним напрямам та оцінці рівня її реалізації.


Підсумовуючи думки експертів нами було зафіксовано такий напрямки державної політики у різних сферах спорту: футбол (третій урок у школі); підтримка параолімпійського руху; завоювання медалей і звань задля утвердження іміджу країни; пріоритетність підтримки спорту в містах і за місцем проживання над селом; виразом політики є об’єднання сім’ї, молоді та спорту, спорт включений у молодіжну політику.


П’ятий блок було спрямовано на визначення напрямів розвитку інституту спорту в Україні загалом, чи розвивається український спорт у руслі загальносвітових тенденцій, чи має національні особливості.


Стосовно розвитку пріоритетних видів спорту, як вважають експерти, варто враховувати природні та кліматичні особливості України (зимові види спорту ніколи не будуть на першому місці). Крім того є види спорту, які дають медалі (боротьба, вітрильний спорт), а є видовищні (футбол, баскетбол), тому розвивати їх варто вибірково. Видовищність породжує масовість, яку держава може використовувати для просування окремих видів спорту .


 


Таким чином, ми можемо виокремити тенденції розвитку спорту як соціального інституту, які пов’язані із трьома провідними чинниками. По-перше, це спрямованість соціальної політики держави на розвиток спорту вищих досягнень чи на розвиток масової фізичної культури. По-друге, це визначення пріоритетних видів спорту, де основним протиріччям є орієнтація на видовищність і комерційну ефективність чи на традиційні види спорту, у яких є усталені досягнення. По-третє, це ступінь соціального прийняття ідей і цінностей аматорського спорту та розповсюдження клубних форм його організації. Відповідно найбільш прогнозованим напрямком подальшої інституціалізацї спорту в Україні є зміни у структурі інституту спорту, які пов’язані з подальшим розширення переліку олімпійських (пара-, деф-) видів спорту за рахунок включення найбільш масових і видовищних; посилення позицій професійного спорту за рахунок комерціалізації, тих видів спорту, які входять до різноманітних міжнародних професійних федерацій, а також у напрямі подальшої комерціалізації масових форм спорту, що знайде своє втілення у розповсюдженні клубної форми організації спортивної діяльності.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины