| Краткое содержание: | У вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, зв’язок з науковими програмами й темами, визначені мета і завдання дослідження, його об’єкт та предмет, наукова новизна одержаних результатів та їхнє практичне значення, інформація про особистий внесок здобувача, апробацію результатів дослідження, публікації.
У першому розділі дисертації „Екологічна політика як соціальний феномен” проаналізовані різні підходи до визначення й тлумачення поняття “екологічна політика”, що напрацьовані в науковій літературі, висвітлено часову й просторову трансформацію екополітичних пріоритетів, наведено основні соціологічні характеристики екологічної політики. Особливу увагу автор приділяє теоретичному аналізу феномена екологічної політики, його розумінню зарубіжними й вітчизняними науковцями.
Найпоширеніші наукові підходи трактування екологічної політики побудовані на засадах інституціоналізму (Дж.Гелбрейт, Г.Гледвін, П.Невель, М.Патерсон), неокласицизму (Л.Лінгрен, Р.Андрюс), політичного реформування (Д.Шлосберг, Дж.Дрізек, А.Аустін, Р.Гаррісон, Б.Массам). Попри широкий спектр теоретичних екополітичних засад, серед яких суттєво переважають розробки науковців США, до цього часу не вироблено єдиної екополітичної теорії, необхідність якої наголошують Д.Шлосберг, Т.Гайвард, Жд.Баррі, Дж.Аплін, Р.Готтліб, А.де-Шаліт.
Серед найпоширеніших в індустріально розвинених країнах соціологічних моделей екологічної політики вчені розрізняють: модель екологічно дружньої/недружньої поведінки громадян-споживачів; екологічної модернізації; соціальних мереж на принципах реципрокності; соціальної оптимізації; екологічної демократії; соціальної й екологічної відповідальності; добровільних угод та добровільних проекологічних зобов’язань; консенсусні та дорадчі моделі. Неабиякого поширення в сучасній екологічній політиці набуває практика добровільного сертифікування, створення консультативних громадських рад, громадського жюрі, впровадження моделей “громадської освіти”, індивідуального фінансування екологічно зорієнтованих заходів.
На підставі проведеного теоретичного аналізу дисертантом встановлено, що термін “екологічна політика” в сучасному екополітичном дискурсі не має однозначного усталеного тлумачення, що зумовлено, насамперед, просторовими й часовими змінами у концептуалізації соціально-політичних практик. Внаслідок узагальнення різноманітних проаналізованих дефініцій суспільних явищ, закладених в основу тлумачення терміна “екологічна політика”, її визначено як діяльність соціальних груп та індивідів з усвідомлення й представлення своїх суперечливих колективних екологічних інтересів, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень стосовно стану довкілля, здійснюваних механізмами державної влади.
Розглянута динаміка формування пріоритетів екологічної політики у часі й просторі. Простежується умовний поділ країн на групи: країни – “лідери” (Німеччина, Нідерланди, Данія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція, Норвегія), “суперечливі” (Велика Британія, Франція) та “ліниві” держави (Італія, Греція, Іспанія, Португалія, Ірландія) залежно від активності у здійсненні екологічної політики на національному та міжнародному рівнях.
Проаналізовано екологічну політику як предмет соціології: її об’єкт, суб’єкти, соціальні функції й механізми реалізації. Виділені основні елементи та соціальні функції екологічної політики: стабілізаційна; нормативно-регулювальна; інтеграційна; організаційна; ціннісно-орієнтаційна; ідентифікаційна; освітньо-виховна; експертно-прогностична; інноваційна; інформаційно-комунікативна.
У другому розділі дисертації „Соціальні складові сучасної екологічної політики України” акцентується увага на соціальних основах національного екологічного законодавства, концептуальних підходах різних політичних угрупувань до питань екополітичного розвитку, особливостях національного екологічного руху та екологічних неурядових організацій (НУО), сприйнятті екологічної відповідальності бізнесом, масовій екологічній свідомості населення.
Автор доходить висновку, що проголошені в законодавстві соціальні пріоритети сучасної екологічної політики України (зокрема, безпека життя і здоров’я людини, участь громадськості в управлінні та контролі; вільний доступ до екологічної інформації; забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю населення та майну внаслідок екологічних чинників; розвиток системи екологічної освіти тощо) дістають певне відображення у програмних та передвиборчих документах політичних партій країни. Аналіз, проведений на базі оприлюднених документів понад 80 відповідних політичних угрупувань, показав, що лише третина їх включає екологічну складову, причому на важливість вирішення екологічних проблем наголошують різні політичні сили: Партія зелених України, Українська національна асамблея, Соціал-демократична партія тощо. Ще третина політичних угрупувань згадує про екологічні проблеми мимохідь, наголошуючи на інших напрямах своїх інтересів. Решта екологічній проблематиці не приділяють жодної уваги.
Розглянуті особливості виникнення й функціонування екологічного руху та екологічних НУО. Дисертант звертає увагу на те, що екологічний рух у країні так і не став масовим. За даними соціологічних досліджень, упродовж 12 років кількість громадян, які визнають своє членство в екологічному русі, не перевищує 2% усього дорослого населення країни. І не більше 10% ставляться до екологічних рухів як до організацій, що можуть конкретно допомогти у вирішенні певних екологічних проблем. Активність функціонуючих екологічних організацій періодично зростає, а згодом вщухає, що пояснюється мізерною кількістю сильних і незалежних НУО, які можуть тривалий час здійснювати довготермінову політику в конкретній сфері. В Україні це призвело до появи НУО на кшталт “парасольки” за типом конгломерату з різноманітних малих організацій зі спільним координаційним центром. Діяльність вітчизняних НУО нерідко підтримується за рахунок фінансування виконання чітко окресленої діяльності, а завершення його призводить до зміни пріоритетів організації та її динамічності. Ці чинники визначають роль НУО та екологічного руху в країні як маргінальної сили.
Автором здійснена соціологічна інтерпретація екологічно відповідальної діяльності бізнесу в контексті таких компонент: розуміння суб’єктами бізнесу своїх функцій і ролі в системі відносин “суспільство − природа”; усвідомлення необхідності визнавати й дотримуватись наявних суспільних норм у ставленні до довкілля; оцінка своїх вчинків з огляду на їхні екологічні наслідки для себе, членів колективу, навколишнього населення, суспільства в цілому; готовність внести зміни у свою діяльність (поведінку) в разі відхилень і порушень, що зумовлюють негативні екологічні наслідки.
Досліджене застосування бізнес-структурами системи екологічного менеджменту та участь у соціальних проектах екологічного спрямування. На разі в Україні відомі лише поодинокі підприємства, які отримали сертифікат про відповідність системи екологічного менеджменту стандартам ISO 14000. Невелика кількість підприємств реалізує соціальні проекти в екологічній сфері, хоча третина опитаних бізнесменів вважають подібну діяльність дуже важливою.
Суттєвим фактором, що впливає на соціальну складову екологічної політики, є масове екологічне мислення. Здорове, безпечне довкілля є однією з найважливіших потреб населення України, особливо з огляду на те, що кожен другий громадянин країни вважає неблагополучною екологічну ситуацію за місцем проживання. На тлі високої стурбованості населення станом довкілля у суспільстві простежується тенденція до зниження негативізму в суб’єктивних оцінках екологічних змін, а також низька активність у проведенні проекологічних заходів. Домінантною в масовій свідомості залишається думка, що наявні екологічні проблеми мають вирішувати владні структури різного рівня. Разом з тим результати дослідження показують, що за певних умов (відповідна організація масових екологічно зорієнтованих акцій, часткова чи повна оплата участі в них тощо) у відповідних заходах щорічно могли б брати участь понад 60% громадян України.
У третьому розділі дисертації “Соціальні технології у державній екологічній політиці” увага приділена теоретичному аналізу особливостей соціально-екологічної експертизи програм та господарських проектів; соціально-екологічного моніторингу; громадських та парламентських слухань; соціального замовлення і соціальної реклама, екологічного страхування, які широко використовуються у сучасній екологічній політиці різних країн.
Дисертантом робиться висновок, що в українському суспільстві ці технології ще не набули широкого впровадження. Увага до них вітчизняних вчених-теоретиків і управлінців-практиків звернулася в останні 3-4 роки, і ці звертання часто мають дискусійний характер. Якщо засади проведення соціально-екологічної експертизи програм і проектів прописані у Законах України “Про екологічну експертизу” та “Про охорону навколишнього середовища”; громадських слухань – Законом України “Про місцеве самоврядування”; соціальної реклами – Законом України “Про рекламу”, то засади механізму відкритого лобіювання, соціального замовлення, екологічного страхування й соціально-екологічного моніторингу (на відміну від суто екологічного) – лише обговорюються.
Деякі з впроваджуваних в країні технологій (зокрема, громадські й парламентські слухання) мають дещо специфічне розуміння й форми проведення, що зумовлено проблемами реформування управлінської системи і сформованими уявленнями про взаємодію громадськості з владними структурами. Тому нерідко заходи громадських слухань мають формалізований характер, а широка громадськість не завжди вчасно дізнається про їх проведення.
У висновках дисертації узагальнено результати і підведені підсумки роботи.
Дисертантом обгрунтоване соціологічне поняття екологічної політики як діяльності соціальних груп та індивідів з усвідомлення й репрезентації своїх суперечливих колективних екологічних інтересів, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень щодо довкілля та здійснення їх механізмами державної влади. Показано складний, багатовимірний, динамічний, соціально зумовлений характер екологічної політики. Виявлено основні принципи, часові й просторові пріоритети екологічної політики, специфіку їхньої дії в українському суспільстві. На підставі порівнянь даних соціологічних опитувань із офіційними даними стану довкілля визначені такі тенденції в оцінках масовою свідомістю стану забруднення довкілля: регіональний розподіл – географія промисловості – поселенські структури.
Здійснено аналіз наявності атрибутів легальності та легітимності екологічної політики в українському суспільстві. Показано, що екологічна політика України характеризується достатньою легальністю й організаційною структурою, про що свідчить динаміка розвитку соціальних засад національного екологічного законодавства за роки незалежності України, створення й реорганізація державної системи організацій, діяльність яких спрямована на підтримку та контроль за виконанням відповідних законів і норм, розвиток екологічного виховання, освіти та просвіти, наявність фракції “зелених” у парламенті 3-го скликання, створення екологічної мережі та Ради екологічних неурядових організацій при Мінекології України.
Недостатня легітимність екологічної політики дається взнаки у відсутності достатніх інституціональних ресурсів екологічного руху; віддаленні політичних партій від проблем в екологічній сфері, в особливостях стану масової екологічної свідомості, що робить інститут державної екологічної політики в Україні недостатньо ефективним. На дисфункційний характер екологічної політики впливає її багатогалузевість, недостатня дієвість системи санкцій у разі недотримання чи невиконання законодавчих і регуляційних норм, чинна система надання дозволів і ліцензій на використання природних ресурсів і багатств, періодичні адміністративні реформування впродовж 1991−2003 рр., обмеженість фінансових ресурсів та їх нецільове використання.
Теоретичний та емпіричний аналіз політично релеватних аспектів екологічних інтересів окремих соціальних акторів (політичних партій, екологічних НУО, бізнес-структур) дають підстави стверджувати домінування декларативних установок щодо екологічної сфери. Як наслідок, - збільшується кількість партій, які можна віднести до груп “помірно зацікавлених”, “пасивних декларантів” та “байдужих” щодо проблем довкілля; екологічний рух фактично залишається маргінальною силою українського суспільства; бізнес-структури зацікавлені в оприлюдненні своєї екологічно відповідальної діяльності, але не поспішають реалізовувати соціальні проекти екологічного спрямування; за високої стурбованості екологічними проблемами пересічне населення їх вирішення покладає виключно на владні структури, фіксуючи невисоку власну готовність до співпраці у цій сфері.
Виходячи із низької уваги політичних партій до екологічної сфери, рівня масової підтримки екологічного руху, пасивної участі бізнес-структур у реалізації соціальних проекологічних проектів, соціально-політичної структури чинного парламенту (майже третину його становлять бізнесмени), автор визначає найвірогідніший напрям розвитку державної екологічної політики України на засадах корпоративного регулювання.
На разі дослідженням встановлено, що екологічна сфера ще не стала пріоритетною в житті українського суспільства. Разом з тим, у країні напрацьований значний законодавчо-нормативний потенціал збереження та регулювання сфери довкілля, який потребує залучення до його реалізації державних структур, сфери бізнесу, громадських організацій та пересічних громадян на засадах співпраці та соціального діалогу.
|
