Попович Г.М. Умови інституціалізації соціальної роботи в Україні : Попович Г.М. Условия институциализации социальной работы в Украине



Название:
Попович Г.М. Умови інституціалізації соціальної роботи в Україні
Альтернативное Название: Попович Г.М. Условия институциализации социальной работы в Украине
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 У вступі обґрунтована актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами, сформульовані мета і завдання дослідження, висвітлені наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, наведена інформація щодо публікацій та апробації роботи.


Перший розділ — “Потреби як визначальна умова інституціалізації соціальної роботи” — містить аналіз соціологічного змісту поняття “інституціалізація” та дослідження зумовленості соціальної роботи потребами індивідів та соціальної безпеки суспільства.


Теоретична інтерпретація поняття “інституціалізація” уточнює категоріальний апарат дисертаційної роботи та тлумачення цього явища з погляду поставлених у ній дослідницьких завдань. Інституціалізація соціальної роботи розглядається як історичний процес виокремлення і закріплення на основі легітимації та професіоналізації суспільних відносин допомоги, приведення їх у систему, орієнтовану на задоволення потреб індивідів і груп з порушеними умовами життєдіяльності та соціальну безпеку суспільства.


Зумовленість різних форм допомоги основними рівнями потреб індивідів простежена на історичних прикладах вирішення проблем бідності, безпритульності, старцювання, підтримки потерпілих від катастроф та людей з обмеженими можливостями. У первісному суспільстві більшість потреб задовольнялися головним чином через інститут сім’ї і родинних зв’язків, що зумовило існування общинно-родового типу соціальної підтримки. З виникненням християнства ці функції виконують також церкви і монастирі (конфесійний тип). Згодом їх перебирають на себе і територіальні, професійні та релігійні общини — братства, цехи, парафії (суспільно-корпоративний тип). Для індустріального і постіндустріального суспільства характерним є розповсюдження і домінування державного та громадського типів соціальної підтримки при збереженні елементів більш ранніх.


 Орієнтованість на потреби соціальної безпеки розглянута в контексті збереження стабільності як функціональної вимоги соціальних систем. На основі вторинного аналізу соціологічної інформації показано, що соціальна складова у структурі національної безпеки містить ряд ризиків, які можуть призводити до незадоволення, напруги і конфліктів. Прагнучи уникнути цих явищ, суспільство у процесі соціогенезу виробило різні типи дій для підтримки вразливих верств населення. Їх формування пояснюється на основі теорії соціальної дії М. Вебера. Відмічено, що в різні історичні періоди спостерігається зміщення акцентів на тих чи інших типах дій.


 Традиційна дія, заснована на нормах, правилах і звичаях, які передаються від покоління до покоління, характеризувала відносини допомоги первіснообщинного ладу. Окремі її види (толока, супряга та ін.) збереглися в українській культурі донині.


Елемент афективної дії, тобто емоційної реакції на проблеми інших людей, невід’ємний від процесу здійснення соціальної допомоги в усі часи. Внутрішня мотивація цього типу дій у соціальній роботі зумовлюється особистісними даними індивіда, його суб’єктивними відчуттями. Вона пов’язана з ідеями солідарності, усвідомленням того, що бідність, інвалідність, сирітство, бездомність – об’єктивні феномени суспільства, від яких не застрахована жодна людина, а окремі можуть послужити причиною дестабілізації суспільства. Ціннісно-раціональна поведінка у сфері допомоги в Україні особливо характерна для періоду Київської Русі. Дії суб’єктів допомоги базувалися на вірі в безумовну релігійну і моральну цінність допомоги, незалежно від того, до чого вона приведе.


Цілераціональна або інструментально-раціональна дія виступає основною стратегією поведінки при здійсненні відносин допомоги в сучасний період. Мотивація діяльності – раціональний гуманізм, тобто прагнення забезпечити стабільність у суспільстві. Зміст діяльності суб’єктів соціальної роботи має визначену мету, чітко усвідомлюється ними і є зрозумілим для оточуючих і клієнтів, спонукаючи останніх до прийняття адекватних самостійних актів, які також мають мету і сенс. Елементи подібної мікросоціальної практики прослідковуються і в попередні віки. Перехідними ланками від ціннісно-раціональних до інструментально-раціональних дій у сфері здійснення допомоги можна вважати парафіяльну форму допомоги і суспільну опіку.


Зроблений аналіз дає підстави вважати, що соціальна робота формувалася на основі узагальнення, ідеалізації і абстрагування із багатоманітних дій найбільш суттєвих шляхом співвіднесення їх з потребами індивідів і соціальної системи. Пропонуючи шляхи і методи вирішення соціальних проблем на так званих мікро- і мезорівнях, тобто на рівнях безпосередньої роботи з клієнтами, вона водночас безпосередньо пов’язана з тими глобальними завданнями, які ставляться державою на макрорівнях.


У другому розділі — “Легітимація соціальної роботи” – викладено теоретичне осмислення соціальної роботи через пояснення і виправдання дій з надання допомоги (когнітивна інтерпретація) та їх організаційно-правове унормування (нормативна інтерпретація). Для аргументації першого положення використано феноменологічну концепцію П. Бергера і Т. Лукмана про чотири рівні легітимації: дотеоретичний, початкових теоретичних суджень, власне теорій, принципів як символічних універсумів.


Дотеоретичний рівень пов’язується із пошуком прийнятних способів підтримки ближніх під час складних життєвих ситуацій, на основі яких формувалися впорядкування і контроль відносин у цій сфері. В результаті виникли культові (обереги, тризна, братчина), общинно-родові (призначення громадських родичів, почергове утримання, приймацтво, дарообмін), господарські (толоки, складчина, супряга) форми допомоги. Ці архаїчні моделі створювали структурні елементи діяльності (об’єкти, ідеологію, зміст, мету, ресурси, суб’єкти) як зразки для наслідування. Через повторення і оцінку кожного наступного покоління вони перетворювались у стандартизовані звичаї і традиції.


Як приклад другого рівня легітимації (початкові теоретичні судження) проаналізовані окремі положення релігійних повчальних творів, полемічної літератури, праць українських філософів, які мали значний вплив на становлення суспільної свідомості в питаннях підтримки вразливих категорій населення.


Виокремлення соціологічно орієнтованих, психологічно орієнтованих та комплексно орієнтованих теорій і моделей характеризує третій рівень легітимації. Перші (системна, екологічна, соціально-радикальна, рольова теорії та теорія стигматизації) роблять наголос на фізичному і соціальному середовищі клієнтів. Серед психологічно орієнтованих теорій на розвиток соціальної роботи вагомий вплив здійснили психодинамічний та екзистенційно-гуманістичний підходи. Комплексно-орієнтовані теорії спрямовують спеціалістів на цілісне бачення проблем клієнтів і надають інтегративні та еклектичні можливості для їх вирішення (когнітивно-біхевіористські концепції, теорія кризового втручання, орієнтована на вирішення завдання модель).


Принципи як символічні універсуми для легітимації інституційного порядку (четвертий рівень легітимації) розглядаються не лише як символ гуманістичної орієнтації соціальної роботи, а й засіб регуляції та інтеграції професійних відносин. Охорона соціальних прав, клієнтоцентризм, активізація, максимізація ресурсів служать визначальною основою у процесі здійснення практичної соціальної роботи. Тому криза ціннісних орієнтацій, моральних і етичних норм суспільного життя негативно позначаються на соціальній політиці в цілому і соціальній роботі зокрема, про що свідчать наведені історичні факти.


Організаційно-правове унормування соціальної роботи відбувалося через надання виробленим і усвідомленим у процесі практики відносинам допомоги сили закону. Ці процеси безпосередньо пов’язані із формою організації державної влади і соціально-економічним ладом, розвитком політичних інститутів, культурою, суспільною свідомістю і активністю населення. Організаційно-правове регулювання формує систему структур і механізмів, які гарантують допомогу вразливим верствам населення на основі об’єктивного, заснованого на праві порядку професійної і непрофесійної діяльності. Ця система складна і суперечлива, знаходиться в постійній динаміці, удосконалюючись і пристосовуючись до мінливих умов суспільного буття.


Третій розділ – “Професіоналізація соціальної роботи” – розкриває початки професійної соціальної роботи на рубежі ХІХ-ХХ ст., особливості її сучасного розвитку та міждисциплінарний статус. Такі фактори, як активізація діяльності благодійних організацій і перетворення діяльності з надання допомоги в основне заняття для значної кількості людей, урядові освітні реформи, розповсюдження західних зразків професійної освіти, всеросійські та міжнародні форуми спеціалістів сприяли започаткуванню фахової підготовки працівників у галузі суспільної опіки в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст., що співпадає із тогочасними зарубіжними тенденціями. У радянський період ці зачинання були призупинені, еволюційний розвиток професії перерваний, а загальний процес її інституціалізації набув дискретного характеру.


Відновлення професійної соціальної роботи в Україні та її повернення у загальносвітове русло розпочалося з 90-х років ХХ ст. Ознаками сучасної інституціалізації освітньої діяльності виступають: підготовка фахівців зі спеціальності 7. 040202 “соціальна робота” у державних і недержавних вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, ускладнення і урізноманітнення процесу навчання завдяки різним рівням і напрямкам спеціалізації, міжнародна допомога в організації навчання.


Дослідження міждисциплінарного статусу соціальної роботи здійснено через аналіз проблем професійної інтеграції та диференціації соціальної роботи і соціальної педагогіки. До перших віднесені “молодість” цих професій, наявність спільних методів і технологій та об’єктів діяльності, невідпрацьованість кваліфікаційних характеристик кожної із професій, вплив зарубіжних традицій, залучення фахівців різних галузей до наукової і практичної діяльності у сфері соціальної роботи, екстенсивне розмивання меж соціальних наук як загальний процес.


Для з’ясування специфіки соціальної роботи як виду професійної діяльності у порівнянні з соціальною педагогікою виокремлюються базові дефініції, мета, функції і завдання кожної. Архетипами мовної номінації нинішньої соціальної роботи визнаються терміни “допомога”, “суспільна опіка”, “благодійність”, “соціальне забезпечення”, які характеризують її як допомагаючий феномен, орієнтований на потреби окремих індивідів, груп і суспільства в цілому. Для соціальної педагогіки як галузі загальної педагогіки базовими є поняття “розвиток” “навчання”, “виховання”, “освіта”, “соціалізація”, “адаптація” у взаємозв’язку із конкретними соціокультурними умовами середовища, тобто вона виступає як навчальний і виховний феномен. Функції соціальної роботи – терапевтична, соціального розвитку, відстоювання інтересів, захист, надання послуг, соціальної педагогіки – виховна, соціально-правова, соціально-реабілітаційна. Спеціалісти соціальної роботи працюють із ситуаціями, зумовленими соціальною дезадаптацією клієнтів (індивідуальною, сімейною, суспільною), яка пов’язана з економічними, політичними, культуральними та духовними умовами їх життєдіяльності і усвідомлюється як несприятлива. Тому вони орієнтовані на реалізацію потреб клієнтів через допомогу, розвиток їх внутрішніх і залучення зовнішніх ресурсів, а також зміни або реформування окремих елементів соціальної системи задля покращення умов життєдіяльності людини. Метою соціальної педагогіки виступає двосторонній процес: становлення особистості як суб’єкта соціального життя та створення для цього педагогічно сприятливого середовища.


Розмежування діяльності соціального працівника і психолога здійснено на прикладі роботи з людьми, що переживають кризу. Наголошено, що до компетенції психолога входить сприяння людині у вирішенні широкого кола проблем, породжених внутрішнім, душевним життям у соціумі. Спільно з пацієнтами він вирішує завдання переоцінки ситуації. Зовнішній, буттєвий аспект проблем людини, який служить негативним фоном (помешкання, працевлаштування, матеріальні нестатки і т. ін.) залишається поза сферою їх втручання. Соціальна робота починається там, де спеціаліст допомагає клієнту змінити саму ситуацію.


Сучасний етап професіоналізації соціальної роботи характеризується як такий, що не позбавлений проблем у розвитку фахової освіти та суперечностей у площині розмежування з іншими видами діяльності, однак свідчить про прямування до професійної зрілості.


У висновках наведені основні результати дослідження, визначені перспективи подальшого наукового вивчення проблеми. Проведена аналітична робота дала змогу пов’язати у внутрішньо організовану і цілісну систему рясні, проте вкрай розрізнені факти, відомості, частинні узагальнення й проникливі спостереження щодо становлення соціальної роботи в Україні. Зроблені на основі теоретичного аналізу підсумки полягають у наступному:


1. Інституціалізація соціальної роботи - багатовіковий соціально-психологічний феномен. Суспільству на будь-якому етапі його розвитку були притаманні функції допомоги і підтримки вразливих категорій населення, хоча спосіб їх реалізації суттєво відрізнявся у процесі соціогенезу. У первісному суспільстві, що характеризується природною цілісністю життєдіяльності людей, вони реалізовувалися головним чином через інститут сім’ї і систему родинних зв’язків. У міру ускладнення суспільства і трансформації згаданих інститутів важелі регулювання відносин допомоги перебирали церква, релігійні, професійні, територіальні общини, благодійні організації, а згодом і держава. У процесі диференціації і автономізації інститутів формувались ознаки суспільної допомоги як одного із них.


2. Логіка загального процесу інституціалізації соціальної роботи прослідковується у наступній послідовності: наявність незадоволених первинних і вторинних потреб індивідів та потреби соціальної безпеки суспільства, усвідомлення їх значимості; накопичення практичного досвіду допомоги у їх реалізації, його осмислення і формування науково-теоретичної, ціннісної і нормативно-правової баз; конституювання державних та недержавних організаційних форм соціальної роботи; формування професійної підготовки кадрів для здійснення цього виду діяльності, поява фахових періодичних видань та спеціальних організацій для захисту професійних інтересів.


3. Як додатковий соціальний інститут соціальна робота орієнтована на розв’язання проблем, зумовлених негативними діями або бездіяльністю таких базових інститутів, як економіка, політика, сім’я та ін. Вона виступає важливим елементом інституційної структури суспільства, надаючи відносинам допомоги усталеність і визначеність, розширюючи можливості реалізації потреб індивідів і суспільства, усуваючи ризики суспільної дестабілізації, вносячи узгодженість у дії суб’єктів, задіяних у цій сфері.


4. Закономірності розвитку знань у галузі соціальної роботи прослідковуються у наступних етапах: осмислення відносин допомоги на дотеоретичному рівні, накопичення початкових теоретичних суджень, формування теорій і моделей, релевантних до соціальної роботи, закріплення принципів як символічних універсумів та етичних імперативів професійної діяльності. Така систематизація (на основі феноменологічної методології П. Бергера і Т. Лукмана) підтверджує продуктивний історичний процес накопичення знань для становлення вітчизняної наукової парадигми соціальної роботи і може мати свої перспективи серед існуючих спроб обґрунтування соціальної роботи як прикладної соціальної науки.


5. Соціальна робота володіє внутрішньою стабільністю і здатна до самоорганізації і самовідтворення, не дивлячись на періодичні флуктуації, що підтверджує кожна з досліджених умов її інституціалізації.


6. Для прийняття, схвалення процедури дій з допомоги, розвитку і змін в інтересах вразливих верств населення та суспільства в цілому формуються їх пояснення, виправдання і узаконення, тобто легітимація. Завдяки цим процесам соціальна робота набуває зовнішніх інституційних ознак: інтеграції в соціально-політичну, ідеологічну і ціннісну структуру суспільства; впорядкування, організації і регуляції діяльності через систему принципів, норм і законів; конституювання у закладах і установах; забезпечення матеріальними, фінансовими, кадровими та інформаційними ресурсами.


7. Інституціалізація як універсальний засіб упорядкування забезпечує необхідну внутрішню організацію соціальної роботи, її самовизначення в якості автономної цілісності на основі специфічної мети, функцій і завдань, незважаючи на різні міждисциплінарні впливи.


8. Однією з особливостей інституціалізації соціальної роботи в Україні є дискретність цього процесу. Її розвиток як виду практичної діяльності відбувався безперервно, а становлення професії і наукових основ зазнавало неодноразових коливань. Легітимація дотеоретичного рівня і початкових теоретичних суджень пройшла тривалий еволюційний розвиток, а теорії і моделі, релевантні до цієї діяльності, лише стверджуються. Це служить однією з причин невизначеності її наукового і професійного статусу.


9. Соціальна робота як суспільне явище відображає зміни, які відбуваються у суспільстві. У періоди стабільного розвитку її функціонування залишається достатньо стійким. Неефективність, неузгодженість дій суб’єктів, нездатність реагувати на індивідуальні та суспільні потреби проявляються в періоди руйнування попередніх усталених структур. Сучасна системна криза українського суспільства зумовила актуалізацію індивідуальних і суспільних потреб, що вимагає змін у формах допомоги вразливим категоріям населення, професійної підготовки фахівців різних спеціалізацій для цієї сфери, наукових теоретичних розробок.


10. Інституціалізація соціальної роботи в сучасних умовах набуває нових рис і характеризується наступними показниками: практична діяльність — зростанням ролі у сфері соціальної безпеки (через профілактику, пом’якшення і подолання соціальних ризиків); сфера пізнання — прагненням об’єднати часткові теоретичні концепти для виокремлення соціальної роботи в якості прикладної соціальної науки та дискусіями з цього приводу; освітня діяльність — стандартизацією фахової підготовки, ускладненням процесу навчання через різні рівні та напрямки спеціалізації, активним запозиченням зарубіжного досвіду.


Вивчення інституціалізації соціальної роботи через основні умови цього процесу відповідає як нагальним потребам розвитку її теоретико-методологічних основ, так і загальним тенденціям у розвитку суспільних наук (в останні роки теоретичні розробки на основі інституційних досліджень отримують широке розповсюдження). З огляду на цю обставину дисертацію можна розглядати як вступ до інституційних досліджень соціальної роботи. Тобто в ній запропоновано підходи, які можуть стати предметом самостійних досліджень у межах розвитку теорії цієї науки.


Автор зосередила увагу лише на одній з актуальних проблем розвитку соціальної роботи. Її інституціалізацію розглянуто як загальний процес організації, впорядкування та інтеграції в існуючу систему суспільних відносин. Однак характеристика інституційних утворень вимагає розуміння як характеру еволюційного етапу їх розвитку, так і функціонування і збереження в якості окремого інституту. Тому зроблений аналіз доцільно доповнити вивченням внутрішньої структури соціальної роботи (видів діяльності, соціальних ролей, статусів), дослідженнями основних параметрів функціонування (явних і латентних функцій, дисфункцій), що особливо важливо для періоду трансформації сучасного українського суспільства.


 


Основні положення дисертації відображені в одній монографії, двох статтях у провідних наукових фахових виданнях, одному навчально-методичному посібнику, трьох статтях у різних фахових виданнях, чотирьох – у матеріалах конференцій.


1.      Попович Г. М. Інституціалізація соціальної роботи в Україні.– Ужгород: Ґражда, 2003. – 184 с.


2.      Попович Г. Соціальна робота і міждисциплінарне співробітництво // Соціальна політика і соціальна робота. – 2001. – № 1 (17). – С. 47-52.


3.      Попович Г. Чи “просочаться” до бідних збереження багатих. Соціальна робота крізь призму інституційного підходу // Віче. – 2003. – № 11. – С.60 - 63.


4.      Попович Г. М. Потреби як визначальна умова інституціалізації соціальної роботи // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. – 2003. – № 1. – С. 12-22.


5.      Попович Г. М. Гуманітарні проблеми соціальної роботи під час Другої світової війни // Збірник наукових праць. Педагогічні науки / Випуск 17. – Херсон: Олді-плюс, 2001. – С. 173-176.


6.      Попович Г. М. Легітимація соціальної роботи як пояснення і виправдання // Соціальна робота в Україні на початку ХХІ століття: Проблеми теорії і практики: Матеріали доповідей на Міжнародній науково-практичній конференції 29-31 жовтня 2002 року. – К., 2002. – С. 100-105.


7.      Попович Г. М. Передумови професіоналізації соціальної роботи в Україні //Соціально-педагогічні проблеми підготовки фахівців у вищих навчальних закладах: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 25-26 лютого 2003 р. – Ужгород, 2003. – С. 172-175.


8.      Попович Г. М. Роль благодійності у становленні професійної соціальної освіти // Проблеми післядипломної освіти педагогів: Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-методичної конференції, 17-18 грудня 1998 р., м. Ужгород / За ред. В.Химинця. – Ужгород: Патент, 1999. – С. 92-94.


9.      Попович Г. М. Соціальна робота і соціальна педагогіка як суміжні професії // Актуальні проблеми професійної підготовки фахівців соціальної роботи в Україні і за рубежем: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 5-6 травня 2003 р. – Ужгород. – 2003. – С. 274-277.


10.    Попович Г. М. Соціальна робота в Україні і за рубежем. Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Ґражда, 2000. – 134 с.


11.    Попович Г. М. Коли в сім’ї дитина з особливими потребами // Соціум. – 2002. – № 1. – С. 16-20.


 


Попович Г. М. Умови інституціалізації соціальної роботи в Україні. — Рукопис.


Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.03 — соціальні структури та соціальні відносини . – Інститут соціології Національної академії наук України, Київ, 2004.


У дисертації проаналізовані основні умови інституціалізації соціальної роботи: спрямованість на потреби (індивідів і соціальної безпеки суспільства), легітимація (пояснення, виправдання та узаконення дій з надання допомоги), професіоналізація. На основі феноменологічної методології систематизовано її теоретичний розвиток. Висвітлені фактори професійного становлення соціальної роботи в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст. Розглянуті особливості сучасного відновлення та міждисциплінарний статус даної професії. Встановлено, що в інституційній структурі суспільства соціальна робота виступає додатковим соціальним інститутом, який орієнтований на розв’язання проблем, зумовлених негативними діями або бездіяльністю базових інститутів.


 


Ключові слова: соціальна робота, інституціалізація, потреби, легітимація, професіоналізація.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Камынина Надежда Ростиславовна Повышение качества государственного управления недвижимым имуществом организаций в условиях цифровой экономики
Шилова Анна Эдуардовна Повышение конкурентоспособности сельскохозяйственной продукции и совершенствование продовольственного обеспечения промышленного региона (на материалах Кемеровской области)
Бабаева Парвина Мансуровна Повышение социально-экономической эффективности бытового обслуживания населения в условиях рыночных отношений (на материалах Республики Таджикистан)
Дыганова Рената Рафаилевна Повышение социально-экономической эффективности дистанционной торговли
Никонова Наталья Александровна Повышение экономической эффективности производства и переработки молока в сельскохозяйственных организациях (на примере Ленинградской области)