ДЖЕРЕЛА ЦЕРКОВНОГО ПРАВА ДЕРЖАВНОГО ПОХОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ (X – СЕРЕДИНА XVII СТ.)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет дослідження, охарактеризовано методологічні основи, хронологічні та просторові межі, зазначено зв’язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано основні положення і висновки, що виносяться на захист, продемонстровано практичне значення одержаних результатів, а також містяться відомості про їхню апробацію у наукових виданнях, наведено дані про структуру, обсяг і зміст дисертаційного дослідження.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні та історіографічні аспекти дослідження» складається з трьох підрозділів, в яких розкривається стан наукової розробки проблеми, окреслено коло джерел, покладених в основу дослідження, методологічні та теоретичні засади роботи.

У підрозділі 1.1 «Стан наукового опрацювання проблеми» здійснено аналіз загальної і спеціальної літератури з проблематики дослідження. Опубліковані праці запропоновано класифікувати за походженням на п’ять історіографічних груп. До першої віднесено здобутки дореволюційних дослідників церковного права (М. Альбова, І. Бердникова, М. Горчакова, М. Заозерського, М. Красножена, П. Лашкарьова, М. Мілаша, М. Остроумова, А. Павлова, І. Скворцова, І. Соколова, М. Соколова, М. Суворова, митрополита Шагуни) та роботи істориків права (М. Владимирського-Буданова, В. Григор’єва, А. Преснякова, М. Ясинського та інших).

Напрацювання представників української еміграції віднесено до другої групи. Ілюструючи історію української церкви, І. Власовський, О. Лотоцький, І. Огієнко, М. Поснов, Й. Сліпий, Ю. Федорів, М. Чубатий подекуди зупинялися на окремих джерелах церковного права, актуалізуючи їх українське національне походження. До цього самого блоку віднесено і роботи колишніх очільників урядових структур Української Центральної Ради, політичних діячів, істориків: М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Липинського, М. Стахова, які обстоювали ідею незалежної української церкви та порушували питання державно-церковних відносин.

Третю групу досліджень становлять праці радянської історіографічної школи. Вчених, які б цікавилися церковним правом, не зафіксовано, проте виокремлено роботи М. Брайчевського, Б. Рибакова, Ю. Свідерського, Ф. Шабульдо, Я. Щапова, С. Юшкова, присвячені історії церкви, державно-церковним відносинам.

До четвертої групи віднесено напрацювання дослідників сучасної російської науки церковного права. ЇЇ презентують: О. Белякова, М. Варьяс, О. Вишневський, П. Гайденко, А. Дорська, К. Максимович, О. Сильвестрова, А. Ференс-Сороцький, Т. Фоміна, В. Ципін.

Здобутки молодої вітчизняної української історіографії зараховано до п’ятої групи. Проблематика церковного права актуалізується у дослідженнях О. Волощенко, Т. Горбаченко, В. Козленко, В. Ластовського, М. Левчук, М. Лубської, В. Лубського, С. Місевича, Н. Толкачової, В. Ульяновського, Ю. Цвєткової. На окремих нормативно-правових актах, які визначали становище церкви, внормовували її права та обов’язки, зупинялися й інші дослідники історії права, зокрема І. Безклубий, Ю. Бисага, І. Гриценко, Л. Дячук, П. Захарченко, Г. Лаврик, П. Музиченко, Л. Попсуєнко, В. Самохвалов, І. Терлюк, О. Шевченко та інші.

Базовий рівень пізнання історії церкви забезпечили праці сучасних істориків – О. Бажана, В. Власова, С. Головащенка, А. Деркача, І. Ісіченка, А. Колодного, О. Крижанівського, Ю. Мицюка, І. Скочиляса, О. Субтельного, П. Толочка. При вирішенні науково-дослідницьких завдань значну допомогу надали теоретичні напрацювання сучасних  українських дослідників держави та права, серед яких слід назвати С. Бобровник, О. Зайчука, В. Котюка, О. Копиленка, Н. Оніщенко, Н. Пархоменко, В. Пастухова, О. Тихомирова, Ю. Шемшученка та інших. Свою частку у дослідження проблем джерел церковного права внесли також роботи зарубіжних науковців Л. Джероза, Т. Керлей, Б. Мецгера, Дж. Поповича.

Підсумовуючи зміст підрозділу, зазначено, що кожен із окремо взятих історіографічних напрямів містив певні хиби, прогалини і помилки, які були викликані умовами соціально-політичного життя суспільства.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база та методологія дослідження» висвітлено методи і джерела, використані для розв’язання науково-дослідницьких проблем, розкрито структуру та роль їх окремих компонентів.

У роботі використано методи таких основних груп: філософських, загальнонаукових, конкретно-наукових, спеціально-юридичних.

Джерельна база дослідження відтворює джерела нормативного та історичного характеру, які були не лише допоміжним, нормативним засобом, а й безпосереднім об’єктом дослідження.

Існування численних редакцій церковних уставів великих князів київських викликало потребу звернення до різноманітних джерел, серед яких – Кормчі Книги, Степенна книга, «Стародавня російська вівліофіка», «Опис Києво-Софіївського собору і Київської ієрархії з приєднанням різних грамот і виписок» та інші. Використовувалися окремі томи джерел, оприлюднених археографічною комісією, зокрема: Доповнення до актів історичних Т. 1; Руська історична бібліотека «Пам’ятки Давньо-Руського канонічного права» Т. 6. Ч. 1; Акти, що відносяться до історії Західної Росії Т. 1 – 4; Акти, що відносяться до історії Південної і Західної Росії Т. 3. Значну допомогу надали джерела, оприлюднені в Архіві Південно-Західної Росії. Під час роботи використано матеріали частини першої, другої та п’ятої першого тому, частини першої п’ятого, шостого та десятого тому.

Важливе місце займають комплекси нормативно-правових актів за редакцією радянських дослідників О. Чистякова та С. Юшкова, що сприяли відтворенню цілісної картини державно-церковного законодавства на Русі. Джерелознавчу картину доповнили збірки, опубліковані укладачами за кордоном: «Збірник прав Литовських» від 1841 р. та «Акти земські і міські часів Польської республіки з так званого Бернардинського архіву у Львові» від 1868 р.

Найважливіше місце в дослідженні джерел церковного права державного походження займають сучасні джерелознавчі студії О. Купчинського «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – ХІV ст. Дослідження. Тексти» 2004 р. та М. Капраля «Привілеї національних громад міста Львова» 2010 р. Простежити за джерелами церковного права державного походження в період Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького допомогла збірка «Універсали Богдана Хмельницького 1648 – 1657 рр.» 1998 р. за редакцією І. Бутича, І. Крип’якевича, В. Смолія. Комплексність дослідження забезпечила низка приватних видань нормативно-правових матеріалів, опублікованих В. Григор’євим, М. Кояловичем, М. Лазаревським, О. Ліпшиц тощо.

При вивченні джерел церковного права використано канонічний нормативний матеріал християнської церкви, а саме: Святе Письмо, Правила святих апостолів та святих Отців, постанови Вселенських і Помісних Соборів, без яких неможливо осягнути саму природу церковної організації, зрозуміти її внутрішній правопорядок. Значну допомогу надали історичні документи, зокрема: Лаврентіївський, Троїцький, Іпатіївський літописи та літопис з Воскресенського списку. У цілому, залучений масив джерелознавчої бази дозволив вирішити основні завдання та провести дане наукове дослідження у визначених хронологічних межах.

У підрозділі 1.3 «Поняття та види джерел церковного права» розглянуто зміст категорії «джерело церковного права», простежено підходи до класифікацій. Запропоновану власну стратифікацію джерел церковного права на такі групи: власне церковні джерела (акти, видані носіями церковної влади, щодо догматично-богословських, церковно-дисциплінарних питань), джерела церковного права державного походження (нормативно-правові акти, ухвалені відповідними органами державної влади, рецепійовані з релігійних центрів для регулювання державно-церковних відносин чи внутрішньоцерковного життя), джерела права, створені спільною правотворчістю церковної і державної влади (документи, прийняті на Вселенських Соборах, та кодекси, до яких увійшли акти церковної і державної влади (Номоканони).

Більшість вітчизняних джерел церковного права державного походження започатковано у попередню епоху, а, відтак, є історичними пам’ятками. До них належать церковні устави руських князів, зокрема устави великих князів київських Володимира, Ярослава, Церковний Устав Галицько-Волинського князя Лева Даниловича, уставні та дарувальні грамоти удільних князів, закони візантійських імператорів, що регулювали церковні відносини, ханські ярлики, численні привілеї великих князів литовських і королів польських, а також універсали і міжнародні договори гетьманської влади, що регулювали державно-церковні відносини та регламентували права Української православної церкви.

Розділ 2 «Джерела церковного права державного походження доби Руської держави (Х – перша половина ХІV століття)» складається із трьох підрозділів та містить аналіз церковно-правових норм, рецепійованих до правової традиції Русі, досліджуються джерела церковного права, видані великими князями київськими, удільними князями, а також джерела церковного права державного походження Галицько-Волинської держави.

У підрозділі 2.1 «Правове регулювання внутрішньоцерковних відносин у джерелах римського та візантійського права» простежено за еволюцією церковно-правових норм у джерелах римського і візантійського права, яку поділено на три періоди. Розглянуто перші нормативно-правові акти щодо церкви, подальші імператорські конституції, кодекси та новели, норми права яких регулювали церковне життя. Охарактеризовано приватні кодифікаційні збірки, які складалися виключно із державного законодавства, і кодекси, що поєднували канонічні церковні правила та приписи візантійських імператорів – Номоканони. Характеризуючи положення візантійських джерел церковного права, проведено паралелі із законодавством Руської держави.

У підрозділі 2.2 «Устави великих князів київських, церковно-уставні та дарувальні грамоти удільних князів» міститься аналіз джерел церковного права державного походження Руської держави, наведено головні дискусійні питання щодо їхнього походження.

Здійснено порівняння великокнязівських уставів із церковним законодавством Візантії, в результаті чого виявлено як подібні, так і відмінні риси, які полягають у обсязі компетенції суб’єктів державно-церковної правотворчості, пріоритетності правового регулювання, сфері суспільних відносин, на які поширювалися норми церковного права державного походження, та колом повноважень церковно-судових інстанцій. Висновки про переосмислення рецепійованих приписів, пріоритетність місцевих традицій, що враховували особливості національної правової системи, стали основною домінантою даного підрозділу.

Проведено поділ джерел церковного права державного походження за сукупністю регламентованих прав та обов’язків на дві групи: загальнодержавні (устави) і місцеві (уставні та дарувальні грамоти). Останні визначено як джерела церковного права державного походження, за якими державна влада передавала майнові цінності у довічне володіння церкви за умови взаємної солідарної діяльності у різних соціальних сферах. Незважаючи на те, що до нашого часу уставних та дарувальних грамот означеного підрозділом періоду дійшла лише незначна кількість, висловлено припущення про можливість їх існування у кожному уділі, у тому числі й у тих, що знаходилися на українських землях, для регулювання державно-церковних відносин на місцях.

Підрозділ 2.3 «Джерела церковного права державного походження Галицько-Волинського князівства» присвячений аналізу Церковного Уставу Галицько-Волинського князя Лева Даниловича, дарувальних грамот галицько-волинських князів, ханських ярликів, виданих православним митрополитам, та грамот Візантійського імператора І. Кантакузена щодо ліквідації Галицької митрополії.

Розглянуто «Церковний Устав Галицького князя Лева Даниловича, даний соборній церкві митрополії Галицької» 1301 р., який установив місце церковної організації у державі, визначив засоби її матеріального забезпечення, регламентував права та сферу церковно-судової юрисдикції, підтвердив дію попередніх великокнязівських уставів та візантійських джерел церковного права, що регулювали внутрішньоцерковне життя.

Продемонстровано основні відмінності джерел церковного права державного походження Галицько-Волинського князівства від тотожних документів централізованої Руської держави. Наведено випадок безпосередньої дії законодавства Візантійської імперії, де її глава своїми грамотами ліквідував Галицьку митрополію.

Розділ 3 «Правове регулювання державно-церковних відносин у джерелах церковного права (друга половина ХІV – середина ХVІІ століття)» складається із трьох підрозділів та містить аналіз джерел церковного права державного походження в означених хронологічних межах.

У підрозділі 3.1 «Регулювання державно-церковних відносин у джерелах права Великого князівства Литовського та Королівства Польського» висвітлено джерела церковного права Великого князівства Литовського та Королівства Польського.

Усі нормативні акти, що регулювали державно-церковні відносини, за комплексом привілеїв поділено на шість самостійних груп, а саме: установчі грамоти, обмежувальні акти, підтверджувальні документи, соборні джерела, урівнюючі привілеї та дарувальні грамоти. Проведено їхнє порівняння із джерелами церковного права державного походження Руської держави.

Особлива увага приділена аналізу «Окружної грамоти Литовського князя Вітовта про відокремлення Київської митрополії від Московської і про призначення в сан Київського митрополита Григорія» від 15 листопада 1415 р. Це єдиний документ, ухвалений Великим князем Литовським на підставі рішення помісного церковного собору. Він санкціонував резолюцію зборів єпископів про відокремлення литовсько-руської церкви та призначив обраного митрополита Київського Григорія Цимблака, тим самим продемонструвавши тяглість руських церковних традицій та особливості національного церковного права в межах Київської митрополії.

Здійснюючи аналіз джерел церковного права державного походження, ухвалених впродовж ХIV – XVI ст., відзначено їхнє розмаїття, неоднорідність: з одного боку, вони суттєво обмежували православну людність у їхніх правах, а з іншого – декларували численні привілеї духовенству. Натомість фактичне становище руської церкви в державі почасти суперечило нормам, зафіксованим у законодавчих актах.

У підрозділі 3.2 «Джерела церковного права державного походження Речі Посполитої» запропоновано їхню періодизацію, в основі якої трансформація правового становища православної церкви. Якщо перший період розпочався з моменту проголошення Люблінської унії 1569 р. і тривав до ухвалення  Берестейської унії 1596 р., то другий період почався з часу проголошення злиття християнства і тривав до ухвалення королем Владиславом IV «Статей для заспокоєння православної релігії» 1632 р. На третьому періоді відзначено розвій трьох пануючих релігій у межах однієї держави – Речі Посполитої.

Серед джерел церковного права державного походження виділено загальнодержавні нормативні акти, місцеві грамоти та спеціальні документи, що надавалися окремим містам, церквам, монастирям, єпархіям, братствам тощо. Вони регулювали взаємовідносини держави та церкви, майнові питання, встановлювали церковно-судову юрисдикцію тощо.

Наголошено, що джерела церковного права державного походження Речі Посполитої вперше в Європі закріпили принципи релігійної толерантності, свободи совісті та віросповідання, за порушення яких передбачалася відповідальність у формі майнових санкцій.

Підрозділ 3.3 «Правове регулювання державно-церковних відносин у джерелах права Української гетьманської держави (Війська Запорозького)» присвячений аналізу джерел церковного права державного походження гетьманської влади та окремим положенням церковного права, що містилися у міжнародних договорах, укладених Українською гетьманською державою (Військом Запорозьким) із сусідніми країнами, зокрема: Зборівським договором 1649 р., Білоцерківським договором 1652 р., Березневими статтями 1654 р., Гадяцьким договором 1658 р., Переяславськими статтями 1659 р.

Констатовано суттєвий вплив названих міжнародних угод на юрисдикційну компетенцію Київської митрополії в цілому та на внутрішнє життя православної церкви зокрема. Встановлено, що найширші права і повноваження за Київською митрополією закріплював Гадяцький договір 1658 р., який не лише гарантував дотримання усіх існуючих на той час прав і привілеїв, а й значно розширював їх. Ухвалення договору світською і церковною владою Української гетьманської держави (Війська Запорозького), ратифікація його сеймом Речі Посполитої свідчать, насамперед, про значущість даного документа, а також про надання йому юридичної сили в територіальних межах обох держав. У свою чергу, Переяславські статті 1659 р. звужували церковні правомочності. Ними вирішувалося питання митрополичого перепідпорядкування. Думка помісного церковного собору ставала не обов’язкова, вище духовенство Української православної церкви усувалося від можливості ухвалювати відповідні рішення.

Універсали, накази, листи, інші приписи гетьмана, адресовані церкві, поділено на п’ять типів залежно від сфери регулювання правовідносин. До першого типу віднесено документи, що регулювали питання фінансування православних церков і монастирів у межах Української гетьманської держави; до другого – документи про призначення на посади церковних ієрархів та визначення кола їхніх повноважень. До третього типу віднесено джерела церковного права державного походження, норми яких охороняли церкву від будь-яких посягань з боку світської влади; до четвертого – нормативні акти, що регулювали питання юрисдикції в Київській митрополії між єпархіями та монастирями. До останнього типу джерел церковного права гетьманської влади належать універсали, що регулювали відносини щодо безоплатної передачі церквам, єпископствам, монастирям права власності на різне рухоме та нерухоме майно, права користування природними ресурсами, а також універсали, що підтверджували існуюче церковне, монастирське, єпархіальне володіння.

У заключній частині підрозділу зроблено висновок про те, що джерела церковного права державного походження Української гетьманської держави (Війська Запорозького), ухвалені протягом 1648 – 1659 рр., мали власні, невластиві іншим джерелам особливості, що дають підстави вести мову про вплив на їхнє формування норм українського звичаєвого права. Джерела церковного права державного походження та правовідносини, породжені ними на етапі становлення Української гетьманської держави, демонструють стійкі відмінності, притаманні винятково Українській православній церкві.