КОНФІГУРАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ (ВОЄННО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
КОНФІГУРАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ (ВОЄННО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ)
Альтернативное Название: КОНФИГУРАЦИЯ ЕВРОПЕЙСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ В КОНТЕКСТЕ РЕАЛИЗАЦИИ НАЦИОНАЛЬНЫХ ИНТЕРЕСОВ УКРАИНЫ (ВОЕННО-ПОЛИТИЧЕСКОЕ АСПЕКТ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; визначено ступінь її наукової розробки, об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження; показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкрито методологічну основу дисертації; сформульовано наукову новизну роботи; визначено теоретичне і практичне значення одержаних результатів, а також механізм їх апробацій та структуру дисертаційного дослідження.


У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження європейської безпеки як системного утворення” систематизовано й оновлено набір категорій, що використовуються в дослідженні; приведено багатоаспектну методологію системного підходу із зазначенням шляхів застосування її для досягнення мети роботи; здійснено порівняльне дослідження позицій неореалізму та неолібералізму щодо проблем світової безпеки та визначено основні закономірності сучасного міжнародного політичного процесу, що безпосередньо впливають на створення загальноєвропейської системи безпеки; досліджено концептуальні основи та етапи еволюції системи європейської безпеки і проведено ретроспективний аналіз цього процесу; виявлено закономірності й тенденції трансформації системи європейської безпеки, починаючи з Вестфальського мирного договору, та запропоновано авторську класифікацію її моделей; здійснено порівняльний аналіз характеристик класичної системи балансу сил, систем колективної та кооперативної безпеки.


Шляхом аналізу та систематизації основних категорій політології, пов’язаних з проблематикою гарантування національної та міжнародної безпеки у воєнно-політичній сфері, доведено об’єктивність тези про те, що для забезпечення і зміцнення зовнішньої та внутрішньої безпеки членів світової спільноти, насамперед в особі держав, потрібно створювати таку систему міжнародної безпеки, яка ґрунтується на комплексі зобов’язань, гарантій і можливостей її суб’єктів. Можна припустити, що майбутньою системою загальноєвропейської безпеки буде гомогенна або гетерогенна регіональна система міжнародної безпеки на основі співробітництва європейських міжнародних організацій колективної безпеки, створених державами з метою забезпечення своєї національної безпеки та підтримання стабільного миру в регіоні їхньої геополітичної відповідальності або навіть поза його межами. Таке припущення зумовило потребу дослідити еволюцію розвитку європейської безпеки як системного утворення, що призвела до її сучасної конфігурації, за шкалою категорії “система міжнародної безпеки”, зокрема: “система балансу сил”, “система колективної безпеки” з її похідною – “системою колективної оборони” та “система безпеки на основі співробітництва” (“кооперативна безпека”), з метою визначення можливостей реалізації національних інтересів України в євроінтеграційних процесах у воєнно-політичній галузі.


Досліджуючи систему міжнародної безпеки, автор застосовує методологію системного підходу, оскільки само це поняття носить чітко виражений системний характер. Базуючись на ідеях системності, викладених у працях радянських та зарубіжних дослідників, дисертант розглядає об’єкт і предмет дослідження через низку взаємопов’язаних аспектів, що походять від ознак системи, а саме: системно-елементного, що відповідає на питання: з чого (з яких елементів) складається система; системно-структурного, що розкриває внутрішню організацію системи, спосіб взаємодії її елементів; системно-атрибутивного, який показує основні властивості системи, що пояснюють та поглиблюють основні ознаки системи: структурність та наявність елементів, зокрема: соціальної системи, до якої належить система міжнародної безпеки; системно-функціонального, що пояснює, які функції виконують система та елементи, що її утворюють; системно-інтеграційного, що розкриває механізми, фактори збереження, удосконалення і розвитку через інтеграцію системи європейської безпеки; системно-історичного, що відповідає на питання, як, яким чином виникла система, які пройшла етапи в своєму розвитку проходила, які її історичні перспективи. На основі такого аналізу зроблено висновок, що поняття “система європейської безпеки” не лише за своєю назвою, але і за суттю належить до системних понять.


На підставі компаративного аналізу ідей неолібералізму та неореалізму в дисертації показано, що після розпаду СРСР та вибору новими незалежними країнами демократичної моделі будівництва своєї життєдіяльності спостерігається явна тенденція до зближення позицій цих політичних шкіл за рядом ключових питань забезпечення міжнародної безпеки (анархічність міжнародних відносин, провідна роль держави, всесвітній характер загроз та викликів, значення сили). Причому вони подібні за суттю визначення тих чи інших проблем, різняться ж підходами до їх вирішення, тим самим доповнюючи одна одну. Особливо це виявляється в розробленні концепції міжнародної безпеки на основі співробітництва (кооперативної безпеки). Це має неабияке значення, оскільки сьогодні ці два підходи до дослідження міжнародних відносин залишаються найвпливовішими парадигмами, серцевиною дискусій з питань міжнародно-політичної науки, а сама еволюція створення системи європейської безпеки та теоретичне обґрунтування різних її етапів якраз і базувалися на ідеях як реалізму (класична система балансу сил), так і лібералізму (система колективної безпеки).


Порівняльний аналіз позицій неолібералізму та неореалізму щодо проблематики міжнародної безпеки дає можливість визначити низку закономірностей сучасного міжнародного політичного процесу, які безпосередньо впливають на створення загальноєвропейської системи безпеки.


По-перше, анархічність міжнародних відносин продовжує існувати і навіть з руйнацією звичного балансу сил біполярного світу та виникненням різноманітних конфліктів нового типу дещо зросла. Однак можливості для її регулювання існують завдяки діяльності цілого комплексу міжнародних організацій. Ці інституції відображають існування міждержавного консенсусу і допомагають підтримувати його, використовуючи взаємні консультації та компроміси, що пом’якшують наслідки фактичної нерівності держав.


Отже, забезпечення європейської безпеки у воєнно-політичній сфері від експансії конфліктності, що породжується анархією міжнародних відносин, слід очікувати перш за все від європейських міжнародних організацій, які опікуються оборонними питаннями. Однак їхня діяльність в інтересах лише своїх груп держав також породжує анархію міжнародних відносин в контексті їх так званого “змагання за безпеку”. Логічним є те, що регулювання анархії в бік зменшення її рівня можна досягти шляхом об’єднання цих організацій (або принаймні частини з них) у систему загальної безпеки.


По-друге, держава залишається основним суб’єктом міжнародної безпеки, зміцнення якої - а як наслідок і зміцнення держави, її здатності здійснювати вплив на інші держави в інтересах гарантування своєї національної безпеки - є головним об’єктом її національних інтересів. Однак було б помилкою недооцінювати ту роль, яку держава відіграє в реагуванні на виклики та загрози зовнішнього світу, в адаптації нації до міжнародного оточення, в збереженні її ідентичності, захисті національних цінностей, іншими словами, в національній безпеці в широкому розумінні цього поняття.


По-третє, зростає взаємозалежність в сучасному світі, що проявляється в неоднозначних та суперечливих явищах глобалізації економічних і фінансових процесів, у зіткненні з глобальними викликами міжнародній безпеці (розповсюдження ядерної зброї, тероризм, екологія, наркоторгівля тощо), відповісти на які можливо лише спільними зусиллями. З погляду автора, це є однією з основних підстав для створення єдиної європейської системи безпеки, оскільки наявність спільного ворога завжди об’єднує розрізнені сторони в коаліцію для спільного захисту їх інтересів.


По-четверте, існування спільних інтересів у різних держав Європи, особливо на основі задекларованого Сходом демократичного шляху розвитку, значно підвищує роль дипломатії у вирішенні спірних міжнародних проблем і є основою активної міжнародної співпраці, зокрема у воєнно-політичній сфері в рамках єдиної європейської системи безпеки, що створюється. Проте слід зауважити, що хоча силовий фактор, особливо в його військовій складовій, поступово втрачає своє вирішальне значення, однак, як свідчить досвід діяльності ОБСЄ, нова загальноєвропейська система безпеки у воєнно-політичній сфері для збереження цієї або інших лібералістичних (ідеалістичних) тенденцій все ж мусить мати достатні силові (реалістичні) важелі, зокрема військові.


Намагаючись знайти історичні витоки необхідності створення нової системи європейської безпеки, проаналізувати теоретичне підґрунтя цього процесу і розглянути етапи втілення в життя намагання людства забезпечити свою безпеку, перемагаючи свої етнічні, релігійні, національні, а потім й ідеологічні протиріччя та розбіжності, автор у цьому розділі розглядає історію розвитку людської цивілізації в Новий час у контексті організації на міжнародному рівні безпекового процесу, перетворення його в систему з інституційними основами. Він відзначає, що аналіз розвитку міжнародних відносин, формування, існування та зміна різних систем міжнародної безпеки дає підстави стверджувати: перша європейська система безпеки виникла у ХVII столітті, з (у Середньовіччі) безпека окремої країни забезпечувалась на національному рівні або на рівні субрегіональному (тимчасові союзи та коаліції держав), а міжнародні відносини характеризувалися роз’єднаністю учасників та безсистемністю їхніх взаємодій, головним проявом яких були короткочасні збройні конфлікти або тривалі війни. Формування націй-держав, їх постійне розширення протягом XV – першої половини ХVII століття диктувало необхідність укладення договору про встановлення державних кордонів та про поділ Європи між провідними європейськими державами. Відтоді збереження нового статусу-кво здійснювалося на основі принципу балансу сил, за яким передбачалось покарання порушника міжнародного порядку з боку коаліції інших великих європейських держав.


Після спроби наполеонівської Франції порушити цю систему європейської безпеки, першорядним завданням якої було не надання світу гарантій мирного існування, а забезпечення рівноваги між провідними державами, збереження багатополюсності (поліцентричності) Європи, недопущення встановлення гегемонії однієї з великих держав, міжнародну систему, основану на принципі балансу сил, було суттєво відкориговано. Механізмом удосконалення системи стало введення в дію неформальної структури – “Європейського концерту” – прообраза міжнародної міжурядової організації з підтримання миру, своєрідна система конгресів та конференцій, за допомогою якої п’ять тодішніх імперій управляли не тільки Європою, але й майже всім світом. Така система проіснувала до Першої світової війни, коли чергову спробу нової великої держави – Німеччини - перекроїти вже поділений світ на свою користь підтримала ще одна супердержава – Австро-Угорщина. Європа розділилася на два ворожих табори, світ став двополюсним. Принцип балансу сил вступив у суперечність з існуючим до тих пір методом досягнення рівноваги. Вихід із ситуації, що склалася, вилився у першу війну світового масштабу. Досягнуті на той час європейцями успіхи в усіх сферах життєдіяльності, а також фактично закінчений розподіл світу між великими державами призвели до війни небачених раніше масштабів, наслідками якої стали безпрецедентні людські й матеріальні жертви.


Все це примусило великі держави створити першу офіційну міжнародну організацію із забезпечення безпеки в Європі і в світі – Лігу Націй. Вона стала першою спробою вивести на міжнародну арену новий суб’єкт міжнародних відносин, крім держави-нації, який би на постійній основі забезпечував міжнародну безпеку в режимі не тільки покарання агресора, але й запобігання воєнним діям загалом. За методом забезпечення безпеки таку систему назвали “системою колективної безпеки”. Перший досвід часто-густо буває невдалим. Так сталося і з Лігою Націй, в основу діяльності якої під час створення було закладено положення, що містили низку суттєвих недоліків. Ситуація, що склалася на той час в Європі, через недосконалу систему європейської та світової безпеки призвела до Другої світової війни, коли Німеччина знову спробувала вирішити питання, які залишилися невирішеними для неї в результаті Першої світової війни.


Коли після Другої світової війни створювалась Організація Об’єднаних Націй, було враховано недоліки Ліги Націй, але її діяльність упродовж післявоєнних років не можна назвати повнокровною, оскільки реально міжнародна безпека забезпечувалася балансом сил між двома полюсами – Радянським Союзом та Сполученими Штатами Америки. Без сумніву, дієвість такої біполярної світової системи безпеки стала можливою насамперед завдяки наявності в обох сторін ракетно-ядерної зброї, яка у ході “холодної війни” поступово перетворилася з наступальної зброї в зброю стримування. Двополюсна структура світового порядку, а також можливість згідно зі ст.53 Статуту ООН створювати регіональні інституції забезпечення безпеки сприяли тому, що під час “холодної війни” в Європі було створено низку організацій, які вирішували воєнно-політичні питання європейської безпеки: ЗЄС, НАТО, ОВД та ОБСЄ.


Послаблення одного з полюсів такого світового порядку – СРСР, призвело до розпаду Радянського Союзу та ліквідації ОВД, спричинило руйнацію біполярної системи забезпечення міжнародної безпеки та виникнення нових загроз миру і стабільності на європейському континенті. Сполучені Штати залишилися єдиною супердержавою на планеті з претензією гегемоністично вирішувати долі народів інших країн. Світ фактично став однополярним. Віддати на відкуп іншій державі, нехай навіть наймогутнішій у світі, забезпечення своєї національної або регіональної безпеки без явної небезпеки великомасштабної війни багатьом країнам, особливо великим, з супердержавним минулим, вважається дедалі більш недопустимим. На підставі цього в розділі зроблено висновок, що ідея будівництва нової архітектури європейської безпеки з кожним роком стає актуальнішою. Створення нової системи європейської безпеки вкрай необхідно для України, яка прагне зайняти в ній гідне місце і тим самим забезпечити свою національну безпеку.


Аналізуючи еволюцію системи європейської безпеки та основні концепції, які теоретично обґрунтовували кожний період цього процесу, на наш погляд, можна говорити про існування або можливість існування трьох моделей, побудованих на таких системах:


1. Класична система балансу сил (система тимчасових коаліцій для покарання порушника статусу-кво), яку можна поділити на неформальну (Вестфальський мирний договір – Віденський конгрес 1815 р.) та неформально іституалізовану (1815 р. – Перша світова війна).


2. Система балансу сил на основі колективної безпеки, яку теж можна поділити на спробу її створення (між двома світовими війнами) і біполярну (період “холодної війни”) .


3. Система балансу інтересів, що на першому етапі може існувати на основі системи кооперативної та колективної безпеки, процес становлення якої триває.


Порівняльний аналіз цих систем, проведений у дисертації, показує, що вони мають низку відмінних та подібних характеристик. Причому схожі пояснюються загальною метою цих систем - забезпеченням безпеки своїх елементів, а також тим, що кожна наступна система формувалася в надрах попередньої з урахуванням її недоліків та переваг. Відмінність систем підкреслює еволюційність розвитку системи європейської безпеки, що підтверджується аналізом таких характеристик систем, як наприклад, спрямованість, сутність основного методу дії, системотворний інтегральний чинник тощо. Отже, за результатами дослідження можна зробити висновок, що система колективної безпеки Європи періоду “холодної війни” є просто різновидом інституалізованої системи балансу сил, але на основі домовленості про спільне забезпечення безпеки кожного з двох воєнно-політичних блоків. Причому в цьому випадку модель колективної безпеки мала “жорсткий” формат – колективну оборону. Разом з тим декілька систем колективної безпеки можуть бути підсистемами (елементами) системи безпеки на основі співробітництва, але елементами основними, визначальними, з якими взаємодіють інші елементи - держави, що не входять до цих структур. Однак останні прагнуть інтегруватися з тією чи іншою системою колективної безпеки, а ті, в силу свого постійного розвитку - розширитися до розмірів більших систем.


У дисертаційному дослідженні розглянуто етапи трансформації цих систем у ході загальної еволюції системи європейської безпеки, проаналізовано їхні характеристики, окреслено основні загальні тенденції, що визначили закономірності їхнього розвитку і, таким чином, всього цього процесу. На погляд здобувача, це такі закономірності:


1. Покладання на принцип рівноваги основних елементів системи. Цей принцип зберігає своє значення в усіх розглянутих моделях.


2. Антигегемоністична спрямованість систем. Врешті-решт саме прагнення створити загальноєвропейську систему безпеки є одним з напрямів перетворення Європи у впливового гравця в майбутньому багатополюсному світі.


3. Спадкоємність систем. Кожна наступна система формувалася в надрах попередньої.


4. Усвідомлене прагнення до врегулювання суперечок та міжнародних конфліктів дипломатичним мирним шляхом на основі загальноприйнятого міжнародного права.


Проаналізовані в роботі характеристики системи безпеки на основі співробітництва (системотворний інтегральний чинник, врахування парадигмо-ідеологічних відмінностей можливих елементів майбутньої системи, її спрямованість, ступінь інституалізації тощо) свідчать про те, що на даному історичному етапі – в умовах постбіполярного світу – вона найбільш підходить для системної взаємодії НАТО і ЄС, з одного боку, та ОДКБ, – з другого, в контексті забезпечення європейської безпеки від транснаціональних загроз та від можливих наслідків глобалізації і регіоналізації міжнародних відносин. Причому в цьому випадку кожна з названих структур становитиме систему колективної безпеки в рамках загальної кооперативної системи. На погляд автора, у процесі формування системи європейської безпеки на основі співробітництва можна було б повернутися не на словах, а на ділі до головної ідеї, яку засновники ОБСЄ закладали в ідею створення цієї організації, - знаходження шляхів порозуміння Сходу і Заходу, компромісу між їхніми природними світоглядними парадигмами, але вже на принципах демократії.


У другому розділі “Динаміка розвитку системних зв’язків між основними елементами сучасної архітектури європейської безпеки” розглянуто стан і трансформацію відносин між провідними державами та міжнародними організаціями з питань безпеки й оборони в Європі щодо євроінтеграційних процесів, головним чином, у воєнно-політичній сфері. У дисертації обґрунтовано тезу про те, що одну з провідних ролей у створенні загальноєвропейської системи безпеки відіграють основні первинні елементи цих міжнародних організацій, якими, на думку автора, є сучасні держави Європи і США, що протягом останніх 60 років беруть активну участь в європейських оборонних проектах або здійснюють помітний вплив на них. Причому провідну роль у цьому процесі відіграють ті великі держави Європи, які були основними ініціаторами розроблення і втілення в життя цих проектів, - Німеччина, Франція, Велика Британія, Сполучені Штати і Російська Федерація. Саме від їхніх геостратегічних орієнтирів і прагнень та від розстановки політичних сил на світовій арені залежатиме позитивний результат такого процесу.


Розглянуто також призначення та види діяльності ООН у сфері забезпечення світової безпеки як універсальної міжнародної організації з підтримання миру і стабільності та її опосередковану роль у встановленні європейської регіональної безпеки; проаналізовано основні завдання та напрями діяльності всіх європейських міжнародних організацій колективної безпеки: ОБСЄ, ЄС, НАТО та ОДКБ, на основі яких може бути створено нову систему безпеки європейського континенту. Виходячи з динаміки їхніх відносин, зроблено спробу проаналізувати сценарії розвитку взаємин між ними в контексті формування майбутньої системи європейської безпеки.


За результатом аналізу специфіки політики певних провідних держав світу щодо проблем будівництва нової архітектури безпеки європейського континенту зроблено такі висновки:


1. Євроінтеграційні заходи, вжиті європейськими державами наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., одним з ініціаторів яких завжди виступала і виступає Німеччина, спрямовані на створення рівнозначного США геополітичного центру в системі багатополюсного світу. Проте нині спостерігається очевидна нездатність європейських країн успішно вирішувати тактичні завдання, без чого неможливо досягти цієї спільної стратегічної мети; вирішити свої соціально-економічні питання; витрачати відповідні кошти на фінансове підтримання СЄПБО; відмовитись від постійних сподівань на НАТО і на присутність американських військ в Європі для гарантування власної безпеки. Тому сьогодні можна констатувати, що трансатлантичне партнерство залишається основним принципом зовнішньої політики ФРН.


Європейська інтеграція стала для німців унікальним інструментом для відновлення міжнародного авторитету та повернення своїй країні статусу великої держави. Можна стверджувати, що позиція Німеччини щодо цього однозначна - зміцнення політичної ролі країни в світі можливе лише через посилення її ролі в ЄС і ролі Євросоюзу в світі. Керівництво Німеччини схиляється на користь одночасного поглиблення і розширення європейської інтеграції. Реалізуючи цю свою зовнішньополітичну мету, ФРН поступово, але наполегливо посилює свій вплив в об’єднаній Європі. При цьому в своєму баченні майбутнього ЄС Німеччина виступає за об’єднання на принципах федералізму.


2. Сучасна зовнішня політика Французької Республіки спрямована перш за все на побудову єдиної Європи в рамках Європейського Союзу – організації з єдиною політикою, економікою та валютою, одним з ініціаторів створення якої була Франція. Вона виступає за збереження державної ідентичності в майбутньому устрою ЄС за умови поглиблення федералізму. Саме на таких принципах базується французька концепція перетворення ЄС на федерацію держав-націй, набуття нею суттєвої військової спроможності, вироблення ефективної спільної зовнішньої політики в сфері оборони і безпеки.


Повністю підтримуючи розширення Альянсу на Схід, Франція вважає за необхідне здійснювати реформу шляхом підтримання рівноваги в так званій системі “двох опор” між атлантичною та європейською складовими НАТО – Північною Америкою та Європою. На думку Парижа, така система, за якої сили й засоби європейської складової НАТО поєднаються з багатонаціональними військовими структурами Європи, тими, що вже існують і що будуть створені, дозволить європейцям у майбутньому бути рівноправними партнерами США в справі забезпечення як світової, так і європейської безпеки.


3. Вбачаючи у федералістських тенденціях усередині ЄС серйозну загрозу для свого національного суверенітету та ідентичності, Великобританія виступає за розширення Євросоюзу за принципом “розширення замість поглиблення”, сподіваючись, що це послабить федералістські тенденції усередині ЄС і посилить її роль в Європі. Всі останні ініціативи Англії, що пов’язані з оборонною політикою ЄС, спрямовані на відновлення своєї військової могутності, але вже в коаліції країн - членів Євросоюзу. Проте позиція Великобританії щодо цього питання завжди була однозначною – створення збройних сил Європи не має відбуватися поза межами НАТО, вони мають бути не конкурентами, а європейською опорою Альянсу.


4. З усуненням СРСР з політичної карти світу єдина вже світова наддержава - США - явно перенесла акцент на більшу активність у міжнародних справах і зміцнення світового лідерства; більш активне нав’язування (зокрема в силовому варіанті) американської моделі державного устрою і способу життя; посилення протидії активізації країн, що претендують на роль конкурентів Сполучених Штатів на міжнародній арені; розширення участі і посилення провідної ролі США у військово-політичних союзах; віддання переваги своєчасному запобіганню і нейтралізації загроз тощо.


За часів “холодної війни” питання про західноєвропейську інтеграцію розглядалося Сполученими Штатами крізь призму воєнно-політичної консолідації Європи під американським контролем. Користь для себе вони вбачали перш за все в суттєвому зниженні своїх мільярдних витрат на безпеку та оборону Західної Європи. Тому США не тільки не заважали, а навіть сприяли об’єднанню європейських країн, до кінця, мабуть, не усвідомлюючи, що допомагають становленню свого майбутнього серйозного політичного та економічного конкурента і навіть суперника.


В афганській операції 2002 року виявилася нова тенденція співробітництва США з європейськими союзниками щодо проведення бойових дій, яка виражається в тому, що Сполучені Штати вже не бажають сковувати свої військові акції узгодженням позицій з європейцями, чиї військові можливості американці вважають незадовільними.


5. У керівних колах Росії існувало і досі існує стійке неприйняття розширення НАТО. До того ж більшість населення РФ вважає Альянс агресивним військовим блоком.


Росія виявляє жвавий інтерес до становлення Європейського Союзу в політичній та оборонній сферах. Керівництво РФ відверто заявило, що Росія не тільки не бажає входити до складу ЄС, але й не хоче навіть набути статусу асоційованого члена цієї організації. Проте Росія не хоче бути вилученою з Європи. Її мета полягає у зміцненні своє ролі та забезпеченні національних інтересів і в мобілізації потенціалу ЄС на благо свого розвитку. Причому, крім політичної сфери, акцент робиться на створенні зони вільної торгівлі ЄС - Росія та системи колективної безпеки, тобто економічного та оборонного співробітництва з Європейським Союзом. Іншими словами, замість того, щоб стати частиною ЄС, Росія прагне бути його стратегічним партнером.


На глобальному рівні Росія навіть у нинішньому непростому економічному стані - важливий суб’єкт світової політики, держава, що несе величезну відповідальність за долю світу. На регіональному рівні вона - природний центр сили для країн пострадянського простору.


У роботі зазначається, що створення після Другої світової війни такої універсальної організації безпеки на глобальному рівні, як ООН не виключало появи низки регіональних структур безпеки. Ухвалюючи таке рішення, керівництво країн, які стали членами цих організацій, брало до уваги кілька моментів: по-перше, руйнівну силу двох світових війн, яка через наявність ядерної зброї незмірно зросте; по-друге, сумний досвід функціонування Ліги Націй; по-третє, можливість втручання великих держав у їхні внутрішні справі. Крім того, тут відіграли свою роль і просто людська природа та досвід, згідно з якими покладання на вищу силу не виключає застосування власних сил для свого захисту. Тому багато країн виходило з того, що універсальна безпека - це добре, але краще її зміцнити регіональними організаціями безпеки.


Незважаючи на те, що ООН як універсальна світова організація безпеки сьогодні переживає глибоку кризу і потребує оновлення та реформування, але без змін її основних принципів, вона як глобальна міжнародна організація, метою якої є підтримання планетарного миру і безпеки, відіграє неабияку роль у світі, оскільки є найбільш представницькою міжнародною організацією, завдяки якій країни світу можуть виносити на розгляд світової спільноти, наприклад, проблеми забезпечення своєї національної безпеки; шукати захисту від силових дій великих держав; намагатися впливати на міжнародний політичний процес тощо. Враховуючи досвід функціонування ООН в умовах біполярної системи міжнародних відносин, легко прогнозувати її існування в ролі ширми для зловживань лідера одполюсної системи. Більш ефективною, на нашу думку, діяльність Організації може бути в умовах багатополярного світу, коли підзвітні їй геополітичні регіональні центри відповідатимуть перед нею за забезпечення безпеки і стабільності в зоні своєї геополітичної відповідальності, а їх воєнно-політичні структури отримуватимуть від неї мандат на проведення військових операцій у разі визначеної лише ООН необхідності. Отже, в такому випадку система загальноєвропейської безпеки буде підсистемою у всесвітній пірамідально-ієрархічній системі безпеки.


У ході дослідження з’ясовано, що хоча сучасна ОБСЄ має певні властивості системи безпеки на основі співробітництва, однак є такою системою, яка в структурно-функціональному плані сформована загалом на принципах неолібералізму. Неврахування реалістичних підходів до функціонування цієї системи негативно впливає на її ефективність. Особливо це стосується такого критерію її діяльності, як основний засіб забезпечення безпеки.


ОБСЄ є регіональною системою гетерогенного типу. До неї входять всі держави Європи, США та Канада, які через біполярне минуле і культурно-історичний розвиток мають відмінні національні цінності і різняться в своїх підходах до проведення зовнішньої політики, зокрема у воєнно-політичній сфері. За географічним масштабом діяльності та кількістю країн, представлених в ОБСЄ (за територіально-просторовим виміром), її можна назвати євразійськоатлантичною системою безпеки. Її цілісність зберігається завдяки розумінню державами Європи необхідності зусиллями загальноєвропейської організації хоча б на рівні несилових спроб запобігти міжнародним конфліктам.


Досвід діяльності ОБСЄ свідчить про те, що на внутрішню комунікативність системи дещо негативно впливають наслідки ідеологічної конфронтації її східних та західних елементів. На погляд здобувача, це також є головним чинником того, що зовнішня комунікативність системи обмежується заходами превентивної дипломатії та постконфліктної реабілітації, яких явно недостатньо для зміцнення миру та гарантування безпеки в цілому. Велику роль у цьому відіграє і те, що Організація не має силових важелів, вона спирається лише на власний авторитет, переконуючи сторони припинити конфлікт. Крім того, практична діяльність ОБСЄ ще відстає від розвитку воєнно-політичної обстановки в районах локальних збройних конфліктів. Це зумовлено передусім недостатньою відлагодженістю механізмів проведення оперативних консультацій країн - учасниць ОБСЄ з прийняття термінових рішень та вживання необхідних заходів у кризових ситуаціях.


Варто згадати, що ОБСЄ було створено насамперед для переведення відносин у біполярній системі безпеки часів “холодної війни” з конфронтації на рівень співробітництва між Сходом і Заходом, тобто основною функцією цієї системи була комунікативна. Отримавши від ООН після ліквідації ОВД мандат координатора міжнародних зусиль з питань безпеки та співробітництва на європейському континенті, система через зазначені вище причини не змогла реалізувати координаційну та інтеграційну функції у воєнно-політичній сфері щодо інших європейських систем безпеки. Внаслідок цього можна стверджувати, що динаміка системи в цій галузі є регресивною. Нині вона дедалі більше відходить від реалізації свого прагнення стати справді ключовою організацією із забезпечення безпеки в європейському регіоні, спеціалізуючись на реалізації вузькопрофільних функціях: правозахисна сфера та внутріполітичні справи країн, розташованих у Балканському регіоні і на території колишніх радянських республік.


Тому через обмеженість можливостей на сьогодні ОБСЄ не може самостійно протистояти сучасним викликам і загрозам. Однак, на думку дисертанта, критичні оцінки такої обмеженості можуть і повинні бути адресовані перш за все до НАТО, яка в нових геополітичних реаліях постбіполярного світу почала розглядати ОБСЄ як свого конкурента у справі забезпечення воєнно-політичної безпеки Європи. Отже, формування єдиної системи європейської безпеки у воєнно-політичній сфері на її основі є малоймовірним. Проте можна передбачити, що з формуванням у майбутньому загальноєвропейської системи безпеки у воєнно-політичній сфері відбудеться більш чіткий поділ сфер відповідальності між нею та ОБСЄ - на переважно воєнну сферу для першої і невоєнну для другої. Воєнно-політичні структури в рамках діяльності єдиної кооперативної системи Європи забезпечуватимуть організацію колективної оборони та проведення масштабних воєнних операцій, а ОБСЄ - сконцентрується на попередженні конфліктів шляхом превентивної дипломатії та постконфліктної реабілітації постраждалих країн та регіонів. Вона також може виконувати комунікативну функцію в рамках кооперативної загальноєвропейської системи безпеки, виступаючи своєрідною з’єднувальною ланкою між ОДКБ та західними системами безпеки, яка буде здійснюватися доти, доки між ними є розбіжності в питаннях забезпечення безпеки. Ідея спільності дій для підтримання стабільності в Європі, єдності Сходу і Заходу в інтересах попередження воєнних конфліктів і відновлення мирного життя на постконфліктних територіях є системотворним чинником євразійськоатлантичної системи.


Зважаючи на таке припущення, до формування майбутньої системи забезпечення європейської безпеки у воєнно-політичній сфері можуть бути залучені такі системи сучасної конфігурації європейської безпеки: євроатлантична система безпеки на основі НАТО; система безпеки Євросоюзу, держави-учасниці яких сформували свою ідентичність на принципах ліберальної демократії західного зразка; євразійська система безпеки, яка охоплює держави - учасниці ОДКБ, що формують свою ідентичність на основі колишньої належності до СРСР і декларують відданість демократичним ідеалам, визнаючи лідерство в цій організації Росії.


Проаналізувавши у роботі основні атрибути (властивості) цих систем, автор зробив такі висновки:


1. Для євроатлантичної системи:


- цілісність НАТО як колишньої підсистеми біполярної системи безпеки проявилася в тому, що після розпаду СРСР, саморозпуску ОВД та зміни політичних режимів у країнах колишнього соціалістичного табору Альянс зміг не тільки діяти далі, виконуючи свої функції, але й активно розвиватися;


– здійснення функції адаптації НАТО до геополітичних умов постбіполярного світу характеризує позитивну спрямованість динаміки системи;


– просування євроатлантичної системи на Схід та Південь розширило її територіально-просторові межі. НАТО вже вважає зоною своєї відповідальності не лише північноатлантичний регіон, прагнучи стати глобальною системою безпеки у воєнно-політичній сфері;


– прагне створити натоцентристську загальноєвропейську систему безпеки і за ієрархічністю залишитися регіональною структурою з претензією на воєнно-політичну відповідальність за весь європейський континент;


– загальні норми та ідентичність її елементів й однакові погляди на нинішню провідну роль євроатлантичної системи в забезпеченні європейської безпеки її країн-членів, дає підстави класифікувати НАТО як систему міжнародної безпеки гомогенного типу;


– комунікативні властивості Альянсу всередині системи базуються на єдиних цінностях західної ліберальної демократії її держав-елементів, а ззовні – на її затребуванні для процесу забезпечення безпеки в Європі як з боку глобальної системи – ООН, так і з боку європейських країн – не членів НАТО.


Виходячи з цього, в дисертації робиться висновок, що основним інтегральним системотворним чинником НАТО як євроатлантичної системи безпеки є її потенційні воєнно-політичні можливості щодо гарантування безпеки своїм учасникам у поєднанні з їх демократичними цінностями й потужним економічним розвитком, результатом чого став високий рівень життя в цих країнах.


Проте, незважаючи на могутність НАТО, потрібно підкреслити, що структурна її побудова в умовах постбіполярного світу та консенсусне прийняття рішень останнім часом спричинили деяке порушення властивостей Альянсу як основи євроатлантичної системи безпеки, її атрибутів - цілісності (певна розбіжність у поглядах на вирішення міжнародних проблем між державами – елементами системи; наприклад - іракська війна 2003 року); комунікативності (всередині системи та вплив на неї певного дестабілізуючого зовнішнього фактора - позиція ООН у цілому і деяких впливових міжнародних акторів, і як наслідок певною мірою прогресивної сторони динамічності. Однак, варто стверджувати, що  культурне регулювання вимог до Організації, основаної на гомогенному фундаменті, дає можливість подолати кризу в функціонуванні системи.


2. Для власне європейської системи (системи безпеки Євросоюзу):


– цілісність системи зберігається, що підтверджується наявністю тенденцій до її розширення та активізації спільних зусиль у воєнно-політичній сфері;


– незважаючи на труднощі, пов’язані як з адаптацією нових членів, так і з поглядами на європейські інтеграційні процеси у воєнно-політичній сфері США, динаміка розвитку системи є позитивною;


– за впродовж останніх неповних десяти років система власне європейської безпеки поширилась на території 12 країн Європи і залишається відкритим формуванням для інших аспірантів. У воєнно-політичній сфері дії ЄС вийшли за межі її територіальної відповідальності;


– ЄС є регіональною системою міжнародної безпеки. У разі можливого створення загальної європейської системи безпеки вона може стати одним з її елементів;


– базуючись на цінностях ліберальної демократії та ідеях про їх захист, які поділяють всі члени – учасники цієї організації, система має гомогенний характер;


– на комунікативні властивості даної системи негативно впливає її залежність від США у воєнно-політичній сфері, що не сприяє збереженню стійкості та цілісності міжелементних зв’язків усередині системи. До того ж виклики XXI ст. не залишають їй іншого вибору, крім зростання рівня своєї дієздатності в політиці безпеки й оборони;


Варто зауважити, що спрямованість європейських інтеграційних процесів на створення системи безпеки Євросоюзу може допомогти ЄС стати впливовим гравцем у майбутньому багатополярному світі, а сама зазначена система буде надійним гарантом його безпеки, зокрема у воєнно-політичній сфері, що і є основним чинником створення такої структури.


3. Для євразійської системи:


– існування суперечностей між країнами - членами ОДКБ у поглядах перш за все на розвиток відносин із Заходом, зокрема на присутність на їхній території військових формувань країн НАТО, створює проблеми у зміцненні цілісності системи. Однак все-таки існує спільне, що об’єднує країни - члени ОДКБ, зберігаючи цілісність системи: всі вони потребують гарантій безпеки з боку Росії;


– має місце поступовий динамічний розвиток системи. Це спостерігається в поступовому, правда, не завжди лінійному, зближенні позицій ОДКБ, яке проявляється поки що в двосторонніх відносинах її елементів з системами безпеки Заходу з метою реагування на нові міжнародні загрози;


– ОДКБ діє в територіально-просторових межах країн – елементів системи, однак готова перейти до дій поза зоною своєї геополітичної відповідальності;


– євразійська система є регіональною, хоча за певних умов розвитку геополітичної ситуації в Європі та в світі може стати підсистемою загальноєвропейської системи безпеки;


– через певну різницю в специфіці політичних режимів країн – членів ОДКБ та деякі відмінності поглядів на відносини з НАТО і ЄС євразійську систему безпеки можна класифікувати як умовно гомогенну;


– аналіз рівня комунікативних властивостей між елементами системи і зовнішнього середовища з системою, за відсутності системних зв’язків з євроатлантичною та власне європейською системами безпеки, свідчить, що вона все ще лишається деякою мірою аморфним і недієздатним утворенням. До того ж досі чітко не окреслено місце і роль ОДКБ у системі міжнародної безпеки Європи, а також не прийнято політичне рішення про взаємодію з ЄС і НАТО. Однак євразійська система становить силу, на яку Росія сьогодні може спертися у важку хвилину.


Прагнення ліквідувати постбіполярний вакуум безпеки на території цих країн, гарантувати свою безпеку в нових міжнародних реаліях стало основним інтегральним системотворним чинником формування ОДКБ як євразійської системи безпеки.


Загальний аналіз динаміки розвитку зв’язків та відносин між ОБСЄ, НАТО, ЄС, ОДКБ та їхніми елементами, проведений у дисертації, дозволяє зробити такі висновки:


- ОБСЄ діє в рамках і під керівництвом ООН. Будучи регіональною системою європейської безпеки, Організація підтримує та розширює системні зв’язки з іншими міжнародними організаціями та інститутами, які забезпечують безпеку на континенті. Це робить необхідною практичну реалізацію схваленої в рамках Хартії європейської безпеки Платформи безпеки, що ґрунтується на співробітництві і передбачає зміцнення й розвиток співпраці ОБСЄ з ЄС, НАТО і ОДКБ на засадах взаємозміцнення, взаємодоповнення і рівноправності. Це проявляється у співробітництві місій ОБСЄ на Балканах і на територіях країн - членів ОДКБ;


– свого часу Статутом ООН було закладено правову основу для створення НАТО, в рамках якого Альянс зобов’язався діяти. Впродовж існування біполярної системи безпеки у геополітичних умовах “холодної війни” контакти між ООН та Північноатлантичним блоком були дуже обмеженими як за формою, так і за змістом, оскільки НАТО та ОВД взаємно сковували агресивні прояви одна одної, забезпечуючи тим самим мир і стабільність в Європі. Залишившись єдиною організацією із забезпечення безпеки на європейському континенті, яка мала реальні військові засоби, Альянс був залучений ООН для приборкання жорсткого міжетнічного конфлікту на Балканах. Успішне проведення операції і явна нездатність самої ООН розв’язати цей конфлікт призвели до того, що керівництво НАТО почало застосовувати в деяких випадках військову силу без санкції на це ООН (Сербія, Ірак). Такі дії Альянсу значно підірвали авторитет самої ООН як глобальної системи безпеки та спричинили розбіжності у поглядах на розвиток міжнародних відносин між державами - членами НАТО.


Альянс на всіх рівнях заявляв про ключову роль НБСЄ/ОБСЄ у забезпеченні миру в Європі. Проте цю роль НАТО вбачає в спеціалізації ОБСЄ на виконанні невоєнних вузькопрофільних функцій (превентивна дипломатія та післяконфліктне відновлення). При цьому сили блоку допомагатимуть місіям ОБСЄ забезпечувати встановлення миру в постраждалих регіонах: охоронна функція та функція матеріально-технічної підтримки для здійснення контролю над озброєнням. Тобто в цьому випадку, на наш погляд, ОБСЄ буде виконувати не ключову, а допоміжну роль у гарантуванні безпеки європейського континенту Північноатлантичним союзом.


Починаючи з укладення Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу, євроатлантична та власне європейська системи безпеки активно взаємодіють у воєнно-політичній сфері як на структурному, так і на функціональному рівнях. Так, у рамках структурної взаємодії співробітництво розвивалося в широких масштабах - від запрошення до участі в засіданнях з питань політики безпеки і оборони керівного органу однієї з організацій високопосадового представника іншої інституції до проведення спільних засідань НАТО і ЄС з метою налагодження співпраці та створення відповідної правової основи для реалізації цих питань (наприклад, підписання пакету документів “Берлін-Плюс”) тощо.


На функціональному рівні співпраця дійшла до спільних навчань підрозділів збройних сил і передання під юрисдикцію ЄС проведення миротворчих операцій, протягом яких організації розробляють напрями залучення сил та засобів НАТО до військових дій Євросоюзу. Для цього ЄС дістав доступ до ресурсів Альянсу для проведення військових операцій у рамках Петесберзьких місій та до планування операцій блоку.


Проте в процесі розроблення та втілення в життя планів СЄПБО було виявлено низку проблем у відносинах між НАТО та ЄС: загроза дублювання структур, діяльності та військового потенціалу Євросоюзу і Альянсу; небезпека послаблення зв’язків між США та Європою в майбутньому; певною мірою недопущення до вирішення питань безпеки європейських країн - членів НАТО, які не є членами ЄС. Крім того, згідно зі своєю стратегією НАТО вважає, що Євросоюз у воєнно-політичній сфері має бути лише підсистемою євроатлантичної системи безпеки, концентруючи свою діяльність на попередженні конфліктів і заходах післяконфліктного відновлення життєдіяльності, одночасно підтримуючи обмежену можливість проведення миротворчих операцій.


Аналіз суттєвих кроків ЄС у напрямі створення своєї воєнно-політичної складової - ухвалення першої спільної стратегії безпеки ЄС, створення європейського агентства з питань озброєння, застосування військових контингентів Євросоюзу в миротворчих операціях за кордоном, внесення до проекту Конституції ЄС статті про взаємодопомогу країнам-учасницям у разі збройної агресії, та розгляд розбіжностей у підходах деяких провідних держав Європи і США щодо силового вирішення міжнародних проблем поза межами зони відповідальності НАТО часів “холодної війни”, які виразно проявилися під час проведення військових акцій на території Балканського півострова, в Афганістані та Іраку, дозволяє зробити припущення, що згодом Євросоюз докладатиме більше зусиль, щоб мати можливість планувати і проводити військові операції автономно, без підтримки НАТО.


Незважаючи на такий можливий розвиток подій, можна стверджувати, що трансатлантичні зв’язки між НАТО і ЄС (принаймні в коротко- і середньостроковій перспективі) зберігатимуть свою ключову роль. Це пов’язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім, порівняно з можливостями Альянсу, що зумовлюватиме збереження певної залежності ЄС від НАТО;


– у структурному плані існування розбіжностей між країнами - елементами євразійської системи в поглядах на розвиток відносин із західними системами безпеки призвело до того, що досі чітко не визначено місце і роль ОДКБ в архітектурі міжнародної безпеки Європи, а також не прийнято політичне рішення про взаємодію з ЄС і НАТО. Останні в свою чергу також поки ще не відповідають на заклики ОДКБ до співпраці систем. Розвиток відносин між ОДКБ, з одного боку, а НАТО і ЄС, - з другого, свідчить про те, що хоч останні готові до співробітництва, однак лише на рівні західна система безпеки + окрема країна - учасниця ОДКБ. Таким чином, поки що немає такого важливого атрибута ймовірної гетерогенної кооперативної загальноєвропейської системи безпеки на основі цих трьох структур, як взаємини співробітництва на міжсистемному рівні (системні зв’язки) між євразійською системою з одного боку і євроатлантичною та системою безпеки Євросоюзу, – з другого.


Співробітництво у функціональному вимірі проявляється поки що в двосторонніх відносинах елементів євразійської системи із системами безпеки Заходу з метою реагування на нові міжнародні загрози, що надходять з центральноазіатського регіону, зокрема з Афганістану. Таке співробітництво, однак не лише в цьому регіоні світу, а й на території Європи та навколо неї під час проведення спільних миротворчих операцій, може в подальшому сприяти створенню кооперативної системи безпеки Європи із залученням до неї євразійської системи.


Таким чином, згідно з авторською концепцією, викладеною в дисертації, створення майбутньої загальноєвропейської системи безпеки у воєнно-політичній сфері залежить від розвитку та функціонування трьох систем безпеки сучасної Європи: євроатлантичної, власне європейської та євразійської. Однак, як зазначається в роботі, відносини між ними в контексті формування системи європейської безпеки можуть розвиватися за різними сценаріями, пов’язаними з розглянутою динамікою відносин між цими системами. Найбільш реалістичними з них, на погляд автора, могли б стати три.


Перший - гальмування і фактичне зупинення формування та зміцнення системи безпеки Євросоюзу у воєнно-політичній сфері.


У разі реалізації першого сценарію НАТО зміцнює свої позиції та прагнення стати ключовою організацією майбутньої системи європейської безпеки. Подальший розвиток подій призведе до того, що послабне рух до європейської єдності у воєнно-політичній сфері. З послабленням інтеграції Європа втрачатиме інтерес до спільної політики. Стратегія безпеки ЄС та його прагнення досягти рівня світового геополітичного центру опиниться під загрозою.


Другий сценарій - воєнно-політична інтеграція Європи триває, але іде з різними швидкостями для окремих членів ЄС. Спостерігається дедалі більше розходження позицій щодо європейських інтеграційних процесів між Францією, Німеччиною, Бельгією та іншими країнами з одного боку і Великобританією, Данією, новими членами ЄС і т.ін. – з другого. В такій ситуації США будуть активно підтримувати проатлантичні сили, НАТО залишається провідною силою, кістяком системи європейської безпеки, що формується. Однак не виключається можливість створення всередині ЄС альянсу провідних держав, сповнених рішучості провадити єдину політику та об’єднувати свої зусилля.


Третій сценарій - ЄС впевнено продовжує реалізувати СЗППБ та в її рамках - СЄБПО, створює боєздатні власні збройні сили з автономним від НАТО командуванням, виділяючи на оборонні потреби відповідні бюджетні кошти.


У разі реалізації третього сценарію можливо перетворення Євросоюзу в світовий геополітичний полюс - об’єднання держав у конфедеративному або навіть федеративному форматі. В результаті роль США в Європі не лише перестане бути домінантною, а й виникне конкурентна боротьба між ними і ЄС в економічній та політичній сферах за вплив на розвиток світових подій. На погляд дисертанта, проаналізовані в роботі характеристики системи безпеки на основі співробітництва (системотворний інтегральний чинник, врахування парадигмо-ідеологічних відмінностей можливих елементів майбутньої системи, її спрямованість, ступінь інституалізації тощо) свідчать про те, що на даному історичному етапі – в умовах постбіполярного світу – вона найбільш підходить для системної взаємодії НАТО і ЄС, з одного боку, та ОДКБ, – з другого, в контексті забезпечення європейської безпеки від транснаціональних загроз і можливих наслідків процесу глобалізації та регіоналізації міжнародних відносин. Причому в цьому випадку кожна з названих структур буде системою колективної безпеки у рамках загальної кооперативної системи, яка поєднуватиме позиції неолібералізму та неореалізму: роззброєння та вживання заходів зміцнення довіри і безпеки, але ж із можливим застосуванням військової сили; інституалізацію, але ж з певним збереженням національного суверенітету; захист національних інтересів шляхом міжнародної співпраці, але ж озброєної ефективними військовими важелями тощо. В дисертації наголошується на тому, що головним системотворним чинником єдиної європейської системи безпеки на основі співробітництва Європи може бути усвідомлення її учасниками спільного майбутнього. Існування такої системи стимулювало б вироблення загальних норм та ідентичності в зв’язку зі спільними підходами до забезпечення безпеки кожного окремого елемента системи.


У третьому розділі “Воєнно-політичний аспект у реалізації національних інтересів України шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції” досліджено стан та перспективи співробітництва України з провідними державними суб’єктами нової архітектури європейської безпеки, ООН як універсальною інституцією колективної безпеки світу та міжнародними організаціями Європи, що опікуються питаннями забезпечення безпеки у воєнно-політичній сфері, в рамках європейських та євроатлантичних прагнень України щодо гарантування своєї національної безпеки. Окреслено основні переваги і загрози європейському та євроатлантичному курсу України, виявлено основні шляхи їх мінімізації, виокремлено пріоритетні національні інтереси нашої держави та напрями їх реалізації у воєнно-політичній сфері з метою забезпечення національної безпеки шляхом проведення такої зовнішньої політики.


Проведений у дисертації аналіз переваг європейського та євроатлантичного курсу України і загроз для нашої країни, які виникають у цьому зв’язку, дає підстави виокремити пріоритетні національні інтереси нашої держави щодо забезпечення національної безпеки, зокрема у воєнно-політичній сфері, які можуть бути реалізовані в разі проведення такої зовнішньої політики:


– відвернення зазіхань на державний суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав, збереження недоторканності державних кордонів. Відповідно до ст. 5 Вашингтонського договору НАТО Україна може отримати надійні гарантії воєнної безпеки;


– включення в процес створення єдиної системи європейської безпеки на правах її рівноправного елемента. Україна зможе стати повноправним учасником системи міжнародної відповідальності за підтримання безпеки Європи та дістали можливість безпосередньо впливати на майбутню трансформацію НАТО і Євросоюзу в процесі створення загальноєвропейської системи безпеки;


– запобігання збройним конфліктам, насамперед у регіонах, що межують з Україною. Належність до систем європейської та євроатлантичної безпеки дає можливість нашій державі не лише брати участь у миротворчих операціях держав - елементів цих систем під егідою ООН або відповідних європейських організацій, що отримали на це мандат Об’єднаних Націй, щодо нейтралізації та ліквідації таких конфліктів, а й здійснювати вплив на колективні політичні рішення і на формування міжнародної політики в регіоні;


– трансформація Збройних Сил України в сучасну мобільну армію, здатну протистояти будь-яким викликам національній безпеці країни. Це передбачає створення професійної армії, остаточне впровадження цивільного контролю над збройними силами, перехід на загальноєвропейські стандарти в облаштуванні побуту військовослужбовців. Крім того, приєднання до вищезазначених систем безпеки в перспективі сприятиме зменшенню фінансових витрат на власну безпеку, оскільки забезпечувати себе самотужки як нейтральну чи позаблокову державу набагато дорожче, аніж у системі колективної безпеки.


Реалізація такого національного інтересу України, як реформування Збройних Сил відповідно до вимог сьогодення, яке вже здійснюється, зокрема за допомогою НАТО, цілком можлива у середньостроковій перспективі.


Інші згадані пріоритетні національні інтереси України у воєнно-політичній сфері безпосередньо залежать від її рівноправного членства в НАТО і ЄС. Проте щодо їх реалізації шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції існують проблеми, і перш за все з боку України – нестабільність соціально-економічного та політичного стану держави, що відсуває термін інтеграції надовго. Однак шанс стати принаймні членом НАТО в середньостроковій перспективі у нашої держави все ж є. Головний фактор, який би позитивно вплинув на вирішення цієї проблеми, - це наявність єдиної політичної волі вищого керівництва держави.


Таким чином, реалізація національних інтересів України щодо забезпечення своєї національної безпеки у воєнно-політичній сфері має здійснюватися шляхом розвитку відносин як із самими структурами сучасної архітектури європейської безпеки, так і з первинними їхніми елементами - державами за шкалою співробітництво - партнерство - союзництво. Звичайно, для того щоб досягти рангу союзництва вже в рамках міжнародної системи безпеки, потрібно пройти етапи співробітництва та партнерства з її елементами на аспірантному етапі.


У цьому зв’язку слід відзначити, які всі провідні держави - суб’єкти західних систем міжнародної безпеки, що розглядалися у роботі, так чи інакше підтримують прагнення України реалізувати свій європейський та євроатлантичний інтеграційний курс, вважаючи нашу державу вагомою силою в контексті забезпечення європейської безпеки. Реалізацію цієї політики України вони ставлять у безпосередню залежність від дотримування принципових засад західного способу життя: ліберальної демократії, ринкової економіки та забезпечення прав людини. Сьогодні більш стабільним і взаємовигідним фактором, що впливає на відносини України з цими державами, вбачається співробітництво і певною мірою партнерство у воєнно-політичній сфері. Так, наймогутніший з сусідів нашої держави – Російська Федерація – попри всі її геополітичні розрахунки щодо України сама прагне мати і розвивати стратегічне партнерство з провідними акторами забезпечення європейської безпеки, щоб підвищити свій статус впливового гравця в цьому процесі. Це цілком відповідає національним інтересам нашої держави.


У роботі відзначено, що співробітництво нашої країни з ОДКБ не суперечить прагненню України набути членства в НАТО та ЄС. Навпаки, твердо дотримуючись курсу європейської та євроатлантичної інтеграції і розвиваючи відносини з євразійською оборонною організацією міжнародної безпеки, якою є ОДКБ, не будучи її учасницею, наша держава діє не тільки у напрямі забезпечення своїх національних інтересів, але й виступає як потенційна з’єднувальна ланка між системами безпеки Заходу та Сходу.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины