ТРАНСРЕГІОНАЛЬНА СТАБІЛЬНІСТЬ ЯК ЧИННИК ЗОВНІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ : Трансрегиональных СТАБИЛЬНОСТЬ КАК ФАКТОР ВНЕШНЕЙ БЕЗОПАСНОСТИ УКРАИНЫ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено об’єкт та предмет дослідження, його мета і завдання, розкрито методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, висвітлено апробацію матеріалів дисертації.

Перший розділ “Теоретико-методологічні засади дослідження стабільності як ключового чинника міжнародної безпеки”. В ньому аналізуються дослідження проблем міжнародної стабільності, проведені представниками різних наукових шкіл та течій.

Стабільність має багатовимірне значення. В її аксіологічному вимірі стабільність є цінністю, що сприймається суб’єктивно. Політична стабільність – це певний стан системи політичних відносин, що співвідноситься з іншим станом, а також поєднує в системі ті чинники, які можуть відповідати на виклики ззовні. Саме в такому вимірі стабільність поєднує в собі визначені правила гри, в основі яких закладено порядок і гармонію системи. Тому в міжнародному сенсі стабільність – це особлива форма вираження консенсусу інтересів та цінностей країн і народів, а також стійка рівновага процесів, що змінюються, в сфері політики. Одна з її сутнісних рис полягає в тому, що вона виражає об’єктивну потребу процесу формування взаємозалежного цілісного світу, в якому посилюється взаємодія найрізноманітніших інтересів та цінностей.

У міжнародно-політичному вимірі ми зустрічаємо різне трактування стабільності, яка нерозривно пов’язана із конфліктологічним підходом до розвитку світового суспільства. Адже ця категорія залежатиме від типу міжнародно-політичної системи, міжнародного режиму та обраної стратегії відносин на субрегіональному, регіональному, трансрегіональному та глобальному рівнях. Політична наука містить в собі і системний аналіз механізму політичної стабільності, і розробку окремих її аспектів. Серед них і засоби досягнення політичної стабільності – консенсус і компроміс. Політична стабільність виступає суб’єктивним явищем і для її застосування повинна бути ефективна база функціонування міжнародної політичної системи. Адже саме стабільність і є цінністю для міжнародної політичної системи, даючи відповідну реакцію на вимоги, загрози та виклики, і симетричні і асиметричні. Стабільність стає абстрактною, коли немає механізмів і засобів її реалізації .

Стабільність як багатогранне явище виконує багатофункціональну роль, насамперед у контексті політичної системи, враховуючи її дедалі зростаючі зв’язок і взаємозалежність (взаємообумовленість) на різних рівнях із іншими системами суспільства (економічною, правовою, соціальною тощо). Політична стабільність не тільки визначається сукупністю зв’язків між різними міжнародними політичними суб’єктами, які здатні цілісно і конструктивно співпрацювати між собою, але й має можливість балансувати конфліктну ситуацію в соціумі, а також містить у міжнародній політичній системі механізми, які здатні коригувати легітимацію процесу міжнародної політичної системи і виступати гарантом досягнення цілісності елементів самої системи міжнародних відносин.

Починаючи з найдавніших часів, проблема стабільності розглядається в її співвідношенні з національною та міжнародною безпекою, адже стабільними можна вважати лише ті міждержавні відносини, за яких дії одних держав не порушують національної безпеки інших, де дії тих і тих слугують досягненню спільної мети розвитку. Це також становить сутнісну складову політичних досліджень – питання політичної стабільності є універсальним питанням політичної думки взагалі. Воно з особливою актуальністю постає в умовах кризи, про що свідчать і історична практика минулого, і реалії сьогодення. В радянські часи стабільність розглядалася лише в межах офіційної ідеології, тому реальні механізми її дослідження та динамічні характеристики не набули необхідного розвитку. На нинішньому етапі політологи України мають усунути цю ваду.

Розуміння проблеми стабільності розвивалося від релігійно-міфологічного сприйняття до філософського її осмислення. І, нарешті, до дослідження її в межах політичного підходу, що пов’язано із становленням політичної науки в сучасній якості (з другої половини ХІХ ст.). Сучасний етап характеризується сполученням політичного підходу і підходу з точки зору безпеки.

Із завершенням “холодної війни” і утвердженням в науковій думці принципів ідейного плюралізму поглядів на проблеми безпеки і стабільності характер вивчення і висвітлення поглядів політології на проблеми війни і миру, безпеки та стабільності змінився. Інтерес до питань війни та миру загалом трохи зменшився, на користь актуалізації питань безпеки та стабільності. Основну увагу почали зосереджувати на питаннях взаємодії з Європою та країнами пострадянського простору (в першу чергу Росією) у врегулюванні локальних конфліктних ситуацій, уже не пов'язаних з минулим радянсько-американським суперництвом, а також скорочення стратегічних воєнних арсеналів. Такі дослідники, як Д. Сиджанськи, порушили проблему створення ініціюючого центру з однієї чи кількох держав, на які може припасти основний тягар забезпечення безпеки та регіональної стабільності. Формування колективного вибору залежить від розподілу між країнами-партнерами економічної міці, військово-політичної могутності. І в одночас враховується різний політико-економічний рівень процесів інтеграції. Завжди є і будуть країни більш сильні і менш сильні. Необхідно створення таких інституцій і норм, щоб у рамках системи регіональної стабільності не виникало випадків завдання істотної шкоди національним інтересам (чи потреб їх мінімізувати), і врахування національних амбіцій.

Важливим є уточнення категорії стабільності в контексті дієздатності політичної системи та її специфіки в умовах демократичної трансформації. Політична стабільність в сучасних умовах “демократизації” (подальшого розвитку процесів “демократичного транзиту”) розглядається як сукупність інституціоналізованих структур, які здатні коригувати політичний процес як внутрішньо, так і ззовні.

Під час розгляду проблем безпеки і стабільності їхнім військовим аспектам стало приділятися менше уваги в порівнянні з питаннями регіональної та трансрегіональної (євроатлантично-євразійської) стабільності. Більшість дослідників утримується від однозначних оцінок політики провідних держав. Ідеологізовані погляди минулих років вже в основному були переборені, однак новий, більш зважений, науковий підхід ще не склався. У той же час, у світлі розширення НАТО та ЄС на Схід, у ряді робіт відзначали, що хоча військово-політична думка Заходу (і переважно США) загалом прагне врахувати мінливі реальності світу, вплив поглядів часів “холодної війни” на більшість її представників ще залишається великий.

Зважаючи на те, що регіон (в його міжнародному розумінні) – це певна територія декількох сусідніх країн з більш-менш однорідними природними умовами та характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил, соціальною інфраструктурою, що склалася, та своєрідністю соціально-політичних умов, сфера інтересів України не обмежена одним регіоном, а поширюється на декілька, чим і визначається її трансрегіональний підхід до проблеми в контексті Євразії.

Сучасний світ, де зросла реальна значущість регіонального рівня, характеризується процесом “регіонального будівництва”. Ця проблема і її конкретне відображення – забезпечення регіональної стабільності – важливе завдання для країн колишнього СРСР. Більше десяти років суверенного існування ННД, незважаючи на цілий ряд труднощів, привели, з одного боку, до усвідомлення власної державної ідентичності, а з другого – до спроб налагодити (а в багатьох випадках і відновити) співробітництво в рамках міжнародних регіональних структур (СНД, ГУАМ тощо). Триває формування системи регіональної стабільності через побудову механізмів спільної оборони і безпеки, через економічне співробітництво. Нову хвилю інтересу до проблем війни і миру вже в переломленні до сучасних реальностей викликали розширення НАТО та ЄС на Схід, події навколо Югославії і Середнього Сходу (воєнні операції проти Сербії, Іраку, Афганістану), а також зміни у відносинах між НАТО, ЄС, Росією та Україною.

Характерною рисою, властивою будь-якій новій регіональній системі, є широка гама інструментів регуляції системи – від маргінального рівня конфліктних відносин до створення тісних об'єднань, близьких до конфедеративного типу. Реальністю стала різнорівнева і різношвидкісна інтеграція.

Це змушує приділяти принципову увагу не тільки питанням регіональної безпеки і стабільності, але й проблемам взаємодії і між тими системами регіональної безпеки і стабільності, що вже склалися, і тими системами, що перебувають в стадії формування чи інституційного оформлення, тобто питанням трансрегіонального співробітництва з безпеки та стабільності.

Другий розділ “Стабільність та безпека у контексті участі України в регіональних інтеграційних процесах”. Однією з характерних рис розвитку сучасних міжнародних відносин є підвищення ролі регіонального та суміжних рівнів світової системи, де сформувалися (або формуються) відносно самостійні підсистеми. Розвиток системи та глобалізація означає доведення її різних структурних рівнів до логічного завершення, до створення певних підсистем зі своєю внутрішньою регуляцією й порядком, зі здатністю цих підсистем до різноманітної взаємодії із подібними, відповідно до загальних закономірностей глобальної системи.

Трансформація чинника конфронтації (перенесення його на локальні рівні) стало каталізатором двох паралельних процесів – подальшої автономізації та зростання значення внутрішнього регіонального розвитку, а також реформування, зміни ідентичності ряду регіонів. На території ННД став швидко розвиватися процес формування нових політичних регіонів (процес “регіонобудівництва”). В рамках цих процесів ННД зіштовхуються з необхідністю пошуку своєї ідентичності (аутентичності) в міжнародно-структурному вимірі (“трансрегіональної ідентичності” за Х. Буллом), тобто з необхідністю включення в певний регіон (у систему його взаємозв'язків або в процес формування нового міжнародно-політичного регіону). Перевагою всіх ННД є те, що процес формування нового регіону через історичні причини можна зробити свідомим та керованим. Методи підтримки порядку й функціонування регіональних підсистем можуть бути різні, у тому числі містити в собі конфлікти, затяжну політичну конфронтацію тощо. Однак у цьому разі надійність і стабільність такої системи завжди буде під загрозою, а рівень витрат – надзвичайно високий.

Завданням сучасної регіональної (під)системи є можливість переборювати “структурне насильство” (негаразди, пов’язані не з волюнтаризмом політичної еліти, а з недосконалим устроєм самої системи та невідпрацьованістю структурних взаємодій).

Для України оптимальна функція конкретної регіональної підсистеми (ГУАМ, ЄЕП тощо) полягає в забезпеченні стійкого, динамічного, поступального, погодженого розвитку держав. Умовою є створення й підтримка регіональної стабільності як комплексу взаємопогоджуваних цілей і дій з їхньої реалізації, заснованих на єдності базових цінностей, усвідомленої об'єктивної взаємозалежності, імперативі співробітництва й співрозвитку.

Проблемним є питання про форми взаємодії між країнами регіону і між регіонами як такими. Очевидно, що на рівні однієї окремо взятої держави розв’язання цієї проблеми уявляється сумнівним. Тому інтеграційний аспект співробітництва був і залишається чинником підтримки безпеки і стабільності в кожному регіоні. У нових умовах трансрегіональна інтеграція – це необхідність, підкріплена впливом наслідків глобалізації, складної ситуації в Афганістані та Іраку, а також необхідністю геополітичного розвитку. Щодо цього вже створені інституціональні механізми геополітичного та геоекономічного співробітництва (ШОС, СНД як такий, ОДКБ та ЄврАзЕС, а також ГУАМ) вбачаються важливим елементом стабільності й безпеки в регіонах й набувають нового звучання.

Політичний і економічний розвиток простору СНД має перспективу лише в тому разі, якщо на ньому превалюватимуть інтеграційні процеси як необхідна умова забезпечення економічної, політичної і військової безпеки країн, що перебувають у цьому просторі. Це обумовлюється попереднім розвитком країн в умовах перебування у складі Російської імперії і Радянського Союзу та впродовж 1990-х років, коли виникли і постійно посилювалися відцентрові процеси. Слід визнати, що у найближчій перспективі відродження СРСР неможливе і нереальне. Але й існування розрізнених держав на цьому просторі, спроби реалізувати свою незалежність за рахунок нових економічних зв'язків не у середині СНД, а поза ним мають досить віртуальні перспективи і щодо політичної незалежності, і стосовно забезпечення національної безпеки.

Безпека кожної з ННД, без винятку, сьогодні повністю не забезпечується власними силами. Країни змушені йти на певні форми колективної безпеки країн СНД (ОДКБ), альтернативні інтеграційному співробітництву з НАТО. Без справді глибоких інтеграційних процесів, у першу чергу політико-економічних, без поєднання сил і можливостей усіх країн ННД чи їх частини національна безпека кожної ННД залишатиметься найбільш уразливим місцем. Безпека простору СНД – це, у першу чергу, вирішення питань захисту кордонів, повітряного і морського простору, митних бар'єрів, боротьби з тероризмом, наркобізнесом, нелегальною торгівлею озброєннями; розв’язання проблем надійного забезпечення енергоносіями, використання сировини, протидії релігійно-націоналістичному сепаратизму

Таким чином, об'єктивні причини розвитку політичних, економічних, соціальних і військових проблем підштовхують до висновку про необхідність процесів інтеграції країн, що входять у СНД чи становлять його основу на нових принципах. Інтеграція в цьому випадку виступає як гарантія політичної незалежності, економічної і військової безпеки країн ННД і, як наслідок, – вирішення головного завдання для будь-якої держави, а саме – соціального благополуччя, забезпечення і захисту прав людини, суспільства і держави. Якщо, звичайно, розглядати державу як інструмент управління справами усього суспільства і служіння саме суспільству, а не політичним й економічним елітам та їх угрупованням, в т.ч. інституційно оформленим.

Третій розділ “Основні елементи розбудови системи трансрегіональної стабільності як ключового чинника національної безпеки України”. Вже зараз можна чітко окреслити умову, яку, на додаток до тих, які мусили долати нові члени НАТО і ЄС (забезпечення регіональної стабільності та безпеки, активна демократизація регіону, розвиток регіонального співробітництва та інтеграції, з одного боку, і високий контроль за кордонами, нелегальною міграцією і контрабандою, з другого), поставили геополітичні реалії перед Україною – участь у розв’язанні придністровського конфлікту, оптимізація діалогу з Росією.

Понятійний апарат й інструментарій парадигми трансрегіональної стабільності може бути з успіхом застосований для аналізу ситуації на просторі ННД (передусім в Чорноморсько-Каспійському регіоні) в рамках дихотомії відносин Євроатлантичного регіону з регіоном Євразійським. Проте характерною рисою регіону залишається наявність широкого кола невирішених проблем і конфліктів, що створюють необхідні передумови для віднесення його до кризово нестабільного і близького до стану самоорганізованої критичності.

Наукове й аналітичне співтовариство, політичні і державні діячі, які беруть участь у розробці систем налагодження трансрегіональної безпеки, концепцій національної безпеки і військово-політичного будівництва, повинні докласти необхідних зусиль для розуміння особливостей регіону і трансрегіональних відносин загалом. Результатом мають стати індикатори, що дозволяють визначити потенціал кризових явищ, розробити рекомендації учасникам практичної політики щодо протидії сценаріям, які містять у собі загрозу неконтрольованого розвитку подій і у середині регіонів, і в трансрегіональному вимірі загалом. У будь-якому разі, від усіх учасників, які так чи інакше задіяні у регіональні процеси, потрібні виваженість рішень і кроків.

Для діалогу на трансрегіональному рівні особливо характерним є відсутність однозначних рішень і “лінійних” стратегій – актуальна політика і стратегія повинні бути контекстно-залежними. Необхідність роботи в реальному масштабі часу стає одним з найважливіших імперативів нової епохи, що висуває вимоги до політичної еліти держав регіону.

Вивчення практики європейського регіонального співробітництва показує, що воно може бути ефективною відповіддю на виклики, що стоять перед регіонами, і забезпечити стабільність останніх. Інституційним проявом такого трансрегіонального співробітництва стали програмні проекти ЄС та НАТО. Залучення України до подібного співробітництва слугуватиме потужним каталізатором успішних реформ і сприятиме їхній більшій інтеграції у світову систему. Трансрегіоналізм стимулює виникнення механізмів “позитивної взаємозалежності” (Х. Булл) та більшої довіри і розуміння. Тим самим трансрегіоналізм не тільки допомагає розв’язанню наявних проблем безпеки, але й запобігає виникненню нових викликів і загроз їй.

Серед чинників, що впливають на процеси трансрегіонального співробітництва, поки що домінують негативні, які можна умовно розділити на два блоки:

По-перше, у регіоні, до якого належить Україна, змінюється сприйняття зовнішніх учасників. На початку 1990-х років країни Середнього й Близького Сходу розглядалися більшістю країн регіону винятково як дружні країни, тоді навіть не припускали, що загрози “м'якій безпеці” (екстремізм та нелегальний транзит) виходитимуть саме звідтіля, або, принаймні, там перебуватимуть фінансові, методологічні центри цих загроз. Сприйняття через призму регіональної безпеки Росії, країн Заходу, Китаю, залежно від ситуації теж змінювалося. В одних випадках їх розглядали як стратегічних союзників, в інших – їх вплив ігнорувався. Росія досі боїться втратити контроль над країнами, що беруть участь у співробітництві з ЄС і НАТО та з побоюванням ставиться до сміливіших кроків на шляху далекої інтеграції цих країн. “Євробюрократія” поки що не бачить в таких країнах, як Україна, перспективи максимального поглиблення відносин. Після війни на Балканах змінилися регіональні пріоритети ЄС. Нині Брюссель більше переймається реалізацією Стабілізаційного пакту для Південно-Східної Європи, що вимагає величезних коштів, тому у ЄС може не вистачити ресурсів для одночасного просування двох регіональних проектів. Окрім Стабілізаційного пакту, ЄС стурбований іншими проблемами – розширенням, внутрішніми структурними реформами (що проявилося в кризі проекту Євроконституції), створенням Європейського валютного союзу і спільних європейських збройних сил. Немає згоди між членами ЄС і з питання участі неєвропейських країн у потенційному співробітництві Європи та Євразії. У той час, як багато європейських країн не проти участі США й Канади в цьому проекті, Франція згодна тільки на їхню участь в окремих програмах, але проти інституціоналізації ролі цих країн у загальноєвропейському вимірі.

По-друге, становленню системи трансрегіональної безпеки певні перешкоди робили існуючі політичні, економічні, військові, прикордонні та подібні протиріччя між державами регіонів і на внутрішньому регіональному (територіальні суперечності і взаємні звинувачення), і на міжрегіональному рівні.

Потенційні ризики й загрози національній безпеці більшості ННД в цей час і в найближчому майбутньому не матимуть характер прямого військового втручання й зазіхання на їх територіальну цілісність з боку провідних регіональних учасників. Тому стабільність і безпека в Євразійському і сусідніх з ним регіонах залежатимуть від ступеня співпадання інтересів усіх держав регіону, успіхів у проведенні демократичних реформ, належного рівня самодостатності у галузі безпеки, зовнішньополітичного курсу, зміцнення економічного потенціалу, рівня співробітництва із глобальними й регіональними організаціями та створення колективної системи безпеки не тільки в рамках регіону, але й на трансрегіональному рівні – як неподільної частини загальної (глобальної та регіональної) безпеки.

Але реалії сьогодення свідчать про те, що країни Євразійського регіону перебувають на початкових етапах формування ефективної системи спільної безпеки.

Всебічне й взаємоприйнятне міжнародне співробітництво – одна з найкращих гарантій зміцнення національної, регіональної й глобальної безпеки. Тому існують всі необхідні умови для перетворення регіону на зону стабільності, безпеки, дружби й рівноправного співробітництва, а Україна може стати трансрегіональною сполучною ланкою.

Однак реалізація такої стратегії вимагає вибору її типу. Україна може запропонувати сусідам по регіону два підходи до регіонального лідерства. Перший – це лідерство пострадянського типу, де Україна відтворить у відносинах з партнерами стиль поведінки, свого часу застосовуваний Росією до України та інших ННД. Другий тип – лідерство європейського типу, що засноване на спільних цінностях і передбачає неухильну повагу та взаємну відповідальність країн. При цьому слід враховувати той факт, що в умовах НАТО регіональне лідерство трансформується в систему “операційного контролю” в рамках одного з пріоритетних регіональних напрямів діяльності організації. Тим не менш., навіть за таких умов цей тип лідерства передбачає формування та підтримку привабливого образу України як авторитетної держави, як зразка для наслідування, тоді як перший тип базується виключно на ваговій (силовій) перевазі та економічній залежності.

Очевидно, що Україна прагне до другої моделі лідерства, однак це не виключає рецидивів пострадянського підходу у поточній політиці офіційного Києва. Велика кількість посадових осіб на всіх щаблях влади (в тому числі й у відомствах, відповідальних за зовнішню політику) є носіями старого способу мислення. Не виключено, що навіть дуже прогресивні керівники можуть раз-по-раз потрапляти у ситуації, які вимагають схилятися до впровадження стратегії лідерства першого типу. Однак зловживання такими підходами до лідерства може поставити під сумнів відновлювану нині атмосферу довіри між Києвом і Брюсселем і повністю позбавити шансу на отримання ролі регіонального лідера і потенційного провідного елемента системи трансрегіональної стабільності