Процес європейської інтеграції Польщі: перспективи для України : Процесс европейской интеграции Польши: перспективы для Украины

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, стан її наукової розробки, визначаються об'єкт і предмет, цілі та завдання роботи, наукова новизна та практичне значення, визначено методологічну основу, сформульовано положення, що виносяться на захист, представлено відомості про зв'язок дисертації з науковими програмами й апробацію результатів.

У першому розділі “Політико-правова природа ЄС та перспективи його розвитку” доводиться, що створення Європейського Союзу є не випадковим явищем. Передумовою для цього був тривалий і закономірний процес розвитку інтеграційних ідей на європейському континенті. Основними спонукальними мотивами для цього були значні людські та матеріальні втрати, які несли європейські країни в результаті чисельних війн, як між собою за панування на континенті, так із зовнішнім ворогом.

Однак, необхідні передумови для утворення масштабних і дієвих інтеграційних структур виникли лише у другій половині 20-го століття. До цих передумов можна віднести усвідомлення: 1) згубності сучасних війн для людства; 2) суверенної рівності країн континенту; 3) необхідності економічної співпраці;
4) наявності могутнього неєвропейського конкурента (США).

Практична євроінтеграція виявилася складним процесом пошуку компромісів і переходу від обмеженої співпраці, спочатку лише у одній галузі в межах Європейського об'єднання вугілля і сталі, до всеохоплюючого співробітництва в рамках ЄС.

Черговим випробуванням для об'єднання континенту стала нова геополітична обстановка в Європі на початку 90-х років 20-го століття, яка спричинилася до розширення ЄС на Схід, а також до його внутрішньої консолідації. До найважливіших причин зазначених явищ слід зарахувати:
1) необхідність для Західної Європи дати адекватну відповідь на виклики і можливості, створені новою обстановкою у світі; 2) виникнення нагоди стати не лише економічно, але і політично вагомою силою у світі (поряд із США);
3) забезпечення стабільності та миру в Європі; 4) підвищення власної економічної ефективності. Не меншу вагу у цьому процесі мають також прагнення самих країн Центрально-Східної Європи стати складовою частиною зони стабільності та економічного процвітання.

Аналіз політико-правової природи показує, що на нинішньому етапі Євросоюз уже недосяжно далеко віддалився від класичних зразків міжнародних організацій та конфедерацій і наближається до утворення федералістського типу. Це добре видно при розгляді питань суверенітету країн-членів, трансформації інституційної системи ЄС, способу прийняття й обов'язковості рішень органів Євросоюзу, принципу субсидіарності, громадянства, валюти тощо.

Процес приєднання 12 нових країн (розширення ЄС практично вдвоє) і значно нижчий рівень розвитку нових членів актуалізує проблему підвищення ефективності функціонування Союзу. У даному контексті 26 лютого 2001 року було підписано Договір у Ніцці, а 28 лютого 2002 року створено Конвент за майбутнє Європи по виробленню конституції ЄС. З метою збереження стабільності всередині ЄС було вирішено, що консолідація відбуватиметься за рахунок подальшої відмови країн-членів від свого суверенітету й зміцнення федералістських рис. Тим не менше, перетворення ЄС у класичну федерацію не слід очікувати, адже важко припустити практично цілковиту відмову від власного суверенітету країн, які мають тривалі традиції державотворення.

Поряд із внутрішньою консолідацією Євросоюз має значні перспективи і на міжнародній арені. В економічному відношенні ЄС і США вже стали найпотужнішими центрами. Більше того, із введенням євро Європейський Союз має реальні шанси на порушення американського домінування на світових валютних ринках. Однак, у Європі добре розуміють, що економічного лідерства не можна досягти й втримати без відповідного військово-політичного потенціалу. Враховуючи даний фактор, на Європейській Раді в Гельсінкі 10-11 грудня 1999 року було прийнято рішення про заснування сил реагування на кризи та створення відповідного механізму прийняття рішень у даній сфері. Продовженням цього стало ухвалення у 2000 році “Каталогу сил” ЄС, запровадження європейської супутникової системи навігації “Галілео” та ряд інших заходів.

Подальше нарощування політичної, економічної та військової ролі ЄС буде зумовлюватися рядом факторів. Стимулюючими будуть, насамперед, зухвала поведінка США на міжнародній арені та масштабне розширення самого Союзу. Гальмувати розширення ЄС буде збереження одноголосності у сфері зовнішньої політики та політики безпеки, а також економічне відставання нових країн-членів, що буде супроводжуватися постійною нестачею коштів.

У другому розділі “Аналіз досвіду євроінтеграції Польщі” проведено детальний розгляд процесу інтеграції Польщі до Європейського Союзу. Особливу увагу приділено нормативному та інституційному забезпеченню даного процесу з розглядом політичних та економічних аспектів зазначених відносин.

Рамковим документом, який регулює процес інтеграції Польщі до ЄС, є Угода про асоційоване членство (Європейська угода), де зазначається можливість повноправного членства за умови виконання поставлених вимог. Особлива цінність Угоди полягає у: 1) проведенні політичного діалогу, насамперед через інституційний механізм, рішення в межах якого є обов'язковими для виконання; 2) у створенні асиметричної зони вільної торгівлі із чіткими часовими рамками відкриття ринків та адаптації їх функціонування до умов ЄС; 3) у необхідності адаптації польського законодавства до норм acquis communautaire.

Щодо внутрішнього забезпечення процесу євроінтеграції Польщі, то тут виділяються два головні інститути, які зосередили на собі весь спектр інтеграційних питань. Першим було створено 26 січня 1991 року інститут Уповноваженого уряду з питань європейської інтеграції та закордонної допомоги. З 8 серпня 1996 року його замінив Комітет європейської інтеграції (КЄІ) із потужним виконавчим органом у вигляді Бюро.

Результатом діяльності цих органів стало вироблення найважливіших внутрішньо-національних документів по забезпеченню євроінтеграції: Програми дій по адаптації економіки та правової системи до вимог Європейської угоди (1993), Національної стратегії інтеграції (1997), Національної програми приготування Польщі до членства в ЄС (1998). Визначальною рисою даних документів була чітка постановка завдань, відповідальних за їх виконання та визначення джерел фінансування. Добре організований інституційний механізм та конкретність документації, що приймалася, стали визначальними чинниками послідовного просування Польщі до ЄС.

Що стосується трансформації економічної системи, то початковий її етап, на який припадає реалізація так-званої “шокової терапії” або “Плану Бальцеровича”, був надзвичайно важким. Погіршилися всі економічні показники, були втрачені масштабні східні ринки збуту, а конкурентоспроможними були лише товари за заниженими цінами. Акцент робився на праце- та капіталомісткі галузі – сталеливарну, вугледобувну та підприємства легкої промисловості (пошиття одягу).

З 1992 року польська економіка почала виходити з кризи. Вагому роль у цьому відіграла рішучість Польщі приєднатися до ЄС та прагнення досягнути європейських стандартів, що, не в останню чергу, сприяло переорієнтації економіки та проникненню на європейські ринки. Польський зовнішньоторговельний оборот із країнами-членами ЄС із 25% виріс у середині 90-х років до 60-70%. Крім того, фінансова допомога західних партнерів, списання більше половини 47 мільярдного (долари США) зовнішнього боргу та вигоди від асиметричної зони вільної торгівлі мали позитивний вплив на польську економіку.

Однак, були тут і певні труднощі. Надзвичайно вигідні, на перший погляд, договори про асоціацію з країнами Центральної та Східної Європи не завжди спрацьовували належним чином. У сферах, де асоційовані члени мають відносні переваги, як, наприклад, текстильна, харчова, металургійна галузі та сільське господарство, збільшення об'ємів експорту в ЄС часто наштовхується на адміністративні перепони у вигляді технічних вимог, санітарних та ветеринарних норм. Саме ці сфери найбільше страждали від антидемпінгових розслідувань. Склалася ситуація, коли східноєвропейські країни забезпечували лише 4% імпорту країн-членів ЄС, при цьому 12% всіх антидемпінгових заходів Євросоюзу спрямовано проти них.

До негативних моментів процесу євроінтеграції з боку країн-членів ЄС можна віднести й недостатнє фінансування цього процесу та намагання за будь-яку ціну захистити власні інтереси. Ідеться про спроби зменшити свої частки фінансування спільного бюджету, встановлення дискримінаційних обмежень для нових членів на початковому етапі (сільське господарство, переміщення робочої сили тощо).

Наявність зазначених проблем вплинула на настрої громадян. Якщо у 1996 році частка євроінтузіастів доходила до 80%, то вже перед самим вступом їх кількість не досягала і 60%. На такий результат вплинула також емоційна пропаганда противників євроінтеграції, яка знаходила підтримку у найменш захищеного і освіченого прошарку населення. Наочною стала проблема поінформованості населення.

Зазначені труднощі породжували думку щодо доцільності швидкого інтегрування. Однак, успішне виконання Копенгагенських критеріїв, усвідомлення переваг членства в ЄС, а також той факт, що затягування лише ускладнить адаптаційні намагання, спричинили досягнення позитивних результатів, а саме того, що вже у 2004 році Польща стане членом ЄС.

У третьому розділі “Європейський напрямок інтеграції у системі зовнішньої політики України. Використання досвіду євроінтеграції Польщі” розглядається нинішній процес інтеграції України до європейських структур, а також вироблені певні рекомендації по його пришвидшенню, беручи до уваги досвід Польщі.

На даний момент відносини Україна – ЄС перебувають на рівні Угоди про партнерство та співробітництво (УПС), яку було підписано 16 червня 1994 року (вступила в силу 1 березня 1998). Наступним завданням, яке поставило українське керівництво, є підписання Угоди про асоційоване членство. Зважаючи на те, що Польща цей статус вже давно отримала й успішно виконала поставлені перед нею завдання, для України є доцільним врахувати деякі моменти з її досвіду.

Інституційне забезпечення процесу євроінтеграції. У ході дослідження зроблено висновок, що за багатьма параметрами УПС та Європейська угода є подібними. Також інституційний механізм угод є аналогічний. Відмінність полягає у тому, що рішення Ради з питань асоціації є обов'язковими для сторін, а рішення Ради з питань співробітництва мають лише рекомендаційний характер. Існує значна кількість випадків невиконання українською стороною вироблених рекомендацій (наприклад, щодо автомобільної або фармацевтичної галузей).
З огляду на прагнення України перейти на вищий рівень інтеграції, їй потрібно більш відповідально ставитися до виконання зазначених рекомендацій, тобто продемонструвати свою готовність працювати на рівні асоціації.

Україні доцільно створити єдиний орган, який зосередить на собі вирішення всіх євроінтеграційних питань. Досвід роботи у Польщі спочатку інституту Уповноваженого, а потім КЄІ показує доцільність створення таких структур. Значна кількість створених в Україні органів у даному напрямку не забезпечує якісної та всеохоплюючої роботи. Їх компетенція або надто вузька (наприклад, Міжвідомча координаційна рада з питань адаптації законодавства), або надто широка (наприклад, Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції) і дозволяє охопити лише поверхово даний процес. Крім того, недостатньо визначено сфери відповідальності цих інституцій.

Швидкість та якість проведення робіт із євроінтеграції. Основоположні документи, які стосуються процесу інтеграції України до ЄС, визначаються значною мірою декларативністю. Відсутня чітка постановка завдань, термінів і відповідальних за їх виконання, а також визначення засобів для їх реалізації. Досвід Польщі також вказує на необхідність для України перестати чекати на перший крок з боку ЄС. Польща заснувала свій перший вагомий інститут з питань євроінтеграції – Уповноваженого уряду – 26 січня 1991 року, тобто майже за рік до підписання Європейської угоди. Україна заснувала свій перший орган – Міжвідомчу координаційну раду з питань адаптації законодавства – лише у 1998 році, тобто, коли вже вступила в силу УПС. Перший важливий документ у даній сфері, Програму дій по адаптації економіки та правової системи до вимог Європейської угоди, поляки прийняли у 1993 році, тобто за рік до вступу в силу Угоди, а Україна перший план з адаптації свого законодавства до вимог ЄС прийняла лише у 2001 році. Наочною є запізніла реакція та постійне очікування першого кроку зі сторони ЄС.

Необхідність швидкого проведення економічних реформ. Досвід Польщі показує, що асиметрична зона вільної торгівлі, заснована згідно Європейської угоди, встановлює чіткий період між відкриттям ринків ЄС та Польщі. Цей період коливається від 2 до 10 років. Для України, як колись і для Польщі, це означає необхідність наявності ще до моменту підписання Угоди про асоційоване членство ефективної економічної системи, яка зможе за 2-10 років повністю відповідати вимогам ЄС. І це, зважаючи на той факт, що перевагами асиметрії не завжди вдасться скористатися у повній мірі.

У цьому контексті важливим є вивчення економічних перетворень у Польщі. Сюди можна віднести як розгляд нових умов, у яких опинилися польські фірми з відкриттям свого ринку, так і реформування таких важливих галузей, що мають значну вагу і в економіці України, як сільське господарство. Розгляд даного досвіду дозволяє, щонайменше, спрогнозувати проблеми, які можуть виникнути під час трансформації української економіки.

Чіткість визначення зовнішньополітичних пріоритетів. Спрямованість України на інтеграцію до ЄС спонукає нашу країну до врегулювання ряду питань, які є перешкодою на шляху приєднання до Євросоюзу. Насамперед йдеться про першочергову необхідність врегулювання відносин з Росією – територіальні питання, перебування ЧФ РФ на території України, а також аномально велика залежність української економіки від поставок російських енергоресурсів. Поруч із вирішенням зазначених питань, необхідно активізувати контакти з країнами ЄС, окремими кандидатами на вступ, іншими (крім Польщі) членами Вишеградської четвірки, у форматі Веймарського трикутника та через транскордонне співробітництво. Такі контакти, доповнені інтенсивним залученням інвестицій з цього регіону, лише збільшать шанси на пришвидшення процесу євроінтеграції нашої країни. Не слід забувати, що після приєднання всі нові члени теж братимуть участь у вироблені рішень ЄС щодо України, а добрі відносини сьогодні – це аванс довіри на завтра.

Поряд із західним зовнішньополітичним вектором не потрібно ігнорувати східний. Основний акцент тут повинен робитися на поглиблення співпраці у форматі ГУУАМ – країн, які намагаються проводити незалежну, зорієнтовану на Захід політику. Співпраця у даному форматі може бути ефективною і використана з подібними завданнями, що і у Вишеградській четвірці. Крім того, дані країни цікавлять ЄС та Україну з точки зору проектів TRACECA, INOGATE та нафтопроводу Одеса-Броди-Гданськ, які лише сприятимуть економічній інтеграції та забезпеченню національної безпеки держави.

У висновках дисертації узагальнюються результати дослідження, формулюються основні висновки з досвіду європейської інтеграції Польщі, які можуть бути використані Україною.

Результати дисертаційного дослідження показують, що Україна у ході процесу інтеграції до ЄС допустила ряд помилок, що і зумовило її перебування до сьогоднішнього дня на рівні Угоди про партнерство та співробітництво (УПС), підписаної ще у 1994 році. Для виправлення ситуації, а, отже, отримання статусу асоційованого члена українській стороні потрібно вжити ряд заходів:

Ø    забезпечити відповідність політичним вимогам Копенгагенських критеріїв (стабільність установ, що гарантують демократію, верховенство закону, забезпечення прав людини, повагу та захист прав меншин тощо);

Ø    особливі зусилля докласти у сфері економіки з метою забезпечення того, щоб у проміжку 2-7 років після підписання Європейської угоди вписуватися в економічну модель ЄС. Ключовим у даному контексті є залучення значної кількості прямих іноземних інвестицій та переорієнтація українського експорту на високотехнологічну продукцію. Свідченням успішних перетворень на першому етапі має стати швидке приєднання до СОТ;

Ø    переосмислити наявний досвід інтеграції з ЄС. Важливо налагодити конструктивну співпрацю в межах органів, передбачених УПС. Замість створеної значної кількості національних органів з питань євроінтеграції створити єдину структуру, відповідальну за цей процес, щось на зразок Комітету європейської інтеграції у Польщі;

Ø    пришвидшеними темпами готувати суспільство до інтеграції в ЄС, включаючи імплементацію законодавства Євросоюзу. Затягування означатиме ускладнення нашого завдання, оскільки потрібно зважати не лише на швидке розростання acquis communautaire, але і на збільшення кількості країн-членів, з якими потрібно буде узгоджувати питання інтеграції.

            у зовнішньополітичній сфері першочерговою необхідністю є чітке дотримання лінії по зближенню з ЄС. Це може означати також обережне ставлення до таких форматів, як ЄврАзЕС та Єдиний економічний простір. Допустимий рівень інтеграції у східному напрямку не повинен перевищувати зони вільної торгівлі. Необхідно вирішити проблемні питання з РФ, налагодити активні контакти з країнами-членами ЄС, особливо із Францією та ФРН через формат “Веймарського трикутника”, а також поглибити співпрацю в рамках ГУУАМ, з особливим акцентом на реалізацію проектів TRACECA, INOGATE та нафтопроводу Одеса-Броди-Гданськ.