УКРАЇНА У ГЕОПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ДИНАМІКА “ОБ’ЄКТ – СУБ’ЄКТНИХ” ВІДНОСИН



Название:
УКРАЇНА У ГЕОПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ДИНАМІКА “ОБ’ЄКТ – СУБ’ЄКТНИХ” ВІДНОСИН
Альтернативное Название: УКРАИНА В геополитических концепций ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА: ДИНАМИКА \"ОБЪЕКТ - субъектных\" ОТНОШЕНИЙ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У “Вступіобґрунтовується актуальність дослідження динаміки розвитку “об’єкт-суб’єктних” відносин України з ЄС, розкрива­ється об’єкт і предмет дослідження, дослідницькі завдання, наукова новизна та структура дисертації, апробація основних результатів у публікаціях та виступах на наукових заходах автора.


У першому розділі “Особливості концептуальної рефлексії України західноєвропейськими геополітиками” аналізуються вихідні теоретико-­ме­тодологічні, світоглядні та політичні підстави дослідження, поня­тій­но-­ка­тегоріальний апарат та аксіологія проблеми, основні концептуальні та прак­тичні підходи до геополітичного усталення України, окресленню під­ходів до реалізації ідеї європейської єдності у геополітиці кра­їн-­членів ЄС.


Дослідження розпочинається зверненням до парадигмальних підстав західної геополітики (підрозділ 1.1. “Аналіз основних геополітичних концепцій та стратегій держав трансатлантичного регіону”). Дисертант під­креслює, що соціальна динаміка та політичні колізії ХІХ–ХХ століть стали живильним ґрунтом для геополітики: з одного боку вона виступала концептуально-ідеологічним виправданням агресивно-експансіоністсь­ких на­мірів тих чи інших суб’єктів міжнародних відносин, з другого – обґрунтуванням політичного переділу світу, як явища, що здійснюється за природними законами. У цьому контексті особливу увагу звернено на базові засади “гео­гра­фічного детермінізму” Ф. Ратцеля та Р. Челлена, концепції “Середньої Європи” Ф. Наумана, “посибілізму” В. де ла Блаша, “іконогра­фії та циркуляції простору” Ж. Готтмана і К. Шмідта, “протистояння мор­ської та сухопутної цивілізацій” А. Мехена, Х. Макіндера та К. Шмідта, “великого прос­тору та панрегіоналізму” К. Хаусхофера, “геостратегічних зон” С. Коена, “культурно-цивілізаційного протистояння” З. Бжезінського та С. Хан­тінг­тона. Встановлено, що Україна як один з геополітичних центрів (за З. Бже­зінським), завдяки своєму розташуванню та наявному власному потенціалу для посилення ролі тих чи інших суб’єктів геополітики, відіграє важливу роль у взаємодії континентальної та морської, а також християн­сь­кої та мусульманської цивілізацій. Завдяки цьому вона володіє можливос­тями стати повноцінним учасником сучасної геостратегічної “гри”, зокрема, трансфор­мації ЄС у світового геополітичного лідера. Ак­цен­тується, що гео­гра­фіч­не та політичне становище України в узагальненнях європейських ана­лi­ти­ків є смислозначимими для розв’язання загально­європейських проблем.


Можна вважати доведеним, що практично в кожній західній геопо­літичній концепції присутня тема України. Це викликано її своєрідним статусом, потенційним ресурсом для посилення геополітичної ролі лідерів світового політичного простору (підрозділ 1.2. “Україна в основних геополітичних концепціях та стратегіях західних держав”). Дисертант екс­плікує “український зміст” традиційних та сучасних геополітичних під­ходів. Зокрема, мова йде про узагальнення А. Мехена, Н. Спікмена, Р. Челле­на, Х. Макіндера, В. Черчілля, Ф. Наумана, С. Коена, С. Хантінгтона, З. Бжезінського та інших. Детермінантом такого ставлення до України є її реальний геополітичний статус і потенціал для прирощення впливу ам­біційних сусідів. Практично у всіх доктринах Україна сприймається як об’єкт, а не суб’єкт геополітичних відносин. Характерною рисою було також віднесення території України до проміжної, буферної зони, яку, проте, не бажали віддавати під остаточний вплив Євразійського гегемона – Росії.


Новий рівень європейської геополітики постав у часи формування ЄС як механізму самоорганізації та саморозвитку європейської спільноти. Початковою потребою для повноцінної реалізації смислу існування і втілення в життя статусу ЄС стало визначення стратегій та пріоритетів геополітики ЄС (підрозділ 1.3. “Закономірності реалізації ідеї європейської єдності в гео­політиці країн-членів ЄС”). Мова йде, зокрема, про: 1) потребу захистити ідентичність як європейської цивілізації, так і кожного з харизматичних етносів Заходу; 2) збереження і розвиток індексу людського розвитку кра­їн-членів ЄС; 3) утвердження Європи і, насамперед, ЄС як одного з чільних геополітичних векторів світу – в економічній, політичній, культурній та інших площинах. Звернено увагу на особливу роль окремих країн – лідерів Європи: Франції, Німеччини, Великобританії. Визначено, що притаманною рисою кожної геополітичної концепції є набір основних критеріїв, за якими можна визначити місце кожної держави у світовій геополітичній системі. Відповідно до цих критеріїв Україна має великий геополітичний потенціал, який робить її важливою одиницею міжнародних відносин, навіть за умови пасивної участі. Тобто, контроль над українською територією давав значні переваги для суб’єктів геополітичних відносин у боротьбі за отримання впливу в Європі.


Другий розділ “Динаміка суб’єкт-об’єктних відносин України і ЄС: сучасність і перспективи” присвячено розкриттю сутності та перспектив відносин України з Європейським Союзом, з’ясуванню позиції кожної з сторін.


У підрозділі 2.1. (“Смислові виміри понять суб’єктних і об’єктних геополітичних відносин у геополітиці країн-членів ЄС”) здійснено катего­ріальний аналіз теоретичного знання і визначено зміст понять “об’єкт” і “суб’єкт” геополітики. Дисертант проаналізувала тлумачення відповідних понять в нормативних виданнях (етимологічних та тлумачних словниках, енциклопедіях та довідниках з різних галузей знань та ін.), спиралася на узагальнення провідних методологів та політологів (В. Баркова, А. Галь­чин­ського, П. Копніна, В. Кременя, С. Кримського, В. Левандовського, В. Литвина, С. Пирожкова, М. Поповича, М. Степико, В. Ткаченка, В. Храмової, Л. Шкляра та інших). На цій основі робиться висновок про зміст понять “об’єкт” та “суб’єкт” в теорії пізнання, природничих науках, діяльності, міжнародних відносинах тощо. Зокрема, можна вичленувати три основні тлумачення поняття “об’єкт”: по-перше, для означення пізнаваної дійсності; по-друге, – явища, предмета, особи, на які спрямована певна діяльність, увага тощо; по-третє, – певної споруди чи утвору, господар­ського, оборонного, культурного чи якогось іншого значення. Зі свого боку, “суб’єкт” – це, насамперед, пізнаюча істота (індивідуальна чи сукупна), істота діяльна, активна сторона у процесі взаємодії, зрештою – сама людина чи її соціальні або політичні угрупування (включно з державою), – ініціатори цілеспрямованих зусиль та намірів. Поняття “суб’єкт” та “об’єкт” активно використовуються в політологічній думці: перше означає діючу особу, соціальну групу, організацію, які керуючись тими чи іншими інтересами реалізують себе у сфері політики; друге – це відповідні структури чи явища на які спрямовані діяльність і вплив політичних суб’єктів. Дуже часто об’єктами впливу виступають держави, чи, навіть, цілі групи держав. Далі робиться висновок, що категорії “суб’єкт” і “об’єкт” цілком чинні і в контексті геополітичних відносин. Суб’єктами геополітики є утворення, які здійснюють активну діяльність в межах певного геополітичного простору щодо інших утворень (держав), які при цьому виступають об’єктами впли­ву. Тому, наприклад, конкретна держава може бути водночас і суб’єк­том геополітичних відносин і, через свої слабкі можливості, об’єктом гео­по­літич­ного впливу, тобто поставати в міжнародному політичному прос­торі в різ­них іпостасях.


Наступний підрозділ (2.2. “Засоби подолання дефіциту нормативно-­правової основи відносин України з ЄС”) концентрує увагу на русі України у своїх відносинах з ЄС від статусу об’єкта до статусу суб’єкта геопо­літики. Показано, що саме активна позиція нашої держави істотно спри­яла прогресу у її відносинах з ЄС, формуванню вигідної для України позиції з боку країн – лідерів ЄС. Це сприяло прогресу у відносинах з Євро­пей­ським Союзом в цілому.


Дисертант простежила динаміку розгортання відносин між ЄС та Ук­ра­їною на політико-правовому рівні і виділила основні етапи цього процесу. Європейська спрямованість була зафіксована вже в перших державо­твор­чих актах (Постанова ВР УРСР від 25 грудня 1990 року “Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх відносин”). У 1993 році ця позиція дістала законодавче підтвердження (Постанова ВР від 2 липня 1993 року “Про основні напрямки зовнішньої по­літики”). А в 1994 році Л. Кучма, виступаючи на Парламентській Асамблеї Ради Європи чітко й однозначно заявив, що стратегічною метою України є повноправне членство в ЄС. Цілком закономірним стало відкриття у Києві Представництва Комісії Європейських Співтовариств (жовтень 1993 року) і, навзаєм, Представництва України у Брюсселі (липень 1995 року).


Наступними важливими кроками по зближенню України і ЄС стали: ратифікація і початок імплементації Угоди про партнерство і спів­ро­біт­ництво; набуття Україною членства в Раді Європи та Організації з безпеки і співробітництва в Європі, участь у програмі “Партнерство заради миру”, підписання в Мадриді в липні 1997 року Хартії про особливе партнерство України з НАТО, ратифікація Україною Європейської Конвенції з прав людини, початок переговорів щодо вступу України в Світову організацію торгівлі. Важливість двосторонніх контактів підтвердило започаткування (вересень 1996 року) саммітів “Україна – ЄС”.


З 1998 року згідно Указу Президента (24 лютого 1998 року) в усіх органах державної влади розпочато формування підрозділів співробітництва з ЄС, а також створено Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції і затверджено (Указ Президента від 11 червня 1998 ро­ку) Стратегію інтеграції України до ЄС. В тому ж році прийнято Постанову Уряду про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Цими та іншими актами було створено реальні механізми та визначені шляхи трансформації українського су­спіль­ст­ва у напрямку вимог і стандартів ЄС, а в правовому полі передбачено розробку 50-ти проектів законів України та постанов Уряду з урахуванням основних положень законодавства ЄС.


Наступним важливим кроком у взаємозближенні сторін стало схвалення Європейською Радою (грудень 1999 року) Спільної стратегії ЄС щодо України. Запланована на чотирирічний термін, вона вперше задекларувала політичне визнання Євросоюзом європейських прагнень України, а також підтвердила курс на стратегічне партнерство з нею. Складні проблеми наступних років, які були викликані активним тиском на Україну з боку деяких геополітичних лідерів світу, практично вдалося полагодити на Ялтин­ському самміті 7-8 жовтня 2003 року. І в цьому, як і в попередніх випадках свою конструктивну роль відіграла позиція України як активного суб’єкта геополітичних відносин. Не випадково навіть Послання Президента до Верховної Ради у 2001 році носило назву “Європейський вибір”.


Останній підрозділ (2.3. “Концепція “Розширена Європа. Нове су­сід­ство” як орієнтир шляхів співробітнитцва ЄС з Україною в сучасних умовах”) присвячено аналізу сучасного стану та перспектив співробітнитцва України і ЄС в умовах багатовекторного світу. Такі обставини як нова хвиля розширення ЄС з 2004 року і подальші заплановані кроки (інтеграція в ЄС Румунії, Болгарії, Балканських країн), при прогнозованих труднощах функціонування ЄС як цілісної системи, викликали об’єктивну потребу консолідації старих і нових держав-членів ЄС. Це стало однією з головних причин формування стратегії ЄС на призупинення розширення і вироблення концепції “нового сусідства” щодо України (Р. Проді, К. Гуічерд, П. Мос­ковічі, Ґ. Ферхойген, М. Емерсон, Дж. Шерр, Ф. Гордон, М. Манн та ін.).


Повноцінне членство України у ЄС відкладено на далеку перспективу. У цьому контексті виявлено, що Україна, зберігаючи стратегічний європей­ський вибір і трансформуючи власне суспільство, намагається ефективно використати можливості для співпраці в інших політичних, економічних та військових організаціях (НАТО, ЄЕП, ГУУАМ, ОБСЄ, СЗБП та ін.). Різні виміри та можливості подібної співпраці обґрунтовано українськими по­літиками та науковцями (Л. Кучма, В. Литвин, В. Янукович, В. Медвед­чук, В. Ющенко, Л. Кравчук, П. Симоненко, А. Гальчинський, С. Пирожков, О. Власюк, І. Курас, М. Михальченко, В. Андрущенко, В. Кремень та ін.).


 


Відстоювання власних національних інтересів на різних геополітичних векторах є безумовною вимогою забезпечення національної безпеки України в цілому, що вимагає посилення власної суб’єктної активності у міжнародних відносинах, перетворення країни на лідера регіонального гео­по­літичного простору.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины