ЕТНОСОЦІАЛЬНИЙ ВЕКТОР КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ : Этносоциальный ВЕКТОР КУЛЬТУРНОЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ: СТРАТЕГИЧЕСКИЕ ПРИОРИТЕТЫ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, розглядається рівень і напрямки її наукового опрацювання, окреслено мету, завдання та методи наукового пошуку, визначено об’єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичну й практичну значущість роботи, викладено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Теоретико – методологічні основи культурної політики” – аналізуються основні категорії, поняття, концептуальні та методологічні основи культурної політики.

У підрозділі 1.1 „Концептуальні основи поняття „культурна політика” розглядаються еволюція та основні підходи до поняття культура, обумовленість між певним концептом культури та політики її реалізації.

Хоча термін “культурна політика” з’явився лише в ХХ столітті, означена ним діяльність існувала з часів структуризації людської спільноти, а саме, виникнення держави. Те, що практика культурної політики часто випереджала теоретичне осягнення самого її феномену, призвело до значних розходжень категоризації цього поняття на теоретико – концептуальному рівні та на рівні конкретних управлінських рішень. Взаємообумовленість певного концепту культури та культурної політики визначають Ф. Матарассо та Ч. Лендрі.

На основі аналізу еволюції поняття (античності – у працях Платона, Аристотеля, німецької класичної філософії – К. Гельвеція, І Гердера, І. Канта, Г. Гегеля, філософів ХХ ст. О. Шпенглера, П. Сорокіна, Ж.-П. Сартра та радянської школи – В. Мєжуєва, Н.С. Злобіна, В. Келле, Б. Єрасова) культура визначається як сутнісна риса людської екзистенції, простір становлення людини як суб’єкта культури. У дисертації культуру розкрито в етносоцільному вимірі її самобутності та багатоманітності. Зазначено, що етносоціальна багатоманітність культури забезпечує наявність основних властивостей культури: невідчуженість, процесуальність та гуманістичний характер.

Оскільки культура є результатом становлення та простором взаємодії численних її суб’єктів вона є дотичною до феномену суспільної влади, ідеології та політики. У дисертації підкреслюється, що поняття “культурна політика” необхідно диференціювати від процесу здійснення політики засобами культури. Аналізується взаємозв’язок певного проекту культури і методів реалізації культурної політики. Культурна політика розглядається як взаємодія суб’єктів культури в реалізації власних проектів культури, що висуває проблему досягнення загальносуспільних цілей. Підкреслюється консолідуюча роль держави у здійсненні культурної політики за допомогою якої здійснюється керівництво в інтересах усього суспільства. Державна культурна політика є сукупністю принципів і норм, якими керується держава у своїй діяльності по збереженню, розвитку та поширенню культури, а також сама діяльність держави в сфері культури.

У підрозділі 1.2 „Класифікація моделей культурної політики” на підставі існуючих класифікацій моделей культурної політики за критерієм ідеологічних доктрин та загальних показників узагальнено й проаналізовано три основні моделі культурної політики.

Концепція державного протекціонізму носить централізований характер державного управління, методологічною основою якої є проект “легітимної культури” та ідеологічний монізм (Б.С. Єрасов, В.С. Жидков, К.Б. Соколова, В.С. Слепокуров). Ринкова модель культурної політики ґрунтується на процесі комерціалізації культури. Характерною рисою цієї моделі культурної політики виступає процес уніфікації культурного простору у формі масової культури. Оскільки ця уніфікація набула світових масштабів, то вона отримала назву процесу культурної глобалізації. Наддержавний транс-економічний механізм виробництва та споживання, завоювання нових ринків збуту культурної продукції становить загрозу експансією основних виробників культурної продукції щодо культурного простору окремих націй, втрати ними власної культурної самобутності.

Концепція партнерства – альтернативний підхід до формування та реалізації культурної політики (А. Флієр, А. Карпухін, Л. Востряков). Для неї характерні риси: пошук нових принципів пропорціонування державної та суспільної складових культурної політики. Держава є лише одним з учасників культурної політики (Ю. Хабермас), що передбачає дотримання етичних принципів та норм “відкритого суспільства” (К. Поппера), визнання культурної багатоманітності як суспільної цінності, створення умов культуротворчої діяльності усіх суб’єктів культури. Завданням культурної політики держави є консолідація суб’єктів етносоціального простору культури. Їх залучення до процесу формування та реалізації культурної політики дозволяє досягти консенсусу інтересів різних сторін – орієнтація на розширення суб’єктного сектора культурної політики.

У підрозділі 1.3 „Концептуальний аналіз культурної політики міжнародних організацій” здійснений аналіз концептуальних основ, принципів та стратегічних пріоритетів, культурної політики таких міжнародних організацій як ЮНЕСКО і Рада Європи. Розглянута еволюція концепції культури, її вплив на динаміку стратегічних пріоритетів та методів реалізації культурної політики міжнародних організацій. Визначено, що первинною концепцією культури, яка була закладена в основу культурної політики ЮНЕСКО, була “культура відкрита для всіх” (“доступ до культури”). Концепція надавала пріоритет популяризації прогресивних здобутків культури по відношенню до збереження культурної самобутності народів. Згодом вона доповнюється ідеєю культурної багатоманітності та культурної самобутності як стратегічних пріоритетів культурної політики на міжнародній арені.

Культурна самобутність визначається як сукупність неповторних і незамінних цінностей, традицій і форм вираження народу, за допомогою яких він репрезентує себе у світовому співтоваристві та розширює можливості для всебічного розвитку людини. Національна культурна самобутність тісно пов’язана з таким стратегічним пріоритетом як збереження культурної спадщини народу, передусім духовної – звичаї, традиції, цінності, фольклор, ремесла тощо. Міжнародні організації обґрунтовують необхідність врахування культурних цілей розвитку в національних та міждержавних стратегіях політичного, економічного та соціального розвитку суспільства. Культурна демократія розглядається як альтернатива будь-яким проявам тоталітаризму у просторі культури як на рівні культурного життя кожного суспільства, так і на рівні міждержавної взаємодії. Культурне панування визначається як фактор, що відкриває шлях до політичного, економічного та військового панування. Важливе місце у культурній політиці міжнародних організацій посідає концепт “Культурна багатоманітність”, що ґрунтується на ідеї збереження самобутності національних культур – обов’язок не лише певного народу та держави, а й усього міжнародного співтовариства. Визнання культурної багатоманітності як основи державної культурної політики, передбачає створення умов мирного і толерантного співіснування численних культурних груп суспільства, створення сприятливого середовища їх міжкультурної взаємодії, діалогу та загальносуспільної інтеграції. Відповідно до норм міжнародних організацій, державна культурна політика залишається основним чинником загальносуспільної консолідації та гарантом стабільності національно-культурного розвитку суспільства.

У другому розділі “Стратегічні пріоритети культурної політики України” – розглядається стан державної культурної політики, визначаються основні її стратегічні пріоритети, можливості активізації суспільної та ринкової складових культурної політики України.

У підрозділі 2.1 „Вектор культурної політики України: етносоціальні чинники” аналізуються проблеми з якими зіткнулась Україна підчас розбудови незалежної демократичної та правової держави. Передусім це необхідність переорієнтації державної політики тотального протекціонізму у сфері культури на нові засади взаємодії держави та культури та методи її реалізації. Проголошення Україною державної незалежності у 1991 році означилось початком ряду позитивних та негативних процесів у динаміці культурного життя українського суспільства. Серед основних проблем формування та реалізації нової демократичної державної культурної політики є її негнучкість щодо динаміки культурного життя суспільства, потреб його розвитку. Відсутність чіткого розподілу повноважень та узгодженої практики дій органів державної влади у сфері культури, наявний розрив між задекларованими цілями та завданнями державної культурної політики та фактичним рівнем її реалізації є основними причинами неефективності державної культурної політики у досягненні основних стратегічних пріоритетів етносоціального розвитку України.

У розділі визначаються основні стратегічні пріоритети культурної політики України: культурна самобутність та багатоманітність українського суспільства. Досягнення цих стратегічних пріоритетів визначається через процес формування певного вектору державної культурної політики, який ґрунтується на концептах “демократизації та децентралізації культурної політики”, включає нові принципи пропорціонування державної, суспільної та ринкової складових культурної політики України. З цією метою у роботі здійснений аналіз культуротворчого потенціалу етносоціального простору культури в Україні, оцінка потенційного вкладу та ролі його основних суб’єктів у процес творення культурної самобутності української нації. Нерівномірність представництва в культурному просторі українського суспільства визначає державу основним суб’єктом регуляції динаміки культурних процесів, гарантом попередження монополізації культурного простору українського суспільства. Викладені основні повноваження державної культурної політики України на основі демократичних та ліберальних цінностей.

У підрозділі 2.2 „Культурна політика України в динаміці глобалізаційних процесів” розглядається роль державної культурної політики щодо попередження загроз та використання потенційних можливостей розвитку національної культури України в динаміці світових культурних процесів. У цьому напрямку основним завданням держави є здійснення балансу зовнішніх впливів з метою обернення глобалізаційних викликів на конструктивні засоби розвитку культурної самобутності українського народу та розширення можливостей участі України в міжкультурному обміні на світовій арені. Це у свою чергу вимагає у національній культурній політиці узгодження таких чинників як ринок, нові технології та творчість.

З метою протидії процесам уніфікації через форми масової культури, культурної експансії та ринковий сектор культури держава зацікавлена в активізації розвитку національної індустрії культури. Підтримка національного ринкового сектору культури здатна оптимізувати розвиток національної культури. У процесі зростання значення комерційного сектору культури на світовому і національному рівнях важливого значення також має підтримка державою так званого “третього” (некомерційного) сектору національної культури.

Інтеграційні процеси світового культурного розвитку розкривають нові можливості для розвитку національної культури, які повинні враховуватись у культурній політиці України. Зокрема це членство у міжнародних організаціях (Раді Європи, ЮНЕСКО) як можливість відстоювання національних інтересів у сфері культури та використання міжнародного досвіду при формуванні та реалізації культурної політики України.

У підрозділі 2.3 „Гуманітарні аспекти культурного розвитку України” обґрунтовується роль збереження та розвитку культурної самобутності нації як важливої складової гуманітарної та політичної безпеки держави. Розкриваються гуманітарні аспекти етнокультурного розвитку України як стратегії етнополітичного та гуманітарного розвитку українського суспільства. Наводяться зовнішні та внутрішні загрози національної культурної самобутності України.

У розділі аналізується стан та проблеми забезпечення культурних прав в Україні. Зокрема, відзначено взаємообумовленість процесу реалізації культурних прав численних суб’єктів культурного простору українського суспільства та процесу збереження і творення загальнонаціональної ідентичності у просторі культури. Стверджується необхідність консолідації суб’єктів культурного простору українського суспільства у державотворчому та націєтворчому процесах України. Формування громадянського суспільства та становлення української політичної нації – шлях оптимізації процесу забезпечення культурних прав громадян України, врахування інтересів якнайбільшої кількості суб’єктів культурного життя українського суспільства в культурній політиці Україні на основі їх консенсусу та консолідації. Висвітлені потенційні можливості та гуманітарні аспекти етнокультурного розвитку в Україні, забезпеченні дихотомії державотворчого та націєтворчого процесів в Україні.