Сучасні тенденції воєнного виробництва як чинники формування воєнно-економічної безпеки : Современные тенденции военного производства как факторы формирования военно-экономической безопасности

Краткое содержание

У першому розділі “Теоретичні засади аналізу сучасного воєнного виробництва” визначається, що політична та економічна ситуація в Україні вимагає ретельного вивчення співвідношення військових, економічних і соціально-політичних основ забезпечення національної безпеки, що являє собою комплекс економічних, політичних, військових та інших заходів щодо забезпечення захисту життєво важливих інтересів країни.

Складовою національної безпеки є воєнно-економічна безпека, під якою розуміється такий ступінь розвитку оборонно-промислового комплексу країни, який гарантує його стійке функціонування в умовах воєнно-економічного протиборства і забезпечує задоволення воєнно-економічних потреб на умовах розумної оборонної достатності. Інакше кажучи, воєнно-економічна безпека передбачає такий стан оборонного сектора економіки, що гарантує достатній рівень воєнного споживання в період воєн і збройних конфліктів і забезпечує в мирний час задоволення оборонних потреб.

Стан воєнно-економічної безпеки країни безпосередньо пов’язаний з рівнем розвитку її економічного і оборонного потенціалу. Тому якісні перетворення в цих сферах на основі останніх досягнень науково-технічного прогресу, вдосконалення економічної і науково-технічної діяльності господарських суб’єктів сприяють зміцненню воєнно-економічної безпеки країни.

Забезпечення воєнно-економічної безпеки є важливим напрямом внутрішньої і зовнішньої політики держави. Як специфічний напрямок воєнно-економічної політики, він охоплює систему відносин між господарськими суб’єктами країни по задоволенню оборонних потреб, найбільш ефективному використанню економічного і науково-технічного потенціалу в оборонних інтересах, оптимізацію зовнішньоекономічних зв’язків. Воєнно-економічна безпека має свій матеріальний зміст, тобто певну кількість і якість споживчих цінностей, що забезпечують задоволення суспільних потреб як цивільного, так і оборонного характеру.

Ступінь задоволення цих потреб в екстремальних зовнішніх і внутрішніх умовах слугує критерієм забезпечення воєнно-економічної безпеки. Найважливіше значення при цьому мають рівень матеріалізації науково-технічних досягнень у базових галузях економіки й оборонному комплексі країни, а також здатність економіки гарантувати власну безпеку.

В умовах, коли успіх у збройній боротьбі залежить від готовності всієї економіки до задоволення оборонних потреб, вирішення проблем воєнно-економічної безпеки має передбачати: визначення оборонних потреб держави; розвиток економіки з максимальною орієнтацією на можливе задоволення потреб оборони; орієнтацію економіки в умовах конверсії не на виробництво максимально можливої кількості озброєння та військової техніки (ОВТ), а на задоволення мінімальних потреб оборони з метою створення більших потенційних можливостей щодо воєнного виробництва в особливий період; розвиток тісних взаємозв’язків воєнного та цивільного виробництв, “подвійних” технологій; мобілізаційну підготовку до розгортання воєнного виробництва в особливих умовах, створення щодо цього відповідної законодавчої бази; завчасне вирішення проблеми забезпечення стійкості і виживання економіки у можливій війні; формування мобілізаційних запасів, підготовку воєнно навчених резервів; вивчення можливого супротивника, своєчасне виявлення його воєнних приготувань та адекватне реагування на них тощо.

Значні особливості оборонного сектора економіки, його певна відокремленість, формування та самовідтворюване функціонування оборонно-промислового комплексу, взаємовплив війни та економіки, складнощі реструктуризації оборонно-промислового комплексу в Україні в умовах трансформаційної економіки надають специфічності аналізу сучасних світових тенденцій воєнного виробництва, що притаманні оборонним секторам розвинених країн світу та їх виробникам озброєння й військової техніки, безпосередньо впливають на рівень воєнно-економічної безпеки цих країн.

Посилений розвиток економіки розвинених західних країн, фактично постійна участь останніх у регіональних збройних конфліктах, а також ускладнення і подорожчання сучасних видів озброєнь та їх швидке моральне старіння стали причинами зростання концентрації виробництва і капіталу у воєнному виробництві. Завдяки державному стимулюванню воєнного виробництва цей бізнес став найбільш прибутковою сферою інвестицій. Зі 100 найбільших промислових виробників світу у 1999-2004 рр. більшість тією чи іншою мірою була зайнята або пов’язана з військовим бізнесом, а 32 були основними постачальниками озброєнь у західних країнах. З 40 американських виробників, що очолюють список промислових гігантів виробничого світу, 27 – це найважливіші військові постачальники Пентагона.

Аналіз сучасного воєнного виробництва західних країн (переважна більшість яких – країни-члени НАТО) дає змогу визначити такі характерні тенденції його розвитку: 1) приватизація; 2) диверсифікація; 3) концентрація; 4) інтернаціоналізація воєнного виробництва.

Ці тенденції виникають як наслідок діяльності компаній ВПК, спрямованої на отримання дедалі більших прибутків. Зазначені процеси відбуваються у рамках світової політико-економічної системи, яка характеризується: а) закінченням холодної війни та відповідними змінами у військових стандартах і бюджетних пріоритетах; б) загальною тенденцією до приватизації державних функцій; в) стрімким розвитком інформаційних технологій; г) зростанням міжнародної взаємозалежності в економічних відносинах.

З середини 1990-х років основною метою великих компаній-виробників озброєнь, що виникли в результаті процесу концентрації, стало збільшення їх розмірів і спроможності отримувати нові контракти на поставку озброєнь за допомогою поглинань, злиття, створення спільних підприємств та інших форм співробітництва між компаніями як на національному, так і на міжнародному рівні. Що, у свою чергу, разом з процесами їхньої комерціалізації і приватизації зумовлює фундаментальні зміни у глобальній системі виробництва та торгівлі зброєю.

Зростання комерціалізації виробництва озброєнь є наслідком технологічних змін, але це спричинене також приватизацією підприємств оборонної промисловості та поширенням аутсорсингу послуг і функцій воєнного характеру, спектр і кількість яких зростає.

Процес концентрації власності, а також, певною мірою, виробництва, в оборонній промисловості, що в пошуках нових ринків стимулюється найбільшими компаніями, триває як на національному, так і на міжнародному рівні. Виникла незначна кількість надвеликих компаній, – Boeing, General Dynamics, Lockheed Martin, Northrop Grumman, Raytheon у США та BAE Systems, EADS, Thales у Західній Європі – кожна з яких щорічно виробляє товарів і послуг військового характеру на суму 5-19 млрд. дол. Усі вони перебувають у пошуках місця у міжнародному поділі праці та, водночас, збільшують свій вплив на національні уряди завдяки вирішальній ролі, яку вони відіграють у виконанні великих поточних програм озброєнь.

У другому розділі “Оборонні витрати як критерій оцінки воєнно-економічної безпеки держави” аналізується якою мірою на оборонні витрати впливають зміни у сфері безпеки. Це у підсумку зумовлює необхідність перегляду самого поняття безпеки та переходу від вузького (воєнного, державоцентричного) розуміння цього поняття до більш широких і глибоких концепцій безпеки.

Традиційна концепція воєнно-економічної безпеки не забезпечує адекватність, коректність використання даних щодо оборонних витрат для вимірювання вартості утримання воєнної організації і здійснення військової діяльності в сучасних умовах. Так, використовуючи різні методики визначення оборонних витрат, можна отримати результати, які на порядок відрізняються один від одного (наприклад, обороні витрати Китаю у 2002 р., розраховані за ринковим валютним курсом (РВК) становили 31,1 млрд. дол., а розраховані за паритетом купівельної спроможності (ПКС) – 142,9 млрд. дол. (розрахунки з використанням ПКС здійснюються за методикою Світового банку, виходячи із структури ВНП кожної окремої країни), Росії – 11,4 млрд. дол. – за РВК та 55,4 млрд. дол. – за ПКС, Індії – 12,9 та 66,5 млрд. дол. – відповідно). Саме тому виникає потреба в адаптації показників та їх доповненні з урахуванням змін у сфері безпеки.

Зміни в традиційних концепціях воєнно-економічної безпеки спричинені трьома важливими тенденціями, значущість яких для різних країн і регіонів є різною.

Перша тенденція полягає у зменшенні кількості міждержавних збройних конфліктів і висуненні на перший план складних внутрішніх збройних конфліктів. Другою є тенденція підвищення загрози міжнародного тероризму. Третьою – виникнення більш тісного взаємозв’язку між двома аспектами зовнішньої політики – воєнною безпекою і економічним розвитком, що знайшло відображення у новій концепції “безпеки людини”.

Оборонні витрати були і залишаються тим підґрунтям, які дають змогу аналізувати зміни у світових тенденціях воєнно-економічної безпеки. За визначенням оборонні витрати є критерієм вимірювання грошової вартості військової діяльності для країни. Оборонні витрати, які є результатами діяльності в оборонному секторі, не можуть бути безпосередньо використані для оцінки рівня забезпечення воєнно-економічної безпеки чи військової могутності. Корисність цих даних є низькою не лише внаслідок частого виникнення нецільових витрат, наявності корупції та інших помилок у функціонуванні оборонного сектора, але також через те, що військова могутність є досить неконкретною похідною характеристикою, яка значною мірою залежить від того, на що витрачаються гроші, а також від стану сфери військової діяльності.

По-перше, рівень військової могутності залежить від балансу між різними категоріями витрат у рамках оборонного бюджету: утримання персоналу, придбання озброєнь, ремонт і обслуговування техніки, військове будівництво. По-друге, він залежить від вартісних чинників, тобто від тих можливостей, що можна отримати за певну суму грошей. На цей критерій впливає ряд чинників, зокрема, метод комплектування військових формувань (за контрактом чи за призовом) та метод закупівлі озброєнь (придбання у вітчизняного виробника чи імпорт). По-третє, цей рівень залежить від технологічного розвитку та якості підготовки збройних сил. По-четверте, найбільшою мірою реальний рівень військової могутності залежить від такої нематеріальної категорії, як адекватність оборонної політики, воєнної доктрини, стратегії, а також від того, яким чином вони реалізуються. Внаслідок цього країни з однаковими обсягами оборонних бюджетів можуть мати різні рівні забезпечення воєнно-економічної безпеки залежно від того, як і на що ними витрачаються кошти. Отже, порівняння обсягів оборонних витрат двох різних країн не є адекватним критерієм вимірювання рівня їх військової могутності або загрози, яку вони становлять одна одній. Дані про оборонні витрати мають доповнюватися іншою інформацією та оцінками.

Більш коректним є використання даних про оборонні витрати для оцінки вартості військової діяльності, оскільки ці дані відображають обсяг бюджетних коштів, що асигновані на неї. Зважаючи на те, що одним з головних загальних завдань військової діяльності є забезпечення захисту (суверенітету, території, населення та ресурсів) від зовнішніх загроз, оборонні витрати можуть розглядатися як критерій вимірювання вартості забезпечення безпеки в її традиційному – міждержавному, воєнному розумінні. Однак, реально збройні сили формуються та використовуються інколи для зовсім інших потреб, ніж забезпечення безпеки, хоча останнє має бути їх головним завданням.

Навіть якщо не зважати на ці ускладнення, можливості використання даних щодо оборонних витрат України для визначення їх впливу на воєнно-економічну безпеку є обмеженими. Оборонні бюджети не завжди відображають вартість військової діяльності в повному обсязі. Більше того, оцінка надійності таких даних є проблематичною внаслідок недостатньої прозорості оборонного сектора України, особливо коли йдеться про витрати оборонно-промислового комплексу та імпорту озброєння та військової техніки.

Серед чинників ненадійності, що ускладнюють використання даних про оборонні витрати як показника вартості забезпечення воєнно-економічної безпеки є такі:

а) існування позабюджетних витрат на оборонні потреби, що здійснюються поза рамками офіційного оборонного бюджету або навіть поза рамками державних витрат, як це часто буває у випадках з імпортом озброєнь;

б) перенесення вартості на майбутнє за умов використання різних фінансових схем, зокрема кредитних;

в) вартість зовнішніх надходжень на оплату військової діяльності, на яку не передбачаються кошти оборонного бюджету (наприклад, на утримання миротворчих підрозділів);

д) негрошова природа вартості певних видів військової діяльності;

е) наявність суто українського явища – спецфонду в бюджеті Міністерства оборони України.

Оборонні витрати можуть бути використані для орієнтовних оцінок економічного навантаження та побічних витрат (за відсутності альтернативних способів) лише з врахуванням згаданих зауважень. Таким чином, дані про оборонні витрати України та їх вплив на воєнно-економічну безпеку є приблизним, хоча й не достатнім, критерієм витрат Уряду на забезпечення воєнно-економічної безпеки. Ці витрати можуть бути порівняні з обсягом витрат на інші суспільні блага та відповідним чином характеризувати пріоритети уряду в наданні різних суспільних благ.

У цьому контексті додаткового вивчення та пошуку відповідних критеріїв вимагає питання співвідношення між витратами на утримання оборонного сектору та його віддачею. Не дивлячись на те, що загальновідомий закон спадної віддачі може бути застосований до безпеки держави тією ж мірою, як і щодо інших сфер суспільного життя, на практиці оцінити віддачу оборонного сектору важко, навіть не зважаючи на те, що це було б корисно з погляду політики безпеки. З огляду на ресурсні обмеження завдання політики безпеки часто входять у конфлікт із завданнями політики в інших галузях. Перерозподіл ресурсів є виправданим тоді, коли гранична корисність одного виду витрат переважає корисність витрат на інші потреби, такі, як потреби воєнної безпеки. Таким чином, з метою визначення раціональної політики стосовно розподілу ресурсів між сферою безпеки та іншими суспільними благами, необхідно знати, коли гранична віддача від долара, витраченого на додаткове зміцнення безпеки, стає меншою за віддачу від долара, витраченого на реалізацію інших цілей.

Одним із підходів до вивчення більш широких заходів забезпечення безпеки та розробки корисних показників, за допомогою яких могла б здійснюватися їх оцінка, є використання зв’язку “загроза-ризик”. За концепцією “суспільного ризику” У.Бека загрози можна розглядати як “ризик”, проти якого суспільства намагаються знайти “страховку” – вона не є гарантією проти завдання шкоди, однак, у поєднанні із системою забезпечення безпеки вартість такої страховки може бути зменшена.

Україна, проводячи воєнну політику, виходить з необхідності захисту своїх національних інтересів. Особливо важливо в нинішніх умовах забезпечити поважання цих інтересів і недоторканність державних кордонів завдяки політичним, дипломатичним та економічним методам, не застосовуючи воєнну силу. Але ефективність цих методів багато в чому залежить від наявності у державі воєнного потенціалу, достатнього для стримування будь-яких агресивних намірів. При цьому, створення воєнного потенціалу і підтримка його на необхідному рівні повинна здійснюватися з мінімальними економічними і соціальними витратами, тобто необхідно вирішувати оптимізаційну задачу максимізації ефективності використання оборонних ресурсів: перша (в мирний час) – максимізація бойового ефекту збройних сил при заданому обсязі оборонних витрат, друга (у воєнний час) мінімізація обсягу оборонних витрат при заданому рівні бойового ефекту збройних сил.

Для вирішення цієї оптимізаційної задачі важливим напрямом може стати впровадження в Міністерстві оборони України програмно-цільового підходу в галузі управління оборонними ресурсами з урахуванням закордонного досвіду використання “системи планування, програмування та складання бюджету”.

В основу організації визначення оборонних потреб повинні бути покладені наступні принципи:

-  еволюційного формування єдиної системи визначення оборонних потреб, з коригуванням чинного законодавства України, усуненням у ньому протиріч і системних помилок, а також прийняттям необхідних законодавчих актів;

-                базовості бюджетного процесу, що полягає у визнанні його регулювальної ролі щодо всіх інших процесів розробки планів, програм, норм і положень в галузі воєнного будівництва;

-                обов’язкової фінансово-економічної координації системи планів і програм, що означає, що до єдиної системи визначення оборонних потреб мають включатися всі фрагменти довгострокових планів державних установ, що стосуються сфери оборони. У загальній довгостроковій оборонній програмі повинні узагальнюватися фінансові показники інших планів і програм, встановлюватися як загальна сума оборонних витрат, так і її розподіл по основних компонентах воєнної організації і видах витрат.

Необхідно відзначити, що реалізація даних принципів при формуванні оборонного бюджету потребує синхронізації всіх складових частин і видів діяльності в рамках єдиного процесу визначення оборонних потреб в Міністерстві оборони. Це висуває якісно більш високі вимоги до організації роботи не тільки органів управління фінансами Збройних сил України, але і всіх ланок військового управління.

Програмно-цільовий підхід передбачає три системно взаємозалежних і послідовних етапи: 1) перспективне планування розвитку та реформування Збройних сил – визначення цілей і завдань Збройних сил та формулювання пріоритетів; 2) програмування – розробка оборонної програми, упорядкованого комплексу заходів, спрямованих на досягнення цілей та виконання завдань Збройних сил; 3) розробку оборонного бюджету – розподіл ресурсів.

Основним результатом запровадження цього підходу має бути довгострокова оборонна програма – аналітична основа для визначення перспективної структури Збройних сил як результату виконання функції планування, а також розподілу й використання ресурсів у процесі розробки та реалізації бюджету. Процес повинен починатися з розробки плану стратегічних завдань Збройних сил, який готує Генеральний штаб за допомогою органів військового планування видів Збройних сил.

Обґрунтування оптимального складу Збройних сил і програм їх розвитку можна представити таким чином.

По-перше, розподіляється наявний склад сил і склад, що створюється, обґрунтований за допомогою математичних моделей на першому етапі досліджень, по окремих бойових задачах для різних варіантів обстановки. Розробляється схема використання сил при вирішенні окремих бойових задач.

По-друге, оптимізується склад сил і засобів для вирішення пріоритетних завдань, обсяг і рівень яких не підлягає зміні. За критерій оптимізації обирається вартість організаційно-штатної структури Збройних сил, яку необхідно мінімізувати.

Ціль оптимізації – знайти таке сполучення старих та нових бойових і забезпечуючих сил та засобів, що за мінімальної вартості забезпечувало б вирішення поставлених завдань з максимальною ефективністю.

У процесі оптимізації підраховуються ресурси, необхідні для вирішення пріоритетних завдань, і порівнюються з виділеними асигнуваннями.

По-третє, з урахуванням залишку ресурсів оптимізується склад сил і засобів, призначених для вирішення альтернативних завдань (при цьому можливо зниження їх обсягу), і розраховується загальна вартість вирішення всіх завдань.

По-четверте, виділені Збройним силам бюджетні асигнування порівнюються з необхідними.

У випадку, коли виділені асигнування менше необхідних, коригуються завдання Збройних сил або виділяються додаткові ресурси. Цикл розрахунків повторюється доки виділені асигнування не будуть дорівнювати (або більше) необхідним асигнуванням.

Збалансований таким чином за завданнями Збройних сил і оборонними ресурсами, що виділяються на заданий період, необхідний склад сил і засобів являє собою поєднання наявних і перспективних засобів боротьби, якими потрібно поповнювати Збройні сили. Відомості про них є вихідним матеріалом для розробки програм розвитку Збройних сил, що являють собою плани поповнення, часткової заміни або модернізації наявного складу ОВТ та матеріально-технічної бази по роках заданого періоду.

Для удосконалення системи визначення оборонних потреб в Збройних силах України вважаємо за доцільне виконання наступних заходів:

-  збалансування організаційно-штатної структури Збройних сил із покладеними на них завданнями та необхідними для їх виконання ресурсами, виходячи з наявних можливостей держави;

-                щорічний перегляд і деталізація покладених на Збройні сили завдань з їх визначенням на мирний і на воєнний час, за умови уникнення дублювання цих завдань іншими силовими структурами;

-                тісна співпраця Міністерства оборони з органами законодавчої та виконавчої влади при складанні та затвердженні оборонного бюджету, а також з громадськістю, з погляду лобіювання інтересів Збройних сил;

-                вдосконалення нормативно-правової бази в сфері оборони;

-                вдосконалення системи визначення оборонних потреб та розробка й обґрунтування довгострокових цільових програм розвитку та реформування Збройних сил із забезпеченням прозорості процесу в цілому;

-                проведення інвентаризації та складання Реєстру (переліку) активів Міністерства оборони, одночасно з впровадженням сучасних стандартів систем бухгалтерського обліку та програмного забезпечення;

-        соціальне забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей.

Вся процедура визначення оборонних витрат повинна орієнтуватись на цілі та завдання воєнно-економічної безпеки держави з урахуванням ресурсних обмежень та недопущення погіршення існуючого соціального стану військовослужбовців та членів їх сімей.

У третьому розділі “Формування та розвиток складових системи гарантування воєнно-економічної безпеки України” аналізуються документи, які визначають прогнозні потреби Міністерства оборони (МО) України до 2015 р. та робиться висновок, що розрахунки цих потреб зроблені без реального врахування тенденцій скорочення особового складу Збройних сил, реальних потреб на проведення заходів реформування. Проблеми сучасного стану Збройних сил України підсилюються недосконалою структурою видатків на національну оборону. Дотепер остаточно не визначено: яка потрібна кількість Збройних сил (ЗС) України; який відсотковий склад за різними категоріями військовослужбовців має бути у майбутніх Збройних сил; за якими пропорціями планується фінансування Збройних сил.

В Україні левову частку оборонних витрат становлять витрати на утримання особового складу, які значно перевищу­ють критичну межу. Така пропорція у світі вважається безперспективною і веде будь-яку армію до незворотної деградації. Виходячи з цього, пропонується методика визначення потреб МО України, що базується на визначенні необхідних потреб ЗС України за напрямами: 1) утримання особового складу Збройних сил; 2) підготовка Збройних сил; 3) утримання, експлуатація, розвиток ОВТ та інфраструктури; 4) реформування Збройних сил.

Вихідними даними для проведення розрахунків є:

1. Норми утримання військовослужбовців та працівників ЗС України;

2. Розподіл видатків на потреби оборони України – у відповідності до Постанови КМУ “Про прогнозні показники видатків із загального фонду Державного бюджету на потреби оборони на період до 2015 року” № 126 від 4.02.2004 року;

3. Вихідні прогнозні показники чисельності та необхідних потреб Збройних сил за результатами проведеного оборонного огляду.

Аналіз отриманих в результаті проведених розрахунків даних розподілу видатків за напрямами розвитку Збройних сил України на період 2005-2015 років та запланованого на цей період обсягу витрат (Постанова КМУ № 126) свідчить про відсутність системності та відповідного прогнозного аналізу під час розрахунків реальних потреб МО на перспективу. Для ефективного виконання запланованих організаційно-штатних заходів реформування Збройних сил, з одночасним збереженням високого бойового потенціалу військ та забезпеченням їх новітнім ОВТ, вважаємо за доцільне забезпечити фінансування потреб Збройних сил відповідно до “Прогнозних видатків на потреби МО України” (рис. 1), що становить приблизно 2,2% ВВП України.